<

Ведмедик Паддінгтон і мармеладовий лабіринт

Казка Майкла Бонда. Читати українською онлайн.

Одного разу містер Крубер запросив Паддінгтона на екскурсію до палацу, який називається Хемптон-Корт.

– Думаю, вам там дуже сподобається, містере Браун, – сказав містер Крубер, коли вони майже доїхали до місця. – Це дуже старий палац, і там більше тисячі кімнат. А скільки там жило королів і королев!

Паддінгтон дуже любив ходити на екскурсії з містером Крубером, і йому нетерпілося потрапити до палацу.

Вони пройшли під аркою, і містер Крубер вказав на величезний баштовий годинник.

– Це незвичайний годинник, – пояснив він. – Він показує не тільки час, але і який зараз місяць.

– Давайте поквапимося, містер Крубер, – захвилювався Паддінгтон. – Уже без чверті липень

Вони увійшли до палацу і дуже скоро опинилися в кімнаті, де стояло величезне ліжко – Паддінгтон ніколи ще таких не бачив.

– На цьому ліжку колись спала королева Анна, – сказав містер Крубер.

– А мотузкою її обгородили, щоб королева не випала, коли гості приходять, – здогадався Паддінгтон, побачивши, скільки в кімнаті відвідувачів.

– А це галерея привидів, – пояснив містер Крубер. – Кажуть, що, коли повз проходить привид Катерини Говард, всі відчувають протяг.

Паддінгтон зіщулився.

– Сподіваюся, у неї є тепле пальто, як і у мене! – сказав він.

Потім містер Крубер відвів Паддінгтона на кухню.

– У ті часи їжу готували в каміні, на дровах, – сказав він. – Ось чому тут така висока стеля – щоб туди дим піднімався.

– А я сподівався, раптом там залишилася хоч одна королівська булочка, – зітхнув Паддінгтон, облизуючись.

– Так, про булочки, – підхопив містер Крубер. – Мабуть, нам пора перекусити.

Він повів Паддінгтона до виходу, і вони влаштувалися на парапеті біля фонтану.

Паддінгтон відкрив валізу і випадково впустив шматок булки з мармеладом в воду. Тут же звідусіль припливли золоті рибки.

– Дивіться, їм подобається мармелад, – сказав містер Крубер. – Напевно, тому вони такого золотистого кольору.

Коли доїли булку, містер Крубер повів Паддінгтона дивитися королівську виноградну лозу.

– Це дуже знаменита лоза, – сказав він. – Щороку з неї знімають більше п’ятисот грон винограду. Ви тільки уявіть собі, містере Браун!

– Я намагаюся уявити, містер Крубер, – відповів ведмедик. – Я, мабуть, посаджу виноградну кісточку, коли повернуся додому.

Містер Крубер посміхнувся:

– Тільки, боюся, вам доведеться досить довго чекати, містер Браун. Цій лозі більше двохсот років.

– А перед виходом треба обов’язково поглянути на знаменитий лабіринт, – сказав містер Крубер. – Іноді люди по кілька годин не можуть звідти вибратися.

– Тільки б з нами цього не сталося, – стривожився Паддінгтон. – А то у мене вже лапи втомилися.

– Ну, значить, ми підемо додому, – вирішив містер Крубер.

Тільки він це сказав, як, на його подив, всі навколо загомоніли.

– Ух ти, чудова ідея, – зрадів дядечко в смугастій сорочці.

– Будь ласка, почекати, поки я купити новий плівка для фотоапарат, – попросила тітонька-японка.

– Я ніколи не бувала в цьому англійському будинку, – підхопила інша тітонька. – Цікаво, а чаю нам дадуть?

– Ах ти господи, – засмутився містер Крубер. – Вони, мабуть, прийняли мене за гіда. Що ж нам робити?

– Місіс Берд зовсім не зрадіє, якщо ми їх всіх приведемо до нас додому, – злякався ведмедик. – У неї дуже маленький чайник.

І тут у нього з’явилася ідея.

– Ідіть за мною, – покликав він інших туристів. – Треба все-таки спочатку оглянути лабіринт.

– Ви впевнені, що ми потім зможемо вибратися? – прошепотів містер Крубер, намагаючись не відставати.

– Ведмеді добре розбираються в лабіринтах, – заспокоїв його Паддінгтон. – У дрімучому Перу інакше ніяк. Там дуже густі ліси.

І дійсно, містер Крубер і сказати більше нічого не встиг, як Паддінгтон вивів його назовні – а всі інші залишилися всередині!

– Як же вам це вдалося, містере Браун? – здивувався містер Крубер.

– Так швидко звідти ще ніхто не вибирався, – здивувався і дядечко, який продавав квитки.

– А я позначав дорогу шматочками мармеладу, – пояснив Паддінгтон. – Мене навчила цьому тітка Люсі, до того як переселилася в будинок для ведмедів похилого віку.

– А мені здалося, що ви з’їли всю булку з мармеладом, – сказав містер Крубер.

– Я завжди тримаю в капелюсі запасний шматок, на всякий пожежний випадок, – пояснив Паддінгтон. – Цьому мене теж навчила тітка Люсі. Вона, напевно, мене похвалить, коли я їй про це розповім.

І він пішов до кіоску купити листівку, щоб написати тітці Люсі про свої пригоди в палаці.

Увечері, перед сном, Паддінгтон взяв з собою в ліжко листівку, ручку, а ще довгу мотузку.

– Королева Анна завжди так робила, – пояснив він. – Мені дуже багато треба розповісти тітці Люсі, і я не хочу випасти з ліжка, поки не закінчу!

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Медвежонок Паддингтон и мармеладный лабиринт”

Майкл Браун

Переклад на російську – А. В. Глебовська

Видавництво “Азбука – классика”

Санкт – Петербург, 2009 р.

Залишити коментар