TOU

Цуценя Сем, або вкрадене щастя

Голлі Веб

– Емілі, ми тебе знайшли!

– Джеку!

І – що важливіше – тато. Звісно, це він поклав їй руку на плече. Емілі уривчасто задихала і неквапливо розвернулася. Тато дивився на неї згори вниз. Він виглядав одночасно і стурбованим, і розгніваним.

– Емілі, що на тебе найшло? – обурювався тато. – Ти ж знаєш, що ось так втікати і блукати вулицями одній не можна в жодному разі!

Здавалося, він ледве стримується, щоби не накричати на неї.

– Вислухай мене, тату! Схоже, я знайшла Сема! – випалила Емілі. – Саме тому я втекла – щоби простежити за господарями далматинця. Вони тут мешкають!

Тато глянув на неї і стомлено похитав головою.

– Емілі, ми з мамою тисячу разів тобі пояснювали, що Уотсони не причетні до зникнення твого цуценяти. Я розумію, як відчайдушно ти прагнеш його знайти, але твої припущення нічим не підкріплені. А тепер будь розумницею і підемо додому.

Емілі вважала б за краще, щоб тато на неї накричав. Його тихий, співчутливий тон змусив дівчинку повірити, що він правий. А вона повелася безглуздо. І хитре детективне розслідування здалося раптом таким дитячим…

– Добре, – жалібно пробурмотіла Емілі. – А де Джек? – Додала вона, озирнувшись навколо.

Тато глянув на свою руку, ніби очікуючи побачити, що син все ще тримається за неї.

– Повірити не можу, – прошепотів він і нервово оглянув вулицю.

Раптом Емілі побачила яскраво-зелену пляму через тріщини паркану. Куртка Джека! Він біг тією самою доріжкою, до якої лише кілька хвилин тому підкрадалася Емілі.

– Ось він! – крикнула дівчинка і помчала за братом, перш ніж тато встиг її зупинити.

Джек сидів навпочіпки біля сараю, притуливши вухо до шпаринки в дерев’яній стіні, і уважно до чогось прислухався.

Тато взяв його на руки, але малюк вирвався і вигукнув:

– Ні, татку! Я знайшов його! Я знайшов Сема!

Він застрибав, ухиляючись від рук батька.

– Джеку, це просто собачий гавкіт. Сема там немає.

Тато щосили намагався не сварити дітей – він розумів, що їм дуже не вистачає цуценяти, але терпець у нього закінчувався.

– Він там! Правда, Емілі? Більше ти не сердишся на мене? – Він з надією потягнув сестру за рукав. – Послухай!

Емілі опустилася навколішки поруч із Джеком.

– Добре, я послухаю, – погодилася вона насамперед для того, щоб заспокоїти молодшого брата.

Сем тим часом гавкав щосили, притулившись до грат своєї клітини. Емілі! Вона нарешті за ним прийшла! Його гавкіт перетворився з відчайдушного на радісний.

– Ну, все, ми йдемо додому. Зараз же! – не витримав тато. – Це просто смішно. Раптом господарі вийдуть і побачать, як ви дражните їхніх собак. – Він узяв дітей за руки і потягнув їх стежкою до виходу. – Вибач, Емілі, але з мене вистачить. Ідемо.

“О ні! – подумав Сем. – Вони йдуть!» Він почав дряпати дерев’яну стіну сараю, бажаючи вибратися на вулицю і помчати за ними. Емілі, її тато та Джек були так близько! Як вони можуть просто взяти та піти?!

– Тату, гавкіт і справді зовсім як у Сема, – тремтячим голосом зауважила Емілі і подалася назад. – Прошу тебе, прислухайся! Хіба не схоже?

– Це Сем! – сердито заявив Джек. – Ти мене зовсім не слухаєш. Я ж сказав, що то він!

Джек вихопив свою руку і помчав назад до сараю.

– Ось, слухай! – крикнув він і голосно заспівав: – Пливи-пливи на човні бурхливим струмком… Давай, Сем!

З-за стіни пролунав гавкіт щеняти.

– Гав, гав, гав-гав-гав!

– Так це він! Татку, ми його знайшли! – Емілі міцно обійняла батька і поспішила до сараю. – Сем, це я, Емілі! Ми тебе звідти витягнемо! – З цими словами вона підхопила Джека на руки і підняла його у повітря.

Тато дивився на сарай з таким виглядом, наче він тільки що вибухнув.

— Не може бути, — промимрив він. – Вибач, Емілі, мені треба було відразу до тебе прислухатися. Це точно Сем, тепер я в цьому певен. – Він здивовано похитав головою. – Гаразд, давайте вирішимо, як нам бути. Не можемо ми зателефонувати їм у двері і попросити повернути Сема.

Емілі з тривогою подивилася на батька.

– І що ти зробиш?

Він усміхнувся.

– Все буде гаразд, не хвилюйся. Ми його врятуємо. Нам знадобиться допомога, тільки й усього. Я зателефоную мамі та попрошу її зв’язатися з поліцейським, який займається розслідуванням цієї справи. Не здивуюся, якщо виявиться, що решта собак, які гавкають зараз у сараї, теж крадені.

За десять хвилин до будинку Уотсонів під’їхала поліцейська машина, і діти вибігли їй назустріч.

– Ви їх урятуєте? – схвильовано звернулася Емілі до поліцейських. – Будь ласка!

– Гей, ви! Стійте! Поверніться! – крикнув тато. Він стояв біля стежки на задньому дворі. – Дивіться, хтось перелазить через паркан! – Він, махнув рукою поліцейському.

Тато Емілі не помилився. Викрадачі помітили поліцейську машину та вирішили втекти через сусідню ділянку.

Поліцейський дістав рацію та викликав підкріплення, щоб його колеги наздогнали злочинців.

– Що ж, вони й справді наробили таких справ, після яких краще на очі поліції не потрапляти, – визнав він. – Як ви їх знайшли? – з цікавістю звернувся він до тата Емілі.

– Це все моя донька, – відповів тато, винувато знизуючи плечима. – Вона з самого початку їх підозрювала та стояла на своєму. Визнаю, Емілі була права.

– І я! – Нескромно вставив Джек.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Щенок Сем или Украденное счастье“
Холли Вебб
Видавництво: “ЭКСМО”
2018 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: