Великий мисливець Мікас Пупкус

Багато говоритимеш — ненароком збрешеш.

ПЕРША Й ОСТАННЯ ПРОМОВА
Кажуть, що рибалки — великі хвальки. Можливо. Хіба ж воду наскрізь побачиш?
Кажуть, що мисливці — неймовірні вигадники. Нічого дивного. На полюванні, як і в житті, багато чого трапляється.
Базікають, що мандрівники — найбільші брехуни на світі. Нічого тут дивного немає: хто багато бачить, той ще більше може розпо-вісти.
Тільки з тими нічого не трапляється, хто вдома днями кисне, у кого голова на м’якій подушці зі сну пухне і хто товстезних книжок не читає.
А ось я змалечку по білому світу мандрую, влучно стріляю, картузом рибу ловлю, та однак ніколи й нікому не брешу, бо не встигаю й правди про свої пригоди розповісти.
А чого словами розказати не встигаю, те ось на шкурі сивого вола при яскравому каганцевому світлі пером наигострішим, осиним, чорнилом найгустішим, з чистого комариного сала, на пригодах настояним, записую і малих діток уму-розуму навчаю.
Коли не віриш — сам прочитай, якщо не вмієш читати — старших попроси, а коли й цього ще не можеш — не дуже сумуй, я вночі тобі наснюсь і нічим не потаюсь. Тільки, цур, умова: не думай, що я базіка чи якийсь там брехун!

Я — МІКАС ПУПКУС.

А ось найрозумніший, найдивовижніший і найкращий в усьому світі пес — ПУПКУСІВ ЧЮПКУС,

Цей рисак, найпрудконогіший скакун, чудовий кінь шкапинської породи,— ПУПКУСІВ ЛУПКУС.

І нарешті орел над орлами, справжня згуба птахів, сокіл над со-колами, на землі — стрибунець, у повітрі — махунець, дресирований мисливський літун — ПУПКУСІВ ТУПКУС .

Оце, здається, ми й усі, коли не рахувати вас, того дядечка з Пруссії, ще мами й тата, дірявого сита, порожньої бочки, розкудкухдаканої квочки, молодої курки, дідової люльки й тебе, мацапурки…
А бодай тобі, збився!

– Молодої курки, дідової люльки, бабиної паляниці й тебе, мазниці… Ось тобі й маєш, знову не так!
Бабиної паляниці, мішок казок, бубликів в’язку, короб сміху, пу-чечку плачу й тебе, шмаркачу…
Вибачаюсь.

Певно, світ замакітрився, мішок прорвався — і все з нього висипалось, перемішалось. Але ви, діточки, не лякайтесь, не пустуйте! Сідайте рівненько, слухайте гарненько. Може, ще пощастить мені все зібрати, початок за хвіст спіймати і все доладно вам розказати.
Крапка.
У «великих людей» весь мозок — у кістках, а голови — порожні.

ПОЧАТОК УСІХ ПОЧИНАНЬ
Народився я в кущах, виріс у лісі, а коли ще немовлям був — ніжку підберезника ссав. Тумани мене сповивали, гуси пелюшки прали, вітри колиску гойдали, а верховіття високих дерев колискові співали. Вперше розплющив я очі від тих солодких пісень, мабуть, через тиждень і чую: над моєю головою комарине військо пищить, а їхній король своїх підлеглих муштрує.

— Чи багато нас? — запитує володар.

— Тьма-тьмуща! Сила-силенна! — навперебій запищали ко¬марі.

— А скільки чоловік за літо загинуло?

— Тільки три! Тільки три! — голосно підтримала комарів мошкара.— І ті ненароком!

— Розкажіть про кожного,— ворушить довжелезними вусами король.

— Один сміливець попав між бичачі роги, які зчепилися. Його й закололи. Зате й роги поламали.

— Інший опинився під ногами жеребців, коли ті почали брикатися між собою. Його підковою й ударило, але підкова зігнулася в три погибелі.

— А третього героя пастухи ременяками зв’язали й колодами у вогонь пхнули, проте й у них багаття згасло…

Не міг я далі терпіти-такої несусвітної брехні і так торохнув того короля кровопивців по шиї, що аж пальці розбив. Щастя його, що я тоді й сам малий був, а то б зовсім убив.

Страшенно за це розлютився на мене комариний король та як уп’ється мені в ніс.
Цілу добу кричав я від болю і не соромлюсь: одне діло, коли кусає звичайнісінький комар — почухаєш, і як не було того болю. Зовсім інше, коли своє жало в дію пускає сам король! Від його уколу на моєму носі гуля з добрий огірок вискочила.
Завваживши це, комар комарів почав усім вихвалятися:

— Тепер у нього ніс згниє! Тепер він без носа залишиться! — Він думав, що віддячив мені, але вийшло все навпаки: гуля затверділа та так і досі стирчить на кінчику мого носа. Тому в дорозі мені компас не потрібен. Погляну на ту гулю, мов на дороговказ, і сміливо йду у потрібному напрямку.

А за місяць я вже знав багато мов: осину, джмелину, мову хрущів. Сиджу якось у колисці, жорнами граюсь і чую, як отой миршавий король з оводом розмовляють.

— Чого ти так дощу боїшся? — питає комар овода.

— Бач, у мене меч із щирого золота, боюсь, щоб не поіржавів,— відповідає той.— А ти чого від сонця ховаєшся?

— Бо я дуже гладкий, боюсь, щоб сало не розтопилося,— пишається миршавець.

— А скільки ж у тебе того сала? — цікавиться овід.

— Може, пудів сто і буде,— бреше комар.— А твій меч дорогий?

— Понад дві тисячі…

Ото хвальки!
Як запустив я у того гедзя шишкою,— хрясь! — шоста нога й відлетіла. А він тільки — джиг! — мені в око. Повіка страшенно розпухла. Так і ходжу тепер з одним примруженим оком. Сліпак радів, хвалився всім, що помстився мені, але то все неправда. Виграв я, бо тепер на полюванні мені не треба того ока примружувати.

Словом, з самої колиски мені таланило: матінка поїла мене цапиним молоком, татко півнячими яйцями годував, а старші брати потиличниками та штурханами пригощали. А сам, я на осиці ягоди збирав, з вільхи горіхи лузав, торф’яним хлібом харчувався, та все ніяк не наїдався. Ось чому я такий великий та тямовитий виріс.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39