Три сини бідняка

– Ходімо звідси, – мовив старший брат Ашкен,– Батько не велів нам зупинятися біля нього.

– Я вже так стомився сьогодні, – простогнав середній брат Мошкен,– що вже не можу далі йти…

– Давайте все-таки тут зупинимося,– підтримав його молодший брат Жумагельди. – Ви лягайте відпочивати, а я стерегтиму ваш сон.

От стоїть Жумагельди, дивиться на зорі й думає: «Що ж там є, на кладовищі? Чому нам батько велів не зупинятися тут?..»

Не витерпів юнак і пішов на кладовище.

Іде він, іде і чує – лунає з-під землі гомін.

Причаївся Жумагельди.

Чийсь грубий голос каже:

– Усіх нас шістдесят, і кожному треба приготувати шістдесят м’ясних страв.

Не стримався Жумагельди і вигукнув:

– І мені приготуйте одну страву!

Не встиг він оглянутися, як невідомо звідки вискочив джигіт, схопив його за руку і повів під землю.

Опинився Жумагельди у величезній печері.

Дивиться – за накритими столами сидять шістдесят велетнів. Почав Жумагельди прислухатися до їхньої розмови й дізнався, чому вони зібрались.

У хана була красуня донька. Пообіцяв він віддати заміж дівчину за найсильнішого батира. Ось велети і вирішили поборотися, щоб дізнатися, хто міг би одружитися з красунею.

Жумагельди першому подали страву з м’ясом. Вона була така величезна, що її ледве принесли п’ятеро слуг.

Не встигли слуги відійти, як Жумагельди миттєво проковтнув усю страву.

Велетні здивовано перезирнулися між собою, а слуги принесли другу страву, ще більшу. Жумагельди швиденько з’їв і її.

Занепокоїлися велети.

Принесли слуги третю страву. Жумагельди і третю з’їв. Так він один і з’їв шістдесят одну страву. Велетням нічого не, лишилося.

Тоді відправили вони слугу до хана.

– Хай прижене нам для частування ще шістдесят одного жирного коня! – кинули навздогін йому сердиті велети.

Поки велетні турбувалися про їжу, Жумагельди став їх по одному викликати до сусідньої кімнати. Вони покірно йшли. Велетні бачили, як він за одним разом з’їв шістдесят одну страву, і вважали його сильнішим із найсильніших.

Жумагельди відрубав їм усім голови, а потім відрізав від кожної голови по одному вухові. Загорнув він вуха в хустинку, поклав до кишені і виліз на поверхню землі.

Підійшов до братів, ліг біля них і міцно заснув.

Уранці Жумагельди нічого не сказав Ашкену і Мошкену про нічну пригоду, але повів їх тією дорогою, по якій уночі вийшов із підземелля.

Довго йшли брати і нарешті дісталися до великого міста. Йдуть вони вулицею і бачать метушню.

– Що тут у вас скоїлося? – здивовано питає Ашкен.

Відповідають йому перехожі:

– У нашому ханстві жило шістдесят велетнів. Кожного дня

вони поїдали шістдесят коней і шістдесят баранів. Народові

важко було прогодувати цих ненажер. Але ось сьогодні вночі невідомий батир – хай завжди у нього будуть вогонь і кінь! – убив усіх велетні», відрізав у них по одному вухові і забрав з собою. Хан шукає батира, який звільнив країну від ненажер. Він пообіцяв віддати йому свою доньку і віддати трон.

Жумагельди лиш усміхнувся й нічого не сказав.

Зупинилися брати в хатині бідної жінки і лягли відпочивати.

Ханські слуги довго шукали батира, який убив велетнів, але ніде не могли його знайти.

Знайшлися у місті бажаючі одержати нагороду від хана. І от, відрізавши вуха у простих людей, вони прибігли до палацу і стали запевняти хана, що це вони звільнили місто від велетнів-ненажер. Та тільки-но вони показали вуха, обман відразу викрився. У велетів вуха були прездорові, а хитруни принесли найзвичайнісінькі.

Тоді влаштував хан бенкет і запросив на нього всіх мешканців міста. Почали шукати батира-переможця серед гостей і теж не знайшли.

– Можливо, не всі прийшли? – питає засмучений хан.

А царедворці й кажуть:

– Прийшли всі, крім трьох невідомих батирів, що зупинилися у бідної жінки.

– Негайно ж приведіть їх на бенкет! – сердито кинув хан.

Примчався його посланець до братів та й каже:

– Хан звелів привести вас на бенкет!

– Ми втомилися з дороги,– відповідають брати,– Зараз не можемо прийти.

Дізнався хан про відмову братів, розгнівався і послав по них свого візира. Суворо-пресурово звелів йому не повертатись без трьох невідомих батирів.

Прилетів візир до братів. Передає їм ханів наказ.

А брати сміються:

– Якщо у хана є справа до нас, то хай сам сюди прийде.

Розгубився візир від таких зухвалих слів, побіг до хана і розповів, як зустріли його невідомі.

«Мабуть, ці батири і знищили велетнів»,– подумав хан.

Поїхав він сам до братів і запросив їх до свого палацу.

Пригощає хан братів та й питає:

– Звідки, батири, йдете? Чим можете нас здивувати? Бува, не чули ви чогось про смерть шістдесяти велетнів?

Поклав тоді Ашкен пасмугу із шкури Жовтого птаха, Мошкен – низку ключів від скарбниць Семиголового дракона, а Жумагельди – шістдесят вух велетнів.

Здивувався хан та й каже:

– Сто років минуло з того часу, як почалася боротьба між Жовтим птахом і Семиголовим драконом через золото, сховане в самотній могилі. Нарешті вони – слава аллаху! – загинули.

Наступного дня хан влаштував бенкет.

Звелів він зарізати шістдесят швидких і сімдесят необ’їжджених коней.

Скликав він своїх підданих і проголосив, що віддає свою доньку за Жумагельди і пропонує йому свій трон.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6