Цуценя Сем, або вкрадене щастя

Розділ перший

Підлогу у вітальні покривали уривки пакувального паперу. Мати Емілі відчайдушно намагалася розібратися у подарунках.

– Емілі, Джек щойно розпакував іграшкову машинку – вона від тітки Мей або тітки Сью? Ні, стривай, тітка Сью відправила вам обом подарункові картки в книгарню. – Мама розгублено звірилася зі списком. – Але я точно пам’ятаю, що вона говорила про машинку.

Тато зашурхотів папером, марно намагаючись знайти бірку.

– Вибач, люба. Схоже, Джек її з’їв.

– Що, вже час їсти? – Стрепенувся хлопчик при згадці про їжу. – Я хочу тост! – Він залишив машинку лежати на купі паперу та стрічок і рушив у бік кухні.

– Джеку, повернися! – сердито гукнув до нього тато.

Малюк розвернувся, не розуміючи, в чому він завинив, і здавлено відповів:

– Я думав, ми йдемо снідати.

Тато взяв його на руки і полоскотав.

– Вибач, синку, не хотів тебе образити. Давай трохи почекаємо, поки Емілі відкриє усі свої подарунки. Не тягни, люба!

Емілі мовчки сиділа серед уже розпакованих подарунків. Вони були чудовими: нові спортивні штани, зимова шапка та теплий шарф, гелеві ручки з блискітками та альбом для малювання. Як можна цьому всьому не радіти? І все ж таки дівчинка була трохи розчарована. У її списку побажань на Різдво був лише один пункт.

Вони з Джеком обоє написали листи Святому Миколаю. Щоправда, Емілі писала за Джека, бо її молодший братик писати ще не вмів. На це пішла ціла вічність: він ніяк не міг вирішити, що внести до списку, і хотів отримати в подарунок майже весь іграшковий магазин. У самому низу аркуша малюк намалював рогате звірятко, яке назвав північним оленем, і вивів першу букву свого імені. Це все, що він зміг написати у свої три роки.

Тато розтопив камін, хоч у будинку було досить тепло. Діти кинули листи Святому Миколаю у вогонь, і вони з попелом помчали вгору димарем. Емілі сумнівалася, що їхні послання чарівним чином потраплять на Північний полюс, але їй подобалася весела традиція. Та й як знати…

Так чи інакше, дівчинка не очікувала, що Миколай залишить цуценя біля її ліжка. Вона сподівалася на батьків, але ті, мабуть, не зрозуміли натяку. Їй залишилося відкрити всього один подарунок, і в маленькому згортці цуценятка явно не могло бути. Папір виявився симпатичним: срібний з чорними відбитками лап.

– Вибач, Джеку, це вже останній, – підбадьорила вона братика і, щосили вдаючи, що не засмучена, акуратно розгорнула подарунок, щоб не порвати гарну обгортку.

Що таке? За формою здається, що щось з одягу, але важкувате… Емілі його потрусила і звідти вилетіло щось довге та червоне. Собачий нашийник та повідець!

У дівчинки перехопило подих. Надія ще є! Ось тільки цей подарунок може означати зовсім не те, на що вона сподівається, од же радіти ще рано. Давним-давно їй подарували величезного плюшевого далматинця Джорджі – красивого, розміром майже з справжнього пса! Раніше Емілі любила уявляти, ніби він живий, і прив’язувала до нього стрічки, вдаючи, що це повідець. За останні кілька років інтерес до улюбленої гри пройшов. Тепер дівчинка рідко у неї грала. Практично ніколи.

Мама з татом не купували б нашийник з повідцем для плюшевої іграшки, а може?

Емілі підняла погляд на батьків, тримаючи нашийник у витягнутих руках, як щось надзвичайно цінне.

Тато широко посміхнувся.

– Чуєте, на кухні якийсь шум? – задумливо звернувся він до дітей. – Здається, це з комори? Схоже на гавкіт.

Емілі радісно підстрибнула і поспішила на кухню, а звідти – до кімнати, де стояла пральна машина. У кутку вона побачила гарний новенький кошик. Дівчинка опустилася перед ним навколішки, ледь дихаючи від хвилювання. У куточку кошика, вистеленого м’якою ворсистою ковдрою, лежав золотистий вовняний клубочок.

Він глибоко зітхнув, здригнувшись усім тілом, розтулив одне око і глянув на Емілі. Мабуть, вона здалася йому цікавою: цуценя розплющило друге око, розвернулося і стало на лапки. Малюк солодко позіхнув, показавши гострі зубки та рожевий язик, а потім підійшов до Емілі, опинившись з нею ніс до носа. Цуценя сором’язливо повиляло хвостом і лизнуло щоку дівчинку. Він був би не проти з нею обнятися! Сидіти в кошику одному було досить нудно.

– Ух ти! – Видихнула Емілі і дала цуценяті понюхати свої пальці. Їй відчайдушно хотілося взяти його на руки, але дівчинка боялася налякати малюка. Вона озирнулася і побачила в дверях задоволеного батька.

– Молодець, Емілі. Не поспішай. Ти все робиш правильно. – Він теж присів на підлогу біля кошика. – Погладь його, почухай за вушком. Коли цуценя до тебе звикне, можеш його обійняти.

– Він правда мій? – Прошепотіла Емілі, не відриваючи очей від цуценяти.

– Весь твій. – Тато посміхнувся, побачивши радісне обличчя доньки.

– Він дуже гарний! Дякую велике, тату! А я думала, ви не помітили, що я хочу мати собаку.

– Це було важко не помітити, – засміявся тато. – Ти активно нам натякала. Тільки й говорила про собак…

– Це золотистий ретривер? Він чудовий! Ти найгарніше цуценя з усіх, що я бачила, – тихо промовила дівчинка і полоскотала малюка за вушком. Вуха в нього були ніжні, як оксамит. Цуценя задоволено примружило очі. Як приємно! Тут йому стало дуже лоскітно, і задня лапка смикнулася сама собою.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12