TOU

Вчений хлопчина

Захаріас (Цакаріас) Топеліус

Доки він отак сидів, щось просвистіло в по­вітрі: величезний яструб накинувся на білку, що сиділа неподалік на смереці. Але яструб про­махнувся й увіп’явся кігтями в гілляку. Білка, підстрибнувши, впала просто на коліна хлопцеві, а тоді, тремтячи, заховалася за каменюкою.

Що може бути вищим за насолоду прислуха­тися до живої природи, намагаючись збагнути її таємниці. До неї треба долучатися самому, а не зазубрювати з книжок те, чого не розумієш. Кни­ги добрі дороговкази, та яка з них користь, як­що не вмієш ними користуватися. Замість того, щоб придивлятися до рослин та тварин, вивчати маршрути мурах, навчитися розпізнавати птахів за їхніми голосами, завчений хлопчик прибрів до лісу, сиромудро вважаючи, що знає з книжок геть усе. Бідолашний мудрагелик Сіппус! Неспо­дівана поява білки анітрохи його не здивувала. Він вийняв “Зоологію”, пошукав, що там напи­сано про схожого звіра, і знайшов таке: “Бегемот велика,  товста,  незграбна тварина з короткою шиєю  та  довгими  ногами…”  Ага!   Чотиринога тварина, що так незграбно впала йому на коліна, та ще й має коротку шию… Отже, це бегемот. А що за птах сидів на дереві? Подивимося… “Папуги мають характерного короткого й товстого дзьо­ба…” Правильно! Це – папуга! А може, все-таки соловейко?… “Солов’ї мають не надто довгого дзьо­ба…” Птах був, начебто, короткодзьобий… “…з ха­рактерним маленьким виступом на кінчику…” Співпадає! Отже, птах, без сумніву, соловейко! Дивовижно! Треба записати свої спостереження…

Сіппус вийняв блокнота – справжні вчені не вирушають до лісу без блокнота – і записав таке:

15 травня. Лотта знову показала своє не­уцтво. Я пішов до лісу. Бачив солов’я, котрий на­пав на бегемота. Ось так! Як корисно довідува­тися про все з книжок!

– Ах, – розмовляв сам із собою Геґесіппус. – Ліс дурний, як пень, а я мудрий! Великий ліс не може того, що можу я. Великий ліс ніколи не мав книжок, жодне дерево чи тварина не знають навіть абетки, не кажучи вже про читання. Ліс собі росте та й росте і не здогадується, що двічі два буде чотири. А я ще й більше знаю, я знаю все! А якщо чогось і не знаю, то дізнаюся, як стану студентом. Тоді знатиму про все, що є на світі, а може, й трохи більше. А коли стану магістром, то знатиму ще й те, чого немає, а може, трохи більше. Ось так, затям собі, нещасний лісе!

Нещасний ліс мовчав, дивуючись з такої ней­мовірної вченості; стояв непорушний, ніби й собі хотів запозичити трохи великої мудрості. Може, сосни прагнули навчитися, як їм рости, черемха – як їй цвісти, хмара – як їй пролитися дощем, струмок – як перестрибувати камінці, а… соловей­ко – як нападати на бегемота.

– Що ж, треба пошукати пташине гніздо, – мовив сам собі Геґесіппус і рушив далі.

Невдовзі він вийшов на луку, де стояла якась скриня. Над дверцятами скрині, під самою ни­зенькою стелею, висіло щось, не інакше, як гніз­до. Було воно наче з сірого паперу і мало форму конуса.

“Хіба я не казав, що всі пташині гнізда ко­нусоподібні? – подумав Геґесіппус. – А що, як це солов’їне гніздо?”

Він заходився штурхати сірий конус батько­вим ціпком. Не встиг він пробити у паперовій оболонці дірку, як звідти вилізло якесь створіння, спершу одне, потім – ще одне, потім – десятеро, двадцятеро, сотня! Однак це були, звісно, не со­лов’ї, а оси. Щось штрикнуло хлопчину в руку, у щоку, у носа… Над ним звився цілий рій розлю­чених ос. Мудрагелеві душа сховалася в п’яти, він чимдуж кинувся навтьоки, відбиваючись від ос батьковим ціпком. Але осиний рій був пруд­кішим, насів на бідолаху з усіх боків так, що він нічого не бачив і не чув навкруги. Хлопчина біг, біг, аж зненацька шубовснув у глибоку канаву з брудною водою. Добре, що оси не вміють плавати. Побачивши ворога в калюжі,  вони ще  трохи подзумкотіли та й повернулися додому латати пошкоджене гніздо. Якби хлопчина розумів їхню мову, то почув би, як вони кажуть одна одній:

– Провчили нахабу! Знатиме наступного ра­зу, як руйнувати нашу оселю!

Мокрий, опухлий від укусів, Геґесіппус виліз з багнюки. Шукати пташині гнізда йому вже зовсім не хотілося. Наймудріше зараз податися додому. Та легше сказати, ніж зробити. Хлопець уперше потрапив до лісу, і уявлення не мав, як з нього вибратися. Спершу Геґесіппус орієнтувався на свого носа, але ніс поганий дороговказ – куди б не повернувся, він завжди дивився вперед, тож і хлопець йшов навпростець, але таки заблукав. Він заходив щораз далі в хащі. Тіні дерев на землі стали довшими, сонце сховалося за верхівками смерек, нестерпно надокучали комарі, змовкли птахи, лише горихвістки й дрозди заливалися со­лодким співом та з болота долинав хрипкий голос деркача. На щастя, не западала ніч, бо ж був розпал літа. Геґесіппус втомився, зголоднів і промок, але вперто брів почерез купини й каміння. Отак про­блукавши кілька годин, він опинився біля тієї самої канави, у яку шубовснув, рятуючись від ос. Хлопчик сів на землю і заплакав з розпачу. Зне­силений, він заснув на бережку канави.

Напевно, йому наснився сон, бо як інакше мог­ло таке трапитися з неймовірно вченим хлопчи­ком? До нього, начебто, підійшла білка – ота, що бегемот, – і запитала:
– Чому ти плачеш?
– Ах, як же мені не плакати, якщо я не можу знайти дороги з цього дрімучого лісу? – відповів малий.
– Але ж ти все знаєш! – мовила білка-бегемот.
– Не все, а майже все! – зітхнув Геґесіппус.
– Тоді бувай! – попрощалася білка.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Подарунок морського царя”

Збірка фінських казок

Захаріас Топеліус

Видавництво: “Видавництво Старого Лева”

Львів, 2008 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: