Цікавий промінець

Ярмиш Юрій Феодосійович

Цікавий промінець, що тільки-но прилетів од сонечка, зазирнув у мале віконце. За віконцем було темно і, здається, порожньо.

І раптом — фр-р!

Щось стрибнуло, блимнувши двома зеленими вогниками, і щось — крак! — упало й розбилося…

— Хто тут? — спитав тонким голосом Промінець, вдивляючись у темний куток.

— Фр-р! Це я—Кіт!

Зелені вогники визирнули з пітьми. Виявилося, це очі.

— А ти хто?

— Я — Промінець! Що ти робиш тут, Коте?

— Стережу комору од хитрого Мишеняти. В коморі ж є кільце смачної ковбаси!

— Який ти дбайливий! — з повагою сказав Промінець.— А чом ти увесь чорний, а писок у білому?

Кіт облизнувся і хитро примружив зелене око:

— Це я перевіряв, чи добру сметану купила господиня… А тобі яке діло? — схопився Кіт і вигнув трубою пухнастого хвоста.— До комори чужим не можна заходити!

— Вибач,— зніяковів Промінець і шугнув у віконце. Перелетів через двір і за мить опинився на Дереві.

Гей, як добре було гратися зеленим листячком, стрибати з гілки на гілку! Кожен листок хотів, щоб і його помітив Промінець.

— Який теплий Промінчик! — раділо Дерево.— Щойно тільки дощик накрапав, а вже й сонечко визирнуло. Нічого в світі кращого немає, як дощик і сонечко. Я знову зеленію і росту!

«Що воно таке — дощик? — подумав Промінець.— Це було, мабуть, до мого народження. Через те я й не знаю, що таке дощик!» І майнув з Дерева на купу землі й гілочок.

Раптом купа, заворушилася, і звідти визирнули якісь малі чорні комахи з вусиками. Вони пильно глянули на мокрі дерева, на Промінець, порадилися між собою і гукнули до когось:

— Виходьте! Дощик перестав. Сонячний Промінець кличе до роботи.

«Дивно як,— подумав Промінець.— Я не кликав… Я мовчав. І чому зеленому листячку дощик подобається, а цим комахам — ні?»

— Хто ви такі? — спитав Промінець.

— Мурахи! — гордо відказала одна комашка.

— До роботи, ставайте до роботи! — гомоніли мурашки й розбігалися на всі боки. За хвилину хто тягнув до своєї хатки-купи величезну билину, хто жука, а хто котив з-під землі на сонечко білі кульки, в яких сиділи малі мурашата.

Це було так весело, що Промінець подумав: «Треба й мені пошукати якоїсь роботи».

Він зазирнув під кущ шипшини. Там сиділа велика комаха з мережаними прозорими крильцями.

— Пробачте, як вас звуть? — чемно спитав Промінець.

Комашка розплющила очі, солодко позіхнула й розправила гарні крильця:

— Я — Бабка!

— Виходьте із схованки, дорога Бабко! — сказав Промінець.— Дощик уже перестав!

Бабка визирнула з-під куща:

— Ой, як хороше всюди! Це тому, що всі раді мені. Я — дуже гарна.

Вона злетіла високо — вище дерева, вище будинку.

Бабка була й справді така гарна, що Промінець і собі полетів за нею. А внизу бігали малята. Вони кричали:

— Яка гарна Бабка!

— А Промінець іще кращий!

Бабка почула це й насупилась. Вона не любила, коли хвалили інших.

Але тут вона помітила внизу квіти й зраділа:

— Вони майже такі гарні, як я. Це, мабуть, мої родичі. Полечу до них.

І Бабка опустилась на найкращу квітку.

Промінцеві хотілось ще погратися з Бабкою, але йому не подобалось, що вона так хизується своєю вродою.

І Промінець згадав, що мав знайти собі роботу…

Аж ось він побачив попереду багато-багато дерев.

Це був сад.

Посеред дерев, де рясніли стигло-червоні яблука, темно-сині сливи, жовті груші, стояв невеличкий будиночок під череп’яним дахом.

Крізь гілки крислатої яблуні Промінець зазирнув у вікно…

У кімнаті біля вікна стояв стіл. За столом сидів Сивий Чоловік і щось писав.

— Промінець! — зрадів він.— Гляньте-но. Промінець! А я й не помітив, як дощик ущух.

— Скажіть, будь ласка, а що таке — дощик? — спитав Промінець.

І Сивий Чоловік сказав:

— Це коли хмарка дарує землі чисті прохолодні краплі і від них усе росте… А тепер, Промінчику, розкажи мені, де ти був, що робив?

Промінець став згадувати:

— Спершу я познайомився з Котом, що стеріг кільце ковбаси… Потім з мурахами. А вони сказали, що я кличу їх до роботи. Хоч я мовчав… Іще грався з гарною Бабкою. Але мені соромно. Усі щось роблять, тільки я — ні…
Сивий Чоловік усміхнувся:

— Який ти щиросердий, Промінчику, і який теплий! Скачи-но краще мені на щоку. Який ти ласкавий! Ось чому тобі радіють усі. Оце і є твоя робота.

Сивий Чоловік заплющив очі. А коли розплющив, то побачив, що Промінець уже грається, танцюючи по білих аркушах на столі.

Потім він ковзнув по стелі, стінах, по книжках, злетів на кришталеву вазу з квітками… І Чоловік сказав:

— Лети, лети, Промінчику. Лети далі. Ти ж тепер назавжди залишишся в моїй казці. І, може, комусь стане тепло й радісно від неї…

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.4 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Летюче дерево”
Юрій Ярмиш
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1985 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: