Цукровий півник

Був собі Півник з цукру. А де він жив? А жив він на вітрині цукеркової крамниці. Його там виставили не для продажу, а для того, щоб і ти, і всі інші діти могли бачити, що в цій крамниці продається й попросити маму чи тата:

— Купи мені цукрового півника!

А наш Півник змушений був цілими днями стриміти на паличці

Були серед них червоні, зелені, жовті, зовсім прозорі, рожеві, блакитні и срібні, але жодного золотистого.

А наш Півник був саме золотистим, і він ніяк не міг зрозуміти, чому його ніхто не купує.

Правда, одного разу якийсь хлопчик вперто наполягав, що хоче Півника з вітрини. Але продавець пояснив, що цей Півник лишень для краси. І додав таке, від чого у нашого Півника надовго зіпсувався настрій:

— Цей Півник для краси. Він зовсім не смачний.

— А ось і неправда! — обурився Півник. —  Я ще й який смачний! Я взагалі найсмачніший на світі!

Та його ніхто не почув.

Відтоді Півник думав уже тільки про те, як би чкурнути з цієї крамниці  і погуляти на волі.

Одного вечора, коли крамницю зачинили, Півник злетів з палички, на якій стільки днів слухняно простояв, і випурхнув через кватирку, що була трішечки надбита.

Півник вирішив знайти того хлопчика, що хотів його купити, щоб довести йому, що він і справді смачний. Але спробуй знайти хлопчика у такому великому місті, якщо не знаєш навіть, як його звати!

Тим часом стемніло, і Півник задумався, де б йому переночувати. Він спустився на камінчик і враз пригадав, що продавець сказав таткові хлопчика:

—  Сьогодні ваш кіт, стрибаючи за горобцем, повалив стільки гладіолусів! А у вас такі чудові сорти.

— Ой, це такий бешкетник. Я б його давно вже віддав комусь, але малий ось вередує.

Оце і вся розмова. Що з неї випливає? А те, що в них є чудові гладіолуси і кіт-бешкетник. Що воно таке — оті гладіолуси — по що невідомо, а ось кота-бешкетника знайти, мабуть, неважко.

Роздумуючи так, Півник раптом відчув, що хтось його лиже. Він озирнувся і побачив Мишку.

— Ой, пробачте! — відскочила перелякана Мишка. — Я й не думала, що ви живий!

— Так, на жаль, я живий і змушений страждати, — зітхнув Півник

— І від чого це ви страждаєте?

— Мені треба знайти одного хлопчика… Стривайте, та ж ви можете мені помогти. Чи не знаєте, в кого тут чудові гладіолуси і кіт-бешкетник?

— Гла… гла… як ви сказали?

— Гла-ді-о-лу-си!

— Еге, не знаю, що воно таке… А от про кота… Гм… Як на мене, то хіба буває кіт-небешкетник? Усі вони злодюги, розбишаки і хулігани! Але якщо ви мені дозволите ще трошки вас полизькати, то я, може,

й пригадаю, де це тут у нас такі коти…

— Лизькайте на здоров’я, — згодився Півник. — Але намагайтеся робити це всюди рівномірно, інакше я втрачу свою форму.

Мишка поласувала досхочу і подумала, що непогано було б щодня мати таку можливість. А що? Адже цей Цукровий Півник саме й створений для того, щоб хтось його лизькав.

— Знаєте що, Півнику, — сказала вона, — зараз уже пізно, ходімо до мене. В мене на вас чекає тепла постіль. А зранку вирушимо на пошуки ваших глобусів.

— Ой, не знаю, як вам і дякувати, — втішився Півник і слухняно пішов за Мишкою.

Мишка завела його в свою хатку в нірці під кущиком жасмину.

Там було тепло і затишно. Але Мишка, як виявилось, мешкала не сама. Півник побачив ще одну Мишку, котра сиділа в кріслі і в’язала светр.

— Це моя сестричка Льося, а мене звати Міця. Пробачте, я забула спитати, як ваше ім’я.

— О, в мене немає імені, — розвів крильцями Півник. — Я просто Цукровий Півник. Нас було так багато, що ніхто й не подумав давати нам імена.

Мишка Льося як тільки почула, що Півник з цукру, враз відклала в’язання і прикипіла до нього ласими очима. Її сестра, помітивши це, сказала Півникові:

— Для ближчого знайомства моя сестричка теж мусить вас обов’язково полизькати.

— Будь ласка, — згодився Півник, — але прошу не захоплюватися. Інакше я втрачу вигляд.

— Ні-ні, що ви! — заспокоїла його мишка Льося. — Я знаю міру. Мені так здається, що хвостик у вас трохи завеликий. От його я й полизькаю. — І заходилася смакувати, аж приплямкуючи.

Тут і Мишка Міця розохотилася:

— Ой, мені здається, що ти з одного боку трохи викривила хвостик. Зараз я його підправлю.

— Обережно! — нагадав їм Півник. — Не забувайте, що мене чекає далека дорога.

— Звісно, ми все пам’ятаємо, ням-ням-ням… — миші й не думали зважати на прохання Півника, і лизали в такому захваті, що небавом розкішний півнячий хвіст перетворився на курячий.

— Ах! — скрикнув Півник і відскочив убік. — Що ви наробили? Де мій чудовий пухнастий хвіст?

— Нічого страшного, — сказала Міця, — так навіть набагато краще. Ось погляньте самі в дзеркало.

— Звичайно, нічого страшного! — підтримала Мишка Льося. — Але мені здається, що з лівого боку трохи нерівно. Треба неодмінно підрівняти. Ось я зараз кілька разів лизну і все буде в порядку!

Вона вже підступилася було до Півника, але він враз відскочив, схопив обидві в’язальні спиці і, наставивши їх, наче шпаги, закричав:

— Геть від мене, кляті миші! Ви підступні й брехливі чудовиська! Дорогу! Відступіться від дверей, бо заколю!

Такого завзяття миші не очікували, але відступати без бою вони не бажали.  Льося вхопила подушку в одну лапу, а кочергу в другу. Міця озброїлася лопатою і покришкою від виварки. З обох боків вони почали насідати на бідного Півника.

Сторінки: 1 2 3 4