ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Вчений хлопчина

Захаріас (Цакаріас) Топеліус

– Який же мудрий Геґесіппус! – вигукнула мамзель Юстина, сплеснувши руками. – Усе він знає! Такий вчений, такий вчений! Не те що бідо­лашний Кнут, зовсім темний…

Геґесіппус не мав часу на розмови: він розгля­дав у мікроскоп задню лапку жука-гнойовика. Хлопець мав дванадцять років і ходив до гімна­зії, тому й знав так багато. Бідолашний Кнут мав чотирнадцять років, ходив до реальної школи, тому не знав нічого.

Мамзель Юстина була скромною гу­вернанткою, одержувала двісті марок на рік, а ще мала безкоштов­не житло і харч, на День весни, першого травня, їй дарували, зазвичай, пару черевиків, а на Різдво – фартушки. Геґесіппус  був її улюблен­цем, найдорожчим мізин­чиком. Щоднини, не знаючи втоми, вона розхвалювала його, який він роз­умний, незрівнянно розумніший за інших дітей, не кажучи вже про бідолашного Кнута. Якщо без кінця втовкмачувати, який ти розумник, ми­моволі повіриш у свою неперевершеність. Так і Геґесіппус вірив у те, що він найученіший школярик, який коли-небудь вчився у фінській школі. Хлопчик примружив одне око, сколошматив чуба і запитав:
– Чи бачила Юстина мою колекцію яєць?
Юстина вже сімдесят сім разів бачила ту колекцію, однак відповіла:
– Мій любий хлопчик встигає цікавитися усім!
То хай Юстина підійде і погляне!

Геґесіппус показав їй довгу картонну пачку з маленькими й великими яєчками, акуратно підписаними й розкладеними на ваті в окремих чарунках. Там були яйця найрізноманітніших птахів від велетенського орлана до крихітного вів­чарика: голубуваті, сірі, білі, коричневі; крапчаті яєчка ворон, сорок, шпаків, дроздів, чижиків, зяб­ликів та інших – усі старанно спорожнені через мацюпісінькі дірочки на обох кінцях. Гробівець та й годі, з крихітними домовинами ненародже­них пташенят.

Доки Юстина захоплювалася колекцією, до кімнати підстрибом вбігла Лотта. Лотта мала де­сять років і нічого не тямила в колекціонуванні яєць, а тому невинно поцікавилася, звідки у Сіппуса стільки яєчок. Сіппус пихато відповів, що деякі добув сам, а деякі купив у інших хлопців.
– Хіба не гріх розорювати пташині гнізда? – наївно запитала Лотта.

Геґесіппус висякав носа. Він майже завжди мав нежить, тому ніколи не виходив надвір без пальта і галошів. До того ж, гугнявість додавала поважності. Хлопець не зволив навіть відповісти на таке простацьке запитання. Проте Лотта не відступалася:
– Я ще могла би зрозуміти, якби це допома­гало тобі в навчанні, але ж малюнки всіх яєць є у книжках. Ти міг би навчитися упізнавати яйця і гнізда птахів, не завдаючи їм шкоди. Кнут кож­ну пташку впізнає за голосом…
– Кнут телепень, – зневажливо буркнув Геґе­сіппус.
– Але Кнут захищає пташенят і стріляє ястру­бів, – відважно заперечила Лотта.
– А він рахував, скільки пір’їн має пташине крило? – бундючно запитав Геґесіппус. – А я мо­жу тобі розповісти, що птахи мають відмінну від ссавців кісткову будову. Пташиним кісткам властива надзвичайна міцність і легкість. До того ж, їхні кінцівки складаються з трьох сегментів, вони мають іншу систему травлення і будову чере­па з округлим потиличним виступом, а ще у них певною мірою розвинена уява та потяг до прекрас­ного. Птахи будують гнізда у формі конуса…
– А ось і ні! – урвала його Лотта. – Усі гнізда, які я бачила, були круглими, як ріпа.
– Конусні чи круглі, не має значення. Може, хижаки й мають круглі гнізда, але, скажімо, го­робці, водоплавні птахи, страуси, кури і…
– І півні! – бовкнула мамзель Юстина, заво­рожена незвичайною вченістю свого мізинчика. -Лотто, сонечко, немає такого, чого б Геґесіппус не знав. Він знає усе!
– Сіппус збирає яйця, а ніколи не бачив справжнього гнізда! – засміялася Лотта.

Геґесіппус розсердився.
– Як захочу, то побачу, – відрізав він. – Я ще не маю яйця омелюха і солов’я. Знайду собі сам. Ось побачиш, як повернуся увечері.
– Але ж ти ніколи не бував у лісі, гуляєш міс­том, та й то тільки тому, що лікар прописав тобі більше рухатися, – зауважила Лотта.
– Ой ні, любий Геґесіппусе, не йди до лісу, можеш застудитися! – скрикнула мамзель Юсти­на. – Там водяться гадюки!
– Гадюки належать до рептилій, мають ду­же довге тіло, процес травлення відбувається повільно, – похвалився своєю нечуваною вченіс­тю Геґесіппус.
–  А живої гадюки зроду не бачив! – знову за­сміялася Лотта.

Нестерпне дівчисько до краю роздратувало Геґесіппуса. Він одягнув тепле зимове пальто, при хопив з собою “Зоологію” Люткена, з якої черпав свої знання, взяв батькового ціпка, щоб убивати гадюк – отих, що мають надзвичайно довге тіло і надзвичайно погане травлення, – та й подався за місто на пошуки солов’їних яєць, бо мав того дня вільне пообіддя.

– Зажди! Застібни ще й останнього ґудзика! -гукнула йому навздогін мамзель Юстина.

Але Геґесіппус був уже далеко. Гордо задерши голову, він чимчикував містом, минув митний шлаґбаум, перейшов моста, дорогу, переліз канаву й опинився у лісі. Йти тут було важко й неприєм­но: груддя, гілляччя і каміння, ялівцеві хащі, па­вутиння, мурашині купини і комарі. Геґесіппус втомився, йому стало гаряче, і він сів на камінь перепочити. Дивно, чому солов’ї та омелюхи не в’ють свої гнізда на каменях?

Доки він отак сидів, щось просвистіло в по­вітрі: величезний яструб накинувся на білку, що сиділа неподалік на смереці. Але яструб про­махнувся й увіп’явся кігтями в гілляку. Білка, підстрибнувши, впала просто на коліна хлопцеві, а тоді, тремтячи, заховалася за каменюкою.

Що може бути вищим за насолоду прислуха­тися до живої природи, намагаючись збагнути її таємниці. До неї треба долучатися самому, а не зазубрювати з книжок те, чого не розумієш. Кни­ги добрі дороговкази, та яка з них користь, як­що не вмієш ними користуватися. Замість того, щоб придивлятися до рослин та тварин, вивчати маршрути мурах, навчитися розпізнавати птахів за їхніми голосами, завчений хлопчик прибрів до лісу, сиромудро вважаючи, що знає з книжок геть усе. Бідолашний мудрагелик Сіппус! Неспо­дівана поява білки анітрохи його не здивувала. Він вийняв “Зоологію”, пошукав, що там напи­сано про схожого звіра, і знайшов таке: “Бегемот велика,  товста,  незграбна тварина з короткою шиєю  та  довгими  ногами…”  Ага!   Чотиринога тварина, що так незграбно впала йому на коліна, та ще й має коротку шию… Отже, це бегемот. А що за птах сидів на дереві? Подивимося… “Папуги мають характерного короткого й товстого дзьо­ба…” Правильно! Це – папуга! А може, все-таки соловейко?… “Солов’ї мають не надто довгого дзьо­ба…” Птах був, начебто, короткодзьобий… “…з ха­рактерним маленьким виступом на кінчику…” Співпадає! Отже, птах, без сумніву, соловейко! Дивовижно! Треба записати свої спостереження…

Сіппус вийняв блокнота – справжні вчені не вирушають до лісу без блокнота – і записав таке:

15 травня. Лотта знову показала своє не­уцтво. Я пішов до лісу. Бачив солов’я, котрий на­пав на бегемота. Ось так! Як корисно довідува­тися про все з книжок!

– Ах, – розмовляв сам із собою Геґесіппус. – Ліс дурний, як пень, а я мудрий! Великий ліс не може того, що можу я. Великий ліс ніколи не мав книжок, жодне дерево чи тварина не знають навіть абетки, не кажучи вже про читання. Ліс собі росте та й росте і не здогадується, що двічі два буде чотири. А я ще й більше знаю, я знаю все! А якщо чогось і не знаю, то дізнаюся, як стану студентом. Тоді знатиму про все, що є на світі, а може, й трохи більше. А коли стану магістром, то знатиму ще й те, чого немає, а може, трохи більше. Ось так, затям собі, нещасний лісе!

Нещасний ліс мовчав, дивуючись з такої ней­мовірної вченості; стояв непорушний, ніби й собі хотів запозичити трохи великої мудрості. Може, сосни прагнули навчитися, як їм рости, черемха – як їй цвісти, хмара – як їй пролитися дощем, струмок – як перестрибувати камінці, а… соловей­ко – як нападати на бегемота.

– Що ж, треба пошукати пташине гніздо, – мовив сам собі Геґесіппус і рушив далі.

Невдовзі він вийшов на луку, де стояла якась скриня. Над дверцятами скрині, під самою ни­зенькою стелею, висіло щось, не інакше, як гніз­до. Було воно наче з сірого паперу і мало форму конуса.

“Хіба я не казав, що всі пташині гнізда ко­нусоподібні? – подумав Геґесіппус. – А що, як це солов’їне гніздо?”

Він заходився штурхати сірий конус батько­вим ціпком. Не встиг він пробити у паперовій оболонці дірку, як звідти вилізло якесь створіння, спершу одне, потім – ще одне, потім – десятеро, двадцятеро, сотня! Однак це були, звісно, не со­лов’ї, а оси. Щось штрикнуло хлопчину в руку, у щоку, у носа… Над ним звився цілий рій розлю­чених ос. Мудрагелеві душа сховалася в п’яти, він чимдуж кинувся навтьоки, відбиваючись від ос батьковим ціпком. Але осиний рій був пруд­кішим, насів на бідолаху з усіх боків так, що він нічого не бачив і не чув навкруги. Хлопчина біг, біг, аж зненацька шубовснув у глибоку канаву з брудною водою. Добре, що оси не вміють плавати. Побачивши ворога в калюжі,  вони ще  трохи подзумкотіли та й повернулися додому латати пошкоджене гніздо. Якби хлопчина розумів їхню мову, то почув би, як вони кажуть одна одній:

– Провчили нахабу! Знатиме наступного ра­зу, як руйнувати нашу оселю!

Мокрий, опухлий від укусів, Геґесіппус виліз з багнюки. Шукати пташині гнізда йому вже зовсім не хотілося. Наймудріше зараз податися додому. Та легше сказати, ніж зробити. Хлопець уперше потрапив до лісу, і уявлення не мав, як з нього вибратися. Спершу Геґесіппус орієнтувався на свого носа, але ніс поганий дороговказ – куди б не повернувся, він завжди дивився вперед, тож і хлопець йшов навпростець, але таки заблукав. Він заходив щораз далі в хащі. Тіні дерев на землі стали довшими, сонце сховалося за верхівками смерек, нестерпно надокучали комарі, змовкли птахи, лише горихвістки й дрозди заливалися со­лодким співом та з болота долинав хрипкий голос деркача. На щастя, не западала ніч, бо ж був розпал літа. Геґесіппус втомився, зголоднів і промок, але вперто брів почерез купини й каміння. Отак про­блукавши кілька годин, він опинився біля тієї самої канави, у яку шубовснув, рятуючись від ос. Хлопчик сів на землю і заплакав з розпачу. Зне­силений, він заснув на бережку канави.

Напевно, йому наснився сон, бо як інакше мог­ло таке трапитися з неймовірно вченим хлопчи­ком? До нього, начебто, підійшла білка – ота, що бегемот, – і запитала:
– Чому ти плачеш?
– Ах, як же мені не плакати, якщо я не можу знайти дороги з цього дрімучого лісу? – відповів малий.
– Але ж ти все знаєш! – мовила білка-бегемот.
– Не все, а майже все! – зітхнув Геґесіппус.
– Тоді бувай! – попрощалася білка.

Минуло трохи часу й у повітрі щось просвистіло. То прилетів яструб – отой, що соловейко.
–  Чому ти плачеш? – запитав він.
– Як же мені не плакати, якщо я не знаю, як вибратися з цього лісу й потрапити додому?
– Але ж ти майже все знаєш! – мовив яструб-соловейко.
Ні, не майже все, однак немало, – зітхнув хлопчик.
– Що ж, бувай!

Потім прилетів осиний рій.
– Чому ти плачеш? – запитали оси.
–  Як же мені не плакати, якщо я не знаю до­роги додому, – знову захлипав Геґесіппус.
– Але ж ти немало знаєш! – задзумкотіли оси.
– Не так вже й багато, лише трішки, – зітх­нув хлопчик.
– Бувай! – попрощалися оси й полетіли геть.

Знову мудрагелик зостався сам.
А тоді до нього підступив увесь величезний ліс з високими смереками, стрункими берізками, гнучкими вербовими лозами, маленькими горо­бинами, квітками брусниці, вересом, воронячими ягодами, і всі приязно поцікавилися:

– Чому ти плачеш?
– Як же мені не плакати, якщо я заблукав, – відповів Геґесіппус.
– Але ж ти таки трохи щось знаєш, – мовив великий ліс.
– Та знаю, – зітхнув хлопчик, – однак не знаю дороги додому.
– Бувай! – попрощався ліс.
– Зачекай! Не йди! – схлипнув уві сні Геґе­сіппус. – Будь такий ласкавий, покажи мені до­рогу до міста! Моє пальто, галоші і батьковий ці­пок втопилися в канаві, я замерз…

Але ж ти щось трохи начебто знаєш, – за­уважив ліс.
– Ні, любий лісе, запевняю тебе, що анічогісінь­ко не знаю, – розпачливо запхинькав хлопчик.
– Невже ти такий неук? – здивувався ліс.
– Вважай мене за кого собі хочеш, тільки по­кажи дорогу додому! – скрикнув Геґесіппус.
– Е ні, без викрутасів! – похитав головою ліс. – Чесно визнай, що нічого не тямиш у справжньо­му житті й характері природи, хоча й хизуєшся завченим з книжки! Признайся, що знаєш менше про навколишній світ, ніж щонайменша мураха чи щонайкрихітніша смерекова голочка!

Геґесіппус надсадно зітхнув, ніби колоди вер­гав. Важко визнати своє невігластво, якщо доте­пер вважав себе за вченого.
– Я не знаю нічого іншого, окрім того, що на­писано в підручнику зоології! – вигукнув він.
– То ти ще й торгуєшся? – вперто не поступав­ся ліс. – Негайно кажи правду! Та голосно, щоб всі почули: Геґесіппус телепень!

Піт зросив хлопчикові чоло, хоча він тремтів від холоду уві сні.
– Твоя правда, – прошепотів Геґесіппус. – Я трохи дурний…
– Правду! – рикнув ліс. – Кажи: телепень!
– Якщо вже ти так неодмінно хочеш про це знати, то гаразд… я останній телепень!..
– Геґесіппус телепень! – прокотилося луною лісом.

Уся природа розвеселилася.
– Чув, що сказав хлопець? – запитували воро­нячі ягоди в куща ялівцю.
– Хто ж такий дурний, що в цьому сам при­знається? – спитав мураха в соснової шишки.

Луна відбивалася від скель, раз у раз повто­рюючи кожній гіллячці, кожному горбикові, кож­ному гніздечку глузливі слова:
– Геґесіппус телепень… телепень… телепень…
– Що це тут за бурмотіння? – долинув чийсь голос з-за чагарника. То був Кнут з рушницею на плечі. – Геґесіппусе, агов!

Геґесіппус прокинувся.
– Це ти, Кнуте?
– О, нарешті я тебе знайшов! – зрадів Кнут. – Юстина так хвилювалася, коли ти подався з дому, що відразу по обіді послала мене на пошуки. Я шукав тебе у дворах, парках та садах. Ніколи не думав, що ти такий дурний, щоб заблукати в малесенькому лісочку.
– Цить, Кнуте, мовчи! Уже цілий ліс знає про це, – гірко зітхнув Геґесіппус. – Ліпше допоможи дістатися додому. Мені потерпли ноги, я не можу йти…
– Пусте! Я маю ноги за двох! Підемо, танцю­ючи. Залазь мені на спину і гайда!
– Але ж до міста далеко! Невже нестимеш ме­не всю дорогу? – здивувався Геґесіппус.
– Далеко? – усміхнувся Кнут. – Якихось сто кроків до митного шлаґбауму. Якби ти став на першого-ліпшого камінця, побачив би перед со­бою усе місто, як на долоні.
– Напевно, я й справді трохи дурний, – зітх­нув Геґесіппус, бо, видряпавшись братові на плечі, побачив міські будинки, зовсім близько, одразу за кущами. – А що в тебе в мисливській сумці, Кнуте?
– Хижий птах. Щойно вполював…
– Ага, я його знаю. Не надто довгий дзьоб з маленькою горбинкою на кінчику. Не думай, Кнуте, що вполював папугу! Я дослідив цю тва­рюку… Це соловейко! Я бачив, як він напав на бегемота.
– Що? Соловейко? Та це розкішний яструб, якого треба прибити на дверях стайні. Я бачив, як він гнався за маленькою бідолашною білочкою. Зажерливий хижак…  Здебільшого його поживою стають маленькі пташки, та не гребує він також щурами, жабами, зайченятами та білками…

Геґесіппус замовк, вирішив за ліпше тримати свою мудрість при собі. Коли він, верхи на братові, щасливо дістався додому, і мамзель Юстина звич­но заходилася хвалити його незвичайну вченість, хлопчик прошепотів їй на вухо:
– Нікому не кажи, що я дурний!
– Сіппусе, серденько, що ти таке кажеш? Хіба може бути дурним той, хто знає все?
– Бач, Юстино, всезнайство саме і є ознакою дурості!

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Подарунок морського царя”

Збірка фінських казок

Захаріас Топеліус

Видавництво: “Видавництво Старого Лева”

Львів, 2008 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: