Тимошка

З малих років я багато тримав усяких ручних птахів і зві­рят, а от білки не доводилось, хоч і мріяв про це.

І нарешті здійснив свою мрію.

Привезли в зоомагазин білок. Пішов я і вибрав на свій смак білку. Якось її там упіймали, у коробку з дірочками запа­кували, розплатився я і поніс додому.

Дома радість:

— Тато білку приніс!

Розв’язали ми коробку, а білка звідти, як торпеда, тіль­ки заскреготала пазурцями — і вже на картині сидить, уцюкає, по-білчачому свариться.

Тут же вирішили назвати білку Тимошкою І зажив Тимош­ка, оточений радісною увагою нашої сім’ї.

Перші три дні тільки й чуєш бувало: який він гарний, який жвавий та бистрий, та як красиво в лапки їжу бере та гризе.

А згодом наступили чорні дні. Першим скуштував Тимош- чиного таланту я. Спочатку став він гризти все на моєму пись­мовому столі; візьме, наприклад, олівець,—трісь-трісь-трісь,— і немає олівця.

Була в мене дуже красива дерев’яна собачка, подарунок приятеля. Приходжу якось додому, а собачка вже без голови, тільки скляні очі валяються. А Тимошка сидить на картині і звідти свариться. Кожен день пішли новини:

— Тату, Тимошка спінінг погриз.

Або:

— Тату, Тимошка твій мундштук забрав на грубку і чути, як гризе.

То жінка:

— А бодай ти йому здох, пудреницю погриз.

Або Вітька рюмсає: Тимошка грузовика понівечив.

І пішло, і пішло.

Бачу, все моє сімейство з Тимошкою в конфлікті. Раніш бувало і кватирку не одкривають, щоб Тимошечка не втік, а тепер частенько вікно відчинене.

Вирішив я навести порядок. Дістав клітку і наказав синові піймати і посадити шкідника. Аж тут ми зрозуміли всю без­глуздість мого наміру.

Виявилось, що Тимошка скажено кусається, та ще й така у нього слина отруйна, що ніяк після укусу кров не зупиниш.

Ловили ми по черзі, починаючи з Вітьки і кінчаючи мною. За якусь годину вся наша сім’я була люто покусана і скривав­лена, а Тимошка переможно гасав по верхах і з злорадним ви­глядом скрекотів і уцюкав.

Спробували ми його у вікно вигнати, так куди там: скочить на підвіконня і назад. Видно, сподобалось йому в нас жити.

Аж от одного разу приходжу я з роботи, а в хаті сум: Ти­мошка захворів.

Тут уже всі образи було забуто. Який би не був він раніш вредний, а захворів, і стало ясно, що все-таки ми Тимошку лю­били.

Вітька — так той уже й реве з жалю, коло Тимошки сидить.

— Ну, — кажу, — покажіть мені, що з ним.

Показують. Бачу, лежить Тимошка, обкладений ватою, очі

закрив, не ворушиться, ледве чутно дихає, і живіт у нього не­наче опух.

— Видно, погриз чогось отруйного, — каже жінка, а в са­мої сльози на очах.

Розчулився і я. Швиденько пообідав, капелюха на голову, а Тимошку взяв обережно з ватою і поклав за пазуху піджака. А в нього, бідного, вже й голова теліпається.

Пообіцяв сім’ї до ветеринара на таксі їхати, щоб у трам­ваї, бува, ніхто хворого не придавив. І тільки зібрався йти, ко­ли це Тимошка як закрутиться за пазухою. Я туди рукою, а він як стрибне на плече, з плеча на голову, з голови на шафу і вже на грубці сидить, свариться. Зразу, значить, йому чогось по­легшало.

Розстебнув я піджака, а там усе у якомусь маслі і наче со­няшниковою олією пахне. Здогадалася, в чому річ, жінка:

— А я думала, куди це олія із скляночки поділася… Це ж ти його за животика придавив, от він і повернув назад.

І пішов я, замість ветеринара, у хімчистку піджака здавати.

Після цієї події у нас уже остаточно терпець увірвався. Вирі­шили ми Тимошку в зоопарк здати. Почали ламати голову, яким же способом його зловити.

Виручив Вітька, придумав такий план. Взяв у кухні глечика і поклав на грубці, а в глечик вати напхав: це щоб Тимошка глечик за дупло признав. І ви знаєте, таки Тимошка зразу гле­чик освоїв, став туди всілякий мотлох на гніздо носити, а на ніч заліз спати.

Тут ми його й накрили. А вранці так з глечиком я його і в зоопарк здав.

Тепер Тимошка живе в зоопарку. А ми частенько його зга­дуємо: все-таки багато в ньому і хорошого було. А що гриз, так на те ж він і білка, та ще й до того, видно, мало ми йому твер­дої їжі давали.

Ходили ми з Вітькою у гості до Тимошки, та хіба серед бі­лок у зоопарку взнаєш, котрий з них Тимошка. А сам він не признався.