Тигровий потяг

Корівник, вечір. Майже всі корови заснули. Тільки Мама Му у своєму стійлі посилено думала і нічого не могла зрозуміти.

Ворон не з’являвся цілий день. Вона уявила собі, як він лежить покинутий усіма в холодному воронячому гнізді в глибині великого лісу. А раптом він застудився? Можливо, він тремтить від холоду. І кашляє. Має жар. Бідний Ворон. Він захворів.

— Якби я могла втекти звідси? Я б поїхала на велосипеді до Ворона і привезла йому гарячого молока та меду.

Тук-тук-тук. Мама Му почула веселий стукіт по склу.

— І хто б це міг бути? – здивувалася вона.

Це був Ворон.

– Привіт, Вороне, – сказала Мама Му найніжнішим голосом. — Ти все-таки знайшов хвилинку.

Ворон був надзвичайно веселим.

– Привіт-привіт, Мамо Му! – сказав він.

— Швидше зачиняй вікно, Вороне, — сказала Мама Му, — бо застудишся.

— Застуджуся? – здивувався Ворон.

— Як ти почуваєшся, Вороне? – Запитала Мама Му. – Ти хворий?

– Хворий? Ти це про що? – відповів Ворон.

– Ти кашляєш? У тебе жар? Де болить найбільше?

— Перестань нести нісенітниці, я чудово почуваюся.

– Чудово? — перепитала вона і глянула на нього.

— Я ніколи не почував себе краще, — сказав Ворон. — Я іноді думаю, а що було б, якби я почувався ще краще?

І він постукав себе по грудях — ось як добре він почував себе.

— Му-у, — сказала Мама Му найніжнішим голосом, — а я подумала…

– Подумала! – закричав Ворон. — Корови тільки стоять, жують жуйку і витріщають очі. А що корови знають?

– Му-у. Але ж ти мій друг, Вороне. Я хвилююся, коли ти не з’являєшся цілий день.

– А ти не хвилюйся, – сказав Ворон.

— Я дивувалась, куди ти зник.

– А ти не дивуйся, – сказав Ворон. — Ворони взагалі — птахи вільні, Мамо Му. Багато чого я побачив у цьому житті, літаючи туди, сюди.

– Му-у, – сказала Мама Му. – А де ти був сьогодні?

Ворон змахнув крилом.

– Далеко! – сказав він. – Дуже далеко. Я літав над горами, над долами. Літав над лісами та луками. Літав над струмками, островами.

— Струмками і островами? – Запитала Мама Му.

— І нарешті прилетів! – сказав Ворон.

– І куди ж?

– У джунглі! — скрикнув Ворон.

– Ти прилетів у джунглі?

– У джунглі-джунглі, – сказав Ворон..

— Ти був такий далеко? І як там?

— У джунглях, — сказав Ворон, і голос його залунав, ніби з джунглів, — є какаду! Там є папуги! І всякі інші птахи джунглів. Мама Му! Там немає ніяких качок та курей, різних зябликів та горобців, синиць та інших птахів, як у нас тут. Ні, там тільки птахи, подібні до нас, воронів! Але вони не сірі, а червоні та зелені, фіолетові та сині. У джунглях є огірки розміром із будинок! І будинки розміром з огірок! І, куди не подивишся, у всіх носики та носища, дзьоби та хоботи!

– Хоботи? – Здивувалася Мама Му.

— Ясна річ, хоботи! – сказав Ворон. І витягнув свій дзьоб, щоб він став схожим на хобот. – Тому що в джунглях є слони!

– Слони?.. – повторила Мама Му.

— Це дуже великі і товсті звірі, — сказав Ворон. Він піднявся в повітря і почав надуватися, щоб бути схожим на слона. — Вони, мабуть, будуть товстішими за вас, корів.

— Але м-ми, му-у, — сказала Мама Му, скинувши брови, — не такі ми вже й товсті.

— Слони не щипають траву на пасовищі, — сказав Ворон. — Вони щипають листя на деревах! Своїм довгим хоботом!

Ворон витягнув шию і почав клювати сіно, щоб стати схожим на слона, який щипає листя на деревах.

— Щипають листя на деревах? – сказала Мама Му. – Як дивно.

– Так, так. А ще у них на верхів’ях дерев живуть мавпи! — сказав Ворон і приплюснув дзьоб, щоб стати схожим на мавпу. — Вони стрибають з гілки на гілку. І катаються на ліанах! — сказав Ворон і почав стрибати під дахом з однієї балки на іншу прямо над головою Мами Му.

— О-о, і ще кидають банани!

Ворон почав розкидати навколо себе сіно.

— Мавпи кидаються бананами?

— Так, одне в одного. І в слонів! — закричав Ворон і почав кидати сіно в Маму Му.

— Мавпи кидають банани в слонів? – Запитала Мама Му.

– Саме так! – закричав Ворон. — А слони хапають банани хоботом і жбурляють їх назад у мавп!

Тепер Ворон дзьобом розкидав сіно.

— А мавпи жбурляють їх назад! — прокричав Ворон і кинув у Маму Му величезний оберемок сіна.

— Ну й ну, — сказала Мама Му.

– І тут! – закричав Ворон. — Тут… слони починають поливати їх водою! З хоботів.

— Ну і ну, як дивно, — сказала Мама Му.

— А птахи джунглів підхоплюють банани. Злітають у повітря. І їдять їх.

– І все це у джунглях? — спитала Ма-. ма Му.

— Саме так, — сказав Ворон і виплюнув сіно. — А над ними літають ворони.

– Ворони?

– Так, – сказав Ворон. – Ворони джунглів. Вони спостерігають. Немає жодної тварини, яка мала б такий  гострий зір, як ворони джунглів. Їм нічого не варто побачити картоплю по – французькі за тисячу метрів!

Ворон заплющив крилом одне око і почав дивитися другим так уважно, як ворон джунглів, який виглядає картоплю по – французькі.

— Але найбільше… — сказав він. – Найбільше вони виглядають тигрів! Кар-р-р. Гр-р-р! Ось як живуть там, у джунглях.

– І там, отже, гр-р-р? – Запитала Мама Му.

— А ще пих-пих, — сказав Ворон.

— Пих-пих?

— У джунглях на кожному кроці попадаються потяги.

— А що кажуть тигри? – Запитала Мама Му.

– Кар-р, – сказав Ворон. — На цих потягах вони і їздять. Пих-пих, гр-р-р! Скрізь у джунглях ходять тигрові потяги!

– А я й не знала!

— Та що ви знаєте, корови! – сказав Ворон.

Пих-пих. Він запихкав, переступаючи по підлозі, намагаючись бути схожим на тигровий потяг, і зник у дальньому кутку. Корови повитягли шиї та стежили за ним. Пих, гр-р-р! Невдовзі він знову з’явився, але йшов тепер задом наперед. Біля Мами Му він різко загальмував і зупинився.

Слухай, Вороне, — сказала Мама Му. — Невже ти справді був сьогодні в джунглях?

– Ні, – відповів Ворон. — Але правда, що я літав.

– Куди ж?

– Далеко! – сказав Ворон.

— А як далеко?

– Дуже далеко, – сказав Ворон.

– Як далеко?

— У буфет на станції Сандвікен.

— Ну й ну, — сказала Мама Му. – І що ти там бачив?

— Картоплю по –  французьки.

– І що зробив? – сказала Мама Му.

– З’їв її! – сказав Ворон. — На картоплі залишався навіть шматочок огірка з майонезом. Няма, няма.

— А що ти ще бачив?

– Потяг, – відповів Ворон.

— І куди він їхав? – Запитала Мама Му.

– В це…

– У джунглі? – сказала Мама Му.

– Ні, в Євлі, – сказав Ворон.

— А куди ти потім полетів, Вороне? – Запитала Мама Му.

— У мене сьогодні багато справ, — сказав Ворон. – Мені час додому.

— Подумати тільки, ти їв картоплю по-французьки!

— Бувай, Мамо Му, — сказав Ворон і полетів у темряву.

— Бувай, Вороне, — сказала Мама Му. Але він її не чув, він був уже далеко у своєму Воронячому лісі.

Мама Му вже не бачила його. Але вона чула його голос.

– Пих, гр-р-р!

— Пих, гр-р-р, — відповіла воронові луна з Воронячого лісу.