В’язачник і чугайстрова сопілка

БАБУСИНА ПІСНЯ

Карп’юки відправляли посилку з лікувальною травою для бабусі Марії.

— І мене відправте! — попросив В’язанчик у Йванкової мами. — Я припильную, щоб бабуся травичку настоювала і ліки вчасно пила.

Іванко похнюпився. Сумно йому буде без невгамовного товариша. Та що поробиш! Бабуся відмовилася лягати в лікарню. До них, у містечко, перебиратися не захотіла. Каже, що своя хата наймиліша. Мамі й таткові на роботу треба, а Йванкові — в дитсадок. Отже, що поробиш!..

— Лиш недовго! — просив Іванко В’язанчика. — Вилікується бабуся — і відразу повертайся до мене.

— Добре! — пообіцяв В’язанчик.

Та не так сталося, як гадалося. Рання зима впала на гори. Уже перший сніг розгаздувався привільно з хурделицями та морозами по всьому краю. Стало дуже важко зійти з крутогір’я в низину.

Ой не коси, бузьку, сіна,
Бо зросишся по коліна.
Та най тота чайка косить,
Що набакир шапку носить…

Співала бабуся, коли сідала вишивати сорочку, а дідусь Василь брав у руки заготовку декоративної тарілки і клав борозенки на піддатливе дерево яворини. У центрі тарелі обрисовувався гуцулик.

— Він схожий на мене! — тішився В’язанчик.

— І на тебе, і ще на одного гуцулика…

— На Іванка! На Іванка! — вертівся малий довкола скриньки з інструментом.

В’язанчик дуже любив, коли співала бабуся. Він пам’ятав себе з цієї пісні. Тільки був тоді без сорочинки і штанців, без кептаря, капчуриків та постолят. Усю цю одіж та взуття пристарала йому бабуся набагато пізніше. А дідусь зробив крисаню.

В’язанчика подарувала старим Карп’юкам незвичайна овечка. Замість звиклих двох ріжок у неї на голові красувався кістяний ріжок півмісяця.

Дідусь того дня стриг овець. Вивів із кошари сьому овечку і не зауважив одразу її рудої пухнастої вовни й місячного ріжка. Раз тільки пройшовся великими ножицями з лівого боку, як здригнулася овечка, розв’язалися на ній шнури. Вона легко перенеслася через огорожу і зникла у лісових сутінках. Дідусь провів її очима, потім перерахував своїх овець. Усі були на місці.

— То мені привиділося! — сказав сам до себе.

Але зняте руно гріло долоню. Було воно теплим день, і два, і три. Відклав його вбік, не знав, що з ним робити.

Та якось, сидячи на осонні, бабуся проскубла вовну, намотала на веретено і спряла клубок ниток. Далі гачком вив’язала ляльку.

— Буде забавка для Іванка! — згадала онука.

Знайшла дві однакові намистинки, пришила їх, і глянули на бабусю синенькі оченята в’язанця.

— Ой не коси, бузьку, сіна… — доспівала пісню до кінця. А як повторила початок, В’язанчик почав їй підспівувати тоненьким приємним голоском.

Бабуся не здивувалася надто. Бо все життя провела у високих горах, де народжувалися і вмирали хмари, лісовики і лісовиці, де вічними були тільки легенди та казки.

В’ЯЗАНЧИК ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО ІВАНКА

Теплою долонею погладила Карпати весна-красна. Від її дотику ожила земля. Талі води з високої Чорногори стікали потічками до Пруту, Дунаю, а там — у Чорне море. Казали потічки: ще зима тримається, та вже їй на північ мандрівочка пахне.

Розкрутилися нитки першої травиці. Зарясніли бруньки на верболозах.

Дід Василь Карп’юк і В’язанчик зійшли з гір у містечко, де жив Іванко. Поки добиралися — втомився дідусь, а В’язанчик — анітрішечки, хоч не йшов, а біг попереду дідуся підстрибом. Для дітей підготовчої групи дитячого садка вони приготували подарунки. Це були дерев’яні кружальця, зроблені після того, як дідусь викінчив декоративну тарілку. Кожне кружальце мало свій орнамент: «зірнички», «ружі», «баранячі ріжки», «соняшники».

Коли дорога в дитячий садок подала їм руку, поправив дідусь убрання на малому, підкрутив свої пишні вуса.

— В’язанчик!.. Повернувся!.. — зустріла їх першою Василинка і побігла в групу сповістити про прибулих.

Іванко не міг утамувати радість. Він тулив до грудей вовняну ляльку, поправляв на ній постолята й капчурики, гладив руде волоссячко.

— А ми згадували тебе, В’язанчику! І чекали кожного дня! — казали діти.

— Сніги випали глибокі, раніше ніяк не міг прийти! Я трембітав до вас з дідусевої гори. Чи чули?

— Чули! Чули! — казали діти і просили: — Побудь у нас!

— Побудь! — зволожилися Василинчині очі.

В’язанчик не міг їм відмовити.

ЯКУ ЗГАДКУ ПРО СЕБЕ ЗАЛИШИТИ?

Коли всі діти намилувалися подарунками і причепили кружальця кожен на свою шафку, вихователька Ганна Петрівна сказала:

— Діти! Пробіжить весна, промайне літо, ви ще трішки підростете і станете школярами. А яку згадку ви залишите про себе в дитячому садочку?

Діти заговорили навперебій. Одні пропонували пластилінових звірків, інші — малюнки, ще інші — аплікації. Один хлопчик дарував маленьке цуценя, яке вчора народилося, інший — козеня. Лесик глянув на свій орнамент «баранячі ріжки» і пообіцяв:

— Я барана приведу!

Та Ганна Петрівна заперечила:

— Не годиться!

— Мій тато робить збанки. Я збанок принесу! — похвалився Мар’янчик.

— Моя мама може виткати ліжник, — похопилася й собі Василинка.

Та Ганна Петрівна замахала руками:

— Ні, ні, ні! Хто у вашій випускній групі — ви, а чи татко, мама, чи дідусь з бабусею?

— Ми! — засміялися діти.

— Отже, щось на згадку мусить бути від вас!

Діти ненадовго замовкли.

Сторінки: 1 2 3 4