Цар Безсонько

Жив собі колись карлик. У нього була довга біла боро­да. Носив він червоний капе­люшок, пальтечко, блакитне, мов небо, а на гострих носах його черевичків весело подзенькували два срібні дзвіночки.

Карликова хатинка, схожа на гриб, ховалася між дерева­ми старого лісу. Щоранку й щовечора білобородий чоловічок сідав біля дверей і починав повільно перебирати нанизане на нитку, мов намисто, пшеничне зерно. До нього приходили лісо­ві мешканці за порадою, бо карлик був чаклуном і всім помагав. Чи посваряться мурашка і цвіркун, чи мисливці продірявлять зайчикові кожушок, чи ведмедик з’їсть багато меду і в нього заболить зуб, чи дощик змиє гарні візерунки з метеликових крилець, — всі бігли по допомогу до маленького чаклуна. Тоді карлик відкладав пшеничне намисто і брався за діло. Говорив кілька розумних слів цвіркуну і мурашці — і от уже вони цілу­валися і ставали побратимами. Прикладав зайчикові до рани цілющу травичку, і той знову стрілою мчав до лісу. Відкривав пащу ведмедикові і в одну мить виганяв біль із зуба. Брав ма­лесенького пензля і розмальовував метеликові крильця ще кра­щими візерунками.

Одного весняного ранку наш карлик сів, як завжди, біля дверей своєї хатинки і почав перебирати пшеничну низку. Теп­ле сонечко спустило з неба крізь віти дерев тоненький промін­чик і сказало: «Доброго ранку!» А карлик чхнув і заспівав ве­селу пісеньку.

Раптом карлик почув, що поблизу в траві щось зашелес­тіло. Він озирнувся і побачив: за кілька кроків від нього стоя­ла біла мишка із золотою коронкою на голові і рожевою стрі­чечкою на хвостику. Мишка, не кліпаючи, дивилась на нього маленькими блискучими очицями і важко дихала. З усього було видно, що жила вона не в лісі і пройшла далекий шлях.

Карлик перестав співати і звівся на рівні ноги. В ту ж мить миша посунула, немов на коліщатках, по траві і наблизи­лась до нього.

— Циррр, циррр! — вигукнула вона. — Я йду з палацу старого царя Безсонька, якому потрібна твоя допомога. Багато років, ще відтоді, як сів на престол, він не може спати. Облич­чя його зовсім зів’яло, тіло тане, наче віск. Усі на світі лікарі пробували його приспати, але не змогли. Досі вже він, бідний, проковтнув три вагони сонних пілюльок, але сон тікає від його очей. Якщо ти зможеш його приспати, матимеш цінну нагороду.

— Що може бути легше! — сказав карлик, погладжуючи свою м’якеньку борідку і всміхаючись. — Почекай мене, я візь­му тільки книжечку з казками, може, вони мені знадобляться.

Чоловічок зник у хатинці, грюк­нувши дверима. Незабаром він ви­йшов, несучи велику книгу.

— Тепер можна йти, — ска­зав він.

— Ходімо, — відповіла миша.

І вони рушили в дорогу.

На узліссі розкинулась широ­ка долина, а через неї вився без­країй шлях. Там їх чекала черепаха у великих окулярах і також із золо­тою короною на голові. Карлик і мишка вилізли їй на спину і руши­ли до царського палацу.

— То, значить, ти живеш при царі? — спитав чоловічок.

— Так, я придворна біла миш­ка! — з гордістю вигукнула вона і лизнула рожеву стрічечку на хвос­ті.— Живу щасливо зі своїми сімо­ма мишенятами і старим чоловіком у палаці під кухонною шафою. Ми їмо найкращу в світі бринзу.

— І нічого не робите? — спи­тав карлик.

— Придворні миші ніколи нічого не роблять. У нас є па­вук, який плете панчішки на нас усіх, і жук, що підмітає і при­бирає нам житло. Я цілими днями сиджу перед дзеркалом і пудрюсь, чоловік читає газету, а дітки наші з ранку до вечора ганяють горошину — грають у футбол.

Отак, за приємною розмовою, карлик і мишка й не поміти­ли, як приїхали до царського палацу. Звичайно, вони їхали не так швидко, як в автомашині, але все-таки встигли, не запізни­лися, бо старий цар іще не помер.

Коли вони ввійшли, в кімнаті було повно міністрів, охорон­ців, радників, лікарів і кухарів. Біла мишка вибігла наперед, підвелась на задні лапки і вигукнула:

— Царю всемогутній! Привела я відомого лісового чаклу­на, який врятує тебе від безсоння, і ти заснеш.

Карлик наблизився до царського трону і низько вклонився.

— О всесильний пане! — сказав карлик, підносячи руку з великою книгою. — Я прочитаю найкращу казку з книги життя і спробую тобі допомогти. А ти зроби тільки одне: залишися зі мною в кімнаті наодинці і уважно слухай.

Старий цар Безсонько з надією зітхнув і наказав людям негайно вийти, а також доручив одному з кухарів почастувати білу мишку і все її сімейство найсолодшим горіховим тортом.

Як тільки вони залишились удвох, карлик узяв маленький стільчик, підсунув його до царського трону і сів на нього. Потім розкрив свою велику книгу і почав читати.

Він розповідав сумну казку про бідних і нещасних рабів, що стогнали під батогами жорстоких царедворців. Розповідав про страждання, про важку працю тих, що обробляли панську землю й не мали хліба, щоб нагодувати своїх дітей. Розповідав про війни криваві, на які цар посилав народ, щоб загарбати ще більше багатство…

І чим далі читав карлик, тим приємніша втома налягала на очі старого царя і присипляла його. І от, нарешті, коли білобородий чоловічок закінчив свою казку і підвів голову від книги, цар Безсонько спав, хропучи щосили. На обличчі його сяяла щаслива усмішка.

Тихенько, навшпиньки, карлик вийшов з царської кімнати. Там, біля порога, чекали, затамувавши подих, міністри, охо-ронці, радники, лікарі і кухарі.

— Ну, що? — всі загукали в один голос. — Чи можеш ти приспати царя?

Карлик не відповів нічого. Тільки відчинив двері і показав рукою вбік царя.
Тоді придворні ввійшли до кімнати і впали на коліна перед своїм паном, що, нарешті, заснув. Цар Безсонько був врятова¬ний. Казка про страждання бідних і нещасних людей у його царстві принесла цареві глибокий сон.

— Якої нагороди хочеш ти за чаклунство? — спитав один з міністрів, коли карлик зібрався іти.

— Нехай усі люди в царстві будуть щасливі! — сказав карлик.

— А для себе нічого не просиш?

— Для себе? — промовив білобородий чоловічок і замислився. — Оце днями білочка наступила на мій гребінець і зламала його. Дайте мені новий гребінець, щоб розчісувати вранці борідку, — я буду вам дуже вдячний.

А чи виконав цар Безсонько волю свого рятівника, чи зробив він усіх людей у своєму царстві щасливими? Очевидці розповідають, що він і досі спить, і що його піддані не захотіли чекати, доки він прокинеться і зробить їх щасливими. Народ в його царстві повстав і вирішив сам боротися за свою свободу і щастя.

Може, ви спитаєте: а що сталося з карликом?

Карлик повернувся у ліс із чудовим золотим гребінцем, усипаним коштовним камінням.

Там, у своїй хатинці, білобородий чоловічок залишився жити ще багато років, щоб помагати пташині і тварині, а інколи навіть і людині. І два срібні дзвіночки на його черевичках дзвеніли і сміялись, дзвеніли і сміялись, неначе співучий струмок серед чарівної тиші.