TOU

Валибук

Казки Божени Немцової

За часів правління короля Каконя в одному селі жила вбога жінка; коли їй сповнилося дев’яносто шість років, народився в неї син — дуже та здорове хлоп’я, яке в усіх, хто приходив на нього подивитися, викликало подив. Звістка про це хлоп’я поширилася по близьких і далеких селах, і люди поспішали побачити це диво-немовля. Ніхто ще не пам’ятав, щоб якась жінка могла народити таку дитину.

— Ну, мати,— сказав зраділий батько,— доведеться тобі нашого сина дев’ять літ своїм молоком годувати. Може, й справді з нього виросте щось путнє.

— Воля твоя,— відповіла дружина, й до цієї розмови вони з чоловіком більше не поверталися.

Почала мати годувати хлопчика, і він ріс із кожним днем та набирався сили; батьки від подиву не знали, що їм і думати.

Через три роки мати повела хлопчика в ліс до великої сосни і звеліла спробувати, чи не вирве він її з корінням; але він не зміг. Повернулася вона тоді з ним додому й ще три роки годувала своїм молоком. На сьомому році знов повела сина до лісу; цього разу невеликі ялини він уже виривав із корінням, наче коноплі вибирав, але дубів і буків подужати ще не міг.

— Люба моя матусю,— сказав матері,— ви мене добре годували, та коло цих коренистих буків я боюся надсадитися. Погодуйте мене ще три зими, гаразд?-

— Якщо ти так хочеш, то чого ж, погодую,— пообіцяла мати.

Коли хлопцеві минуло дев’ять років, пішов він до лісу й навіть наймогутніші буки виривав із корінням та грався ними, наче іграшками. І назвали його люди Валибуком.

А як виповнилось Валибукові шістнадцять літ, не зміг він більше всидіти дома, бо не було тут для нього ні роботи, ні харчів. От якось він і каже батькові з матір’ю:

— Дорогі мої тату й мамо! Не мені вас учити, що той, хто сидить на печі, нічого не бачить. Не хочеться мені весь вік дома змарнувати. Прошу вас, відпустіть мене на рік-два *— я піду подивлюся, як у світі люди живуть Не бійтеся, що я про вас забуду й покину на старість самих — цього не буде, я обов’язково повернусь до вас.

Погодилися з ним старі, не стали йому перечити.

— Іди з богом, синку,— мовив батько,— ми радо відпускаємо тебе, тільки просимо про одне: будь скрізь обережний і не кривдь добрих людей.

Попрощався Валибук із старими й пішов. Ще тієї самої ночі добувся він до корчми, що стояла самотньо на пустирі. Зайшов досередини, бачить, за столом сидять якихось двоє подорожніх. Валибук підсів до них і питає:

— Звідкіля ви, люди добрі?

— Хто звідки,— відповіли йому подорожні.

— А яке у вас ремесло?

— Я — Розчавикамінь,— відповів один,— як схоплю в руки млинове жорно, як стисну його, то з нього вода так і чвиркне.

— А я,— відказує другий мандрівник,— Ломизалізо. Хоч би яке міцне було залізо, я в млинець його зімну. А сам ти що за один і яке знаєш ремесло?

— Я — Валибук, навіть столітні дерева вириваю з корінням, наче тонку коноплю,— відповів Валибук і додав: — Пропоную вам свою дружбу. Хочу з вами хліб-сіль ділити.

— Ну, що ж, мабуть, нам добре буде разом,— відповіли Розчавикамінь і Ломизалізо.— Ми теж не проти з тобою хлібсіль ділити й обіцяємо, що ніколи тебе не покинемо.

Потиснули вони один одному руки й заприсяглися навзаєм у вірності.

А вранці всі троє подалися в дорогу. Незабаром у крутім багнистім узвозі наткнулися вони на валку возів, біля яких, бідкаючись, метушилися селяни й ніяк не могли їх з місця зрушити.

— Що тут у вас сталося? — питає їх Валибук.

— А хай йому всячина! — відповів один селянин.— Везли залізо й ось — застряли в болоті. Всіх коней,— а їх у нас аж тридцять вісім — запрягли в один віз, а зарадити біді не можемо. Прокляття якесь та й годі.

— Не журіться,— сказав їм Валибук,— якось та буде. Ми б вас залюбки витягли, якби ви дали нам стільки заліза, скільки один із нас зможе взяти на плечі.

Селяни погодилися:

— Беріть хоч усі троє, скільки здужаєте підняти, тільки допоможіть нам вибратися з цієї багнюки, а то ми тут пропадемо.

— Ну, тоді випрягайте коней,— звелів їм Валибук.

Селяни послухались. І раптом, на превеликий їхній подив, Валибук почав хапати важкі вози й один за одним переставляти на сухе місце.

— Святий боже, ну й сила в цього парубка! — вигукнули селяни й, витріщивши очі, не могли надивуватися, що Валибук усі вози з вантажем повиносив із болота.

— Свою роботу ми зробили, тепер ваша черга платити. Давайте нам те, що обіцяли! — сказав Валибук і відразу ж почав збирати з возів залізо. Він збирав доти, доки зібрав геть усе, й звалив на купу.

Селяни невдоволено загули.

— Мені цього ще й замало,— сказав Валибук,— ну та я вдовольнюся й цим. А тепер мерщій розплачуйтесь із моїми товаришами.

У селян від цих слів аж холодний піт на лобі виступив. Розчавикамінь простяг руки й хотів уже і вози з кіньми та людьми забрати, але Валибук зупинив його:

— Облиш, вистачить з нас і цього!

Селяни були раді, що хоч коней з возами їм залишили; не гаючись, вони запрягли коней у порожні вози і мерщій поїхали геть.

— Знаєте що, хлопці? — озвався за хвилину Ломизалізо.— Я зроблю з цього заліза три ціпи, і ми наймемося до кого-небудь молотити.

— А й справді, це було б непогано,— погодився Валибук і, сівши на колоду біля Розчавикаменя, почав придивлятися, що робитиме Ломизалізо. А той заходився ламати й місити залізо і місив його доти, аж поки воно стало м’яке, мов тісто, а потім скрутив із нього три бичі й ціпилна, зв’язав їх, і за якусь мить усі три ціпи були готові. Кожен із них важив дев’яносто дев’ять пудів.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки»

Збірник казок Божени Немцової

Переклад – Д. Андрухіва

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1978 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: