Велетень Борреманс

Неподалік міста Тиддерадейл, біля підніжжя гори жив велетень. Зросту в ньому було цілих тридцять метрів, а це дуже багато, та й взагалі вигляд у нього був жахливий. Але насправді все було не так страшно, як здавалося, адже цей велетень, а звали його Борреманс, був дуже милим, дружнім і ніколи нікого не ображав.
Раз на тиждень він завжди приходив у місто Тіддерадейл. Тоді він заздалегідь свистів у свисток. Ну, тобто, для нього це був свист, а для жителів міста це був такий звук, ніби разом загуділо тисяча парових котлів. Весь рух на вулицях тієї ж миті завмирав, всі починали кричати:
— Ой, мамо, це ж Борреманс, біжимо швидше звідси!
Усі машини ховалися в провулках. Борреманс мав такі величезні ноги, що треба було весь час бути напоготові, щоб він на щось не наступив.

Одного дня син мера одружувався з дочкою нотаріуса. У Тіддерадейлі готувалося велике свято, а всі мешканці кілька тижнів поспіль радилися один з одним, чи варто запрошувати на весілля велетня.
— Якщо ми його покличемо, — міркував мер, — то щоб запропонувати йому склянку вина, нам буде потрібна величезна бочка, та й величезна корова буде йому на один зуб. Такий гість на весіллі обійдеться нам у цілий маєток!
— Та годі вам, пане мер, — сказали радники, — давайте засмажимо для Борреманса кілька корів, притягнемо пару бочок вина, а сісти він зможе прямо на ратушу, у неї якраз плоский дах. Ну, а ноги нехай ставить на ринкову площу.
Так і зробили. Борреманс сидів на будинку ратуші, на площі для нього було приготовлено десять засмажених корів і десять бочок вина, а поміж його ніг у ратушу зайшли наречений з нареченою. Там вони одружилися і знову вийшли з дверей ратуші під радісні крики городян.
— Падає дощ, — сказав наречений.
— Та ні, — заперечила наречена. — Дивись, он сонечко світить.
Капелюх на голові у нареченого і справді був геть мокрий, а його костюмом  струмком лилася вода. Дружки нареченої, які теж наскрізь промокли, подивилися нагору і вигукнули:
— Та це Борреманс плаче!

Величезний велетень Борреманс сидів на ратуші і плакав, плакав так сильно, що сльози лилися справжніми дощовими потоками. Мер взяв рупор і прокричав нагору:
— Що у вас трапилося, пане Борремансе?
— Я теж хочу одружитися, — закричав униз Борреманс, і його голос прогримів, як справжній грім у грозу, але тільки як дуже сумний грім, майже жалюгідний. Оце була новина! Велетень Борреманс теж захотів одружитися, коли побачив, як весело буває на весіллі. Але тільки де знайти для нього наречену? Борреманс знову закричав униз:
— А немає у вас на прикметі симпатичної дівчини для мене?
Всі мешканці містечка Тіддерадейл злякано затихли і подивилися нагору. Звичайно, вони розуміли, що Борремансу теж хотілося відсвяткувати весілля, ось тільки у них у всьому місті не було жодної дівчини – велетня. Всі дівчата були звичайні, і навіть найвища з них була не вище метра вісімдесяти, а це для такого величезного велетня було зовсім мало. Але, на щастя, комусь на думку прийшла чудова думка, і ця людина прокричала нагору:
— Пане Борремансе, а ви дайте оголошення в газету!

Це була чудова ідея. Обличчя велетня одразу просвітліло, він почав веселитися разом з усіма городянами, за два присісти проковтнув десять приготовлених для нього корів і по ковтку відпивав вино з бочок. А вже наступного вечора в газеті з’явилося таке оголошення:

Добре вихований велетень, зріст 30 метрів, хоче познайомитися з симпатичною дівчиною – велетнем зі стрункою фігурою. Відповім на всі листи з фото.

Через кілька днів до редакції міської газети надійшло кілька величезних листів, таких неймовірно великих, що листоноша не знав, що йому з ними робити, і кожен лист довелося везти на окремій вантажівці. Усього прийшло чотири такі величезних листи, і на кількох машинах їх привезли до будинку велетня.
Велетень Борреманс негайно розпечатав усі листи і спочатку добре розглянув фото дівчат – велетнів.
Перша була з Китаю. Борреманс одразу відклав цей лист убік, бо це було надто далеко навіть для нього. Наступний лист надійшов з Лапландії, від однієї лапландської дівчини. На фото вона була у ведмежій шапці, заради якої довелося здерти шкуру не менше ніж із п’ятдесяти ведмедів. Цей лист він теж відклав. Третій лист виявився з Африки, а це теж було дуже далеко — засмучений Борреманс відклав і його.
Але ось останній лист — він був від такої милої дівчини! Вона була на зріст двадцять сім метрів, так вона написала, і жила вона в Бінкерадейлі, а це було лише за п’ятсот кілометрів від Тіддерадейла.
Борреманс тієї самої миті закохався в чарівні кучері цієї красуні, негайно вирушив у Бінкерадейл стометровими кроками і того ж вечора повернувся назад під руку зі своєю нареченою Кларіною.

У всьому місті Тіддерадейлі вивісили прапори, а народ радів і вітав молоду пару. І наступного ранку біля підніжжя гори відсвяткували величне весілля. Наречена приготувала частування. Вона спекла торт, круглий торт, навколо якого могли запросто сісти чоловік п’ятдесят, і всім дозволялося просто відкушувати від торта. Ще там була склянка з шафи Борреманса, повна вина, і склянка ця була така велика, що всі жителі Тіддерадейла могли наповнити з неї свої келихи. А потім ще були шматки смаженого м’яса розміром з курник і шматок горіхової нуги розміром з автомобіль, його теж намагалися кусати, але потім у ній застрягло стільки вставних щелеп і гостям заборонили кусати нугу.

Яке ж це було чудове свято! Наречена була така гарненька в білій фаті і білих черевичках, кожен її черевичок був розміром з корабельне вітрило. А наречений надів циліндр заввишки з фабричну трубу.
Свято затяглося до глибокої ночі, гості співали, танцювали, а молодята були дуже щасливі!
Так щасливо вони жили ще дуже дуже довго. Потім у них народилися діти, справжні велетні діти і жахливі шибеники. І як знати, може, я ще розповім вам про цих велетенських діточок, і ми разом від душі посміємося з їхніх витівок!