TOU

Вчений хлопчина

Захаріас (Цакаріас) Топеліус

– Який же мудрий Геґесіппус! – вигукнула мамзель Юстина, сплеснувши руками. – Усе він знає! Такий вчений, такий вчений! Не те що бідо­лашний Кнут, зовсім темний…

Геґесіппус не мав часу на розмови: він розгля­дав у мікроскоп задню лапку жука-гнойовика. Хлопець мав дванадцять років і ходив до гімна­зії, тому й знав так багато. Бідолашний Кнут мав чотирнадцять років, ходив до реальної школи, тому не знав нічого.

Мамзель Юстина була скромною гу­вернанткою, одержувала двісті марок на рік, а ще мала безкоштов­не житло і харч, на День весни, першого травня, їй дарували, зазвичай, пару черевиків, а на Різдво – фартушки. Геґесіппус  був її улюблен­цем, найдорожчим мізин­чиком. Щоднини, не знаючи втоми, вона розхвалювала його, який він роз­умний, незрівнянно розумніший за інших дітей, не кажучи вже про бідолашного Кнута. Якщо без кінця втовкмачувати, який ти розумник, ми­моволі повіриш у свою неперевершеність. Так і Геґесіппус вірив у те, що він найученіший школярик, який коли-небудь вчився у фінській школі. Хлопчик примружив одне око, сколошматив чуба і запитав:
– Чи бачила Юстина мою колекцію яєць?
Юстина вже сімдесят сім разів бачила ту колекцію, однак відповіла:
– Мій любий хлопчик встигає цікавитися усім!
То хай Юстина підійде і погляне!

Геґесіппус показав їй довгу картонну пачку з маленькими й великими яєчками, акуратно підписаними й розкладеними на ваті в окремих чарунках. Там були яйця найрізноманітніших птахів від велетенського орлана до крихітного вів­чарика: голубуваті, сірі, білі, коричневі; крапчаті яєчка ворон, сорок, шпаків, дроздів, чижиків, зяб­ликів та інших – усі старанно спорожнені через мацюпісінькі дірочки на обох кінцях. Гробівець та й годі, з крихітними домовинами ненародже­них пташенят.

Доки Юстина захоплювалася колекцією, до кімнати підстрибом вбігла Лотта. Лотта мала де­сять років і нічого не тямила в колекціонуванні яєць, а тому невинно поцікавилася, звідки у Сіппуса стільки яєчок. Сіппус пихато відповів, що деякі добув сам, а деякі купив у інших хлопців.
– Хіба не гріх розорювати пташині гнізда? – наївно запитала Лотта.

Геґесіппус висякав носа. Він майже завжди мав нежить, тому ніколи не виходив надвір без пальта і галошів. До того ж, гугнявість додавала поважності. Хлопець не зволив навіть відповісти на таке простацьке запитання. Проте Лотта не відступалася:
– Я ще могла би зрозуміти, якби це допома­гало тобі в навчанні, але ж малюнки всіх яєць є у книжках. Ти міг би навчитися упізнавати яйця і гнізда птахів, не завдаючи їм шкоди. Кнут кож­ну пташку впізнає за голосом…
– Кнут телепень, – зневажливо буркнув Геґе­сіппус.
– Але Кнут захищає пташенят і стріляє ястру­бів, – відважно заперечила Лотта.
– А він рахував, скільки пір’їн має пташине крило? – бундючно запитав Геґесіппус. – А я мо­жу тобі розповісти, що птахи мають відмінну від ссавців кісткову будову. Пташиним кісткам властива надзвичайна міцність і легкість. До того ж, їхні кінцівки складаються з трьох сегментів, вони мають іншу систему травлення і будову чере­па з округлим потиличним виступом, а ще у них певною мірою розвинена уява та потяг до прекрас­ного. Птахи будують гнізда у формі конуса…
– А ось і ні! – урвала його Лотта. – Усі гнізда, які я бачила, були круглими, як ріпа.
– Конусні чи круглі, не має значення. Може, хижаки й мають круглі гнізда, але, скажімо, го­робці, водоплавні птахи, страуси, кури і…
– І півні! – бовкнула мамзель Юстина, заво­рожена незвичайною вченістю свого мізинчика. -Лотто, сонечко, немає такого, чого б Геґесіппус не знав. Він знає усе!
– Сіппус збирає яйця, а ніколи не бачив справжнього гнізда! – засміялася Лотта.

Геґесіппус розсердився.
– Як захочу, то побачу, – відрізав він. – Я ще не маю яйця омелюха і солов’я. Знайду собі сам. Ось побачиш, як повернуся увечері.
– Але ж ти ніколи не бував у лісі, гуляєш міс­том, та й то тільки тому, що лікар прописав тобі більше рухатися, – зауважила Лотта.
– Ой ні, любий Геґесіппусе, не йди до лісу, можеш застудитися! – скрикнула мамзель Юсти­на. – Там водяться гадюки!
– Гадюки належать до рептилій, мають ду­же довге тіло, процес травлення відбувається повільно, – похвалився своєю нечуваною вченіс­тю Геґесіппус.
–  А живої гадюки зроду не бачив! – знову за­сміялася Лотта.

Нестерпне дівчисько до краю роздратувало Геґесіппуса. Він одягнув тепле зимове пальто, при хопив з собою “Зоологію” Люткена, з якої черпав свої знання, взяв батькового ціпка, щоб убивати гадюк – отих, що мають надзвичайно довге тіло і надзвичайно погане травлення, – та й подався за місто на пошуки солов’їних яєць, бо мав того дня вільне пообіддя.

– Зажди! Застібни ще й останнього ґудзика! -гукнула йому навздогін мамзель Юстина.

Але Геґесіппус був уже далеко. Гордо задерши голову, він чимчикував містом, минув митний шлаґбаум, перейшов моста, дорогу, переліз канаву й опинився у лісі. Йти тут було важко й неприєм­но: груддя, гілляччя і каміння, ялівцеві хащі, па­вутиння, мурашині купини і комарі. Геґесіппус втомився, йому стало гаряче, і він сів на камінь перепочити. Дивно, чому солов’ї та омелюхи не в’ють свої гнізда на каменях?

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Подарунок морського царя”

Збірка фінських казок

Захаріас Топеліус

Видавництво: “Видавництво Старого Лева”

Львів, 2008 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: