ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу!Слава Україні!

Царівна – жаба

Українські народні казки

Де-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них — три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту, — такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ — час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже:
— Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ — час уже вам подружжя шукати.
— Час, — кажуть, — таточку, час!
— Забирайте ж, — каже, — діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.
От вони повиходили, понатягали луки — та й давай стріляти. Старший стрельнув — загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться:
— Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!
— Не віддавай же, — каже цар, — її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме!
Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку.
— Не дам, — каже, — цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
— Я, — каже царенко, — тебе візьму.
Намовились. Поїхав він.
Середульший царенко стрельнув, — звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька:
— Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!
— Не віддавай же її,— каже князь, — нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме.
От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже:
— Я тебе візьму.
Погодились. Поїхав.
Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко, — його звали Іваном-царенком, — як стрельне — загула стріла ні високо ні низько — вище хат, та й упала ні далеко ні близько — коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить:
— Верни мою стрілку!
— Не дам я, — каже жаба, — цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи.
От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два — старший і підстарший — такі раді!..
А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них:
— Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили?
А старший каже:
— Я, татку, знайшов царівну.
Підстарший:
— Я — князівну.
А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче!
— А ти чого, Іване-царенку, плачеш?
— Як же, — каже, — мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня?
— Бери, — каже цар, — така вже, видно, твоя доля.
От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший — князівну, а Іван-царенко — зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля?»
Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала.
— Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи!
Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула — тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа — і стала такою жабою, як і була.
Прокидається Іван-царенко — аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники — так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив.
От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!..
— Не плач, напечемо! Лягай та спи!
Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди, — гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула — тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники — як сонце, такі гарні! Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе — і знов стала такою зеленою жабою, як була.
Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ці звелів до страви подавати.
От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет”. Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Як же мені не плакати. Батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу?
— Не плач, — каже, — лягай та спи, якось поїдемо.
Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет,
Іван-царенко знов зажурився.
— Не журись, — каже, — Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає — то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить — то вже їде.
Іван-царенко убрався, сів і поїхав.
Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися:
— Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз…
— Не смійтесь, — каже, — потім приїде…
Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже:
— Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається!
Брати сміються з нього.
— Чи ти, — кажуть, — здурів, що таке торочиш?
Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже:
— Це моя жіночка в дороге убрання прибирається!
Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів.
Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже:
— Оце ж уже моя голубонька їде!
Коли так, приїхав під рундук берлин шістьма кіньми — як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі — така гарна!
От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано — така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав.
Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати — батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!” От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не торкнеться — легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала, — став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде — пісні співає, а донизу йде — казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем — у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем — кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим — цареві очі позабризкували.
— Годі, годі, ви мені очі повибиваєте!
Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють.
А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить, — аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося, — він той тулубець у вогонь — тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя — саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою.
Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася — аж кожушка й нема… Шукала-шукала…
— Чи ти, — питає,— Іване-царенку, не бачив моєї одежі?
— Якої?
— Тут, — каже, — я кожушок скинула.
— Я, — каже Іван-царенко, — спалив!
— Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки…
Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі:
— Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби-яги — костяної ноги!
Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене — полинула…
Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече, — пішов тукати.
Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає:
— Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш?
— Іду, — каже, — дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у баби-яги — костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе?
— Чому, — каже, — не знати? Знаю.
— Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені!
— Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш!
— Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду бога молити!
— Ну, коли вже, — каже, — тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його — куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби-яги — костяної ноги.
Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов.
Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок — хотів стріляти. Ведмідь йому й каже:
— Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Він пожалував його — не вбив.
Іде далі, вийшов на край лісу — сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок — хотів стріляти.
Сокіл йому й каже:
— Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Він пожалував його — не вбив.
Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він посаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонць Він хотів її взяти та з’їсти, а вона й просить:
— Іване-царенку, не їж мене, кинь лучче в море. Я тобі за те у великій пригоді стану!
Він її вкинув у море, пішов далі.
От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку — аж на печі лежить баба-яга — костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала.
— Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш?
— Ні,— каже, — бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу — жабу зелену.
— Знаю, знаю! — каже баба-яга. — У мого братика за наймичку служить.
От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже:
— Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись.
От він подякував бабі-язі, пішов.
Іде та йде, дійшов до моря, глянув — море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться.
А це випливає щука:
— Іване-царенку, чого ти журишся?
— Так, — каже, — і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись.
— Не журись! — каже.
Ударила хвостом об воду — став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений, — як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів.
Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало — нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» — думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з’їв.
От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс — сказано — просунутися не можна. Ходив, ходив, коли — зирк! — іде ведмідь.
— Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш?
— Хочу, — каже, — як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом.
— Я тобі поможу!
Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко.
От пішов Іван-царенко тією стежкою — аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні,— нема нікого; відчинив другі, срібні,— і там нема нікого; як відчинив треті, золоті,— аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче — і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка — так і впала йому на шию:
— Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато, — може б, ти мене більше й не побачив ніколи…
Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило — полетіли!
От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже:
— Цей мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула!
Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 10

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Українські народні казки”

Упорядник – Л. Ф. Дунаєвська

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1988 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: