Цар мавп і чарівна монета

Японські народні казки

У давні-давні часи жив у одному гірському селі старий. Було у нього три сини. Старшого звали Ітиро, середнього – Дзиро, а молодшого – Сабуро. Вирішили старші брати у місто податися, на службу найнятися – дуже не хотілося їм з батьком у бідності жити. Залишився старий з молодшим сином. Ось якось раз дав батько Сабуро монетку в одну єну й каже:

– Піди, синок, на базар, купи що-небудь.

Пішов. Вийшов він із села, трохи пройшов, раптом бачить – тягне баба кішку на солом’яній мотузці, та ще її, бідну, ціпком б’є.

– Агов, бабусю, чому ти кішку б’єш? – закричав Сабуро.

– Моя кішка, що хочу, то й роблю, – розсердилася баба.- Дурна вона: чужих курей так гусаків тягає, а мишей не ловить. Немає від неї ніякої користі, ось і хочу я її у річці втопити.

– Почекай, бабусю, – заблагав Сабуро.- Не губи кішку, віддай її краще мені. А я тобі за це одну єну дам.

– За кішку одну єну даси?-здивувалася баба.- Що ж, давай!

Віддав Сабуро бабі монетку й одержав за неї кішку. Взяв він її на руки й примовляє:

– Ідемо, кішечко, до мене жити. Я тебе ніколи кривдити не буду. Так з кішкою додому й повернувся.

Наступного дня батько знову дав Сабуро монетку у одну єну й відправив його на базар.

Пройшов Сабуро трохи, раптом бачить – іде йому назустріч старий, на солом’яній мотузці пса тягне, та ще його, бідного, ціпком лупцює.

– Дідусь, навіщо ж ти пса б’єш?! – закричав Сабуро.

– Паршивий це пес, – відповів старий, – будинок не охороняє, а тільки овець та свиней у сусідів краде. Надумав я його втопити у ріці.

– Дідусь, не губи пса, – попросив Сабуро, – віддай його краще мені. А я тобі одну єну заплачу

– За пса одну єну заплатиш? – здивувався старий. – Що ж, забирай! Віддав Сабуро старому монетку й одержав за неї пса.

– Ідемо, песику, до мене жити, – говорить.- Ніхто тебе більше кривдити не буде.

Та на третій день знову одержав Сабуро від батька монетку у одну єну й на базар пішов.

– Тільки ти, синку, не витрачай грошей даремно, – попросив батько.- Те, що ти кішку із псом від смерті врятував – це добре. Так ось тільки дав я тобі сьогодні останню монетку, нічого більше у нас немає. Прийшов Сабуро на базар. Ходив-ходив, та так ні із чим і пішов. Іде по лісу, раптом бачить – на узліссі діти бавляться. Зупинився подивитися – а у дітей у руках маленька мавпочка б’ється-виривається.

– Що ж ви, негідники, робите? – закричав Сабуро.- Навіщо мучите маленьку мавпочку?

– Дурна це мавпочка, нічого робити не вміє. Таку й помучити не жаль, – відповіли діти.

– Віддайте мені мавпочку, я вам за неї одну єну заплачу, – запропонував Сабуро.

– Та правда заплатиш? – не повірили діти.- Схопили діти монетку й геть побігли. Погладив Сабуро мавпочку й примовляє:

– Маленька ти ще, тому й не знаєш, як небезпечно одній лісом гуляти. Не понесу я тебе у село, а відпущу на волю. Біжи! Зраділа мавпочка, схилилася перед Сабуро у поклоні, а потім швиденько у гори побігла.

А тим часом зовсім темно стало. Іде Сабуро лісом й думає: ” Як тепер батькові на очі покажуся – ні покупок, ні грошей не маю”. Сів він під великим деревом, став думати, що йому робити. Раптом чує – кличе його хтось: “Кя, кя, кя!”. Обернувся – стоїть перед ним маленька мавпочка.

– Навіщо ти назад повернулася? – здивувався Сабуро.- Небезпечно тут, йди звідси, іди!

Заговорила тут мавпочка людським голосом:

– Прийшла я, Сабуро, подякувати тобі за порятунок. Розповіла я про твій добрий вчинок своєму дідусеві. Дуже він захотів тебе побачити. Знай же, Сабуро, що мій дідусь – цар усіх мавп!

Подивувався Сабуро – яких тільки чудес на світі не буває! Дуже йому цікаво стало на мавпяче царство подивитися.

– Добре, – говорить, – веди мене до свого дідуся.

Відправилися Сабуро з мавпочкою у дорогу. Довго вони йшли.І в ущелини спускалися, і на гори піднімалися, і лісами густим пробиралися. Підійшли вони, нарешті, до високих скель. Дивиться Сабуро, а у скелях – величезний палац побудований, і стражники зі списами біля воріт сторожують. Величезний палац у мавпячого правителя. У центрі вогонь горить, та так яскраво, що виднося у палаці, як вдень. А у глибині – сам цар мавп сидить. Зовсім старим він виявився, зморшкуватим, з вух сиві пасма волосся стирчать.

– Входь, Сабуро, у мій палац, – запросив цар юнака.- Повідала мені внучка про те, що ти її від смерті врятував. Якби не ти, була б у нас справжня біда. Будь у моєму палаці бажаним гостем, живи з нами, скільки побажаєш! Принесли тут слуги всякі наїдки, став цар Сабуро пригощати. А потім мавпи для Сабуро всякі фокуси показувати стали, зовсім як у театрі. Дуже Сабуро у царя мавп сподобалося. Але прийшов час додому повертатися.

– Хочу я на прощання зробити тобі подарунок, – сказав цар мавп.- Це сама чудесна річ, що є у нашому царстві – усе принесе, чого побажаєш.

Простягнув він Сабуро червоний мішечок, а у ньому маленька монетка лежить. Подякував юнак цареві й додому пішов. Повернувся він у село з першими півнями. Дивиться – на порозі будинку батько сидить.

– Де ти був, Сабуро?-запитує.- Усю ніч я тебе чекав, очей не стулив. Розболілось в мене  серце від тривоги за тебе.

– Вибач мене, тату, – сказав Сабуро.- Не хотів я тобі болю завдати. Так тільки трапилося із мною чудо – дістався мені у подарунок від царя мавп червоний мішечок, а у ньому чарівна монета. Будемо ми тепер з тобою жити  багато. Ніколи більше ти ні в чому потреби не знатимеш. Розповів Сабуро батькові про те, що з ним уночі сталося: і про мавпочку маленьку розповів, і про її дідуся мавпячого царя, а потім і говорить:

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Поле заколдованных хризантем”
Японские народные сказки
Видавництво: “Искона”
1994 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: