Цар Чахчах

Чи було, не було – жив один бідний мірошник.

Носив він рваний кожух, запилену мукою папаху і жив на березі річки, у своєму старому млині. Був у нього тільки корж, що завалявся в золі і шматок сиру.

Якось пішов цей мірошник до млина відкрити воду, повертається, бачить немає сиру.

Другим разом пішов він закрити воду, повертається, бачить – пропав коржик. Хто ж це вкрав? Думав він, думав і на порозі млина поставив капкан. Вранці встає, бачить – потрапила в капкан лисиця.

– Ага, клята злодійко, це ти з’їла сир і коржик? Стривай, я тобі зараз покажу, як красти сир! – кричить мірошник, бере палицю і хоче вбити лисицю.

Лисиця просить-благає:

– Не вбивай мене! Ну що таке шматок сиру – дурниця? І через нього ти хочеш мене вбити! Відпусти краще, я тобі багато добра зроблю.

Послухався мірошник і відпустив лисицю. Лисиця біжить до сміттєвої ями царя тієї країни, риється там, риється і знаходить золоту монету. Біжить до царя:

– Хай буде довгим твоє життя, о царю! Дай мені кошика. У царя Чахчаха є трохи золота, зміряємо – принесемо назад.

– Хто цей Чахчах? – Запитує здивований цар.

– Ти його не знаєш, Чахчах – дуже багатий цар, а я його радник. Дай кошика, відміряємо золото – принесемо назад, тоді й дізнаєшся.

Бере лисиця кошика, засовує в щілину золоту монету, що знайшла в сміттєвій ямі, і ввечері приносить міру назад.

– Уф, – каже, – міряли, міряли, насилу виміряли.

“Невже правда, що вони цим золото міряли?” – думає цар.

Струшує кошик – з дзвоном випадає звідти золота монета.

Наступного дня лисиця знову приходить до царя:

– У царя Чахчаха є трохи дорогоцінного каміння та перлів. Дайте кошика – відміряємо принесемо назад.

Бере вона кошик. Знаходить одну перлинку, засовує її в щілину і ввечері знову приносить кошик назад.

– Ой, – каже, – втомилися, поки наміряли!

Цар струшує кошик, випадає перлина.

Дивується цар: мабуть, дуже багатий цей Чахчах – золото, коштовності та перли кошиками міряє.

Минає кілька днів. І ось пішла лисиця до царя свахою.

– Цар Чахчах, – каже, – задумав одружитися і хоче взяти за дружину твою дочку.

Цар радіє, не може натішитися.

– Ну, йдіть, – каже, – поспішайте, готуйтеся до весілля!

У царському палаці бігають, метушаться, готуються до весілля, а лисиця біжить до млина і мовить до мірошника:

– Засватала тобі царську доньку! Готуйся, поїдемо весілля справляти.

– Вай, вай, вай нехай завалиться твій дім! Що ти наробила? – перелякався мірошник. – Чи мені одружитися з царською донькою? Ні хати не маю, ні одягу. Що мені тепер робити?

– Ти не бійся, покладись у всьому на мене, – заспокоює його лисиця і біжить назад до царя. Забігає до палацу і здіймає галас:

– Цар Чахчах з великою почтом їхав вінчатися. Дорогою ворожі війська напали на нього, всіх його людей перебили, все забрали. Сам він ледь урятувався. В ущелині є млин, там він і сховався, а мене послав про все розповісти вам і принести йому одяг, щоб він міг приїхати, повінчатися, а потім уже помститься ворогові.

Цар в ту ж мить наказує принести все, що потрібно, віддає лисиці, посилає з нею безліч вершників, щоб з усіма почестями доставили майбутнього зятя до палацу.

Урочисто під’їжджають вершники до млина і зупиняються біля нього. Знімають з мірошника кожух, одягають у царський одяг, садять на чудового коня. В оточенні знатних людей, з вершниками попереду та позаду, урочисто привозять його до царського палацу. А мірошник ніколи в житті не бачив царських палат. Зніяковів, роззявив рота, то озирається на всі боки, то розглядає свій одяг з переляку і здивування.

– Сестрице-лисице, що це він все озирається на всі боки? – Запитує цар. – Наче палаців ніколи не бачив, і одягу ніколи не носив!

– Ні, не в тому річ, – відповідає лисиця. – Все це він розглядає та порівнює зі своїм багатством. “Куди тобі, царю, до мене!” – думає.

Сідають за стіл. Подають різні страви. Мельник не знає, за що взятися і як їсти.

– Чому він не їсть, сестрице-лисиця? – знову питає цар.

– Все думає про те, як його пограбували. Ти й уявити не можеш, скільки добра забрали! А ганьба яка! Чи до їжі йому тепер? – відповідає лисиця і зітхає.

– Нічого, не журись, любий зятю, на світі всяке буває, – втішає цар. – Зараз весілля. Давай веселитися, бенкетувати.

І бенкетують, їдять, п’ють, грають, танцюють. Сім днів, сім ночей справляють весілля. А лисиця стає кумою.

Після весілля цар дає своїй доньці багатий посаг і урочисто проводжає її разом із царем Чахчахом.

– Стривайте, я побіжу наперед, все приготую, а ви їдьте слідом за мною, – каже кума-лисиця.

Біжить, бачить – у полі пасеться велика череда корів.

– Чия це череда?

Кажуть:

– Шах-Мара.

– Ой-йой, не смійте ще комусь називати ім’я Шах-Мара! Цар на нього сердиться – йде за мною з великим військом. Хто згадає його ім’я, тому цар накаже відрубати голову. Якщо запитають, чия череда, скажіть – царя Чахчаха, а то буде вам біда!

Біжить, бачить – на схилах гір пасуться великі череди овець.

– Це чиї?

– Шах-Мара.

Лисиця і цим пастухам сказала слово в слово те саме.

Біжить, бачить – великі ниви, женці на них жнуть.

– Чиї це ниви?

– Шах-Мара.

Жнецям наказує те саме.

Біжить, бачить – безкраї луки.

– Чиї це?

– Шах-Мара.

Косарям каже те саме.

Забігає до палацу Шах-Мара.

– Шах-Мар, гей, Шах-Мар, – кричить лисиця здалеку, – нехай буде цілим твій дім! Сидиш собі і нічого не знаєш. Цар розгнівався на тебе, йде з великим військом. Хоче тебе убити і зруйнувати твої володіння, а все, що маєш, забрати собі. Колись давно я з’їла в тебе курочку і з того часу тебе добром згадую. Прибігла попередити. Поспішайте, рятуй свою голову, поки не пізно!

– Що ж мені робити? Куди подітися? – питає з жахом Шах-Мар і бачить вдалині і справді пил хмарою піднявся – цар їде.

– Швидше сідай на коня і втікай, та не оглядайся. І не з’являйся більше в цих краях!

Шах-Мар сідає на свого найкращого коня і біжить із тієї країни.

А тим часом під’їжджає весільна процесія, із зурною, з барабанним боєм, із піснями, зі стріляниною, у супроводі війська.

У позолоченій кареті їде цар Чахчах із дружиною, попереду і позаду незліченні вершники.

Доїхали до поля. Бачать, пасеться велика череда корів.

– Чиї це корови? – Запитують вершники.

– Царя Чахчаха, – відповідають пастухи

Їдуть далі. Під’їжджають до гір. Бачать –білих овець, що пасуться на гірських схилах.

– Чиї це вівці? – Запитують вершники.

– Царя Чахчаха, – відповідають пастухи.

Їдуть далі.

Під’їжджають до великих нив:

– Чиї це ниви?

– Царя Чахчаха.

Доїжджають до лук:

– Чиї це?

– Царя Чахчаха.

Всі здивовані, і сам Чахчах від подиву слова вимовити не може.

Так їдуть вони за лисицею і доїжджають до палацу Шах-Мара. А кума-лисиця там уже господарює, розпоряджається і приймає гостей.

Знову починають бенкетувати. І тут бенкетують сім днів і сім ночей, а потім гості повертаються додому.

Цар Чахчах, його дружина та кумася-лисичка залишилися жити у палаці Шах-Мара.

А Шах-Мар так злякався царя, що й до сьогодні, кажуть, рятується втечею.