Ведмідь

Раз у ведмедя розболілася страшенно голова. Ломило його в цілім черепі, що аж спати не міг. Радився в різних славних лікарів — нічого не помагало.
Нарешті пішов до мудрого лиса. Сей займався всяким ремеслом, умів і лікарювати.

— Вам, добродію,— каже ведмедеві,— треба нюхати материнку. Зараз як рукою зніме…

— Ба,— каже ведмідь,— чи я бачив материнку?! По чім же її пізнавати?

— Фі! Дуже легко: по запаху!

— Як же вона пахне?

— Як материнка! Розумієш?
Ведмідь не зрозумів. Але встид йому було признатися перед лисом у тому; він подякував красненько за добру раду і пішов шукати материнку.
Лев тоді якраз зробив його громадським поштарем-листоношею. Ведмідь міг тепер спокійно бігати всюди за своєю материнкою. А він був ще тоді молодий і бігав, як школяр.
Раз зайшов з листами до бджіл, до пасіки. Приступив до одного вулика. В ніс ударив йому такий милий запах, що голова зараз же перестала боліти.

— Гов, бджілочки,— гукнув,— а я до вас з листами! А що тут у вас так пахне?

— Який цікавий! Не для ведмедячого носа!

— Та скажіть, мої любі, що це таке?

— Не скажем, пожди трішечки!

— Чи не материнка?

— Материнка, материнка,— загули бджоли хором і аж за боки бралися від сміху.

— Материнка? — заревів ведмідь з радості.— Знайшов, знайшов! — і всадив свою лапу до вулика.

Що далі було — не знати. Але з того часу як лиш у ведмедя заболить голова, зараз лізе в пасіку.