Цукровий півник

Винничук Юрій Павлович

Був собі Півник з цукру. А де він жив? А жив він на вітрині цукеркової крамниці. Його там виставили не для продажу, а для того, щоб і ти, і всі інші діти могли бачити, що в цій крамниці продається й попросити маму чи тата:

— Купи мені цукрового півника!

А наш Півник змушений був цілими днями стриміти на паличці

Були серед них червоні, зелені, жовті, зовсім прозорі, рожеві, блакитні и срібні, але жодного золотистого.

А наш Півник був саме золотистим, і він ніяк не міг зрозуміти, чому його ніхто не купує.

Правда, одного разу якийсь хлопчик вперто наполягав, що хоче Півника з вітрини. Але продавець пояснив, що цей Півник лишень для краси. І додав таке, від чого у нашого Півника надовго зіпсувався настрій:

— Цей Півник для краси. Він зовсім не смачний.

— А ось і неправда! — обурився Півник. —  Я ще й який смачний! Я взагалі найсмачніший на світі!

Та його ніхто не почув.

Відтоді Півник думав уже тільки про те, як би чкурнути з цієї крамниці  і погуляти на волі.

Одного вечора, коли крамницю зачинили, Півник злетів з палички, на якій стільки днів слухняно простояв, і випурхнув через кватирку, що була трішечки надбита.

Півник вирішив знайти того хлопчика, що хотів його купити, щоб довести йому, що він і справді смачний. Але спробуй знайти хлопчика у такому великому місті, якщо не знаєш навіть, як його звати!

Тим часом стемніло, і Півник задумався, де б йому переночувати. Він спустився на камінчик і враз пригадав, що продавець сказав таткові хлопчика:

—  Сьогодні ваш кіт, стрибаючи за горобцем, повалив стільки гладіолусів! А у вас такі чудові сорти.

— Ой, це такий бешкетник. Я б його давно вже віддав комусь, але малий ось вередує.

Оце і вся розмова. Що з неї випливає? А те, що в них є чудові гладіолуси і кіт-бешкетник. Що воно таке — оті гладіолуси — по що невідомо, а ось кота-бешкетника знайти, мабуть, неважко.

Роздумуючи так, Півник раптом відчув, що хтось його лиже. Він озирнувся і побачив Мишку.

— Ой, пробачте! — відскочила перелякана Мишка. — Я й не думала, що ви живий!

— Так, на жаль, я живий і змушений страждати, — зітхнув Півник

— І від чого це ви страждаєте?

— Мені треба знайти одного хлопчика… Стривайте, та ж ви можете мені помогти. Чи не знаєте, в кого тут чудові гладіолуси і кіт-бешкетник?

— Гла… гла… як ви сказали?

— Гла-ді-о-лу-си!

— Еге, не знаю, що воно таке… А от про кота… Гм… Як на мене, то хіба буває кіт-небешкетник? Усі вони злодюги, розбишаки і хулігани! Але якщо ви мені дозволите ще трошки вас полизькати, то я, може,

й пригадаю, де це тут у нас такі коти…

— Лизькайте на здоров’я, — згодився Півник. — Але намагайтеся робити це всюди рівномірно, інакше я втрачу свою форму.

Мишка поласувала досхочу і подумала, що непогано було б щодня мати таку можливість. А що? Адже цей Цукровий Півник саме й створений для того, щоб хтось його лизькав.

— Знаєте що, Півнику, — сказала вона, — зараз уже пізно, ходімо до мене. В мене на вас чекає тепла постіль. А зранку вирушимо на пошуки ваших глобусів.

— Ой, не знаю, як вам і дякувати, — втішився Півник і слухняно пішов за Мишкою.

Мишка завела його в свою хатку в нірці під кущиком жасмину.

Там було тепло і затишно. Але Мишка, як виявилось, мешкала не сама. Півник побачив ще одну Мишку, котра сиділа в кріслі і в’язала светр.

— Це моя сестричка Льося, а мене звати Міця. Пробачте, я забула спитати, як ваше ім’я.

— О, в мене немає імені, — розвів крильцями Півник. — Я просто Цукровий Півник. Нас було так багато, що ніхто й не подумав давати нам імена.

Мишка Льося як тільки почула, що Півник з цукру, враз відклала в’язання і прикипіла до нього ласими очима. Її сестра, помітивши це, сказала Півникові:

— Для ближчого знайомства моя сестричка теж мусить вас обов’язково полизькати.

— Будь ласка, — згодився Півник, — але прошу не захоплюватися. Інакше я втрачу вигляд.

— Ні-ні, що ви! — заспокоїла його мишка Льося. — Я знаю міру. Мені так здається, що хвостик у вас трохи завеликий. От його я й полизькаю. — І заходилася смакувати, аж приплямкуючи.

Тут і Мишка Міця розохотилася:

— Ой, мені здається, що ти з одного боку трохи викривила хвостик. Зараз я його підправлю.

— Обережно! — нагадав їм Півник. — Не забувайте, що мене чекає далека дорога.

— Звісно, ми все пам’ятаємо, ням-ням-ням… — миші й не думали зважати на прохання Півника, і лизали в такому захваті, що небавом розкішний півнячий хвіст перетворився на курячий.

— Ах! — скрикнув Півник і відскочив убік. — Що ви наробили? Де мій чудовий пухнастий хвіст?

— Нічого страшного, — сказала Міця, — так навіть набагато краще. Ось погляньте самі в дзеркало.

— Звичайно, нічого страшного! — підтримала Мишка Льося. — Але мені здається, що з лівого боку трохи нерівно. Треба неодмінно підрівняти. Ось я зараз кілька разів лизну і все буде в порядку!

Вона вже підступилася було до Півника, але він враз відскочив, схопив обидві в’язальні спиці і, наставивши їх, наче шпаги, закричав:

— Геть від мене, кляті миші! Ви підступні й брехливі чудовиська! Дорогу! Відступіться від дверей, бо заколю!

Такого завзяття миші не очікували, але відступати без бою вони не бажали.  Льося вхопила подушку в одну лапу, а кочергу в другу. Міця озброїлася лопатою і покришкою від виварки. З обох боків вони почали насідати на бідного Півника.

Півник зрозумів, що удвох вони можуть його перемогти, тож, не довго думаючи, шмагонув спицею по свічках. Свічки попадали й погасли. В норі стало темно, хоч в око стрель.

Зчинилася метушня. Миші махали зброєю, гатили себе по головах, побили навіть миски, але в Півника не влучили. А він тихенько прокрався попри стіну до дверей — і втік.

Півник прожогом вибіг з нірки, спурхнув на паркан, з паркана на горіх, а звідти вилетів на дах якогось будинку. Там віддихався,  роззирнувся — І помітив кота, що сидів на димарі.

— Добрий вечір, — привітався Півник.

— Може, й добрий, — буркнув Кіт. — Ти хто — горобець?

—  Ні,  я Цукровий Півник.

— Твоє щастя, бо я ще не вечеряв… Хоча я відразу здогадався, Що ти ніякий не горобець. Горобці давно вже з котами не вітаються.

— Невже вони такі невиховані?

— Вуличне виховання — нема чого й дивуватися. Правда, ми час від часу на них полюємо. Але ж їх так багато, що могли б якось і перетерпіти. А то ще й ображаються!

— Скажіть, а півників з цукру ви не споживаєте?

— Ні, не доводилось, а що?

— Бо я щойно ледве врятувався від мишачих пазурів.

— Ну, я й не дивуюся. За їхню підступність я мишей просто терпіти не можу. Але як це ти їм у лапи попався?

— Розумієте, я шукаю будинок, у якому живе бешкетний кіт і цвітуть гладіолуси.

— Бешкетний кіт? Гм… Щось я про такого не чув. На нашій вулиці самі чемні коти. Бешкетників нема. А ось щодо тих гладіолусів, то я їх теж терпіти не можу. Недавно одного мого товариша господиня відлупцювала віником. І за що? Подумаєш! За якихось пару зламаних гладіолусів! Я просто обурений. Адже він не зумисне, він полював на горобця…

— Стривайте-стривайте! — зрадів Півник. — А де цей ваш товариш живе?

— Де живе? — Кіт підозріло зміряв очима Півника. — А навіщо тобі знати, де він живе? Невже ти думаєш, що я отак ні сіло, ні впало видаватиму чужу таємницю?

— Хіба ж це таємниця?

— А звідки я знаю — може, тебе підіслав Бульдог із сусідньої вулиці. Він давно нас переслідує.

— Ніхто мене не підсилав. Я сам по собі. Мені ваш товариш зовсім не потрібний. Мені потрібний хлопчик, який живе у тому будинку.

— Хлопчик? Ага, так-так, є там хлопчик. А яке в тебе до нього діло?

— Розумієте, він хотів мене купити. Але я висів на вітрині і не продавався. А мені так хотілося, щоб мене хтось купив! От я і втік. Тепер шукаю цього хлопчика.

— Цікаво! Ти мріяв, щоб тебе купили! А для чого? Щоб потім  схрумали?

— Ну звичайно! Я ж Цукровий Півник. А якби я зостався там і далі, то за якийсь час поблід би, змарнів і перетворився на такого непривабливого льодяника, що мене хіба мишам і викинули б.

— Ну, вважай, що тобі повезло. Навіщо тобі шукати цього хлопчика? Я сам тебе схрумаю. Ти мені подобаєшся. Я охоче зроблю для тебе таку послугу.

— Ой, ні-ні! — сполошився Півник. — Мені зовсім не байдуже, хто мене з’їсть. Я хочу потрапити лише до цього хлопчика.

— Ну-ну, дорогенький, — похитав головою Кіт, — ти ще й вередуєш? Я задля тебе на таку жертву йду, а ти? І не соромно? Та я, може, цукру терпіти не можу! Та я, може, від цукру взагалі захворію на… на цю, як її… цукрову хворобу, от на що!

— Я вас дуже прошу, допоможіть мені знайти цього хлопчика, а за це я дозволю вам лизнути мене.

— Пхе, лизнути! — надувся Кіт.

— Справа в тому, що підступні миші мені зовсім злизали хвоста.

Я став більше схожий на курку. А проте я із задоволенням віддав би вам свого хвоста. Та, на жаль, його вже нема…

— От бачиш, який ти! Мишам цілого хвоста віддав. І за що? Ні за що! А я ж відведу тебе в будинок, де на тебе чекатиме нове життя! О, позаяк ти все одно вже на півня не схожий, то я відкушу тобі гребінь. Гаразд? Бо якось смішно — хвоста нема, а гребінь стирчить.

Півник був у розпачі. Але що робити? Він за будь-яку ціну хотів потрапити до хлопчика. І він погодився.

Кіт схрумав гребінь і задумався, адже раніше їсти цукерки йому не доводилось.

— Правду кажучи, навіть миршавенька рибка набагато смачніша. Я співчуваю тому хлопчикові, до якого ти так пориваєшся.

— Ви мене ображаєте! — обурився Півник. — Незважаючи на мою гостинність! Ох, як це некультурно з вашого боку! Позбавили мене мого чудового гребеня та ще й познущалися!

— Е, заспокойся! Ніхто з тебе не знущається. Ну не люблю я цукерків і край. А тепер ходімо до твого хлопчика. Якщо по-чесному, то я і є той бешкетний кіт, який поламав гладіолуси.

— Ой, я дуже радий! — втішився Півник. — Бо я вже переживав, що ви заведете мене до свого товариша і йому теж захочеться поласувати.

— Недооцінюєш ти котів, мій друже, — сказав Кіт, спинившись біля дверей якогось будинку.

— Чому ми спинилися?

— Бо тут живе твій хлопчик. Тільки там уже всі сплять. Мусиш зачекати до ранку. От бачиш, які вони гостинні — вікна й кватирки позачиняли, двері замкнули, живуть, як у в’язниці. І спробуй тут
утрапити до хати. Навіть не подумали — а де ж ночуватиме їхній коханий котик? У мене просто нема слів. От коли-небудь покину їх і подамся світ за очі. Нехай миші їх загризуть.

— Ой, не робіть цього! — залопотав Півник. — Вони зовсім не такі погані, як вам здається. На ніч усі зачиняються. Не треба, щоб їх загризли миші.

—  Ну, не треба, то й не треба кивнув Кіт. — Піду ще трохи погуляю, а ти вмощуйся під ґанком. Почувайся як удома. Вранці хлопчик ітиме до школи, і ти зможеш його перестріти. і Кіт шмигнув у кущі, а Півник вмостився під ґанком і солодко задрімав.

Прокинувся він від того, що хтось його немилосердно гриз.

Півник розплющив очі й побачив знайомих мишок. Він затріпався, забився, намагаючись вирватися, але марно. Миші сиділи на ньому і аж плямкали від задоволення.

— Знайшли ми тебе, голубчику, — приказувала Миша Міця. — Довго шукали, а таки знайшли. Ох, який же ти смачнющий!..

— Уммм, ням-ням, цям-цям!

— Рятуйте! — заверещав Півник. — Рятуйте!

— Ах, то ти ще й не задоволений?! — розгнівалася Миша Міця і кинулася до Півникової горлянки.

Все могло б закінчитися дуже трагічно, якби в цю мить не впало щось згори просто на мишей. Півник радше здогадався, аніж упізнав свого знайомого Кота.

Миші розпачливо завищали під гострими пазурами і кинулися навтьоки, жертвуючи відірваними вухами й подряпаними спинками. Мишці Міці Кіт устиг ще й відкусити хвоста.

— От банда! — обурювався Кіт. — Не встиг я погуляти, а вони вже тут як тут. Навіть мене не боялися! Давно вже сюди жодна миша не насмілювалася заходити.

Тут він поглянув на Півника і скрушно похитав головою:

— Ого, як вони тебе обгризли! Ти тепер уже й на курку не схожий. Півник оглянув себе і заплакав. У нього не було вже ні хвоста, ні гребінця, ні крил, і стояв він лише на одній ніжці.

— Що ж мені тепер робити? — бідкався Півник. — Як я в такому вигляді покажуся хлопчикові?

— Гм… Вигляд у тебе й справді непарадний. Жебрацький у тебе вигляд. Наче з війни повернувся… Хоча… хоча, якщо цей хлопчик так хотів тебе купити, то, може, зараз хоч задурно візьме. Ось зараз я залижу тобі всі рани, і ти знову будеш маленьким чепурненьким Півником.

— Ой не треба! — скрикнув Півник. — Не треба мене зализувати! Я вже й так добряче зализаний! Аж глянути страшно!

— Та ти не бійся. Цього разу я й справді залижу тебе суто зі співчуття. Я ж цукру терпіти не можу. Ти ж знаєш. Але коли зализати погризені місця, то це не так впадатиме в око. Інакше хлопчик тебе злякається. На тобі всюди рівчаки від мишачих зубів. Тебе не те що до рота, тебе ніхто навіть у руки не візьме.

— Ну що ж, — зітхнув Півник. — Можете мене облизати. Мені байдуже. І справді, коли Кіт його облизав, то вигляд Півника дещо покращав, принаймні не було помітно слідів від мишачих зубів.

Та навіть у такому покращеному вигляді Цукровий Півник не нагадував півня.

— О, придумав! — зрадів Кіт. — Навіщо тобі бути півнем, якщо ти на нього ані крапельки не схожий. Зате ти тепер дуже схожий на курчатко. Еге ж! Без гребінця, без крил, без хвоста — вилите курча. Отже, вирішено. Ти — Цукрове Курчатко. Згода?

— А що мені лишається? Нехай так. Але якщо ти надумаєш мене ще раз облизати, то я стану схожий хіба що на малюсіньке яєчко.

— Ну, годі патякати! — пирхнув Кіт. — Краще лягай спати. До ранку ще далеко. Мені теж не зашкодить трохи покуняти. Лягай, лягай, я буду біля тебе. Миші сюди й носа не поткнуть.

Вони полягали спати, і Півникові цілу ніч снилося, що його переслідують миші. Вранці його розбудив Кіт.

— Пора. Хлопчик скоро буде йти до школи.

Півник зірвався й пострибав до сходів.

— Ох, тепер я сам і не виберусь на ці сходи. Занеси мене нагору, — попросив він Кота.

— Ну ось ти й домігся свого, — сказав Кіт, обережно поклавши Півника навпроти дверей. — Бажаю тобі успіху. Я пішов. Поки вони мене не перепросять, я їм навіть на очі не з’явлюся.

— Але як же вони тебе перепросять, коли ти їм не з’являєшся на очі? — здивувався Півник.

— Дуже просто. Досить лише гукнути: «Дорогенький наш Котику! Вибач за нашу негідну поведінку! Повертайся додому, можеш ті кляті гладіолуси хоч із корінням повиривати, — ми все пробачимо!» Ось як!

А я ж тут неподалік у кущах сиджу і як останній йолоп чекаю, коли ж вони мене перепросять. Ех! Невдячні вони створіння. Бувай!..

І Півник зостався сам. Його малюсіньке цукрове серденько калатало від переживання. А що, як хлопчик не помітить його?

Що, як пройде повз нього? А тоді, чого доброго, його можуть просто змести віником, як сміття.. . Півник пострибав до дверей, приклав вушко до щілини й прислухався.

У хаті вже прокинулись, чути було голоси і крики, бряжчав посуд, щось шипіло і шкварчало. Півник задоволено кивнув голівкою і зайняв позицію. На одній ніжці стояти було важко, тож він поки що вирішив присісти.

Починався теплий сонячний день. Півник кинув оком на ненависні котячі гладіолуси. Раптом йому здалося, що там щось промайнуло, щось маленьке, сіреньке… Та це, мабуть, здалося. Але відчуття, що за ним хтось стежить, не покидало Півника. Невже знову миші?

А де ж Кіт? Казав, що сидітиме в кущах.

З трави блиснули маленькі хитрі очиці. Півник уже не сумнівався — це таки миші. Вони підкрадалися усе ближче й ближче. Їх навіть не було чути. Лише по тому, як здригалася то одна, то друга травинка, можна було розпізнати, куди ці миші прямують.

— Рятуйте! — знову закричав Півник Але голосок у нього став такий тонюсінький і писклявий, що це лише викликало у мишей сміх. Півник почув, як вони зловтішно хихикають.

Де ж хлопчик? Чому він не йде?  А миші ось уже біля сходів, ось уже вистрибнули на першу сходинку. Півник закричав, заметушився, але все намарно. Ніхто його не міг почути. Не було навіть чим оборонитися.  Тим часом обидві сестрички уже опинилися на ґанку, і за мить Півник уже бився в їхніх лапках…

Півник раптово брикнув ніжкою і влучив Міці просто в око. Миша заверещала й почала терти око. І в цю мить відчинилися двері, і на порозі з’явився хлопчик з мамою. Мишей наче вітром здуло.

— Ой, курчатко з цукру! — вигукнув хлопчик і підняв Півника, який ще не зовсім отямився, але був уже безмежно щасливий,  його таки врятовано від мишей і що хлопчик його таки помітив.

— Скільки я тобі казала: не підбирати нічого з землі! — насварилася мама. — Хтось обсмоктав і кинув, а ти підбираєш!

— Подивися, яке воно гарне, яке золотисте! — сказав хлопчик.

Але мама його не слухала. Вона вирвала з рук хлопчика Цукрового півника і пошпурила його на вулицю.

Півник пролетів над металевою сіткою і хляпнув просто в калюжу.

— Пішли, я тобі куплю хоч десять таких півників — таких самих гарних і золотистих.

—  От-от, – хитав головою Кіт, заходами на подвір’я. – Я наперед знав, що так буде. А він мені не вірив.

— О, ти вже повернувся, бешкетнику? — спитала мама. — Що, совість таки замучила, правда?

Кіт переступав з лапи на лапу й покірно нявкав, Він уже добряче зголоднів і вирішив провчити своїх господарів колись іншим разом.

— Зараз я відведу малого до школи, а як повернуся, то дам тобі їсти.

— Муррррняв! — заметляв хвостом Кіт і розлігся на ґанку.

«Цікаво, де ж подівся той Півник? — подумав він. —  Чи не піти його пошукати?

Але сонечко так гарно припікало, що було ліньки вставати.

А тим часом Півник безпорадно лежав у калюжі, яка під сонцем усе теплішала й теплішала. Півник повільно танув у воді. До обіду від нього не залишилося й сліду. І коли нарешті Кіт вирушив на його розшуки і, не знайшовши, напився води з калюжі, то дуже здивувався:

— Яка солодка ця калюжа! Цікаво-цікаво!..

— Солодка калюжа? — здивувався сусідній кіт і взявся й собі хлебтати воду. — Справді, як чай!

Незабаром уже з десяток котів обступили солодку калюжу й смакували, приказуючи:

— Це, мабуть, якесь цілюще джерело!

Калюжа була невелика, і до вечора зосталася від неї тільки мокра пляма. І лише тоді Кіт щось запідозрив. Проте нікому нічого не сказав. Бо кого може зацікавити історія якогось цукрового дивака?

 

 

 

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.7 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Цукровий півник”

Юрій Винничук

Видавництво: “ А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”

2018 р.

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: