Три загадки вартового

Зима Олександр

В затишній кімнаті мармурового палацу стояла велика клітка з срібним дахом, блакитними стінами і високими дверима та вікнами із слонової кістки. Жив у тій клітці зелений папуга Ай.

Їв Ай тільки заморські зернята. Із срібної чаші пив сік гірського кришталю, а на сніданок господиня замку Циндря приносила Аю солодке пташине молоко. Воно було дорожче від золота. На зорі те молоко привозили мурахи-молоковози. Мурахи всю ніч доїли своїх манюсіньких корівок, що стояли у глиняних загонах. Ті загони вимучувані на стеблинках медянки та білоцвіту. Молоко вистоювалось на росах, між небом і землею. Було воно холодне й солодке. Смачне- пресмачне. Смачніше за шоколадне морозиво.
Пив пташине молоко тільки Ай.
Та що б не їв, що б не пив Ай, але від того він ще більше худнув.

Цього разу, як і завжди, Циндря принесла Аю пташиного молока в дорогій мушлі й сказала зажурено:

— Ай-яй-яй! Як ти змарнів за цю ніч.

— Як я змарнів,— повторив Ай. Він обхопив голову ніжками, сів на хвіст, кумедно захитався й схлипнув, як мала дитина.

Циндрю це розвеселило. Вона засміялася, попестила Ая довгими білими пальцями й повернулася у свою кімнату.

Потім Ая провідав огрядний чоловік з маленькими чорними очима. То був господар замку Скупій. Він різнився від людей тим, що у нього були вовчі вуха, порожня душа, а на лівій нозі, замість п’яти, виросло чорне копито.

Скупій підійшов до клітки, ворухнув вовчими вухами й сказав Аю тоненьким верескливим голосом:

— Немає правди на світі. Ось ти, Аю, мій раб, а живеш у розкошах. Краще за мене. Мені ще ніколи не давали пташиного молока. У тебе дуже барвисте пір’я. Тобі не треба ні про що думати. Ти щасливий.

— Це так,— погодився Ай і сказав: — Тільки я худну, а моя краса марніє. Мабуть, я скоро помру. А все через те, що я забув головне слово в житті. Якби я його згадав, я зразу б одужав.

— Це дуже погано, що ти худнеш,— мовив Скупій і пошкріб пальцем за вовчим вухом. Потім подивився на Ая й пообіцяв: — Не журися, друже. Зараз щось придумаємо.— Скупій стукнув копитом, мармур під міцним копитом тріснув, а звідти веретеном вилетів Хухука. Він був з гострими шкіряними крильми, тупою мордочкою, гадючими очима, свинячим хвостом і з довгою голкою на правій лапі.

— Що накажеш, володарю чорного копита? — запитав Хухука й блиснув на Ая сліпучо-чорними очима. Потім знову подивився на Скупія.

— Слухай мене, Хухуко,— звелів Скупій.— Піди і випий мозок найжирнішого папуги з джунглів. Мозок підкаже тобі, чим вилікувати мого Ая від тяжкої хвороби. Ні заморські зернята, ні сік гірського кришталю, ні пташине молоко не можуть врятувати Ая від сухот.

— Слухаю, мій повелителю,— відповів Хухука й щез, ніби провалився крізь мармурову підлогу палацу.

Поночі Хухука бачив поганенько. Через те він потрапив не до папуг, а до шпаків, які літували на сусідньому дереві.

Цієї ночі стояв на варті шпак Царра. Він зразу ж пізнав нічного мандрівника й запитав його, готуючись до бою:

— Хухуко, ти до нас з добром, чи з лихом?

— Це ти, Царра,— обізвався Хухука й сховав свою колючку в піховку.— Я лечу до папуг,— відповів вартовому Хухука.

— Папуги поряд,— сказав Царра.— Але я вартовий. Мені треба знати, чого ти хочеш від моїх сусідів?

— Це таємниця,— відповів Хухука.— Якщо я скажу тобі правду, мене покарає володар чорного копита.

— Ти маєш на увазі Скупія? — підказав Царра.

— Так. Але звідки ти знаєш, що у нього є чорне копито? — здивувався Хухука.

— Птахи все знають,— відповів Царра.— Хоч Скупій і ховає своє копито в дорогому черевикові, але його видає хода. Я знаю й те, що Скупій нікого не посилає до птахів з добром,— додав Царра й звелів Хухуці: — Або розповідай правду, або забирайся геть. Інакше я покличу свою зграю.

— Я розповім правду,— мовив Хухука.— У палаці чахне папуга Ай. Ніхто не знає, чим його лікувати. Можливо, ти назвеш ліки для Ая? Ти ж казав, що птахи знають усі таємниці світу.

— Ти знаєш, що птахи знають більше за людей, бо птахи ніколи не збиваються з дороги. Ні вдень, ні вночі. Навіть без місяця і без зірок у небі. Птахи краще за людей знають свою планету,— похвалився Царра.

— Ти кажеш правду,— погодився Хухука й сказав про друзів Царри: — Ви знаєте на планеті все, що літає, росте, тече, біжить, світить і милує око під високим небом. Я ж володар підземного царства. Без мене ніхто не знайде ні срібла, ні золота, ні чорного вогню.

— Одне погано, що ти служиш Скупію,— з жалем мовив Царра.

— Скупію я служу недавно. До цього я був просто скарбником підземного царства. Усі знали мене добрим Хухукою. У мене завжди у руці горіла висока свічка з гірського воску. Я водив у підземелля шахтарів і розсував перед ними кам’яні брами. Та одного разу злий дух Бумба, що володіє вулканами, розгнівався на мене за те, що я сховав від нього золото і віддав його бідним рудокопам. Бумба ворухнув плечима, завалив шахти, розкидав гори, а мене зробив дракончиком з свинячим хвостом. Моя свічка стала тепер страшною колючкою. Бумба забрав жалі з мого серця. Тепер я бридкий і хижий.

— Тебе ще можна врятувати,— сказав Царра й глянув у ще непорушні гадючі очі Хухуки.— Можна ще врятувати і тебе, і Ая, і Скупія. Усе залежатиме від вас.

— Кажи, що треба мені зробити? — швидко запитав Хухука, бо йому хотілося вже швидше повернутися під землю скарбником з восковою свічкою у руці.

— Слухай мене уважно,— мовив Царра.— Слухай і запам’ятовуй. Я загадаю тобі три загадки. Одну відгадаєш ти, другу відгадає Ай, а третю — Скупій. Якщо ви їх відгадаєте до схід сонця й зробите те, що підкаже відгадка, ви станете щасливими. Перша загадка. Для Хухуки:

За страхом страх стоїть,
За ним вогонь горить.
За вогнем — нора,
Повна добра.
Друга загадка для Ая:
Той умирає, хто себе забуває.
Третя загадка для Скупія:
Віддай усе — знайдеш усе.

— Щось дуже коротка загадка для Скупія,— засумнівався Хухука й запитав Царру: — Може, ти забув другу половину загадки?

— Я нічого не забуваю,— аж розгнівався Царра й звелів Хухуці: — Лети ж і рятуй себе, Ая та Скупія.
Хухука свиснув і за мить опинився в палаці.

Скупій сидів біля каміна і їв мед із золотої чаші. Їв великою ложкою. При цьому голосно плямкав, облизував ложку і від задоволення ворушив вовчими вухами.

Неподалік на клітці сидів Ай.

— Що приніс нам, Хухука? — запитав Скупій.— Якщо приніс добрі вісті, ми почастуємо тебе медом, а якщо ні, то ми обсмалимо тобі хвоста в каміні.

— Я не виконав твого наказу, о володарю чорного копита,— одним духом вимовив Хухука й продовжив: — Але я приніс три загадки, які нас врятують від лиха.

— Я не люблю, коли мене хтось повчає,— надувся Скупій і застеріг: — Май на увазі, Хухуко, якщо ти не врятуєш Ая, то я зажену тебе так глибоко в землю, що ти не побачиш своїх скарбів і все життя кипітимеш у смолі й нафті.

Хухука затремтів від страху, але повторив слова загадки й запитав Скупія:

— Якщо ти гніваєшся, о мій повелителю, то теж чогось боїшся?

— Дурниці, я боюся тільки за Ая,— збрехав Скупій.

— А я боюся за себе і за всіх нас,— признався Хухука. Як тільки він вимовив ці слова, він збагнув, у чому відгадка його таїни. Повторив ще раз загадки для Ая і Скупія, вдарив володаря чорного копита своєю колючкою і кинувся у вогонь каміна. Вогонь розступився, а Хухука із свічкою в руці пішов оглядати володіння підземного скарбника.

Скільки не бив у підлогу чорним копитом Скупій, страшна потвора, якою був до цього Хухука, не з’являлася.
Розгнівався володар замку, коли розгадав свою загадку. Він подивився на Ая і запитав його:

— Ти хочеш, щоб я відмовився від свого багатства?

— Кожен повинен сам відгадати свою загадку,— тихо мовив Ай і додав сумно: — Я чомусь вірю, що Хухука знайшов відповідь на свою загадку.

— Або згорів у каміні,— зареготав Скупій. Він доїв мед, вилизав чашу і пішов радитися з своєю дружиною.

Ай тим часом ходив довкола клітки й думав, думав, думав. Ай не хотів покидати великого палацу. Тут його годували заморськими зернятами, напували соком гірського кришталю, він тут ласував пташиним молоком. Хіба він міг про таке навіть мріяти, коли жив у джунглях і був звичайним папугою?

«Ти був тоді дужим і мудрим,— підказало Аю його серце й мовило з докором: — А тепер ти навіть не можеш триматися на власних крилах».

— Це справді жахливо, що я навіть не можу літати,— проказав сам до себе Ай і задивився у далеке небо. Там уже починало світати.

Несподівано на підвіконня сів великий орел і сказав:

— Аю, я брат твій по крилу. Через годину зійде сонце. У тебе ще є час. Згадай себе,— заклекотав орел і злетів у високе небо.

До кімнати ввійшла господиня палацу Циндря. Вона налила Аю пташиного молока й лагідно запитала:

— Ти уже відгадав свою загадку?

— Ні,— зажурено відповів Ай.

— А скажи мені: чи є на світі папуга, багатший за тебе?

— На світі нема жодного папуги, нещаснішого за мене,— несподівано відповів Ай і збагнув, що він заговорив мовою свого серця.

— Он як ти забалакав,— ображено мовила Циндря й вихопила з кишені оксамитового халата гострющі ножиці.— Тебе отруїла загадка шпака Царри. Але я зараз вилікую тебе, невдячний папуго! — крикнула Циндря й схопила Ая за крила.

— Що ти хочеш зробити? — запитав Ай і кинув погляд на вікно палацу. Там, на блідому небі, яскраво блищала досвітня зоря. Одна- єдина. Аю так тоскно зробилося на душі, так заболіло в серці, що він ледве не вмер з розпуки.

— Воля твоїх крил ранить твоє серце,— сказала Циндря.— Я відріжу твої крила, і ти перестанеш худнути. У цьому таємниця твоєї відгадки.

— Крила! Ось що я забув! -— закричав Ай і з усієї сили вдарив дзьобом господиню палацу.

Циндря скрикнула від болю й випустила Ая. Він шугонув у вікно й відчув, як з кожним помахом крил дужчає, а до нього все ближче й ближче рятівні джунглі.

— Куди ж ти, невдячний?! — гукнули йому навздогін Скупій і Циндря.— Ти загинеш без нас!
Віддай усе — знайдеш усе! — крикнув Скупію Ай і зник у досвітніх хащах лісу.

— Від добра не шукають добра! — крикнув Скупій і похвалився Циндрі: — Сто скарбників лічать і не перелічать моє багатство. Я матиму все, на що тільки гляну. Увесь світ колись стане моїм,— пообіцяв Скупій і щосили ударив об мармурову підлогу чорним копитом.

У цю мить зійшло сонце. Останні слова Скупія стали пророчими. Усе, що потрапляло йому на очі, липнуло до його рук, за якусь хвилину Скупій обріс деревами, скелями, землею, травою. Неймовірний тягар придавив Скупія й випустив з нього дух.

У порожньому тепер палаці день і ніч світяться ліхтарі. Там блукає сліпа Циндря з гострющими ножицями в руці й січе ними все, що потрапляє під руку. Циндрі у всьому ввижаються крила папуги.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.6 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Зачарований хлопчик”
Олександр Зима
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1988 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: