Валибук

Казки Божени Немцової

За часів правління короля Каконя в одному селі жила вбога жінка; коли їй сповнилося дев’яносто шість років, народився в неї син — дуже та здорове хлоп’я, яке в усіх, хто приходив на нього подивитися, викликало подив. Звістка про це хлоп’я поширилася по близьких і далеких селах, і люди поспішали побачити це диво-немовля. Ніхто ще не пам’ятав, щоб якась жінка могла народити таку дитину.

— Ну, мати,— сказав зраділий батько,— доведеться тобі нашого сина дев’ять літ своїм молоком годувати. Може, й справді з нього виросте щось путнє.

— Воля твоя,— відповіла дружина, й до цієї розмови вони з чоловіком більше не поверталися.

Почала мати годувати хлопчика, і він ріс із кожним днем та набирався сили; батьки від подиву не знали, що їм і думати.

Через три роки мати повела хлопчика в ліс до великої сосни і звеліла спробувати, чи не вирве він її з корінням; але він не зміг. Повернулася вона тоді з ним додому й ще три роки годувала своїм молоком. На сьомому році знов повела сина до лісу; цього разу невеликі ялини він уже виривав із корінням, наче коноплі вибирав, але дубів і буків подужати ще не міг.

— Люба моя матусю,— сказав матері,— ви мене добре годували, та коло цих коренистих буків я боюся надсадитися. Погодуйте мене ще три зими, гаразд?-

— Якщо ти так хочеш, то чого ж, погодую,— пообіцяла мати.

Коли хлопцеві минуло дев’ять років, пішов він до лісу й навіть наймогутніші буки виривав із корінням та грався ними, наче іграшками. І назвали його люди Валибуком.

А як виповнилось Валибукові шістнадцять літ, не зміг він більше всидіти дома, бо не було тут для нього ні роботи, ні харчів. От якось він і каже батькові з матір’ю:

— Дорогі мої тату й мамо! Не мені вас учити, що той, хто сидить на печі, нічого не бачить. Не хочеться мені весь вік дома змарнувати. Прошу вас, відпустіть мене на рік-два *— я піду подивлюся, як у світі люди живуть Не бійтеся, що я про вас забуду й покину на старість самих — цього не буде, я обов’язково повернусь до вас.

Погодилися з ним старі, не стали йому перечити.

— Іди з богом, синку,— мовив батько,— ми радо відпускаємо тебе, тільки просимо про одне: будь скрізь обережний і не кривдь добрих людей.

Попрощався Валибук із старими й пішов. Ще тієї самої ночі добувся він до корчми, що стояла самотньо на пустирі. Зайшов досередини, бачить, за столом сидять якихось двоє подорожніх. Валибук підсів до них і питає:

— Звідкіля ви, люди добрі?

— Хто звідки,— відповіли йому подорожні.

— А яке у вас ремесло?

— Я — Розчавикамінь,— відповів один,— як схоплю в руки млинове жорно, як стисну його, то з нього вода так і чвиркне.

— А я,— відказує другий мандрівник,— Ломизалізо. Хоч би яке міцне було залізо, я в млинець його зімну. А сам ти що за один і яке знаєш ремесло?

— Я — Валибук, навіть столітні дерева вириваю з корінням, наче тонку коноплю,— відповів Валибук і додав: — Пропоную вам свою дружбу. Хочу з вами хліб-сіль ділити.

— Ну, що ж, мабуть, нам добре буде разом,— відповіли Розчавикамінь і Ломизалізо.— Ми теж не проти з тобою хлібсіль ділити й обіцяємо, що ніколи тебе не покинемо.

Потиснули вони один одному руки й заприсяглися навзаєм у вірності.

А вранці всі троє подалися в дорогу. Незабаром у крутім багнистім узвозі наткнулися вони на валку возів, біля яких, бідкаючись, метушилися селяни й ніяк не могли їх з місця зрушити.

— Що тут у вас сталося? — питає їх Валибук.

— А хай йому всячина! — відповів один селянин.— Везли залізо й ось — застряли в болоті. Всіх коней,— а їх у нас аж тридцять вісім — запрягли в один віз, а зарадити біді не можемо. Прокляття якесь та й годі.

— Не журіться,— сказав їм Валибук,— якось та буде. Ми б вас залюбки витягли, якби ви дали нам стільки заліза, скільки один із нас зможе взяти на плечі.

Селяни погодилися:

— Беріть хоч усі троє, скільки здужаєте підняти, тільки допоможіть нам вибратися з цієї багнюки, а то ми тут пропадемо.

— Ну, тоді випрягайте коней,— звелів їм Валибук.

Селяни послухались. І раптом, на превеликий їхній подив, Валибук почав хапати важкі вози й один за одним переставляти на сухе місце.

— Святий боже, ну й сила в цього парубка! — вигукнули селяни й, витріщивши очі, не могли надивуватися, що Валибук усі вози з вантажем повиносив із болота.

— Свою роботу ми зробили, тепер ваша черга платити. Давайте нам те, що обіцяли! — сказав Валибук і відразу ж почав збирати з возів залізо. Він збирав доти, доки зібрав геть усе, й звалив на купу.

Селяни невдоволено загули.

— Мені цього ще й замало,— сказав Валибук,— ну та я вдовольнюся й цим. А тепер мерщій розплачуйтесь із моїми товаришами.

У селян від цих слів аж холодний піт на лобі виступив. Розчавикамінь простяг руки й хотів уже і вози з кіньми та людьми забрати, але Валибук зупинив його:

— Облиш, вистачить з нас і цього!

Селяни були раді, що хоч коней з возами їм залишили; не гаючись, вони запрягли коней у порожні вози і мерщій поїхали геть.

— Знаєте що, хлопці? — озвався за хвилину Ломизалізо.— Я зроблю з цього заліза три ціпи, і ми наймемося до кого-небудь молотити.

— А й справді, це було б непогано,— погодився Валибук і, сівши на колоду біля Розчавикаменя, почав придивлятися, що робитиме Ломизалізо. А той заходився ламати й місити залізо і місив його доти, аж поки воно стало м’яке, мов тісто, а потім скрутив із нього три бичі й ціпилна, зв’язав їх, і за якусь мить усі три ціпи були готові. Кожен із них важив дев’яносто дев’ять пудів.

Підвелися друзі й пішли до багатого пана, в якого стояли скирти необмолоченої пшениці, бо він ніде не міг знайти молотників. Прийшли до нього й запропонували свої послуги.

— Якби вас була хоч із сотня, то я дозволив би почати молотьбу, а троє нізащо не впораєтесь, тільки розкидаєте скирти,— сказав їм пан.

— Якщо ми не обмолотимо вашу пшеницю до завтрашнього вечора,— сказав Валибук панові,— то можете робити з нами що завгодно.

— Ну гаразд, а на яких умовах ви згодні молотити? — запитав пан.

— Та хто його знає, як ви платите,— відповів Ломизалізо.— Ми ще ніколи не молотили від снопа, але якщо ви дасте нам за нашу роботу стільки, скільки самі здужаємо донести, то ми хоч зараз готові взятися за ціпи й можемо скріпити нашу угоду навіть письмово.

Пан охоче дав їм розписку, думаючи, що вони не піднімуть і п’ятнадцяти мірок пшениці.

Тільки-но почало світати, наші друзі взяли ціпи й заходилися молотити. Вони не клали на тік по одному снопу, а молотили цілісіньку скирту зразу, та з такою силою, що аж пилюка стовпом стояла. Упоравшись із першою скиртою, вони переходили до другої, потім до третьої і працювали так доти, аж доки обмолотили всю пшеницю.

— Ну, хлопці,— мовив Валибук,— лопат у нас немає, то давайте добре подмемо, щоб відвіяти від зерна полову.

— Всі троє подули, й полова з соломою рознеслася по довколишніх полях, і на току залишилося тільки чисте зерно.

Побачив це пан і страшенно розсердився, що вони розвіяли всю його солому.

— За чим ви шкодуєте? — здивувався Розчавикамінь.— За соломою? Принаймні вам не доведеться вивозити її в поле. Від соломи немає ніякої користі, інша річ — пшениця. Готуйте нашу частку.

— Вона вже давно на вас чекає. Але ви, бачу, не маєте жодного мішка.

— А ви нам хіба не позичите? Ми вам їх чесно повернемо,— попросили друзі.

— Я в борг нічого не даю,— відказав пан.— Я нікому нічого не позичаю.

— Ну що ж, тоді, може, ми все зерно зсиплемо до комори?

— А чого ж, зсипайте,— відповів їм пан.

Робітники пішли на тік і всю обмолочену пшеницю зсипали до однієї великої комори. А потім щільно позачиняли вікна й двері. Розчавикамінь обхопив комору обіруч, завдав її собі на плечі, й усі троє сказали панові:

— Бувайте здоровенькі! — і пішли.

Пан із подиву аж рота роззявив. А потім як розсердиться!

— Гей! — закричав він своїм слугам.— Випустіть найлютішого бика, нехай він їх своїми гострими рогами заколе!

Слуги випустили з обори бика, і бик кинувся молотникам навздогін.

—Ану подивіться, хто це там за нами так тупотить? — сказав Розчавикамінь товаришам.

— Ого,— відповів Ломизалізо, озирнувшися,— вони випустили на нас великого бика.

— Та невже? Йдіть уперед і нічого не бійтеся! — сказав їм Валибук, схопив ціп і, коли бик підбіг ближче, так огрів його по голові, що той упав, як підтятий, і ноги відкинув.

Валибук завдав собі тушу бика на плечі, й усі троє рушили далі.

— Гей, хлопці,— вигукнув за хвилину Ломизалізо,— кидаймо все і чимдуж тікаймо, бо навздогін нам двох диких кабанів пустили!

Та Валибук сказав друзям, щоб вони йшли вперед, а сам зачекав на кабанів, убив їх ціпом, завдав собі на плечі їхні туші й наздогнав Розчавикаменя та Ломизалізо.

За хвилину Ломизалізо знову каже:

— Ого, а тепер уже нас наздоганяє віз, запряжений чотирма кіньми!

Не встиг він доказати, а четверик уже зовсім близько. Розчавикамінь обернувся, кинув комору з зерном на віз, трохи не розтрощивши його, Валибук замахнувся ціпом і розігнав переслідувачів, а Ломизалізо схопив віжки й зупинив коней.

Поклали друзі на воза туші бика й диких кабанів і поїхали додому. Дома чесно розділили здобич на три частини; Валибук свою частку віддав батькам.

Трохи відпочивши, наші друзі знов пішли шукати роботу. Йшли, йшли і раптом прийшли до великого міста. За звичаєм запитали в першого-ліпшого, що в місті нового.

— Ох, на жаль, нема чим похвалитися,— відповів той,— на наше місто впав великий смуток. Але найдужче сумує наш король. Кілька днів тому щезли три його дочки. Вони щодня ходили купатися на ставок і звідти невідомо куди поділися. Люди кажуть, ніби зла відьма позаздрила їхній красі, зачарувала їх, а три дракони забрали їх у своє підземне царство. Наш король не знає, що з жалю робити. Все місто звелів обтягти чорним крепом, а тому, хто знайде його дочок і визволить їх, будь-яку з них обіцяє віддати за дружину, ще й півкоролівства на додачу!

— Ця робота саме для нас! Ходімо, друзі, до короля! — вигукнув Валибук.

І всі троє не гаючись подалися до палацу.

— Найясніший володарю,— озвався Валибук, коли вони постали перед королем,— ми люди нетутешні, але прийшли розділити ваше горе. Нам сказали, що ви втратили трьох дочок, але ми їх визволимо, якщо ви дотримаєте свого королівського слова й потім віддасте нам їх за дружин. Ми підемо їх визволяти, навіть коли це коштуватиме нам життя. А ще ми просимо, щоб ви звеліли зсукати нам вірьовку завдовжки в три тисячі ліктів, щоб на ній можна було спуститися на будь-яку глибину. Накажіть також приготувати нам дванадцять мірок каші, спекти в дванадцятьох печах хліба і дати дванадцять волів.

— Беріть усе, що забажаєте,— сказав їм король,— і моїх милих дочок за дружин теж беріть, тільки визволіть їх.

І король звелів приготувати те, що вони загадали. Коли все було готове, наші друзі завдали вірьовку й харчі на плечі, зайняли поперед себе дванадцять волів і попрямували до дрімучого лісу.

Довго ходили вони тим лісом і нарешті вийшли на зелений луг.

— Зупинимось тут,— мовив Валибук,— і пошукаємо, чи нема поблизу входу до підземного царства!

Друзі пристали на його пропозицію.

Валибук і Ломизалізо пішли шукати вхід, а Розчавикаменеві доручили варити вечерю. Розклав він багаття, поставив на вогонь казан із крупою, зарізав вола й, оббілувавши його, почав смажити.

Сидить собі біля багаття, каша вариться, м’ясо смажиться. Раптом над головою в нього на високій ялині озивається лихий чаклун Довга Борода:

— Кашу ти, звичайно, звариш, але їсти її не будеш!

— Твоя правда, сам їсти її я не буду, підожду, поки повернеться Валибук,— відповідає Розчавикамінь.

— Поки повернеться твій Валибук, то я з’їм твою кашу ще гарячою,— проскрипів Довга Борода, зістрибнув із дерева, відштовхнув Розчавикаменя, з’їв усю кашу, а м’ясо забрав із собою.

Тільки-но Довга Борода зник, а Валибук уже гукає з гори:

— Наварив каші й засмажив вола?

— Наварити наварив, але Довга Борода з’їв усю кашу, а вола забрав із собою,— поскаржився Розчавикамінь і розповів товаришам про свою пригоду.

— Ну й недотепа ж ти! Не зміг подужати Довгу Бороду! Ми цілий день шукали вхід до підземного царства, а ти, бовдуре, всю нашу вечерю віддав цьому негідникові,— розсердився Валибук.

На другий день кашу варити залишився Ломизалізо, а Розчавикамінь і Валибук пішли шукати вхід до підземного царства. Повернулися вони аж надвечір.

— Ну що, наварив каші? — закричав ще здалеку Валибук.

— Наварити наварив, але Довга Борода з’їв її геть усю! — відповів Ломизалізо і сумно зітхнув.

— Ох і недотепи ж ви! — розсердився Валибук.— Ідіть тепер ви шукати вхід до підземного царства, а я зостануся біля вогню.

На третій день Ломизалізо й Розчавикамінь пішли шукати вхід до підземного царства, а Валибук залишився варити вечерю. Настягував буків, розклав багаття, засипав у казан крупи, настромив на рожен вола, налаштував пастку й поставив її біля м’яса. І раптом на ялині з’явився Довга Борода.

— Кашу ти, звичайно, звариш, але їсти її не будеш! — проскрипів він.

— Твоя правда, я почекаю, поки вернуться мої товариші з ціпами. А ти не задавайся й притьмом злазь із дерева. Що ти за один?

Довга Борода миттю зіскочив із дерева, хотів схопити вола, але пастка клац! — і закрилася.

— Ага, попався! — засміявсь Валибук.— Зараз я віддячу тобі за все.

Узяв він свій ціп і доти бив Довгу Бороду, доки стало сили.

— Ой-ой! — заскиглив Довга Борода.— Не бий мене, я дам тобі золота й усякого багатства, скільки сам захочеш!

— Не треба мені від тебе нічого, в мене є своє. Сиди тут, поки не повернуться мої товариші.

За якийсь час і справді повернулися Розчавикамінь і Ломизалізо.

— Ну, як справи? — запитали вони Валибука.

— Усе гаразд. Ось вам каша, он печеня, а он Довга Борода,— весело відповів Валибук.— Давайте спершу повечеряємо, а потім про дещо розпитаємо Довгу Бороду.

Посідали вони на траві й заходилися вечеряти, а, повечерявши, підвелися, і Валибук їм каже:

— А тепер, друзі, запитаємо в Довгої Бороди, де вхід до підземного царства, й доти будемо його молотити всі троє, поки він нам покаже туди дорогу.

Взяли вони ціпи, підійшли до Довгої Бороди й так молотили його, що він мало дух не спустив.

— Ох, не бийте вже мене стільки, я вам розкажу, де той вхід, який ви шукаєте, і сам відведу вас до великої скелі! — заскиглив Довга Борода.

— Ну гаразд,— мовив Валибук,— прив’яжіть до нього вірьовку, і якщо він ніам збреше, то хай начувається!

Друзі прив’язали Довгу Бороду на вірьовку і пішли до скелі. Розчавикамінь відразу ж накинувся на неї й почав відламувати камінь за каменем, аж поки під скелею відкрився вхід до підземного царства.

— Хто полізе вниз?

— Я полізу! — озвався Ломизалізо.

Але не встиг він спуститися й на двісті сажнів, як засмикав за вірьовку, щоб його мерщій тягли нагору. Після нього поліз Розчавикамінь, але він теж добрався тільки до половини дороги.

— Ну, коли так, то хай буде, що буде — полізу я! — сказав Валибук.— Тільки ви не відходьте від діри, стійте тут і не тягніть вірьовку нагору доти, аж поки я тричі не смикну за неї. А тепер спускайте!

Коли він подолав половину дороги, у ніс йому вдарив сморід, та такий огидний, що й не продихнеш. А далі його почало пекти ще й у п’яти і що далі, то сильніше. Нарешті, після великих мук, він таки досяг дна. Озирнувся довкола — скрізь порожньо, темно і спека нестерпна. Довго роздивлявся він, аж поки нарешті побачив далеко попереду кволе світло. Пішов на нього. Йшов довго, а воно ніяк не ближчало:

Тут перед ним з’явився розкішний палац, весь із золота й самоцвітів, красою так і сяє. Увійшов Валибук до палацу й раптом бачить — у світлиці сидить найстарша королівська дочка.

Злякалася принцеса, побачивши перед собою людину, але потім оговталась трохи й лагідно запитала:

— Як ти сюди потрапив і що ти тут шукаєш, любий друже?

— Тебе, прекрасна принцесо,— відповів Валибук.— Не барися й ходи мерщій зі мною!

— Це неможливо, я не можу піти з тобою, але ти мусиш негайно звідси тікати, бо як тільки додому повернеться мій чоловік, шестиголовий дракон, тобі буде кінець!

— Я його не боюся,— відповів Валибук.

Раптом пролунав страшний гуркіт — це дракон повертався додому і кинув поперед себе свою важезну палицю, щоб не носитися з нею. Принцеса перелякалася ще дужче й почала благати Валибука:

— Ох, любий друже, сховайся мерщій у темній коморі, бо зараз прийде мій чоловік і з’їсть тебе!

— З’їсть чи не з’їсть, це ми ще побачимо,— відповів Валибук, але все-таки вирішив послухатись її поради. Та перед тим, як зайти до комори, підняв палицю і кинув її назад на тридцять миль.

Довелося драконові підняти палицю і, крекчучи, самому нести додому. Лютий-прелютий увійшов він до світлиці, обнишпорив очима всі закутки й заревів:

— Що це? Я чую людський дух!

— Ну що ти,— сказала принцеса,— звідки б йому тут узятися? Ти сам добре знаєш, що людей тут ніколи не було й не буде.

— Ні, я чую людський дух! Кажи, хто тут, бо як не скажеш, я тебе з’їм! — заревів дракон, і з кожної пащі в нього вихопилось полум’я.

— Ох, милий чоловіченьку,— почала благати його принцеса,— пожалій мого брата, який прийшов мене провідати!

— Гаразд,— пробурмотів дракон,— я не скривджу твого брата, але нехай він вийде сюди й сяде зі мною до вечері!

Тоді Валибук вийшов із комори і вклонився драконові.

— Це ти,— питає його дракон,— мою палицю назад кинув?

— Я! — каже Валибук.

Дракон поклав на стіл олов’яний хліб та дерев’яний ніж і запропонував Валибукові підкріпитися перед тим, як вони підуть силою мірятися.

— Твого хліба я їсти не буду, але силу свою охоче тобі покажу! — сказав Валибук.

Тим часом принцеса почастувала його їжею із свого стола, він смачно попоїв, і пішли вони з драконом на залитий оловом тік силою мірятися.

— Ну, зятю, хапай мене за поперек і вганяй якомога глибше в олово!

Валибук не примусив себе довго просити, схопив дракона за поперек і по пояс увігнав у олово. Дракон з олова тут-таки вискочив і ввігнав туди Валибука по самі груди. Валибук весь напружився, виліз з олова, ввігнав туди дракона аж по шию, а тоді схопив ціп і розтрощив йому всі шість голів.

Повернувся він у світлицю до принцеси й каже їй:

— Прекрасна принцесо, роби зі мною що хочеш, але твій чоловік помер від моєї руки.

— Ох, дорогий мій витязю, я навіть не знаю, як і дякувати тобі за те, що ти визволив мене!

Кинулась вона до нього, обняла на радощах і поцілувала.

— Ну гаразд,— каже Валибук,— збирайся в дорогу і чекай, поки я повернуся, а я тим часом піду твоїх сестер визволяти. Я хочу відвести вас усіх трьох до вашого батька.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки»

Збірник казок Божени Немцової

Переклад – Д. Андрухіва

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: