Тигрик вивчив слово: «р-р-ри»

Маленьке тигреня Помаранчик було схоже на кошеня. Тільки трішки більше. І вдачею теж було таке: бува, цілий день лежить під боком своєї мами і тихесенько муркотить, а мама своїм язиком вилизує шубку Помаранчика. Саме тому він був завжди пухнастий і кругленький. Як помаранчик, тільки в смужку, Особливо, коли лежав, згорнувшись калачиком.,

Була у тигрика мрія. І знаєте, яка? Навчитись так р-р-рикати, як мама. Помаранчик не раз помічав, як лякаються отого грізного маминого р-р-рикання всі довкола А от на нього мама не р-р-рикала навіть тоді, коли робив шкоду. Навіть тоді, коли, захотівши провідати папужку Світлячка в його хатині, скотився з дерева та забив спинку. Тоді мама полизала язиком Помаранчика, і він відразу ж заснув.

— Мамо, коли я навчусь р-р-рикати? — допитувався мало не щодня Помаранчик.

— Зачекай, голос проріжеться, — заспокоювала мама синочка. — Іди-но пограйся з левеням Пензликом.

Дивне ім’я було у левеняти, еге ж? Але назвали його так тому, що хвостик у малюка був ніби пензлик. Тоненький, з віхтиком на кінчику. Чи вийде з левеняти художник, ще невідомо. А поки що вони з тигреням цілий день бавляться на лужку. Ростуть, як кажуть батьки. А з ними папужка Світлячок, джмелик Кулька, метелик Строкатик.

Малята бігали, перекидалися через голову; метелик, джмелик і папужка літали від дерева до дерева, від квітки до квітки. Всім було так весело! Скільки вереску, галасу, криків, чудіння! От тільки метелик завжди мовчав. Проте товариство любило його за дивну красу, і коли Строкатик сідав на квітку, всі намагалися відрізнити: де їхній товариш, а де квітка.

Минав час. Помаранчик став цибатим, гнучким тигром. Дуже цікавим до всього і дуже симпатичним. Якось гралися всі на лужку у схованку і Помаранчику довелося жмуритись. А жмуритися він дуже не любив. Інша річ — ховатись. О! Це в тигра добре виходило, хоч що там казати — вогненний кожушок не раз виказував його. Та ще й ті чорні смужки.

Цього разу всіх познаходив тигрик, лише джмелик Кулька кудись запропастився. Мов крізь землю провалився! Шукав-шукав Помаранчик, та з відчаю як ри-р-рикне! Аж травинки до землі поприпадали! Сам собі здивувавшись, тигр аж завмер на місці, а його друзів мов вітром здмухнуло. Помаранчик закліпав очима: що з ним? Проте втямити нічого не зміг. Так і залишився сам на лужку. Навіть джмелик вилетів з дупла дерева.

— Мамо! — Помаранчик не зчувся, як з очей побігли рясні сльози.

— Що, синочку? — почув біля себе рідний голос.

— Я р-р-рикати навчився, а вони всі втекли…

— От і маєш! — тигриця погладила лапою по голові синочка. — А ти ж так хотів навчитися…

— Хотів, а тепер не хочу…— запхинькав Помаранчик.

— Нехай всі повернуться…

— Вони обов’язково повернуться, — сказала тигриця.

— Тільки наступного разу ти оте «р-р-ри» вимовляй лагідно. От як я, коли до тебе звертаюся,

І знову Помаранчику довелось вчитися!