ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Велика лікарська казка

Карел Чапек

— Що у вас? — питаю.

— Пане лікарю, — зашипіло воно, — я наче захрип, прошу вашої ласки.

— Бачу, — кажу, — а хто ви такий?

Пацієнт трохи завагався й відповів:

— То я, прошу ласки, той самий Гейкало з гори Кракорки.

— Ага, — кажу, — то ви отой лайдак, отой гультяй, що лякає людей у лісі? А сто чортів, то це ж добре, що вам нарешті заціпило. І годі вам сподіватися, що я лікуватиму ваш фари- або ларингіт, або горлар катранки, тобто я хотів сказати, катар горлянки, щоб ви й далі могли гейкати на людей та наганяти на них жах! Ні, хрипіть та шипіть собі з богом, принаймні так буде спокійніше.

Тут Гейкало став просити мене:

— Ради бога, пане лікарю, благаю вас, вилікуйте мене від оцієї хрипоти, а я вже буду добрий — не страшитиму людей.

— Оце і я вам раджу, — кажу. — Ви надто вже перекричалися й тому втратили голос, ясно? Тож, братчику, страшити в лісі — це вже не для вас: там холодно й сиро, і у вас запалення дихального шляху. Не знаю, не знаю. . . Ваш катар можна б іще вилікувати, але вам треба кинути страшити й піти кудись із лісу. Інакше ніхто не вилікує вас.

Гейкало зажурився й почухався за вухом:

— Нелегка це справа. А як же я житиму, коли не буду страшити? Таж я нічогісінько не вмію, крім гейкати та верещати, та й то поки мав голос.

— Ех, чоловіче! — кажу я. — З отаким, як у вас, рідкісним голосовим органом можна піти співати у оперу, торгівцем на базар або викликувачем до цирку. Бо такий гарний і могутній голос шкода марнувати в лісі. В місті ви б краще застосували ваш талант.

— Це і я собі іноді кажу, — признався Гейкало. — Ну, що ж, спробую влаштуватися десь у місті, коли тільки знову матиму голос.

Ну, вимазав я йому горлянку йодом, приписав полоскати марганцівкою, хлоридом кальцію, вживати ангінол та класти на шию компреси. З тієї пори не чути вже Гейкала на Кракорці. Справді пішов звідси й кинув страшити.

Випадок із водяником

— А в мене теж був цікавий випадок, — озвався упіцький лікар. — У нас в Упі, за гавловицькою кладкою, сидів у річці між корінняками верб та вільшини водяник Юдал. Оцей бурмотун, виродок, нелюд і негідник робив іноді поводі, а то й топив дітей, коли ті купалися. Тож люди не дуже раділи такому водяникові в річці.

Якось під зиму приходить до мене на прийом дідок у зеленому фрачку, з червоною хустинкою на шиї, хекає, кашляє, чхає, шморгає носом і гугнявить:

— Пане дохторе, в мене або простуда, або я застудився; тут мені штрикає, тут коле, в крижах болить, у костях ламає, а що вже кашляю, то годі й дихнути. Дайте, будь ласка, якісь ліки.

Оглянув я його й кажу:

— Ревматизм у вас, діду. Я вам дам добру масть — лініментум, щоб натиратися, але це ще не все. Ви повинні жити в сухому та в теплі, розумієте?

— Та розумію, — буркнув дід. — Тільки нічого, паночку, не вийде з цього тепла та сухості.

— Чому ж не вийде?— питаю.

— Тому, — відповів дід, — що я гавловицький водяник, пане дохторе. Де я візьму тепло та сухість? Таж я й носа витираю водою, у воді сплю й водою накриваюся. Тільки тепер, на старість, я стелю собі постіль м’якою водицею замість твердої, щоб м’якше спалося. А з оцим теплом та сухістю — то важка справа, дуже важка.

— Але що вдієш, дідуню, — сказав я, — у холодній воді ревматизм у вас тільки погіршиться. Старі, знаєте, кості люблять тепло. Скільки ж вам років, пане водянику?

— Ого! — буркнув водяник. — Я, пане дохторе, тут іще з поганської доби, а цьому вже тисяча років, а може, ще більше. Літа вже, літа!

— Ось бачите, — кажу я йому. — В такому, діду, віці треба вам сидіти на печі. Але постривайте, є вихід! Чули ви хоть що-небудь про гарячі джерела?

— Та чув, чув, — пробурмотів старий водяник. — Але в нас таких немає.

— В нас немає, — відповів я, — зате є в Теплицях, у Піштянах та в інших місцях, тільки глибоко під землею. А ці гарячі джерела, треба вам знати, саме й створені для старих ревматичних водяників. Тож ви просто оселитесь як тепловодний водяник у такому гарячому джерелі й лікуватимете собі свій ревматизм.

— Гм, гм! — вагався дідок. — А що, власне, такий тепловодний водяник має робити?

— Та небагато, — сказав я. — Він повинен помпувати з надрів землі теплу воду й пильнувати, щоб вона не охолола. А надлишок цієї теплої води випускати на поверхню землі. Оце й усе.

— Ну, то на таке я згоден, — забурмотів гавловицький водяник. — Постараюсь десь знайти собі таке гаряче джерело. Красненько дякую, пане дохторе!

І так зник з приймальні — тільки калюжка на підлозі залишилася після нього.

Гавловицький водяник таки послухався поради. Він оселився на теплих водах у Словаччині й так помпує гарячу воду з надрів землі, що тепле джерело б’є тепер там на поверхні. А в тому теплому джерелі купаються люди й лікують ревматизм; з цілого світу їдуть сюди на лікування. Це вам, пане Магіяше, приклад, як треба слухатися лікарських порад.

Випадок з русалками

— А в мене також був один надзвичайний випадок, — почав лікар з Горжічок. — Якось сплю я собі вночі, мов бабак, аж чую — хтось стукає у вікно та гукає:

— Лікарю! Лікарю!

Відчинив я вікно й питаю:

— Хто там? Я комусь потрібний?

— Еге, — долинув із пітьми якийсь дивний тоненький голос. — Ходи! Ходи й допоможи!

— Хто ж там? — питаю. — Хто кличе мене?

— Я, голос ночі, — промовило з темряви. — Голос місячної ночі. Ходи!

— Іду! — відповів я, немов уві сні, й наспіх одягнувся. Вийшов із хати — а тут нікого. Мені стало моторошно. — Гей! — кликнув я тихо. — Є тут хто? Куди мені йти?

— За мною, за мною, — схлипнув ніжний невидимий голос, і я пішов за тим голосом дорогою і навпростець, зрошеною левадою і темним лісом. Світив ясний місяць, і цілий світ застиг у холодній красі. Панове, я знаю наші околиці, як власні долоні, та цієї місячної ночі вони видалися мені чарівні, мов у казці. Буває ж таке іноді, що раптом знайдеш цілком інший світ у своєму рідному краї.

Іду я довгенько за отим голосом та кажу собі подумки: «Це ніби Ратіборжицька долина».

— Сюди, лікарю, сюди! — кличе мене голос, схожий на плюскіт річкової хвилі. Й здалося мені, наче я стою місячної ночі на срібному лужку біля берега річки Упи. Дивлюся, а в місячному сяйві видніє щось — чи то постать яка, чи то світла тінь; чую — чи то тихий плач, чи то плюскіт води.

— Ну, ну, — кажу я заспокійливо. — Хто ми такі й що нам болить?

— Ах, лікарю! — тоненько поскаржилося оте світло на землі. — Я німфа, русалочка. Танцювали тут мої сестрички, танцювала з ними і я, та й не пам’ятаю, чи то я спіткнулася об місячний промінь, а чи посковзнулася на блиску перлинки роси, — не знаю та й годі. І ось лежу я тут, піднятися не можу, а ніженька мені болить, болить, болить. . .

— Ага, — кажу я. — Мабуть, фрактура, або перелом. Нічого, зараз подивимося. То ви, значить, одна з тих русалок, що танцюють отут на лужку? Бач, бач! А коли між вас потрапить якийсь юнак із Жернова чи то із Слатіци, то ви його затанцюєте на смерть, еге ж? Гм, гм! А знаєте, дівчино, що ті ваші пустощі погані? Ось як вони на вас окошилися! Ось до чого довели оті ваші танцюльки!

— Ах, . лікарю, — поскаржилася русалка, — ви й не знаєте, як у мене ніженька болить!

— Авжеж, що болить, — кажу я. — Фрактура має боліти, — присів я біля русалочки, щоб оглянути перелом.

. . . Я, панове колеги, направив уже сотні переломів, але такої замороки, як з отією русалкою, не мав іще в практиці. Бо ж тіло в неї із сяйва, а кісточки — з так званого твердого сяйва. Спробуйте взяти це в руки, коли воно невпійманне, як вітер, як світло, як імла, а треба ж його обмацати, натягти, припасувати. Ох і наморочився ж я з нею! Спробував ото перев’язати ніжку павутинням, та русалка пищить: «Ой! Ріже, мов дріт!» Потім спробував скріпити перелом пелюстками яблуневого цвіту, а вона плаче: «Ой, не кладіть мені на ніжку каміння!»

Що тут діяти? Врешті я взяв з крилець бабки, тобто лібелли, той блиск, отой металічний полиск, та зліпив з нього дві дощечки. Потім розділив місячний промінь у крапельці роси на сім барв веселки й синьою барвою — найтоншим промінчиком — прив’язав оті дощечки до зламаної ніжки русалки. Ох і нагрів же я собі чуба! Здавалося, що той місяць смажить мене, мов липневе сонце. Врешті я впорався, сів біля неї і кажу:

— Ну, тепер усе гаразд, та ви, однак, не важтеся згинати ніжку, поки не зростеться. І знаєте, любонько, я просто дивуюся з вас та з ваших гарненьких сестричок. Чого це ви й досі отут? Таж усі німфи, мавки й русалки, де б то вони не були, давним-давно вже знайшли собі краще місце.

— Де? — схлипнула русалка.

— Ну, — відповів я, — там, де роблять кінофільми, знаєте? Грають і танцюють для кіно, гребуть за те гроші, мов полову, та ще й дивиться на них цілий світ — йой, панночко, оце то слава! Всі русалки та мавки давно вже пішли в кінофільми, там же нині й усі лісовики та чугайстри. Ну, а побачили б ви, які там розкішні шати на русалках! Далебі, вони не ходили б у такій скромній сукенці, як оце ви.

— Е, ні! — заперечила русалка. — Сукенка моя виткана із блиску світлячків!

— Байдуже, — відповів я. — Нині таких уже не носять, тепер інша мода.

— Зі шлейфами? — жваво спитала русалка.

— Не можу сказати вам, — відповідаю, — бо я на цьому не розуміюся. Ну та я йду, а то зараз уже засвітає. А наскільки я знаю, ви, русалки, можете з’являтися тільки поночі, еге? То бувайте здорові, панночко, а про кінофільми ще подумайте.

Більше я там русалки не бачив, її зламана ніжка, мабуть, загоїлася. Можу тільки сказати, що з тієї пори зникли русалки з Ратіборжицької долини. Не інакше, як зібралися та пішли собі в кіно. Ось ви в кіно придивіться гарненько, вам здається, ніби на екрані рухаються панни та дами, а насправді тіла в них немає, доторкнутися до них не можна, бо вони зроблені з сяйва. Тож і видно, що це русалки. Тому в кіно й вимикають світло та роблять пітьму, бо русалки, а також усяка інша чортівня світла бояться й оживають лише у пітьмі.

З цього також видно, що ані страшила, ані інші казкові явища не годяться вже для теперішнього світу, коли не знайдуть собі яке інше покликання. А нагод у них для цього чимало.

* * *

Ой лишенько, діти, та ми ж заслухались казок, а про чарівника Магіяша мало не забули! А він собі сидить із кісткою в горлянці, ні писнути, ні зашипіти не може — тільки блимає очима й чекає, коли вже оті чотири лікарі допоможуть йому.

— Ну, так, пане Магіяше, — сказав нарешті лікар з Костелця, — пора вже нам братися до операції. Ось ми помиємо руки, бо ж чистота в хірургії — найголовніше.

І всі чотири заходилися мити руки: спершу в теплій воді, потім у бензині, а тоді вже в карболці. По тому одягли вони чистенькі білі халати — ну, дітки, зараз почнеться операція! Хто з вас не може дивитися — хай краще заплющить очі!

— Вінцеку, потримай ось пацієнтові руки, щоб він не ворушився! — звелів лікар з Горжічок.

— Ви, пане Магіяше, готові? — поважно спитав лікар з Упіци.

Магіяш тільки кивнув — йому від страху душа в п’яти сховалася.

— Починаємо! — сказав гронівський лікар.

Тут лікар із Костелця став окаряч і дав чарівникові Магіяшу в спину такого замашного штурханця, що аж:

задудоніло, мов грім, а люди в Наході, Старкові та в Сміржіцях оглянулися, звідки то надходить буря;

застугоніла земля, і в Сватоновицях завалилася штольня в занедбаній шахті, а в Наході захиталася дзвіниця;

скрізь аж по Трутнів та Поліцу й ще далі сполошилися всі голуби, всі собаки з ляку поховалися в буди, а всі коти пострибали з печей;

слива вилетіла Магіяшеві з горлянки з такою величезною силою й швидкістю, що перелетіла за Пардубиці й тільки в Пржелоучі впала, при цьому вбила на полі пару волів і зарилася в землю на три сажні, два лікті, півтори стопи, сім пальців та чотири п’яді.

І тут же за сливою вилетіло з Магіяшевого рота словечко: «. . . дотепо!» Це була половина отої лайки, що застрягла Магіяшеві в горлянці, коли він хотів гримнути на Вінцека: «Ах ти, недотепо!» Тільки ці слова вже не полетіли далеко, а впали ген за Юзефовом і звалили стареньку грушу.

Після операції Магіяш підкрутив вуса й сказав:

— Красненько дякую вам!

— Ми раді за вас, — відповіли чотири лікарі. — Операція вдалася.

— Так, — сказав упіцький лікар, — але, щоб цілком оклигати, доведеться вам, пане Магіяше, кількасот років берегтися. Так, як і гавловицькому водяникові, я наполегливо рекомендую вам змінити повітря й клімат.

— Я згоден з колегою, — додав гронівський лікар. — За кліматичними умовами найкраща для вас пустеля Сахара.

— Я теж такої думки, — докинув і свого лікар з Костелця. — Пустеля Сахара буде корисна для вас, пане Магіяше, вже хоч би тому, що там не ростуть сливи, які могли б загрожувати вашому здоров’ю.

— Пристаю до думки моїх шановних колег, — сказав лікар з Горжічок. — А як чарівник, пане Магіяше, ви матимете в Сахарі можливість досліджувати та метикувати, як вичаровувати в пустелі воду й рослинність, щоб там могли жити й працювати люди. Ото була б чудова казка.

Що було Магіяшу діяти? Він чемно подякував лікарям, спакував свої чари та й подався з Гейшовини в пустелю Сахару. Відтоді немає вже в нас чародіїв і чорнокнижників, та ніхто й не плаче за ними. Але чарівник Магіяш живе й досі — він думає та гадає, як би то вичарувати в пустелі поля й ліси, міста й села — може, ви, діти, й дочекаєтесь того.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: