Уперті хмаринки

Зустрілися в небі дві хмарини. Одна — чорна, важка, летіла на північ. Друга – сіра, спритніша, летіла на південь.

— Зійди з дороги! — сказала Чорна хмарина.

— Ні, ти зійди! — буркнула Сіра.

— Я дуже поспішаю, не можу чекати, — заперечила Чорна.

— А я теж поспішаю, — відповіла Сіра.

Так вони висіли в повітрі й сперечалися, а тим часом два вітри — північний і південний — все ближче й ближче підштовхували їх навстріч одна одній.

Раптом хмарини зіштовхнулись — тра-а-ах! І з’явилася Блискавка.

— Про що сперечаєтесь? — запитала вона.

— Мені не поступаються дорогою, — сказала Чорна хмарина, — а я поспішаю.

— І я поспішаю, — сказала Сіра хмарина.

— Я дуже поспішаю!

— А я ще більш!

— Зійди з дороги!

— Ні, не зійду!

— Досить вам сперечатися! — зупинила їх Блискавка. — Я вже оглухла від вашого крику. Хіба так вирішують суперечки? Послухайте мене: хто програє в змаганні, той і з дороги зійде. Згода?

— Згода! — в один голос відповіли хмарини.

— Тоді зробимо так. У вас в обох багато води. Вилийте її на землю. Хто більше виллє, той і переможе.

— Але ж зараз ніч, — сказали хмарини, — як ти вгледиш, хто більше вилив води?

— А я світитиму, — відповіла Блискавка. — А мій брат Грім вас трохи потрясе, щоб води не залишилося. Раз, два, три почали!

І полився на землю щедрий теплий дощ. Якби він лив лише з однієї хмарини, то так і звався б — дощ. Але дощ, який ллється, з двох хмарин — це вже злива.
Чорна й Сіра хмарини старалися з усіх сил. Великі краплини дощу видзвонювали по шибках вікон, стукотіли по дахах будинків, шелестіли в листі дерев і булькали в калюжах. А в і темному небі то тут, то там спалахувала Блискавка.

Припадаючи до землі, вона дивилася, скільки налилося і води, з якої хмарини більше. Брат Грім щосили шарпав їх, витрушуючи останні краплини дощу.

Нарешті вода у хмарин вичерпалась. І вслід за останньою краплиною вони почали пильно вдивлятися в землю. Але визначити, де, в якій калюжі і скільки чиєї води, було неможливо. Хмарини переглянулися й… здивувались. Вони не впізнали себе. Це були вже не хмарини, а дві білі кучеряві хмаринки.

— Ха-ха-ха! — відлунював Грім, сховавшись за лісом.

Хмаринки ще раз зиркнули на землю, на своє відображення в калюжах, одна на одну і — теж залилися веселим дзвінким сміхом. А теплий вітерець підхопив і поніс їх далеко-далеко, вслід за Громом і Блискавицею.