Ти мій друг?

Був ранок. Сонце осяяло корівник. Корови щойно прокинулися і виглядали заспаними. Мама Му позіхала.

Хоп-хоп-хоп. Прилетів Ворон. Мама Му здивувалася.

— Ворон прилетів? – сказала вона. – Ніколи не відомо, коли він прилетить. Потім не встигнеш озирнутися, як йому вже час додому.

Ворон сів у корівнику поряд з Мамою Му. На спині він мав пластикову коробку.

– Привіт, Вороне. Сьогодні ти прилетів рано, – сказала Мама Му. – Що це в тебе?

– Все моє майно, – сказав Ворон. – Я сюди переїжджаю. Хочу постійно спілкуватися зі своїм другом.

Мама Му зраділа:

— Ласкаво просимо до корівника! Це чудово, Ворон! Ми знайомі дуже давно, але ти досі не говорив, що я твій друг. Це приємно.

– Вщипніть мене за пір’я, я зовсім не в корівник збирюся , а в хату господаря, щоб бути весь час поблизу мого друга. Ось, що я хочу сказати, – сказав Ворон.

Збуджений та радісний  Він став показувати речі в коробці.

— Дивись, це мій матрацик. Ось подушка з написом «Ворон». Тарілка, вилка. Думаю жити у пічній трубі. Завжди почую, коли вона покличе мене їсти. В туж мить прилечу і все з’їм . Найкраще піцу. Млинці також гарна штука. Сподіваюся, що в неї знайдеться кетчуп!

— Господиня — жінка селянина? Це вона твій друг? — розчаровано скакала Мама Му.

— Вчора вона пригощала мене млинцями з шинкою.

– І тому вона твій друг?

— Мій єдиний друг, — сказав Ворон і заплющив очі.

Мама Му обурилася:

– Твій єдиний друг? Му-у-у, Вороне. Ти один раз отримав від господині млинці, і тепер вона твій єдиний друг!

– Так?! — сказав Ворон і глянув на Маму Му.

– А я? Адже в тебе є я!

– Ти? – сказав Ворон. – Так? А ти не думала, що це я до тебе приходжу в гості щоразу. А ти до мене жодного разу. Ти навіть не знаєш, як виглядає мій дім. Ти ніколи в нього не зазирала.

— Я дуже хотіла б, Вороне. Але я така велика. На мою думку, мені там не буде місця, — зітхнула Мама Му.

Ворон був біля вікна. Він уже відлітав.

– Ти мій друг, Ворон? – Запитала Мама Му.

Хвіст у неї нерухомо повис. Роги опустилися. Дзвіночок не дзвенів.

Ворон не помітив, що Мама Му засумувала

— Якщо ти до мене не прийдеш, то я більше ніколи не прийду до тебе. Бувай! – сказав він.

Він вилетів з корівника і зник. Мама Му зітхнула і довго дивилася йому вслід. Вона була сердита.

— «Якщо ти до мене не прийдеш, то і я більше ніколи не прийду до тебе…» Його щастя, що я не зазираю до нього у Воронячій будинок! А то цей будинок розлетівся б на шматки.

Але потім вона почала думати. Над головою в неї дзижчала муха.

— А може, так треба… — пробурмотіла вона.

Через деякий час повернувся Ворон. Тепер він був зовсім не такий щасливий.

— Привіт, Вороне, — сказала Мама Му. – Ти повернувся?

– Я засмучений!

– Му-у-у. Ти засмучений?

— Сьогодні господиня була не така добра. Вона мене не нагодувала. А ще пішов дощ, — прохрипів Ворон.

– Ось як?

— Я більше не житиму там!

— У трубі? — обережно спитала Мама Му.

– Вона розвела вогонь! Кар-р-р! Зверху на мене лив дощ, а знизу мене смажило. — Розлючений Ворон мав жалюгідний вигляд.

— Знизу смажило? Му-у-у, бідолаха.

– Вогонь! Пішов дим, і я почав кашляти. — І Ворон страшенно розкашлявся.

Мама Му подивилася на його майно.

– Так, подушка зовсім сіра, – сказала вона.

— Я повернуся до себе до Воронячого дому, — впевненно сказав Ворон.

Мама Му відкашлялася і серйозно подивилася на нього.

— Слухай… — сказала вона. — Можливо, таки вийде так…

— Звичайно, вийде, — сказав Ворон. – Я полечу, і все.

Мама Му стала перед ним і подивилася йому прямо в очі.

— Що я загляну до тебе. До твоєї хати. І подивлюсь, як ти живеш.

Ворон озирнувся. Вони довго дивилися один на одного. Потім він кивнув:

– Ол-крайт! Полетіли.

— Але ж Ворон… Я ж не вмію літати.

– А я вмію. Бувай!

Хоп-хоп-хоп. Ворон полетів просто у Вороний ліс.

Мама Му підійшла до огорожі. Подивилася навколо. Ніхто не дивився на неї. Тоді вона перестрибнула через огорожу і спокійно пішла до свого велосипеда, що стояв біля дерева.

— Як добре, що я маю велосипед. Не так багато на світі корів, які мають велосипед.

Вона поїхала по дорозі, що проходила повз поля і сади селян.

— Му-у-у, як я чекаю літа, коли ми ходитимемо цим садом. Тут смачна трава та гарні квіти, – сказала Мама Му.

Дорога привела до Воронячого лісу. Мама Му залишила велосипед і пройшла пішки до ялинки Ворона, великої та пухнастої. Дім Ворона був на самій верхівці. Мама Му почала дертися.

— Як добре, що я навчилася залазити на дерева. Дуже добре, що можна відвідати того, хто живе на дереві. — Вона пихкала і зітхала. Гілок було багато, а голки колючі.

Мама Му майже дісталася верхівки. Ялина гойдалася, гілки тріщали. Пташки стривожено щебетали.

– Привіт, Вороне! — гукнула вона. – Вийшло! Це я. Приїхала велосипедом!

Ворон визирнув:

— Велосипедом до самого верху?

– Ні, на верх я залізла.

Ворон сховав голову в середину будинку.

– Дивно, – пробурчав він.

Мама Му всілась на гілку біля будинку Ворона. І зазирнула усередину.

– Як у тебе гарно, Вороне! — гукнула вона. — Скільки всього у домі! І в тебе є плита із гілок!

– Так! Ясна річ, на ній я собі готую.

— І стіл для миття посуду, — сказала Мама Му. Вона була вражена.

— На ньому я мию посуд. Інколи.

— Ой, у тебе є й верстак!

— Так, я столярую, — сказав Ворон і схрестив крила на грудях.

— А як багато в тебе рибальських снастей!

— Я — майстер з риболовлі!

– Ой! — Мама Му нахилила голову набік. — Маленький спальний кошик! Як мило! І шльопанці…

— Хм, мило? Кар-р-р. Я в ньому сплю.

Мама Му уважно оглядала будинок Ворона.

— Подивися, ти повісив на шафу фотографії.

— Це мої портрети, — задоволено сказав Ворон.

І то була правда. Багато фотографій, великих та маленьких, кольорових та чорно-білих. Ворон у юності, Ворон у польоті, Ворон ще в яйці, Ворон у профіль та Ворон на верхівці ялинки.

Мама Му уважно розглядала фото. І раптом зауважила.

– Му-у-у, а це що?

– Шафа.

— Я маю на увазі те маленьке фото в самому низу, — сказала Мама Му і показала туди.

– Фото, – сказав Ворон і відвернувся.

– Але хто на фото? — швидко запитала Мама Му.

— Корова…

– Яка?

Ворон закашлявся.

– Ти.

— Але чому ж ти повісив на стіну моє фото? – сказала Мама Му з задоволеним виглядом. Вона глянула на Ворона і засміялася.

Спочатку Ворон не відповів. Потім сказав тихо та дуже швидко:

– Томш подобш.

— Я не чую, що ти кажеш, Вороне. — Мама Му приклала передню ногу до вуха.

— Томш подобш, — сказав трохи голосніше, але все ще дуже швидко промовив Ворон.

– Що? — тихо спитала Мама Му.

– Тому що ти мені подобаєшся! Тобі погано?

Мама Му дуже голосно засміялася:

— Дуже добре сказано, Вороне.

Гілка під Мамою Му тріснула.

— Ой, гілка мене не витримає, Вороне.

— Кар-р-р, тоді мій будинок впаде.

— І я впаду, — сказала Мама Му.

Вона подивилась на землю. Дерево було високе, до землі було далеко.

— Час мені додому. Побачимося завтра, Ворон. До зустрічі.

— Подивлюся, чи я знайду час, — відповів він. — У мене багато справ.

– Знайди час. Бувай, Вороне, — сказала Мама Му.

Але він цього не чув. Він уже працював на верстаті у своєму будинку у Воронячому лісі.

Мама Му в сутінках їхала велосипедом до себе додому. До рогів пристало кілька ялинових гілочок. Вона була задоволена і щаслива і написала віршик:

З тобою ми друзі,

Жити не можна без друзів.