ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу!Слава Україні!

Цвіркун

Угорські народні казки

Жили собі, були собі на світі швець і кравець. Обидва дуже бідні. Їли раз на день, а то, бувало, й зовсім по кілька днів не їли.

Злість взяла шевця, що доводиться так злидарювати. От він і каже кравцеві:

– Хай дідько голодує, а я більше не буду! Якось інакше треба собі на прожиток заробляти.

Сіли вони й почали радитись, яким би його способом на хліб гроші добувати. Думали-думали і надумали таке: кравець украде в судді шестеро коней, відведе їх у ліс і прив’яже до дерева. А швець вичитає з старої книги, ніби там написано чорним по білому, де суддя має шукати своїх коней. Звичайно, вичитає за добрі гроші.

Як домовились, так і зробили. Кравець повів коней у ліс і прив’язав до дерева.

Глянув на другий день суддя – коней немає! Заметушилося все село, аж у сьомій окрузі шукали коней, але ніде не знайшли.

От пішов швець до судді та й каже:

– Пане суддя! Скільки заплатите мені, коли я знайду ваших коней?

Суддя обіцяв йому триста форинтів.

Швець витяг з-за пазухи стареньку книгу й почав вичитувати з неї по одній літері.

– Далеко за полониною, за сто кроків від струмочка Феньєш, посеред неосяжного лісу стоять прив’язані до велетенського бука всі шестеро коней пана судді.

Подалося усе село в ліс. Хто з довбнею, хто з сокирою, хто з вилами або ж косою. Прийшли люди на призначене місце – й аж роти пороззявляли від подиву. Бо й справді, шестеро коней стояли, прив’язані до великого бука.

Суддя страшенно зрадів і тут-таки на місці, віддав шевцеві всі триста форинтів.

Як вітер розносить полум’я, так помчала по світу чутка, що в кума Цвіркуна (так звали шевця) є книжка, яка все знає і все чує. Мовляв, ніде в світі нічого не може трапитися, щоб ота книжка не відала й не знала.

Почув про таке диво король і дуже зрадів, бо саме тоді королева загубила свій перстень і так засумувала, що аж захворіла. Лікарі сказали, що того персня треба неодмінно знайти, бо королева помре від жалю.

Наказав король негайно запрягти шестеро білих коней в карету і послати по кума Цвіркуна. Та ще наказав вирядити для охорони цілий полк солдатів, щоб часом по дорозі не трапилося з ним якогось лиха.

Під’їхала карета до хати, виліз із карети придворний і каже, що король прислав по кума Цвіркуна. Хай довго не розмірковує, а бере свою книжку та сідає мерщій у карету, бо в королівському дворі трапилось велике лихо, таке лихо, якому тільки він може зарадити.

Ох, і злякався ж кум Цвіркун! Позеленів, пополотнів і затремтів, як осиновий листок. Адже тепер виявиться його шахрайство!..

Почав він відбріхуватись – мовляв, що там він знає? Хіба ж цього досить буде для короля? Коли й це не допомогло, Цвіркун сказав, що загубив оту чарівну книжку.

– Робіть, що хочете,– каже придворний,– а мусите поїхати зі мною, бо король звелить відрубати мені голову.

Що міг удіяти бідолашний швець? Сумно попрощався він з дружиною і дітьми, наче перед смертю, бо думав, що вже не повернеться. Нарешті сів у королівську карету й поїхав. І до самісінького палацу не вимовив жодного слова.

Заїздять вони на королівське подвір’я, а король вже походжає там – чекає на нього.

– Добридень! Радий бачити таку вславлену людину в себе.

І зараз же розповів куму Цвіркуну про своє лихо:

– Тиждень тому найулюбленіший перстень королеви зник, наче крізь землю провалився. Майте на увазі, пане Цвіркун: якщо знайдете перстень, я дам вам за це шість возів золота.

А Цвіркун відповідає:

– Спробую; ваша величносте, хоч це й дуже важко. Навряд чи я знайду його.

І просить короля, щоб його зачинили на три дні в окремій кімнаті, бо йому треба спокійно поміркувати.

Погодився король. Ще б пак! Адже від цього залежала доля королеви!

Відвели кума Цвіркуна в найкращу кімнату, посадовили на лаву і принесли йому стільки страв та вина, що бідолаха не знав, за що братися спершу.

Минув день, а кум Цвіркун нічого не надумав. Та він і не збирався думати, бо все одно зробити нічого не міг. Минув і другий день, настав третій. Зажурився Цвіркун.

– Боже, змилуйся наді мною, грішним! – простогнав він.– Скоро оце райське життя скінчиться. Якщо не знайду персня, король накаже відрубати мені голову.

І вирішив він спробувати перед смертю, скільки смажених індиків зможе з’їсти за вечір. Увійшов слуга з першим індиком, а кум Цвіркун й каже собі голосно:

– Ось перший.

Слуга, почувши це слово, так злякався, що трохи не впав на порозі. Побіг на кухню і насилу промимрив:

– Ой, лишенько, ми загинули! Отой чарівник знає, що ми вкрали перстень.

А треба сказати, що саме слуга, кухар та кухарчук вкрали перстень королеви.

– Звідки ж це йому відомо? Що він сказав? – злякано спитав кухар.

– Коли я зайшов, він сказав: «Ось перший!»

Вирішили злодії перевірити все достеменно. Другого індика поніс сам кухар.

Ледве він став на порозі – кум Цвіркун знову голосно каже:

– Ось другий.

Злякався кухар ще дужче за слугу, поклав індика на стіл і вибіг з кімнати.

– Ой, лишенько, ми загинули! Він справді знає, що ми вкрали перстень королеви. Мені він сказав: «Ось другий».

– Чекайте! Що він мені скаже? – вихопився кухарчук і поніс третього індика.

А кум Цвіркун, побачив його та й каже собі голосно:

– Ось третій.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.2 / 5. Оцінили: 11

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Угорські народні казки ”
Упорядник і перекладач – К.А. Бібіков
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1985 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: