Великий мисливець Мікас Пупкус

Петкявічюс Вітаутас

Багато говоритимеш — ненароком збрешеш.

ПЕРША Й ОСТАННЯ ПРОМОВА
Кажуть, що рибалки — великі хвальки. Можливо. Хіба ж воду наскрізь побачиш?
Кажуть, що мисливці — неймовірні вигадники. Нічого дивного. На полюванні, як і в житті, багато чого трапляється.
Базікають, що мандрівники — найбільші брехуни на світі. Нічого тут дивного немає: хто багато бачить, той ще більше може розпо-вісти.
Тільки з тими нічого не трапляється, хто вдома днями кисне, у кого голова на м’якій подушці зі сну пухне і хто товстезних книжок не читає.
А ось я змалечку по білому світу мандрую, влучно стріляю, картузом рибу ловлю, та однак ніколи й нікому не брешу, бо не встигаю й правди про свої пригоди розповісти.
А чого словами розказати не встигаю, те ось на шкурі сивого вола при яскравому каганцевому світлі пером наигострішим, осиним, чорнилом найгустішим, з чистого комариного сала, на пригодах настояним, записую і малих діток уму-розуму навчаю.
Коли не віриш — сам прочитай, якщо не вмієш читати — старших попроси, а коли й цього ще не можеш — не дуже сумуй, я вночі тобі наснюсь і нічим не потаюсь. Тільки, цур, умова: не думай, що я базіка чи якийсь там брехун!

Я — МІКАС ПУПКУС.

А ось найрозумніший, найдивовижніший і найкращий в усьому світі пес — ПУПКУСІВ ЧЮПКУС,

Цей рисак, найпрудконогіший скакун, чудовий кінь шкапинської породи,— ПУПКУСІВ ЛУПКУС.

І нарешті орел над орлами, справжня згуба птахів, сокіл над со-колами, на землі — стрибунець, у повітрі — махунець, дресирований мисливський літун — ПУПКУСІВ ТУПКУС .

Оце, здається, ми й усі, коли не рахувати вас, того дядечка з Пруссії, ще мами й тата, дірявого сита, порожньої бочки, розкудкухдаканої квочки, молодої курки, дідової люльки й тебе, мацапурки…
А бодай тобі, збився!

– Молодої курки, дідової люльки, бабиної паляниці й тебе, мазниці… Ось тобі й маєш, знову не так!
Бабиної паляниці, мішок казок, бубликів в’язку, короб сміху, пу-чечку плачу й тебе, шмаркачу…
Вибачаюсь.

Певно, світ замакітрився, мішок прорвався — і все з нього висипалось, перемішалось. Але ви, діточки, не лякайтесь, не пустуйте! Сідайте рівненько, слухайте гарненько. Може, ще пощастить мені все зібрати, початок за хвіст спіймати і все доладно вам розказати.
Крапка.
У «великих людей» весь мозок — у кістках, а голови — порожні.

ПОЧАТОК УСІХ ПОЧИНАНЬ
Народився я в кущах, виріс у лісі, а коли ще немовлям був — ніжку підберезника ссав. Тумани мене сповивали, гуси пелюшки прали, вітри колиску гойдали, а верховіття високих дерев колискові співали. Вперше розплющив я очі від тих солодких пісень, мабуть, через тиждень і чую: над моєю головою комарине військо пищить, а їхній король своїх підлеглих муштрує.

— Чи багато нас? — запитує володар.

— Тьма-тьмуща! Сила-силенна! — навперебій запищали ко¬марі.

— А скільки чоловік за літо загинуло?

— Тільки три! Тільки три! — голосно підтримала комарів мошкара.— І ті ненароком!

— Розкажіть про кожного,— ворушить довжелезними вусами король.

— Один сміливець попав між бичачі роги, які зчепилися. Його й закололи. Зате й роги поламали.

— Інший опинився під ногами жеребців, коли ті почали брикатися між собою. Його підковою й ударило, але підкова зігнулася в три погибелі.

— А третього героя пастухи ременяками зв’язали й колодами у вогонь пхнули, проте й у них багаття згасло…

Не міг я далі терпіти-такої несусвітної брехні і так торохнув того короля кровопивців по шиї, що аж пальці розбив. Щастя його, що я тоді й сам малий був, а то б зовсім убив.

Страшенно за це розлютився на мене комариний король та як уп’ється мені в ніс.
Цілу добу кричав я від болю і не соромлюсь: одне діло, коли кусає звичайнісінький комар — почухаєш, і як не було того болю. Зовсім інше, коли своє жало в дію пускає сам король! Від його уколу на моєму носі гуля з добрий огірок вискочила.
Завваживши це, комар комарів почав усім вихвалятися:

— Тепер у нього ніс згниє! Тепер він без носа залишиться! — Він думав, що віддячив мені, але вийшло все навпаки: гуля затверділа та так і досі стирчить на кінчику мого носа. Тому в дорозі мені компас не потрібен. Погляну на ту гулю, мов на дороговказ, і сміливо йду у потрібному напрямку.

А за місяць я вже знав багато мов: осину, джмелину, мову хрущів. Сиджу якось у колисці, жорнами граюсь і чую, як отой миршавий король з оводом розмовляють.

— Чого ти так дощу боїшся? — питає комар овода.

— Бач, у мене меч із щирого золота, боюсь, щоб не поіржавів,— відповідає той.— А ти чого від сонця ховаєшся?

— Бо я дуже гладкий, боюсь, щоб сало не розтопилося,— пишається миршавець.

— А скільки ж у тебе того сала? — цікавиться овід.

— Може, пудів сто і буде,— бреше комар.— А твій меч дорогий?

— Понад дві тисячі…

Ото хвальки!
Як запустив я у того гедзя шишкою,— хрясь! — шоста нога й відлетіла. А він тільки — джиг! — мені в око. Повіка страшенно розпухла. Так і ходжу тепер з одним примруженим оком. Сліпак радів, хвалився всім, що помстився мені, але то все неправда. Виграв я, бо тепер на полюванні мені не треба того ока примружувати.

Словом, з самої колиски мені таланило: матінка поїла мене цапиним молоком, татко півнячими яйцями годував, а старші брати потиличниками та штурханами пригощали. А сам, я на осиці ягоди збирав, з вільхи горіхи лузав, торф’яним хлібом харчувався, та все ніяк не наїдався. Ось чому я такий великий та тямовитий виріс.

За рік вже мову птахів та звірів знав, а за два — сов танцювати, жаб — літати, риб — співати, а корів — по деревах лазити навчав. Потім з глиняного лука стріляв, зайців улесливими словами ловив, бурульки зривав і в честь лісовика підпалював. Ось чому й вирішили мої батьки хрестити мене в заячій церкві. Якось у неділю запріг татко рябу свиню в глиняні ночви, солом’яний хомут на неї начепив, віжки з павутини натягнув, тістом підкував і з гуркотом понісся, вичавлюючи сік з каміння, з пеньків вогонь викрешуючи, до тієї небаченої й нечуваної заячої церкви. На паперті нас паламар зустрів, від світлячків ліхтарі запалив, а від трухлявого пенька — свічки й стоїть руки в боки. Служки його личаки за поворозки тягнуть — у дзвони дзвонять, солдати з халяв стріляють — нас вітають, а офіцери ворон під склепінням ловлять.

Вівтар — що вже за краса. Церква — що то за пишнота! Двері з сала, пороги з масла, вікна з холодцю, колони з желе, орган із пташок, люстра — з мушачих слізок. Дах млинцями покритий, підлога сирами вислана, а стіни — з гарячих ведерай , аж дух перехоплює.

Як тільки закувікала наша ряба, зразу ж хор карасів гримнув веселу пісню. Почувши її, з’явився ксьондз. Голова його цукром посипана, спина — мукою, а ніс із справжнього меду. Я тільки — лизь, а він мене по голові — хлись, лоб — трісь, шия — верть, ксьонд- зик — шкереберть, я — тікати, він — кричати, і розладналося свято.

Я криком кричав, коли мене додому тарабанили. Але прикотили, на піч посадили, в мішку охрестили, іменем святого Миколи нарекли і кулаками втихомирили. Коли зовсім постарів, аж тоді до школи потрапив. Учителі на моїй спині три вози різок побили, доки грамоти навчили. Вуха до плечей відтягли, доки з перевернутої догори книжки читати привчили, а я сам добровільно всі класи й чотири коридори на колінах проповз, у кожному кутку по глибокій ямі вистояв, доки рахувати до десяти навчився.

Багато чув, багато бачив, багато навчився, та ще більше за ті злощасні роки навчання забув. Так і лишився ні з губи мови, ні з носа вітру. Часто по нашій Землі мандрую, браконьєрів ловлю, а хорошим діткам про свої пригоди розповідаю. Навіть у снах.

— Діду, не випустіть люльку!

— Ні! — Старий мене — ляп! — а люлька — геп!

ПОЗАТОРІШНЯ ДІДОВА НАУКА
Коли я зіп’явся на ноги і вперше без будь-чиєї допомоги переліз через поріг, дід підняв мене, твердо поставив на ноги й сказав:

— Слухай, замазуро, тепер я тебе вчитиму.

А так як я всі науки ще в колисці пройшов і свої пелюшки вже вмів полоскати, прив’язавши до ніг плаваючого гусака, я ввічливо подякував дідові й утік. Та він мене пасткою на зайців спіймав, на піч посадив і дуже насварив:

— З каменя ременя не виріжеш, дурня розуму не навчиш. Розтуляй вуха і слухай, хлопче, щоб потім не плакався й не виправдовувався, що необачно біди накоїв.

«А чого такий дідуган може навчити мене, чоловіка, який розуміє мову комарів, гедзів і всіляких інших жуків? Його самого вдома вже ніхто не слухає, тому він і лізе з тим позаторішнім повчанням до найменшого»,— подумав я, але змовчав, бо навіть найгірше повчання краще за якнайліпшу різку.

— В сиву давнину,— почав здалеку дідусь,— і люди, і домашні тварини, й звірі мали однаковий вік — по тридцять років. І всі цим були задоволені, всі раділи такій рівноправності, тільки людина була незадоволена і скаржилася кожному стрічному:
«Я не хочу такого короткого життя. Я нічого не встигаю зробити за тридцять років. Я не хочу бути схожою на тварину!»
Почув це кінь і мовив:
«Що це в мене за життя! Мною орють, вантажі возять, верхи їздять, а коли надходить час відпочивати, ще й спутують і вночі на луки виганяють… Вистачить з мене й десяти років».

«То віддай мені зайві»,— попрохала людина.

«Залюбки,— відказав кінь.— Тільки не нарікай потім».

А людині знову мало. П’ятдесят років живе, однак бурчить, жаліється, що короткий у неї вік, що вона не хоче бути рівнею тварині.

Почув це собака й каже’

«Мене ніхто й за звіра не вважає, я день і ніч до конури прив’язаний, а годують мене недоїдками та кістками..Вистачить мені й де-сяти років».

Людина аж підстрибнула з радощів:

«Віддай, чуєш, і ти мені ті двадцять років!»

«Бери, не жаль»,— погодився собака.

Привласнила людина й собачі роки, але, привласнюючи, не розуміла, що з цими роками перейняла на себе і їхню недолю.

Ось чому тепер, коли людина живе свій власний вік, їй весело, добре живеться, все їй вдається, та як тільки вік перекотиться в конячий, людині одразу стає набагато важче: треба працювати багато і дітей ростити, інші всілякі турботи обсідають її, та все на її плечі. А коли настає собачий вік, людині й зовсім погано стає: і відчуття не ті, й сила вже не та.

— Мені вистачить і тридцяти! — злякано скрикнув я, вивільнився з пастки й заліз під ліжко. Але й там дідусь знайшов мене. Посадив на хлібну лопату, витяг з-під ліжка, мов колобок з печі, і заспокоїв:

— Дарма, внучку, тепер не переінакшиш, тільки боронь боже тобі забути тих двох своїх найкращих друзів: коня й собаку. Вони перші полегшили життя людське і вік людині подовжили. Отож шануй їх і люби, бо без них і мисливець, і хлібороб як без рук.

І щоб я знову від його науки не втік, він собаку приставив, щоб мене стеріг, вивернутими шкурами обмостив і в шерсть крихіт насипав.

Голодний пес збирає крихти по овечій шкурі й нікуди від мене не відходить. Я сиджу, боячись поворухнутися, а дідусь, похитуючись, свої прадідівські науки мов на долоню викладає:

— Засперечалися одного разу кажан із соколом, кому з них краще на світі живеться.

«Я все бачу!» — пишається сокіл.

«Я все чую — не поступається йому кажан.

Засперечалися, посварилися, а судді знайти не можуть. Піднялися обидва в небо та й кружляють.

«Що ти чуєш?» — питає сокіл кажана

«На землі трава шелестить, ростки землю розколюють, в траві миша біжить і щось за собою тягне. Те шурхотить, за траву чіпляється і на землю чи то камінці, чи то грудочки кидає».

Засміявся сокіл і каже:

«А я бачу: миша до нірки біжить і за собою колосок ячменю тягне. Колоскові вуса за траву чіпляються, а на землю не камінці і не грудочки, а ячмінь сиплеться».

— Очі! Мисливцеві найпотрібніші очі!—загаласував я.— Годі наук! — підскочив, щоб утекти, але собака не хотів залишати смачні крихти, спіймав мене за литку й знову всадовив.

— Почекай, не гарячкуй,— утихомирив мене дідусь і мовив далі: — А коли стемніло, сокіл з кажаном на дуб опустилися, щоб заночувати. Раптом кажан, що висів униз головою, чує: хтось до них підкрадається. Прислухався і зрозумів: гадюка підповзає, на здобич чатує.

«Що ти тепер бачиш?» — запитав кажан сокола.

«Майже нічого. Темно, хоч очі повиколюй».

Кажан засміявся і каже:

— Я чую: гадюка до нас підкрадається і свого роздвоєного язика висолоплює. То луска її по корі дерева так шурхотить.— Знявся й полетів на інше дерево. І соколові нічого іншого не лишалося, як полетіти слідом за своїм другом.

— Вуха! Найпотрібніші мисливцеві вуха! — гукнув я, кинув собаці шкуру, а сам, вистрибнувши у вікно, кинувся у кропиву, щоб сховатися. Та посеред двору на мене півень напав. І заклював би, аби не дідусь з тими прадідівськими науками. Він узяв мене під пахву, приніс у хату, зав’язав у хустку і повісив під сволоком, так підвішують гусака, щоб відгодувати.

— Це тобі за нетерплячість,— мовби нічого й не сталося, повчав він мене далі.— Твоя правда, мисливцеві потрібні і очі, і вуха. Без них він не мисливець. Але є ще одне в сто разів потрібніше кожному мисливцеві, і без нього ні вуха, ні очі не допоможуть…
Тож слухай.

Правив однією країною дуже розумний володар. Хоч він не був наймудріший серед людей, але що був найрозумніший серед королів — це справді так. Він усе розумів, про все знав. Король мав гострий зір і за милю міг з лука в муху влучити. Він мав чутливий слух і за дві милі чув, як розмовляють дві маленькі мурахи. Силу він мав велетенську, руку тверду, мисливську, тож своїм луком і списом сіяв- посівав навкруги смерть: жодне звірятко, жодна пташина, жодна водяна тварина не могли сховатися від нього.
Володар полював!..

Не для їжі, не з голоду — заради своєї втіхи знищував він усе живе. Невдовзі в лісах, на полях, у водоймах його володінь нічого не залишилося. Навіть мух, пуголовків той «великий» мисливець винищив.
І ось уже країну охопив лютий голод.

Боячись голодної смерті, володар убив свого вірного коня і з’їв, від скакуна залишилися лише обгризені кістки. Та голод— не свій брат. Минуло кілька днів, і він знову затьмарив правителеві розум: вирішив він убити й другого свого вірного товариша. Собака, побачивши, що сталося з конем, не підпускав і близько до себе хазяїна. Тоді король надумав заманити його хитрістю. Взяв він шаблю, поклав на неї плаский камінь і почав його на вогні смажити, мов шматок м’яса. Собака бігає довкола, облизується, а володар його все підманює, підманює. І коли камінь нагрівся до червоного, підлий мисливець кинув його в пащу свого вірного друга. Собака завив і з жалібним скімленням кинувся до лісу. Він заприсягнувся, що ніколи не повернеться звідти, а своєму хазяїнові за такий жахливий вчинок жорстоко помститься. І досі він переховується в хащах і тільки зрідка вибігає, хапає худобу, що пасеться на узліссі, і тягне в своє лігво…
Так на горе людині з’явився вовк.

— А що ж сталося з володарем? — здавленим голосом запитав я дідуся.

— Коли він нарешті помер з голоду і кістки його потрухли, тільки тоді прийшов з лісу вовк і побачив, що в грудях його хазяїна замість серця лежав холодний відполірований камінь.

— Тепер я, дідусю, напевно знаю: мисливцеві найпотрібніше серце.

— Правильно,— згодився дідусь,— не кам’яне, не залізне, не клубок клоччя… Справжньому мисливцеві потрібне звичайне мило-сердне людське серце.

Він випустив мене з хустки, дав щигля, мовляв, біжи тепер, та мені чомусь уже перехотілося кудись бігти. Дідусь посміхнувся у вуса й закінчив:

— Робота рятує людину від усякої напасті, а повчання — від помилок. Ось так, хлопче, а тепер біжи собі й запам’ятай мою науку. Все.
Запитання:
— Що важливіше: рідко зварене яйце чи стоптані черевики?
Відповідь: — Парасолька.

ПЕРШЕ ПОЛЮВАННЯ
Час минав. Я значно підріс, аж на кілька вершків витягся. Помітив це батько, підкликав мене й каже:

— На полювання хочеш?

— Страх як хочу,— відповів, хоробро блимаючи очима.

— А знаєш, за який кінець рушницю тримати?

— Здогадуюсь.

— Чудово! Всьому іншому — біда навчить.— Дав мені рушницю крем’яну, порохівницю рогову, з м’якушки хліба скачаного шроту.— Для початку вистачить. Тільки дивись за вітром добро не пусти: носи його повсюди з собою, завжди тримай під рукою, бо справжній мисливець ніколи не знає, де він удень полюватиме, де вночі ночуватиме. Ясно?

— Ясно, мов крізь морок,— не засмутився я анітрохи.

— А тепер проси у матінки якогось питва й віднеси його нашій сільській владі, щоб війт тебе в мисливці записав і дозвіл на полювання видав.

Довго себе чекати я не примусив, набрав у кошик всякого добра і трохи не підірвався, поки дотяг його тому всесильному панові простяцького роду. Проскочив у двері, що двома деркачами охоронялися, вклонився, вітаючись, і косяк спиною звалив, бач, та хата тільки для свята и була зліплена. Присів, вклоняючись, підлогу проломив, бо й вона була на свята перемощена. Нарешті я зняв шапку і, вішаючи її на гак, стіну обвалив.

— Доброго ранку,— привітався з великого переляку.— Я — Пупкус Мікас, здоровий, мов редиска, живу в селі Битогузівка з мамою і татом під драним ситом, а ви хто будете?

Війт навіть голови не підвів. Та коли я йому копчений жаб’ячий окорок на стіл поклав, солону заячу ріпицю під стіл жбурнув, курячу шийку і сорочачу корейку під ніс тицьнув та ще пляшку осиних сліз поставив, та службова особа не витримала і запитала:

— Ти великий?

— Як горошина.

— А здоровий?

— Як дуб.

— А жвавии?

— Як прадід.

— Хати розвалюєш, але ростом однаково малуватий,— відповів він і знову уткнувся в папери, та одним оком усе на гостинці поглядає. Тоді я йому склянку гарбузового соку, відбивну, коровою жовану, та бублика, ковалем кованого, додав і голосно кахикнув.

Після цього війт підвівся і звелів мені великий палець у рот запхнути, мускули на руках напнути, десять разів присісти, зуби показати і роздягтися.

— Ніс у тебе кривий,— таки прискіпався він.

Тоді я йому вівсяний млинець, царський чавууний карбованець, зміїне яйце стожовткове і сотню старих гудзиків поклав.

Війт усе згріб, а мені всесильний папірець видав, печатку приклав і промову виголосив:

— Коли порівняти з тринадцятим дощовим роком, ти ще не справжній козак, а тільки бобовий стручок вилущений. Та коли по-рівняти теперішні засушливі роки з допотопною ожеледицею, то можна вважати, що ти дужий, як віл. Гаразд, шибенику, надаю тобі звання мисливця і наказую: з рушницею не грайся, замість дудки в дуло не дмухай, кулями богові в вікна не стріляй, та не забувай, що зараз у порівнянні з доісторичним тридцять третім роком і без тебе гарматами та ракетами зрешетили небо, протяги там тепер такі гуляють, що дощові хмари мов гаком тягнуть, у людей на городах бульбу гноять.

Слухав я його, слухав, зголоднів, додому пішов, нецьки борщу висьорбав, півдня проспав, а коли повернувся, війт, розгнівавшись, ніяк не міг зупинитися й промову скінчити.

— Живи, полюй і все порівнюй, дитино,— треба ж було йому щось казати за такі щедрі дарунки.— Без порівняння людина тепер мов без рук. Не порівняєш свого кроку з сусідовим, не знатимеш, стоїш ти чи йдеш. Не погодиш свої думки з начальством — не знатимеш, твої вони чи чиюсь нісенітницю верзеш. А не наслідуватимеш свого запеклого ворога — не знатимеш, навіщо живеш, навіщо хліб жуєш…

Далі я вже не слухав, подався на полювання.

Іду собі сам і порівнюю. Довкола — скільки бачить око, скільки чує вухо — розкинулася пуща. Така велика, така дрімуча, що взяв би добряче укривало й усю накрив. Ну, коли не одним, так двома, мабуть, накрив би, але й під ними ще залишилося б місце для полювання.

Крокую день — заячі молитви читаю, крокую другий — тхорячі пісні співаю, а на третій — взяв і заблукав. Не заблукав, а звірячі стежки переплутав. І чим довше я блукав, тим приємніше мені робилося.

Довкола тихо. Гарно. Така незаймана краса, що аж мурашки по спині бігають. Серце, мов барабан, бухкає і всіх пташок далі в ліс заганяє. Може, не стільки заганяє, скільки попереджає, що я рушницю маю крем’яну, порохівницю з козлиного рогу, жменю шроту з м’якушки хліба скачаного.

Нарешті я вийшов на галявину. Дивлюсь, на тій галявині дуб росте. Страховисько якесь, не дерево! Завтовшки — не менше дев’яти сажнів, а заввишки — вершків з п’ять. А на його гілках жолуді, мов кавуни, теліпаються. Ну, може, й не зовсім такі, як кавуни, але за макове зерно справді більші.

А під тим гіллястим дубом свиня дика хрюкає і своє порося пасе. Та свиня — мов оса, а те порося — мов жеребець. Я рушницю з плеча, прицілився на того жеребця і — бах! — пальнув, а той — бух! — упав, а куля — мимо. Свиня, звісно, захищаючи свою дитину, на мене накинулася,— може, й не накинулася, але хвостом по моїх литках вдарити таки намірялася.

Я — тікати, вона — за мною. Бігаю навколо того дуба, язика висолопивши, а вона, нечисть, не відстає. Біжу, вже й рушницю кинув, і торбу швиргонув, і речі на всі боки порозкидав, але однак відчуваю, що ще щось важке мою голову вбік нахиляє і останні сили у мене забирає. Коли геть захекався, тільки тоді згадав, що в моїй шапці встромлена голка. Взяв я ту голку та як пожбурю — і влучив тій свині прямісінько в лоба. Навіть не кувікнула вона — бух! — беркицьнулася й ноги простягла.

Стою коло неї, духу не можу перевести, а голова працює, мов вітряк: чи ту свиню додому нести, чи її порося пасти. Так міркую собі, а один жолудь — бах! — мене по голові, а я — бух! — і сів на мох. Від сильного удару у мене навіть в очах потемніло, зате в голові проясніло, мов у льосі. Довго я не гаявся, звив на дубі гніздо для поросяти, закинув туди порося, а свиню за хвіст ухопив і додому потяг.

Тяг я її, тяг, доки не втомився смертельно. Не стільки втомився, як спати захотів, тому впав безсило на землю й міцно заснув. Не стільки заснув, як у дрімоті глибоко замислився. Розбудив мене від тих думок якийсь гамір. Розплющив очі — аж дикої свині нема! Я кинувся сюди, побіг туди, але свиня як крізь землю провалилася: ні сліду, ні запаху.

З досади підвів очі до неба, дивлюсь, сороки ту свиню на сосну занесли, а розділити ніяк не можуть, б’ються між собою, аж пір’я летить.

Підбіг я ближче, став і рот роззявив з подиву: ото вже сосна так сосна. І висока, й товста. Якби її розколоти, то, може, п’ять сірників і вийшло б! Ну, може, й не п’ять, а один, але товстий.

Зняв я кожух і почав ним розмахувати — вітер гнати. Сосна розгойдалася, мов у бурю якусь, і скинула вниз свиню. А мені саме цього й треба: накинув їй реміняку на ногу, другим кінцем обмотав руку і прикинувся сплячим. Пильную, повіки соломинами підперши, і думаю: тільки доторкніться до моєї здобичі, я вам покажу, звідки пір’я росте!

Чекаю годину, чекаю другу, та цього разу на мою здобич кинувся яструб величезний, вхопив і гайнув у небо. Страшидло, а не яструб. Всім яструбам яструб! Коли б такий велетень крила розправив, то половину б нашого села прикрив. Може, й не половину, але димар хати мого дядечка затулив би.

Але я вчепився в свиню й тягну її до себе, а яструб — до себе. Тягнемо, смикаємо, доки я не відчув, що ногами вже землі не дістаю. Глянув униз — і мову відібрало: все моє рідне село, коли дивитися згори, в добрій шапці вмістилося б! Сусіди, мов мурахи, позадирали голови, дивляться і поради дають.

— За землю хапайся!

— За хмари тримайся!

— Мікасе, яструбові на спину видирайся!

А наймовчазніший в селі чоловік ухопив камінь і як швиргоне на нас. І треба ж таке — перебив реміняку. Як засвистить вітер у моїх вухах, а сам я як шубовсну в сільський ставок, аж вода вихлюпнулась.

Тож я сухим-сухесеньким з того ставка викарабкався ще й повну пазуху карасів назбирав. Може, й не карасів, може, то жаби, а може, й зовсім нічого, але хто ж тоді у мене за пазухою так шалено бився?
Слово честі!

— Мамо, заєць!

— Ну то й що? Чиж він тобі товариш?

ДВАНАДЦЯТЬ РЯБИХ ПОРОСЯТ
Викарабкався я зі ставка, знайшов м’який камінь, зручно всівся, ногу за потилицю закинув і почав те щось за пазухою ловити. Так хапаю, так ловлю, але ніяк його ні за роги, ні за хвоста не можу схопити. Хихикаю вже, мабуть, ненароком зачепив лоскотливу кісточку — і проливаю сльози сміху. Почав витирати їх і тільки тоді збагнув: таж мої очі ряскою заліплені!

Ледве продрав їх, дивлюсь — цілий полк карапузів мене обступив, пальцями на мене показують. Одні рябі, інші плямисті, треті в ластовинні, але всі від заздрощів мову втратили. Стоять, очі повитріщали, роти пороззявляли і мовчать, мов дев’ятиголоса морська риба. Ось тобі й маєш, думаю, невже я в край німих потрапив?
Тільки-но таке подумав, як з моїх вух — лоп, лоп — дві пробки з грязюки вискочили. Тоді почув, як найсміливіше хлопченя спитало:

— А-а-а-а справді ти Мікас Пупкус?

— Хлопче, я яструба… Отакенного…— широко розвів руками. Бачте, від дужого удару всі війтові накази порівнювати забув.

— А-а-а може, ти Ілля-пророк з небесної колісниці, яка гуркоче хмарами, скотився? А може, ти з Марса чи з Місяця сюди впав?

— Таке скажеш. Отакенний яструб був! Як тисяча горобців і одна муха.

— То ти справді Пупкус?

— Можеш помацати.

— А-а-а чому ти не такий, як усі? Чому ти чорний і з зеленими косами?

— Нетямо, це ряска і грязюка зі ставка. Але яструб, бачив би ти, якенний був! — Ніяк не міг я опам’ятатися.

Нарешті діти обмацали мене, мої речі і, пересвідчившись, що я не привид, який упав з неба, обрали мене своїм ватажком. Тоді я їм без утайки, без прибріхування,— як вам оце зараз,— все доладно по тричі кожному розповів і почав, було, вчетверте, але зовсім невчасно про домівку згадав і зібрався вже йти.

— Ти тільки нам покажи де, тільки поясни як,— умовляла мене малеча.— А ми самі про все дізнаємось.

Вдома мені співчувати ніхто навіть і не думав. Дідусь важко дихав у кутку і, не підіймаючи голови, чистив люльку.

Бабуся відвернулася і плела панчоху. Батько дивився у вікно і губами награвав мисливський марш. В такт йому мама торохтіла накривками горщиків і вдавала, що мене не бачить. Було ясно: лазня натоплена, різки намочені, тільки ще не домовлено, з якого боку і хто перший почне мене лупцювати.

«Хоч би діти од вікна відійшли і вшанували гідність свого ватажка»,— гірко подумав, але байдуже сказав:

— Робіть що хочете, але однак яструб немалий був.

Горщики ще дужче загриміли. Коли мене полишила остання хоробрість, я зовсім розгубився і ні з того, ні з сього занепокоївся поросям, яке залишив на дубі:

— Чи кінь вдома? — запитав я батька і зрозумів, що знову не потрапив: до торохтіння горщиків додався гуркіт сковороди. Але я не піддавався: — Мені треба порося з лісу привезти,— наледве вимовив і про всяк випадок оглядівся: куди краще чкурнути?

Горщики притихли, тому й батько посміливішав:

— Коли Гнідко-прийде, я йому скажу,— усміхнувся він.— А сам ти, шмаркачу, чи не міг би нам пояснити, що ти там у піднебессі витворяв?

— Полював,— ніскілечки не зніяковів я.

Батько чмихнув у жменю і звернувся до дідуся:

— Тільки його послухайте: він полював! Так хто кого спіймав: ти яструба чи яструб тебе?

— Не знаю, я за свиню тримався і зовсім не прохав, щоб той мовчун мою реміняку перебив.

Горщики вже не торохтіли.

— То, кажеш, не знаєш? — тільки для годиться батько ляснув мене нижче спини і тихо запитав:

— А великий іклан попався?

Мама тупнула ногою і насварила нас пальцем.

Після цього я потрапив у руки дідуся. Він обмацав своїми міцними пальцями мої обвислі вуха і мовив:

— Літаючому у піднебесся годилося б знати більше.— І, скоса глянувши на бабусю, дав ще й щигля, та так, що гуркоту повна хата, а болю — анітрішечки.— Ну, а тепер? — підморгнув мені.

— Де тут розбереш,— відповів я лагідно,— чи той звук від твого нігтя, чи від мого лоба?

— Чоловіки на полювання ходять не для того, щоб тільки користь мати, а для того, щоб стати хоробрішими,— зрадів дідусь, що я все зрозумів.— У нас тут через тебе голови макітряться, а в тебе навіть губи не сіпнулися. Розчулився б ти, чи що? — він знову значуще по¬глянув на бабусю, притис мене до себе, запитав: — Кулею чи шротами в кабана шпарив?

Мама і його насварила, потім вхопила мене за руку, підвела до календаря і годинника, показала на них пальцем і, давши потиличника, розгнівано запитала:

— Бачиш?

— Рівно перша година,— сказав я, дивлячись на годинник.

— То тепер знаєш, за віщо отримав?

Я знизав плечима і спробував здогадатися.

— Коли б прийшов на годину раніше, то замість одного штурхана дванадцять отримав би, так?

— Я тебе не про години питаю, ти на календар подивись,— уже за вухо вхопила мама.

— Середа,— відповів я, кліпаючи очима.

— А пішов у суботу!

Від переляку в моїй голові все перемішалося:

— Невже я на три дні раніше прийшов, ніж пішов? — страшенно зрадів я.— Як же тепер бути? Як я поверну тобі назад ті штурхани?

— Базіка! — поступилась мама.— А якби вбився?

— Тоді ви не мали б кого штурхати,— заступилася за мене бабуся і, пригорнувши до себе, запитала: — Скажи, горобчику, чи гарна земля з висоти. Я ще ніколи вище даху не піднімалася.

Заперечувати бабусі мама не посміла. Вона лише бігала навколо мене, гладила всі забиті місця. До одного холодний камінь, до іншого топорище притуляла, а сама пошепки випитувала:

— А порося те велике?

— Як жеребець.

— А гладке?

— Як чайка

— А користі від нього багато буде?

— На гріш.

— Піклувальнику ти мій! — поцілувала вона мене, а з її очей скупа сльоза скотилася і капнула на мою щоку.— Краще б ти вискуб з яструбиного хвоста якусь пір’їну для маминого капелюшка. Всі сусідки луснули б від заздрощів

Від маминих слів мов сонце у вікно глянуло, так добре й затишно зробилося, хоч плач. Всі полегшено зітхнули і кинулись мене жаліти, про подробиці розпитувати, але мама не дала їм і слова сказати:

— Всі ми в душі мисливці, але порядок має бути. Не стійте, мов соляні стовпи. Хіба не бачите, що дитина голодна. Ви з дідусем днями в лісі пропадаєте, а він тільки пішов, і нате вам — і яструб, і порося.

Батько проковтнув образу, відрізав скибку через усю хлібину, шматок м’яса зверху поклав, взявся різати іншу, але зупинився, прислухався і кинув ніж на стіл. Переламав хлібину навпіл, за поворозку витяг запеченого в ній личака і голосом переможця запитав:

— А це ти в якому лісі здобула? — хотів за все віддячити матері.

— Самі винні,— не розгубилася матінка.— І косили, і молотили, і віяли, і мололи, і борошно просівали, а личака й не помітили. Вам у голові тільки кабани та рушниці. . Замість того, щоб язиками молоти, краще б пішли за тим поросям у ліс.

До цього я стояв, зіщулившись, а після сказаного випростався, мов дорослий, і сів до столу, як рівний з рівними. Хоч я й зголоднів, але борщу сьорбати не схотів. Виловлював з горщика м’ясо і казав батькові:

— Ти борщ сьорбай, а я кабанину вплітатиму, так швидше справимось і в ліс поїдемо.

Батько нічого не відказав, тільки скривився, як середа на п’ятницю, але потім щось надумав і посміхнувся у вуса. У дворі він посадив мене на сани, а сам скочив на коня і поскакав у ліс.

— Почекай, куди ти? — скрикнув я, нічого не розуміючи.

— Ти їдь саньми, а я верхи, так буде ще швидше. Щасливої дороги! — відповів він і насмішкувато підняв шапку.

Мені зробилося страшенно соромно. Я зліз із саней і знову сам пішов у ліс порося шукати. Може, з тиждень блукав, доки зовсім втратив надію знайти того дуба І звите на ньому гніздо.

Іду я, голову похиливши, пташкам підспівую, з білочками розмовляю, з шишок насіння вилущую. Аж раптом хтось як закричить, як заверещить над моєю головою, мене аж у жар кинуло. Щоб хоч трохи охолонути, кинувся я вбік, але знову шлях мені заступив той нещасний дуб. Здивовано підвів я очі на гілки і впав на землю, мов підкошений. Цілу годину качався від сміху, вхопившись за живіт, доки одійшов.

Виявилося, те порося, яке я колись на дуба підняв, вже давно в свиню виросло і ще дванадцять поросят привело. Ті свинячі діти бігають по гілках і на весь голос кувікають, боячись упасти. Не стільки від жаху, скільки від задоволення, що ніхто їх не дістане.

Ну, думаю, тепер уже й я докажу, чого вартий, за всі свої напасті з лихвою розквитаюсь!

Перевірив: очі — витріщилися, вуха — настовбурчилися, а чутливе і милосердне мисливцеве серце стукає всередині, мов ціп на току. Отже, все на своєму місці, можна починати. Підняв рушницю, прицілився і — бах!..— у крайнього. Той з гілки — бух стовбула! — а його лис — хап у зуби — і поніс. Я тоді другого! І того другого тхоряка проковтнув, мов мило. Третього сорока вкрала. Четвертого горобці склювали. П’ятого ластівка проковтнула, а шостого, поки я прицілився, комар заколов, та я не засумував: навів рушницю на сьомого і… І був би застрелив, та обідня перерва почалася, тому вирішив перепочити.

Лежу собі на траві, мамин полудень жую, з м’якушки хліба шроти качаю і спостерігаю, як та свиня з поросятами голови нахиляють і на мене поглядають. Підкріпився, ліг за пеньком і знову смалити почав. Кабани, мов спілі груші, тільки — геп! гуп! — на землю, аж луна по лісі йде. Не жарти! Я кожному в око цілюсь, щоб куля в одне ввійшла, а в друге вийшла і дорогої шкури не зіпсувала.

Стріляю я і так захопився, що про все на світі забув. А коли згадав, де я, було вже пізно: як цілився в останню свиню, відчув, що хтось мене ззаду як штурхоне! Вище дерева я підлетів і в старе лелече гніздо впав. Коли очуняв, перехилився через край і поглянув униз. Аж там величезний ікластий кабан бігає і найпослідущими свинячими словами мене лає, мов, навіщо я його поросятам м’якушкою хліба очі позаліпляв, а його жінку тяжко поранив. Тупцює собі, жолуді хрумає і вичікує, коли я злізу. Щетина його дибом стала, ікла страшенно випнулися, піна з рота падає, а я — ні шерех! Що зробиш, не полізеш же сам такому страшидлові в пащу?

Очікую в гнізді і думаю:

«От якби собака був! Прогнав би він те чудовисько і свого хазяїна визволив! Він би не дав тому кабанові до мене підкрастися, він би його на шматочки розірвав». І я перед усіма лісовими мацапурами поклявся: живий повернуся додому — обов’язково собаку мисливську заведу.
А той скажений звірюка крутиться коло дуба і жолуді собі хрумає.

Весь свій вік отак просидів би, але в торбинці знайшов жменю кінського волосу. Насукав з нього петель і почав ними ворон ловити. Зловлю якусь, спутаю і до гнізда прив’язую. Коли спіймав сто двадцять третю, вони замахали крилами і підняли в повітря лелече гніздо. Зі мною. Хто його знає, куди б вони мене занесли, коли б не та моя кмітливість: ворони несуть, а я по одній відпускаю та відпускаю, доки інші не витримують і м’яко спускають гніздо на землю.
Та я впертий!

Знову підповз до того дуба і бачу, що під ним нікого вже немає: ні того кабаниська, ні його поросят, ні пораненої свині, тільки їхні сліди залишилися. Тими слідами і почав я їх наздоганяти. Виявилося, кабан, вишикувавши всіх поросят, веде їх до ставка очі промивати. Перше порося за його хвіст тримається, друге зубами вчепилося першому в ріпицю, третє — другому… а свиня тюпає остання. І так усі одне за одним, як гусенята, вервечкою тягнуться.
«Ну,— думаю,— що буде, те й будегЬ

Як торохну тому кабанові в лоба, а той — бух! — і не ворухнувся, а інші нікуди не біжать, стоять на місці і жалібно кувікають. Сліпі, бач, хлібною м’якушкою очі заліплені!

Швиденько витяг я ніж, відрізав хвіст у того страшного кабана, всунув його першому поросяті в зуби і веду, а за ним і інші слідом ідуть.

Отак я одним пострілом сімох поросят і одну свиню добув. В мою честь батьки велике свято влаштували, три тарілки холодцю з тієї здобичі зварили. З самої щетини стільки смальцю натопили, що всі сільські чоловіки його ложками пробити не могли. Тоді я сокиру приніс, присів і як трахну!.. Тарілки підскочили, перекинулись, холодець випав, а миші його миттю по норах порозносили.

Розгнівався я і кинувся їхні нори розоряти, але дідусь стримав мою руку і мовив:

— Не гнівайся. Легко ся дістало, легко й пропало. З семи однаково менше користі, ніж з одного. Тільки ліс через твою жадібність опустів, а село поповнилось славою ще одного вовка,-— сказав він, і його очі були дуже сумні й холодні. Від їхнього погляду я обважнів і раптом охолонув, немов у моїх грудях замість серця бився той гарненький гладенький камінь.
Переборщив.

— Якого собаки зайчик найбільше боїться?

— Білого, бо думає, що той, роздягнувшись, в самій сорочці за ним женеться.

МАГНІТ
Як вирішив, сидячи в лелечому гнізді, так і зробив: взяв у сусіда маленьке цуценятко і приніс у шапці додому. Коли воно виросло, виявилося, що мій Чюпкус — представник надзвичайно рідкісної породи мисливських собак, які в усьому світі уже вимерли. Ноги в нього товсті, як у теляти, хвіст гострий, мов щітка для чистки взуття, вуха — великі, висять до землі, тому їх треба над головою мотузочкою зв’язувати, мов зимовий триух, голос у нього глухий, ікла гострі… Але собачка доброї вдачі, як спить, навіть з палицею не підійдеш, а коли стереже — й палиці не треба.

Перегортаючи сьомий том книжки про його походження, я дізнався, що це чиста помісь литовського гончака, англійського добувача, циганського конокрада, французького свинопаса, єврейського дога і прусського бульдога. Його прасобаки, як пишеться у дев’ятому томі, в покоях древніх литовських князів блохи ловили, в шубах зайців травили, шляхту за литки хапали, а хрестоносців-лицарів вити на місяць навчали.

А одного разу триста шістдесят третій прапрапрасобака Чюпкуса
Гребкус на битому шляху знайшов загубленого гроша. Схопив його в зуби і кинувся куций в корчму до свого хазяїна Йосялі. Та, як на гріх, трапилась йому дорогою карета вельможного пана Тюхтія. Шляхтич, побачивши золото, звелів своїм слугам відібрати того гроша. Привласнили вони той гріш, скочили на передок і поїхали, а Гребкус біжить за ними і гавкає:

— З убогості відібрав!.. З убогості відібрав!..

Панові набридло слухати, як той старий собака гавкає, він кинув гроша і думав, що відчепився від того набридливого створіння. Та не на того натрапив! Гребкус вхопив гріш, але не відстає, дзявкає:

— З ляку віддав!.. З ляку віддав!..

Пан скипів:

— Щоб ти не діждав! Такого паршивця, бач, боятимусь! Слуги, відніміть у нього гріш!

Слуги відібрали той гріш, а песик не здається, покликав на поміч всіх сільських собак — біжать слідом і дзявкають:

— З убогості відібрав! З убогості відібрав!.. Гав, гав1

Пан пополотнів і знову кинув гріш.

— З переляку віддав! З переляку віддав!..— не вгамовуються вперті собаки.

Не володіючи собою, пан наказав слугам навскач коней гнати. Ті хльоснули рисаків батогами і полетіли. Мов вітер нісся пан від переслідувачів, та ще швидше за ним гналися собаки. І все не відставали, за ноги коней хапали і безперестанку валували:

— З переляку віддав! З переляку віддав’..

Під час такої шаленої скачки шляхта всіх слуг з передка розгубила, коней загнала, та від Гребкуса не втекла. Тоді вельможний пан вуха клоччям заткнув, голову шубою накрив, удав з себе мертвого. Собака зрозумів, що це ошук, і надумав пана втопити. Вхопив його за одну полу, потім за другу, вхопив за ногу, але так і не зміг зрушити з місця.

— Видно, примерз,— здогадався пес і, піднявши хвіст, попереду своїх друзів гордо потюпав додому.

Ось яким настирливим був предок Чюпкуса, який жив ще в середні віки. А що вже казати про нього самого? За останнє сторіччя після найстрашнішого собачого мору ця порода так удосконалила свою наполегливість, що, наприклад, якщо Чюпкус прив’яжеться до когось уві сні, то доти спить, поки не дожене своєї жертви.
Якось раз я, надумавши його розбудити, вкинув у воду. Він вже й пухирі почав пускати, та однак спить. Тоді я в землю соню закопав, підошви у нього лоскотав, польовицю в ніс запихав, доки сяк-так розбудив його запахом смаженого сала. Виявилося, Чюпкус зовсім і не спав, а загнав найшкідливішого кота нашого села на дерево і чатував на нього уві сні.

Кіт сидить, а він спить і стереже. Кіт сидить, Чюпкус хропе і пильнує. Котові вже зовсім зле, а Чюпкус, виродок капосний, тільки посопує. Так і спав, доки запах сала його наполегливості не переборов.
За таке зухвальство я, звісно, пробачення у нього попросив і березовою кашею почастував.

Або інший випадок: якісь негідники вивели з хліва нашого сусіда вола. За півгодини ми з Чюпкусом були вже на місці злочину. Собака швидко взяв слід. Дві години переслідували ми втікачів, доки знайшли в кущах заховане теля. Люди почали сумніватися, але я їм по-вченому довів:

— Скільки у вола ніг? Чотири. І в теляти стільки ж. Копита в обох розколені? Розколені. І не наша вина, що віл має роги, а теля — ще ні. Від рогів на землі слідів не залишається. І не підривайте своїми недоречними сумнівами авторитету мого собаки, ось що!

За знахідку той чоловік на радощах не міг нам слів для подяки підібрати, тому ледь мідним безменом не огрів, але про це піде вже мова далі…

Не веселіше було й тим розбійникам. Цілий рік Чюпкус їх розшукував, доки вони, гнані нелюдським жахом, за кордон втекли. Тільки навесні наступного року собака привів нас на занедбане кладовище і швидко почав рити лапами землю. Я одразу зрозумів, що це не перед добром, тому вхопив лопату і почав копати. Копав до дев’ятого поту, доки врешті-решт не виявилося, що в тій ямі був закопаний мідний чубук тисової люльки розбійницького предка, який ще за часів Блінди славився крадіжками.
Ось який чудовий нюх мав мій Чюпкус!

Але все це дрібниці порівняно з тим, що сталося з ним пізніше!..

Не наполегливістю, не нюхом прославився на весь світ мій пес, а зовсім іншою, ще невідомою досі рисою характеру, яку я, порадившись з сільськими балакунами, пестелемагом назвав. Це сполучення трьох дуже поширених і правильно вимовлюваних слів: пес, магніт, а «теле» я сам додав, щоб нове слово вченіше звучало і серед людей швидше прижилося.

А було так.

Купив я якось дрібних цвяхів, щоб підлагодити свої черевики. Іду лугом і, як на зло, де найгустіша трава, чхнув і розсипав їх. Посіяв, а зібрати не можу: трава висока, польовиця у носі лоскоче, а ті цвяшки, мов ялинові голки,колються, та їх не нащупаєш. Я і так морочився, і так мучився, а що робити — не придумаю.
І раптом пригадав! Недарма ж учителі на моїй спині два вози різок побили! Побіг я в крамницю залізних виробів і кажу продавцю:

— Продайте мені магніт.

— А вам який? — не поспішає він.

— Найсильніший. І, звичайно, не дуже великий, щоб кишені не порвав,— пояснюю йому.

Продавець посміхнувся і приніс мені річ, схожу на надкушений бублик. За той прилад він злупив з мене, мов зі справжнього мисливця: всі дрібні гроші відібрав і навіть здачі великими не дав.

— Цей магніт,— мовив він, побачивши, що я скривився,— прямо з виставки. В магазині такої речі не купиш ні за які гроші. Вам, як другові, продаю. Був підготовлений для відправки в Париж.

Поклав я той залізний бублик у кишеню та й іду. Але, як тільки підійшов до залізного мосту, відчув, що хтось з мене штани дером здирає.

Огледівся: навколо — нікого, а штани однаково мов свинцеві, насилу їх реміняка утримує. Я зупинився. Прислухався. Але нічого не змінилося: той хтось уже без усякого сорому знімає з мене штани, хоч плач! Щастя, що кишеня раптом прорвалася, магніт випав і до залізної балки прилип.

— Ось де собака заритий! — зрадів я, що така рідкісна річ стала моєю власністю.

Поклав я його в сумку і простую далі. Аж ось знову почалися різні дива: коли я проходив повз залізні стовпи, сумка вбік потяглася і мене за собою потягла… У ворота хотів пройти — вона вгору підскочила, а коли я йшов залізничною колією — вона мене мало надвоє не розірвала.

Рідкісний магніт попався! Зі знаком якості!

Прийшовши на луг, я провів по траві тією дивною підковою — зразу ж усі цвяшки до неї й прилипли. Всі до єдиного, ще два й чужі, з великими головками.

Не хотілося мені, щоб ця чудова річ пропала або заіржав’ла десь викинута. Змазав я його чистим борсуковим жиром і підсунув під сінешні східці. Де не взявся Чюпкус, вхопив і проковтнув той магніт, він дуже любив борсуковий жир.

Може б, я й не помітив цього нещастя, якби магніт, нагрівшись у собачому животі, не почав так сильно діяти, що аж страшно стало. Як тільки Чюпкус вбіг до хати, зразу ж облип ножами й виделками. Мов їжак зробився. Ступне крок собака — цвях з підлоги витягує, ступне далі — ще один вириває! До стіни притулиться — і звідти видирає. Страховисько якесь! Не собака, а ходячі щипці. Якби ще хоч з півгодини побігав по хаті, він би її розвалив.

Прогнав я його в будку, але й там не краще: навіть до ланцюга прив’язувати не треба. Тільки підніс його кінець до собачої шиї — він міцно до нього прилип.

І почалися з того пам’ятного дня дива дивні. Як тільки випустиш собаку побігати, він зразу ж облипає всяким залізяччям, бляшанками й консервними банками, а потім летить, гуркочучи, вулицями, торохтить, мов старезний трактор. За тиждень Чюпкус наніс у двір повно металолому і за це отримав першу й останню премію товариства утильників. А ще за кілька днів наш війт запропонував мені за нього великі гроші.

— А що ви з ним робитимете? — запитав я представника влади.

— З таким собакою не тільки розбійників, а й їхніх онуків і правнуків виловлю, далеких їхніх родичів з-під землі дістану і таким чином увесь їхній рід винищу,— гарячкував війт.— Це собака державної ваги, а ти ним утиль збираєш.

— Не можу,— відповів я розчулено.— Я друзів не продаю. Ми з Чюпкусом у неділю і безплатно допоможемо, а в будень — з браконьєрами воюватимемо. Це теж дуже потрібна справа.

Та поки я зібрався до лісу, Чюпкус знову відзначився.

Наша сусідка пекла надворі млинці і залишила їх на сковороді, щоб прохололи. Мимо пробігав мій собака та хвостом ненароком і доторкнувся до ручки сковороди. Ручка й прилипла. Собака злякався і кинувся бігти, а жінка — за ним. А її діти теж не відстають — жаль млинців. А за ними слідом — натовп роззяв, їм цікаво, чим все це закінчиться.

Ну й показав тоді Чюпкус, чого вартий той його пестелемаг! Коли він летів, накалився у животі магніт, з його кігтів іскри почали сипатись, очі, мов прожектори, загорілись, а голос зазвучав, як електрична гітара.

Заглушила всіх ця «музика». Ось і вибирай: або від млинців відмовляйся, або навіки напівглухим зоставайся і від головного болю таблетки глитай. Так де там!

Той натовп і хату розвалив би, та, на щастя, Чюпкус, коли пролазив крізь загорожу, сковороду на тім боці залишив. От реготав я разом з тими роззявами, а коли пересміявся, зрозумів, що це й справді важливі й серйозні справи почалися.

«Хвалися не родичами-орлами, а своїми ділами»,— подумалось мені, але я промовчав. Страшенно соромно було. Це ж я по знайомству той магніт зі знаком якості купив і собаку в таку неприємну історію вплутав.
І це ще й не все.

Всі ми на помилках вчимося: дурні — на своїх, а розумні — на чужих.

БРАКОНЬЄР
Коли я став відомим мисливцем, вовки почали наше село десятою дорогою обходити. Передчували, сірі розбійники, з ким на узліссі можуть здибатися, тому й не насмілювалися полювати там, куди сягало моє влучне, підпухле від укусу гедзя, око.

Обминали мене й ікласті кабани, і довгохвості лиси. Кидались врозтіч і зайці. Кроти не вилазили з землі, а риба — з води. Лише комарі переслідували мене полками, лізли в очі, пищали і по-всякому прославляли мої нинішні й майбутні подвиги, доки я, не стерпівши цього, сам сховався у куток темної комори від тієї солодкої брехні.
Та зі славою, виявилося, куди важче жити, ніж магніт зі знаком якості проковтнути. Небезпечніше, ніж дурня на вузькій стежці зустріти. Словом, слава, яку я здобув на полюванні, тепер сама почала на мене полювати. Де я — там і вона за мною, мов тінь,ходить, де вона — там і гави, мов мошкара, спокою не дають, і всі поради питають:

— Скажи, шановний, чому півні заплющують очі, коли співають?

— Тому, що вони свою пісню напам’ять знають.

— Так-то так, але що робити, коли вони на дощ співають?

— Заріж півня — дощу не буде.

— А чому лелека на одній нозі стоїть? — пристав один.

— А тому, що коли б і другу підняв, то одразу б упав,— не жалію мудрості й такому.

— Пупкусе, а яких дерев у лісі найбільше?

— Стоячих,— пояснив неукові.

— Може, й твоя правда, але чого тоді вода на гору не тече?

— Тільки того, що корова шпорів не носить.

Поки інших повчав, сам так з глузду з’їхав, що привіз камінь і сам собі пам’ятник почав ставити. Високий — мов дзвіниця, гарний — мов корчма.

Щоранку видирався я на нього і промови перед своїми сусідами виголошував, доки одного дня так заговорився, що посковзнувся і полетів додолу.

Сам не знаю, скільки часу нерухомо непритомний пролежав. А як опритомнів, розплющив очі і почув матусин плач:

— Ой нещастя, ой горе!.. Людини, можна сказати, вже нема, а язики все ще плещуть… Як відірвана підошва метляються!

Злякався я і вирішив, як видужаю, те своє відоме ім’я в найглибшому озері втоплю. Так і зробив. Але, зануривши голову у воду, ледь не втопився. Та люди і це по-своєму розцінили: чули, великий мисливець Пупкус у воді вухами дихає і голіруч щупаків, з колоду завбільшки, ловить.

Розгнівався я і спробував від тієї слави у льох заховатися і периною голову накрити. А в селі зразу ж пішли чутки, ніби я навмисне очі до темряви привчаю, бо готуюсь опівночі на Вовчому болоті на самісіньких чортів полювати.

Зовсім мені терпець урвався. Заліз я у комору, зсередини замкнувся, а ключ у вікно викинув. Та сусіди так за мною знудьгувалися, що хату з підвалин підняли і ввічливо запитали:

— Як ти думаєш, Пупкусе, коли ти ось так сидітимеш, чи не по-шкодить це твоєму дорогоцінному здоров’ю?

Нічого я їм не відказав, тільки розхвилювався і кривоногим зробився, заїкатися почав, розмовляючи, слів не міг підібрати. Ну, думаю, відчепляться.

А саме тоді вовки так знахабніли, що розідрали свинопасову козу, потім козорізового собаку, кожух старшого пастуха розтерзали, а ще пізніше — загризали все підряд: коня — так коня, теля — так теля, навіть кілька опудал у пшениці не пожаліли.

Ось власники опудал і прибігли до мене скаржитися:

— Ти мисливець, маєш рушницю, то й мусиш знищити це розбійницьке плем’я.

— Почекайте, не гарячкуйте,— пояснював їм.— Розбійник розбійником, але який же ліс без вовків?

— А яке ж село без опудал? Невже ж нам самим горобців з конопель полохати?

— Не кричіть, не галасуйте,— заспокоюю їх.— Сльози слізьми, але хіба ж то село без нещастя?

— А хіба ж то село без тварин? Може, ми один одного пастимемо?

— Згоден: нема села без людей, лісу—без вовка, а городу — без опудала,— кажу їм, але умовити не можу. Та, правду кажучи, кому ж приємно, коли дикий звір домашніх тварин без усякого плану загризає!
Але нема лиха без добра: вовк — худобу, я — вовка, і обом приємно.

Сів під кущем, стережу череду. Щоб не заснути, жменю мурахів за пазуху вкинув і сиджу, мов на голках. Я сірого на одному краю чекаю, а він на іншому вхопив найжирнішу вівцю й на моїх очах веде її до лісу. Не несе, не тягне, а, ніби добрий пастух, вхопив її за шию, сам поряд біжить і підганяє ту дурненьку хвостом. Вівця мекає і летить, мов смалена, навіть не пробує опиратися. Кинувся я навперейми. Та хіба ж пішки доженеш лісового звіра!

— Погано,— плаче пастух.

— Не так уже й погано,— заспокоюю його.— Тепер кілька днів можеш бути спокійний.

— Ото добре! — радіє нетяма.

— Не так уже й добре,— не дозволяю йому втратити пильність.— Через кілька днів вовк зголодніє й знову прийде шукати своєї частини,— по-вченому пояснив йому і залишив стояти посеред поля з роззявленим ротом, а сам пішов додому на обідню перерву.

Обійняв ніжку ліжка, сплю собі. І сниться мені сон: діти на мою честь і вовкову неславу пісні співають, трелі виводять, батогами стріляють і, борюкаючись, пеньки вивертають. Від таких пастуших ігор небо навпіл розколюється, земля на три частини тріскається.

Прокинувся я від цього гамору і не можу зрозуміти: чи це справді кінець світу, чи, може, хтось так собі дуже завзято колодою в стіну моєї хати гупає?

— Хто там? — запитав я про всяк випадок.

— Це ми, твої сусіди,— відгукнулися за стіною.— Слухай, Міка-се, ми з Лаурінасом знайшли чоловіка в лісі. Вовки його загризли, ми подумали, що це ти”.

— А він ще живий? — відчув, як потерпли руки й ноги.

— З тим світом розмовляє.

— Не може бути! — у мене язик заплутувався.— А як він виглядає?

— Твого зросту, твої прикмети, на носі — гуля, одного ока не розплющує, а найголовніше — твоя одежа.
«Невже кінець?» — аж мороз пробіг по спині, але я про всяк випадок ще уточнив:

— А той чоловік у картатій сорочці?

— В картатій.

— Червоного кольору?

— Червоного.

— Без гудзиків?

— Розхристаний.

— З розірваним боком?

— Слово честі.

«Кінець»! — перелякався на смерть і млявим голосом уточнив:

— І без рукавів?

— Ні, сорочка з рукавами, а штани без холош.

— Тоді можете спати спокійно, то не я,— відповів їм і відчув, ніби великий камінь з серця спав.

«Якщо я тут, то кого ж тоді вовки загризли?» — вдарила в голову думка, і я, взявши рушницю і Чюпкуса, полетів на узлісся, бо ще ніколи в житті не чув, щоб ситий вовк таке лиходійство чинив. Вирішив я простежити.

Спустив Чюпкуса з ланцюга, і йдемо ми по вовчих слідах. Крок ступнемо — залишки вівці знаходимо, тільки повернемось — натикаємось на залишки теляти, вся дорога тушами усіяна, немов тут вороги пройшли, а у мене ніяк у голові не вміщається, чому звір так дивно поводиться: не полює, а комусь помщається.
«Не перед добром»,— думаю, але Чюпкусові нічого не кажу.

Коли ми підійшли до затягнутого ряскою болота, побачили п’ять розщеплених молоденьких ясенів, а в кожному з них — по маленькому вовченяті. У кого хвіст попав у ті клешні, у кого лапа пригцикнута. Всі пищать, вищать, намагаються звільнитися, а навколо них старі вовки бігають, лижуть прищикнуті місця і жалібно виють. Поряд кілька овечих туш лежить, та куди тим бідолахам до їжі.

«Браконьєри!..» — одразу зрозумів я, але наблизитись боюся: розірвуть мене сірі за чужий гріх. І звелів я Чюпкусові кудись заманити старих вовків. Собака гавкнув і щонайшвидше кинувся вбік Вовки — за ним.

Я тим часом визволив вовченят, відніс їх у лігво і побіг виручати друга. А йому хоч би що. Гасає навкруг того болота, махає тими величезними вухами, мов крилами, і вовків дратує. Як тільки вони наздоганяють його і націляються, щоб вхопити, Чюпкус тої ж миті пригнеться до землі — вовки кубарем через нього перекотяться, а гончак уже мчить назад, не оглядаючись, скаче в інший бік. Та коли до нього почали прилипати консервні банки, кинуті мисливцями, штопори, порожні пляшки и всілякі блешні, то вовчі нерви не витримали такого торохтіння, і вони, підібгавши хвости, поплентались геть.

Я покликав собаку і, зліший за тхора, попрямував додому. Вовки за нами не гналися. А мені не давало спокою браконьєрське лиходіяння.

— Шукай! — звелів Чюпкусові й іншим, цього разу двоногого злочинця, слідом звернув у просіку. Невдовзі слід привів нас до того, вовком покусаного нелюда. Він був ледь живий.

— Погано? — запитав його.

— Могло бути й гірше,— відказав, важко дихаючи.

— А вовченятам?
— Сусідочку, ти тільки нікому не кажи,— мовив він, вхопивши мене за руку.— Це я нещастя накликав, це я в усьому винен… Більше так ніколи не робитиму.

— Щастя твоє, що ти хворий, затис би я твої лапи в пеньок, тоді б ти взнав. Та нічого, видужаєш, я тебе, бандите, котами зацькую, бо собаку на це жаль! — сказав йому і йду до дверей, але в кутку раптом побачив дивний черевик зі шкури якогось невідомого звіра, оздоблений різними залізячками, застібками, гудзичками. Підошви черевика були з дуже товстої і дивно розузореної гуми.

— Звідки вони тут? — суворо запитав.

— Був тут такий пан,— промимрив хворий.

— Що він робив?

— Опудала звірів.

— Іноземець?

— Може, й чужинець, бо розмовляв так, наче тримав у роті гарячу картоплину.

— То це він і навчив тебе злодійського ремесла?

— Я не винен, він обіцяв мені багато грошей.

— Ось що робить жадібність. Ти й свою шкуру, напхану соломою, будь-кому б продав, якби отримав добрі гроші,— гуркнув дверима і пішов тими розузореними слідами чужинця. Вони привели мене на узлісся, де стояла величезна блискуча тарілка з довгими, мов у вудки, опущеними вусами.

Про всякий випадок я зняв з плеча рушницю, але в цей час в середині тарілки щось запищало, забурчало, і вона з шаленою швидкістю піднялася в повітря, обдавши мене димом і запахом гару. Переляканий, я помчав до війта і, як батькові, про все розповів. Та він назвав мене дурнем і останнім брехуном.

— Мисливська правда — сік з трухляка,— не вірив він жодному моєму слову.

— А черевики? Звідки черевики взялись? — все ще намагався його переконати, але він і слухати не хотів:

— Черевики гарні і наче на мою ногу пошиті, тільки я боюсь, що губернаторові вони ще краще підійдуть. Облишмо це. Тільки ти не зчиняй паніки, краще паси вовків.

Вийшов від нього, мов прибитий. Але я рук не опустив.

«Нехай,— подумав,— хай не вірить. Та якщо та тарілка літає і крилами не махає — мусить же в ній якийсь пілот сидіти. І не просто пілот — браконьєр. А коли так, виходить, і йому, хоч і чужинцеві, жменя шроту не завадить. Тільки, Пупкусе, потерпи, трохи потерпи — і ти його матимеш у своїх руках: хто раніше намокає — той скоріше висихає». Повернувся на узлісся і почав пильнувати одним оком за чередою, а другим — за небом.

Вовки в селі не з’являлися кілька днів. Не розбійничали тиждень, другий, та коли загинули вовченята, звірі мов вихор увірвалися в отару. І я зрозумів, що з цього нещасного дня кінчаються мої веселі пригоди юності. Тепер цю суперечку, почату злою людиною, може вирішити тільки рушниця.

Цілими ночами я не спав, багато пасток наставив, та вовки були обережні, навіть близько до них не підходили. Затямили добре урок таємничого лиходія.

Тоді я знайшов порожню бочку, на всяк випадок переніс туди всі свої мисливські речі, просвердлив дірку, обмазав її овечим смальцем, заліз усередину, сказав селянам, щоб забили друге дно, а бочку зі мною залишили на узліссі.

Люди, пригнічені лихом, так і зробили.

Сиджу ніч — нікого. На другу — чую, хтось підкрадається і здалеку принюхується до мого сховища. Мовчу й не дихаю, та очей з чопка не спускаю. Навколо темно, мов у китовому животі, а в тій темряві дві пари зеленкуватих вогників блукають.

Нарешті з-за хмари усміхнувся місяць. Від його усмішки все осяяло блідим світлом, і я побачив: вовки бігають навколо бочки і радяться, що з нею робити? Відчувають, розбійники, що вона не порожня і що пахне бараниною!

Ватажок наблизився і випробував осикову клепку кігтями, спробував зубами, але нічого не вийшло. Тоді він, щоб упевнитись, чи справді щось є всередині, засунув хвоста у дірку і почав розмахувати перед моїм носом.
А мені тільки цього й треба!

Приловчився я, вхопив сірого за хвіст і обкрутив ним руку. Вовк, мов скажений, кинувся тікати. Біжить і бочку за собою тягне. Я сиджу всередині і не відпускаю. Він, хитрюга, в річку вскочив, відка-раскатись од мене хоче. А мені що? Бочка щільна, дірка хвостом заткнута, пливу, мов у підводному човні, що рухається мотором, силою в одного вовка, і пісні співаю. Заболіла рука — на другу намотую, а коли й та заболіла — прив’язав ремінякою до рушниці і сів обідати.

Підживився, трохи відпочив і вирішив: досить, налякав розбійника, поглузував скільки влізло, а тепер треба в’дпустити бідолаху до вовчиці. Одв’язав хвіст, а він тільки — бух! — і впав коло моїх ніг. Виявилося, вовк давно вирвався й утік, залишивши на пам’ять ту свою прикрасу. Насміявшись з розбійника, спробував і собі звільнитися Вдарив підбором черевика в дно, але воно набрякло — й ані руш. Торохнув обома — дно й не тріснуло. Зігрівся, дригаючись, упрів, потом не раз умився, а з пастки не вирвався.

«Погано»,— думаю і не знаю, що далі робити.

Нарешті витяг ніж і почав дірку розширяти. Різав, вирівнював півдня, отвір — тільки котові пролізти. Притулив до нього лоба, огле-дівся. Лишечко, ця річка винесла мене в ще більшу. Погострив я ножа об реміняку і знову взявся розширювати дірку, поїдом їм дерево і подумки водяного благаю, щоб та велика річка не впадала в ще більшу.

Через деякий час отвір годився, щоб собаці пролізти.

— Не так уже й погано,— бурчу собі під ніс і раптом чую: «Гав! Гав!» — на березі.

— Чюпкус! — вигукнув я, а ніж на радощах — шубовсть у воду і пішов на дно.

— Тепер кінець! — ледве не заплакав я. Ойкаю й не бачу, як мій Чюпкус за бочкою берегом біжить, через камені й зарості перестрибує, бідолаха, а пливти боїться, бо до хвоста стальний сікач прилип, метляється на спині лісорубська пилка, забута в лісі, поблискує, мов панцир допотопного створіння.
Кінець!
Невдача гониться за всіма, та не всіх здоганяє!

НЕЗВИЧАЙНА РИБОЛОВЛЯ
Плив я, плив, забитий у бочці, мов злочинець, і не видно було моєму плаванню ні кінця ні краю. Затерпли ноги, руки заніміли, а боки затверділи, мов підошви.

— Тримайся, Мікасе, не здавайся! — вмовляв себе.— Для мисливця невигоди — дурниця. Набагато важливіше порох сухим, а ро-зум холодним тримати, пригоди тоді самі собою знайдуться…

Несло мене і крутило у водовертях так, що я перевтомився і лік дням загубив, а той холодний розум, перетворившись у дрижаки, мов протяг, почав блукати по всьому тілі.

І хоча б одна людина підпливла, хоча б одна поцікавилася, що в тій бочці! Жодна. Всі думають: коли вже річ викинули у воду, значить, вона нікому не потрібна.

Кінець кінцем одного ранку вітер прибив мене до чужого берега. Безмежно зрадівши, почав я озиратися, чи не побачить хтось людину, з якою трапилося нещастя, чи не допоможе їй вибратись з цієї протхнулої оселедцями в’язниці, скріпленої залізними обручами. Цієї ж миті бочку обступила ватага хлопчаків. Як почали вони шпурляти каміння, шматки цегли, склянки з розбитих пляшок, залізяччя, словом усе, що тільки можна було знайти на березі річки.

— Що ви робите?! Коли не людину, то хоч рибу пожалійте! – кричав я, але ті чужоземці мене не розуміли.

— Бомбардуймо! — верещать.— Вогонь по ворожому крейсеру! Топи ту нещасну калошу! — Один так розпалився, що пошпурив на мене і свій портфель з книжками та сніданком.

— Ура! — закричали його друзі, коли один бублик влучив у віконце. Потім вони почали так гатити, що я думав, не витримають клепки і розлетиться бочка вщент.

І невідомо, чим би все це закінчилося, якби не Чюпкус. Він вдерся в коло нападників і почав кусати їх за литки, аж клоччя летіло. З вереском і криком орава розлетілася, а бочку знову підхопила течія і понесла далі через чужі краї та міста.

«Невже ж і я колись отак робив? — тремтів я від гніву.— Невже ж і я у річку кидав скло і залізо? — питав себе і не міг нічого втішного відповісти.— Всяке траплялося,— опустив голову,— але відсьогодні — крапка, і нехай мене півні заклюють, якщо я хоч раз зламаю слово».

Та заприсягнутися завжди легше, ніж зробити І гніватись не так уже й важко. Це може зробити кожен, навіть коли він сидить у бочці. Але як приборкати нехлюїв? Як приструнчити неслухів та нечупар? Бо ж до кожного вартового не приставиш! Дивись, зносить черевики і — плюсь! — у воду, начебто карасі без його дрантя і дня не проживуть. Або ще: переїде машина кішку, яка загавилася на дорозі,— теж у воду, немов її у річці чекає похоронна процесія і траурний хор пічкурів. А скільки склянок, гострих уламків та іншого непотребу люди кидають у річки та водойми! Що їм! Вони — не риби, у воді не живуть і нахромитись не бояться…
Так я думав і навіть про свої нещастя забув. Потім вхопив клаптик паперу, недогризок олівця і написав:

УСІМ! УСІМ! УСІМ»
Той, хто перший викинув у річку сміття, був найбільший ледацюга, нероба й браконьєр. Діти (малеча, карапузики й підлітки), не допускайте, щоб побутувала ця погана звичка.
Цінуйте воду кожної річки, озера й ставка, як воду своєї
криниці! — кричать риби, волають на поміч раки.
Всіх забруднювачів води — в Сахару!
Хай живе чиста, прозора вода!
Прочитай, перепиши 10 разів і роздай друзям.

Це звернення засунув у флягу, добре закрутив і вкинув у воду, а сам, мов величезну гору зрушив з місця, ліг відпочити. Тим часом течія несла мене повз великі й малі міста, повз містечка і села, доки не прибила до берега. А було це в столиці однієї дуже могутньої й дуже культурної держави, тому берег був вимощений гранітом та мармуром, прикрашений скульптурами й колонами, обсаджений деревами й квітами.

Висунув я руку в дірку, вхопився за ланцюг, вмурований у граніт на набережній, і почав гукати на допомогу. Якщо такий розкішний берег, то й люди тут мають бути добрі. За якийсь час чую — гуде. Дивлюсь — під’їжджає, виблискуючи нікелем і лаком, машина з величезним кузовом і червоними фарами. Такої гарної вантажної ма-шини я ще ніколи в житті не бачив.

«Але чому він до мене під’їздить задки? — не міг я второпати.— А може, тут така мода?»

Не встиг опам’ятатись, як кузов піднявся, відкрився і величезна купа сміття занурила мене разом з бочкою на дно річки.

Боячись задихнутися, я кілька хвилин борсався, перекидався, доки бочка нарешті не виринула. Але й на поверхні було не краще. З величезної труби, вмурованої в набережну, на мене ринула гаряча вода, від якої смерділо паленим рогом, гумою та іншим смородом. Вона закрутила бочку й винесла на середину річки.

— Якби я був вивідачем,— кричав, погрожуючи кулаком у дірку,— мені не треба було б тинятися вашим смердючим містом. Досить півгодини посидіти коло річки — все знатимеш про місцеву промисловість.

Але хто зважить на волання людини, яка нічого не може вдіяти? Так і поплив разом зі сміттям і мій голос, не досягши вух жодного жителя тієї країни. Я плакав, тремтів від безсилої люті і дуже жалкував, що моя бочка не крейсер, а крем’яна рушниця не гармата. Показав би я тим «культурним» нехлюям!..
Аж ось на горизонті, наче почувши моє волання, з’явився великий пароплав. Він плив проти течії.

— Тепер я врятований! — передчасно зрадів я. Далі побачив, як річковики, вимивши трюми від залишків нафти, весь бруд спустили у воду. Замість допомоги, до моєї бочки прилипла величезна смоляна пляма і разом з нами попливла в море.

«Тепер всьому кінець»,— не міг більше ні гніватися, ні кричати. Склав руки і в безнадії завів:

— Осла — по вухах,
Ведмедя — по кігтях,
А дурня — по роботі пізнаєш!

Але так мені й треба. Іншим разом буду розумніший. Тільки Чюпкуса жаль. Навіть описати важко, скільки він, бідолаха,натерпівся, коли біг за мною через ті численні звалища на берегах річки. Він так облип різним мотлохом, що важко навіть уявити, як він міг витримати такий напружений і страшенно перенавантажений марафон сміттяра!

А поблизу одного величезного міста сталося навіть таке.

Був, похмурий туманний день. Фоторепортер однієї себе шануючої газети готувався фотографувати чемпіона — рибалку, який на рогову блешню зловив стару вантажну автомашину. Саме тоді брязкаючи залізяками, повз нього на шаленій швидкості пролетів Чюпкус. Багато чого бачив той фоторепортер, але й він з подиву вирячив очі — упав, мов підкошений. А коли отямився, було вже пізно: Чюпкусів і слід прохолов. Щастя, що апарат, падаючи з рук, сам клацнув. Помітивши це, фоторепортер побіг до редакції й через усі гучномовці повідомив:

«Я, Пюре ля Каше, працівник усіма шанованої газети, був при добрій пам’яті й здоровому глузді, присягаюсь, що сьогодні опівдні на околиці нашого міста бачив незвичайне страховисько, дуже схоже на пилоспинного стегозавра, який вимер на нашій планеті два мільйони років тому.

З неякісної фотографії мені пощастило з’ясувати, що спинна пилка того чудовиська без трьох зубців, а луска, що заміняє панцир, торохтить, мов консервні бляшанки. Щетина в нього скручена в штопори, а надзвичайно довгий хвіст має на кінці гостру затверділу кістку, схожу на різників сікач. Хто побачить цього дракона, фотографуйте, малюйте, описуйте і негайно надсилайте матеріал мені. Найхоробрішим, найтямовитішим обіцяю надсилати нашу газету щонайменше сто років

Громадяни, поспішайте розбагатіти і не забудьте, що містер Кук виробляє чубуки для люльок!»

Те повідомлення звучало дуже смішно, але сміятися не було коли. Всі любителі чуток і вигадок тієї країни зібрали два величезних загони охочих ловити Чюпкуса і послали їх до річки: один — за течією, другий — проти течії. Для собаки-бідолахи почалися тяжкі дні. Його ловили сітками, ставили пастки, рили вовчі ями, стріляли з гармат, з літака на хвіст сипали сіль, та Чюпкус був невловимий: він вночі гнався за бочкою, яка пливла все далі й далі, а вдень ховався в кущах, відпочивав або біг манівцями. Може б, я и до сьогодні не дізнався про всі муки й нещастя бідолашного мого друга, якби течія не прибила до мене дитячого кораблика, зробленого з газети.

На ньому великими літерами було написано:

СТЕГОЗАВР — НЕ ВИГАДКА!

Це винайдена нашим ворогом нова машина для шпигунства. Будьте пильні й до всього готові. Кожного типа невідомого походження з бляшанками, пилкою й різаком одразу ж доставляйте в найближчий кабінет на рентген. Таким чином ви уникнете великих неприємностей.

НАША ЗЕМЛЯ ПОМОЛОДІЛА НА 2 000 000 РОКІВ!

Товариство по догляду за бродячими собаками і неприв’язаними котами готує привселюдний диспут на тему: «Вплив нашого негідного минулого на наше гідне майбутнє».

На диспуті Ля Мамля доводитиме Не Біді, що те страшне створіння не що інше, як стегозавр, відталий з вічної мерзлоти. Не Біда запевнятиме Ля Мамлю, що це єдине й останнє створіння інших планет, доставлене на землю невідомими апаратами. Вхід тільки за гроші. Проминати суворо заборонено.
Працюватиме повітряна пошта.

СТЕГОЗАВР НЕ ПОВИНЕН НАС
ЗАСТУКАТИ ЗНЕНАЦЬКА!

Пюре ля Каше і вельмишановний містер Кук засновують акціонерне товариство по виробництву мисливських гармат, які швидко стріляють. Мисливці, ваші гроші все одно не пропадуть: якщо не зустрінете того страховиська, ви зможете цю зброю повернути на будь- якого свого ворога чи сусіда!

ПРЕМІЯ В 1000 ТАЛЕРІВ!

Громадянинові, який насмілиться взяти відбиток вказівного пальця передньої правої ноги того страховиська, буде виплачена вищевказана сума і присвоєно почесне звання єфрейтора.

Генерал Жандармів

І чим далі я читав, тим більше обурювався. Ось тобі й культура. Ось тобі й розум. Всьому повірили, всього понаписували, а на моє звернення місця не знайшли. Аж у самому кінці дуже дрібними літерами було надруковане повідомлення:

БОЖЕВІЛЛЯ ЧИ ПРОВОКАЦІЯ?

Якийсь іноземець Майкл Пуп зі старої доісторичної баклаги звертається до нашої прекрасної молоді з закликом берегти воду. Яке зухвальство! Очищати воду, коли в нашому вільному світі тиняються всякі недобиті стегозаври,— рівносильно самогубству. З нами нічого не станеться, якщо ми від переляку й висипу питимемо чудовий живодайний напій містера Кука «Хапайковтай».

Примітка: цей напій годиться навіть для поливання вулиць.

Розгнівався я на таку дурницю і хотів було розірвати газету, та передумав і, ховаючи її в похідну сумку, раптом вирішив: «А чому б і мені не пошукати щастя в каламутній воді?»

Швиденько обшукав усі кишені в сумці, знайшов у них кілька приманок і почав через дірку рибалити. На всяку приманку у своєму житті ловив рибу, але на вовчого хвоста не траплялося. Закинув вудочку і не вірю, що щось спіймаю, аж раптом — сіп,— поплавок занурився у воду, я — смик,— а на гачку окунь у протигазі. Не вірю власним очам і закидаю ще раз. За окунем — йорж із зав’язаними клаптиком марлі зябрами замість протигаза. Після йоржа — пічкур, тільки той на носі нічого не мав, загартований був. Тоді щупак, той у своїй пащі цідило прилаштував. І так схуд, що ребра під лускою торохтіли. І так без кінця-краю: тільки встигай витягати. Вже й сіль закінчилась, і тільки тоді я зрозумів, чому вовк, устромивши хвіст в ополонку, без усякої вудки посеред зими стільки риби наловлює! Виявляється, приманка його чудотворна. І велике щастя, що про це, крім мене, ще ніхто не знає. Інакше жодної б рибинки ніде не залишилось, в криницях би на вовчий хвіст рибалили і, звісно, багато б наловлювали.

Але за кілька днів і мені та витівка набридла. Підібрав я найміцнішу жилку і вирішив спробувати порибалити на велику, перезагартовану рибу. На найбільший гачок нанизав залишки вовчого хвоста, три рази плюнув, закинув вудку й чекаю. Аж тут знову — хап,— і причепився ледь живий йорж якихось п’яти грамів. Я його не витягаю, даю йому можливість поводити, бо однак нема куди подіти ту дрібноту.
Чекаю, спостерігаю, що далі буде? Невдовзі того йоржа як схопить окунь кілограмів на п’ять і проковтнув бідолаху, мов дракон. А мені дарма, не гарячкую, не підсікаю.
На радощах окунь, проковтнувши свою здобич, задоволено перевертається проти сонця. Цієї ж миті його як схопить щупак десь кілограмів на п’ятнадцять, навіть вода навколо завирувала. Справжнє чудовисько з затонулого палацу.

А я однаково не тягну, думаю, що цим ще не закінчиться. Якщо в річці такі щупаки, то які ж у ній соми?
Відчуваю, бочка тільки — плюх! — пірнула і знову виринула. Тільки — ух! — пірнає, тільки — гоп! — знову вискакує. Вискочила й понеслась, навіть вода в боки розлітається. Як торпеда з підводного човна! Навіть боччині боки розігрілися, ковзаючись по поверхні води, а сом і не думає зменшувати швидкості. Тільки вискочить на поверхню, оглянеться і знову пірнає як скажений. Моє житло той бестія п’ятипудовий тяг зі швидкістю в якихось п’ятдесят вузлів на годину. Навіть Чюпкус на березі відстав, віддалився, а далі зовсім зник з очей.

Від тієї шаленої швидкості взяв я та й заснув ненароком. Не знаю, скільки проспав, тим страховиськом змучений. Прокинувся від сильного удару, аж угору підскочив, і швиденько огледівся: моя бочка між крижинами застряла й тріщить.
«Мабуть, те страховисько мене притягло в Льодовитий океан, а само зірвалося».

Так воно й було.

Поглянув я на залишки вудки і почав сваритися:

— Твоє щастя, що втік, а то я б шкіру твою, мов панчоху, зняв і соломою напхав. За опудало такого чудовиська будь-який музей у світі не пожалів би мішка грошей,— кажу я, а перед очима стоять метрові сомові вуса, хлюпає він ними, мов веслами, крутить дужим хвостом, як великим гвинтом пароплав…

Але що з тих мрій і грошей, як навколо така білина, як останні ополонки вже затяглися льодом, як сонце вже третій день висить на одному місці й капелиночки не гріє?

«Отепер я вже справді влип!» — мимоволі подумалось, і від цих думок ще холодніше зробилося.
Ух!

Далеко журавель літає, а мозолів під крилами не має.

БІЛІ ВЕДМЕЖІ ШУБИ

Як то добре, що я дуже щаслива людина. Пам’ятаю, впав я якось у криницю. І хоч би що. Доки падав, уявляв, що лечу. А коли шубовснув головою в холодну воду, уявив, що купаюсь. А як виринув з рибиною в зубах, виявилося, що я рибалю.

Іншого разу бебехнувся я з дерева і гепнув на сплячого їжака. Підхопився, верескнув з радощів:
«От поталанило, так поталанило!.. Коли б не їжак, святкові штани, мабуть би, забруднив!»

Тому я й тепер не засумував, потрапивши в холодні краї. Дві доби тупцював та витанцьовував, не маючи іншої змоги зігрітися, і думав:

«Як це добре, як чудово!.. А що б я робив, опинившись в африканських пісках? Там же як у духовці,— самі вишкварки з мене залишилися б. А тут як-не-як — ще руками розмахую і зубами — зуб на зуб не попаду…»
А під кінець третього дня в білій тиші Полярного кола несподівано почув я якусь дивну тріскотняву. Здивувався і, притуливши вухо до льоду, добре прислухався.

Анічогісінько.

Продзеленькало щось, мов бубонці на конячій шиї, і знову стихло.
Навколо тихо й біло. Так біло і так тихо, що, здається, і сніг, і намети, і лід не від морозу, а від тієї моторошної тиші завмерли, застигли. Мороз, мов голками, коле в очі. Я примружився і в щілини повік побачив, як здалеку поспішає Чюпкус. О святий Георгію! Це він так торохтів цвяхами, залізяччям, консервними банками і пробками від пляшок, то на його спині досі стирчала і як лісопильня дзижчалавила гострозуба лісорубівська пилка!

— Песику ти мій милий, рятівнику дорогий! — розчулився я і не стерпів, поцілував у холодний ніс свого вірного друга

Потім віддер з його хвоста сікача, зняв пилку і взявся за роботу. За півгодини стяг обручі, випиляв дверці, добре виспався і вперше дихнув на повні груди. Після каналізаційного смороду, якого я нанюхався на річці і в бочці, у мене від чистого повітря запаморочилася голова, і я подумав: не вдихаю, просто п’ю те надзвичайно чисте і ситне повітря.

Вдихав, втягував його, мов якийсь риб’ячий жир з холодильника, доки не почав кашляти, а кашляючи, вирішив: одним повітрям ситий не будеш. Треба їжу та якийсь одяг шукати. Огледівся навкруги, але нічого придатного не помітив. Навколо — нежива крижана пустеля, а на краю її, на вершок від землі, висіло нерухоме, негріюче сонце.

Холод лоскотав у носі, залазив під одежу й не стільки лоскотав, скільки щипав.
«Ось де почнеться мій жалібний плач! Це тобі не в селі Битогузівці! Хоч раз прийдеться розрахуватись за всі свої кепкування і безглузді повчання»,— подумав я, клацаючи зубами, і на всякий випадок підбором черевика перевірив товщу льоду.

— Береженого бог береже,— заспокоїв я боязливо гавкаючого пса і пояснив: — Бачиш, мій любий, на Північному полюсі набагато почесніше три рази підряд замерзнути, ніж один раз потонути. Ясно?
Чюпкус тільки весело замахав хвостом.

— Але ти, собачий сину, не поспішай радіти. Давай думати по- чоловічому: коли під ногами гупає лід, то під ним обов’язково повинна хлюпати вода. А де є вода, там живуть і риби, і птахи, і звірі. Словом, добрий мисливець тільки в заповіднику може померти з голоду. А так він на хліб заробить скрізь, хоч ти його на льоду, на камені чи на даху прив’язаним за ногу тримай.

Тому я, не довго думаючи, розпочав тренування за особливою і дуже складною програмою лісового нагонича: біг і гукав, горланив і руками махав, наче вітряк крилами, а зупинившись, мовчав і глибоко дихав, затискуючи то одну, то другу ніздрю.

Але на полюсі — не в батьковій хаті, так швидко не зігрієшся. Роздягнувшись, я натерся снігом, зігрівся і пішов обдивитись навколо. Поспішати було нікуди. До заходу сонця залишалося щонайменше п’ятнадцять діб.

Раптом над моєю головою щось пролетіло з великою швидкістю і зненацька запищало, заспівало дзвінким голосом, у мене навіть підошви спітніли. Я підняв рушницю, націлився — а вистрілити не зміг. То співала снігова вівсянка! Від її веселого щебету одразу ж ожила вся крижана пустеля, пом’якшав мороз і задрімав північний вітер.

«Та вона ж справжня героїня, коли здатна співати ось на такому холоді! — не міг намилуватися такою сміливицею.— І якою безжалісною має бути людина, яка пострілом змушує замовкнути цей чудовий голос!»

— Чюпкусе, назад! — наказав я собаці й помахав рукою відлітаючій пташині.

Трохи згодом над нами почало літати кілька білих арктичних чайок.— Виходить, тут недалеко має бути й вода, і земля,— твердо вирішив я і, міцніше закутавшись у кожушину, почимчикував далі.

Несподівано Чюпкус зупинився, мов примерз, наїжачився і взявся нюхати повітря. Потім підняв праве вухо. То був знак, що ворог недалеко. Я завмер, але довкола — ні живої душі. Ступив я кілька кроків, упав на лід, притулився вухом. Прислухався. Чую: тихо-тихо під чиїмись ногами рипить сніг. Отже, підкрадається, диявол. І не один… Ціла армія!

Наготував рушницю і завмер. Чюпкус і друге вухо нашорошив; це значило — ті, що причаїлися, вже зовсім близько.

Упав я ниць у намет снігу, закопався в нього, чекаю, що далі буде. Не дочекавшись нічого, обережно виглянув з кучугури й заціпенів з подиву. Недалеко від нас у неглибокому льодовому вибалку переминались з ноги на ногу сотні дуже дивних птахів. Здавалося, що вони в білих сорочках і чорних фраках. Вони тулилися один до одного, тупцяли на рипучому снігу і, зовсім як люди, намагалися зігріти задубілі ноги.

— Ну, нарешті й ми повечеряємо як слід,— підморгнув я Чюпкусові й вибрав найбільшого пінгвіна.

Трохи нахилившись вперед, мов чоловік,пригнічений важкими турботами, він ходив перевальцем навколо своєї самки і намагався собою заступити її від пекучого вітру.

Дивлюсь я крізь приціл і бачу: пінгвінова самка потупцяла на місці, потупцяла, викотила з-під себе яйце, передала його самцю. Той обережно дзьобом закотив його собі на стулені ноги, трохи присів і знову почав тупцятися на місці, вигріваючи яєчко, а самка перевальцем ходила навколо нього, розмахувала крильцями, розминала затерплі ноги, і тепер уже вона захищала від крижаного вітру друга, який був зайнятий важливою справою.

— Та це ж вони висиджують пташенят! — нарешті зрозумів я.— На такому морозі! Коли людина, взута й одягнена, не знаходить місця від холоду, вони висиджують потомство!.. Ото терпіння! Ні, Чюпкусе, треба бути розбійником, злішим за Алі-Бабу, щоб убивати таких зразкових батьків.

Довго дивився я на тих птахів, дуже серйозно зайнятих турботою про своє майбутнє потомство, і моє серце зігрівалося й зігрівалося. Отак вони мають вистояти цілих два місяці, аж поки під теплим батьківським пір’ям запищить той єдиний їхній пінгвінчик. Крім цього, він не повинен застудитися, його треба прогодувати в тій страшній крижаній пустелі і захистити від ворогів…

— Як собі хочеш, Чюпкусе, але лише нелюди стріляють в такі створіння,— мовив я, коли в грудях зробилося тепло-тепло, і пішов далі. А ті безмірно терпеливі птахи досі тупцяли, тулилися одне до одного, по двоє, парами, все чекали появи свого потомства.

Іду далі. Не стільки йду, скільки радію, що в цю завмерлу долину прийшли пінгвіни.
І раптом собака знову зупинився. Зупинився і я, бо завжди довіряв Чюпкусовому нюху: коли вже він підняв голову, значить, щось відчув. Не могло бути жодних сумнівів, бо він кінчик носа завжди тримав зразково чистим і холодним, щоб здалеку учути будь-який теплий запах здобичі. Він не замурзував ніздрів навіть тоді, коли їв. Та як і траплялося таке нещастя, Чюпкус перш озирався, чи не підкрадається хтось до нього, і лише тоді починав умиватися…

Гоп!… Бух! —- раптом під ногами провалився сніг і я впав у якусь темну нору. В ній було тепло й затишно. На долівці лежала ведмежа шкура. Я ліг, простягнувся і хотів уже покликати Чюпкуса, щоб і він погрівся, але відчув, що та шуба жива, ворушиться…

— Цього разу без шуби не повернусь,— вирішив я твердо. Потім поглянув на намагнічений Чюпкусів хвіст, зиркнув на компас — гулю на своєму носі — і без великих зусиль встановив, де північ, де південь, а сам подався на схід до тієї підступної’ тюленяної ополонки.

Ледь пройшов кілька миль, бачу: Чюпкус наїжачився і відступає задки, не сміючи гавкати. Я поспіхом звів обидва курки й приліг за виступом. Чую, хтось шкрябається і стогне, мов немічна людина. Підкрадається, виходить, а я нічого не бачу. Мені вже не по собі зробилося. І раптом зовсім близенько побачив три рухливі чорні цятки: дві менші, з кнопку завбільшки, а третя — з доброго гудзика від пальта. Тільки добряче придивившись, зрозумів, що то велетенський білий ведмідь, а ті три цятки — його очі та ніс.

Як собі хочете, але не кожен сміливець одважиться зачепити таку гору м’яса. Спочатку вагався і я. Та ведмідь не звертав на мене ні найменшої уваги. Він зайшов проти вітру і обережно підкрадався до невеличкої чорної цяточки вдалині. Я знову придивився і побачив, що то тюлень мирно дрімає коло своєї паруючої ополонки, гріє на сонці блискучі боки.

«Спочатку почекаю, поки ведмідь піймає тюленя, а потім одним пострілом добуду не лише дві гори м’яса, а й дві чудові шуби»,— швиденько змикитив я і взявся заряджати рушницю.

Але коло ополонки та чорна цятка зовсім несподівано розділилася на дві: одну велику, другу зовсім маленьку.

«Трьох одним пострілом!» — запалився я і почав повзти за вед-медем.

Білий розбійник не поспішав. Прикриваючись кожним заметом, приховуючись у кожній впадинці, він повільно, але вперто наближався до мети. І коли тюлень помітив небезпеку, було вже пізно: треба було вступати в нерівний б’й і захищати своє дитинча або, залишивши його, щонайшвидше кинутись в ополонку. Тюлень не вагався. Він ошкірився і зі злим шипінням кинувся назустріч ворогу. Незграбне малятко жалібно запищало і, ковзаючись, крутилося на місці. Старий, відступаючи, пробував зіпхнути його у воду, але ведмідь уже став дибки…

«Який я огидний користолюбець! — подумав, спостерігаючи за цим двобоєм.— Пробач, клишоногий, але цього разу ти сам винен». Підняв рушницю і, майже не цілячись, бабахнув у середину тих трьох цяток.

Ведмідь підскочив, захитався, повалився на лід і затих. Такому влучному пострілу міг позаздрити навіть сам винахідник крем’я-ної рушниці містер Берданке, але я не радів цьому.

Здер шкуру і зробив з неї таку шубу, що у самого Діда Мороза міг гостювати рік і навіть нежитю б не підхопив. Закутавшись у неї, міг би два роки проспати під ворітьми взимку.

З ведмежого жиру зробив кілька каганців і насмажив таких котлет з ведмежатини, що дві доби перевертався у бочці і не міг заснути, ніби гарячого каміння наковтався. Ласощі несказанні! І не ображайтесь, якщо я відверто скажу: людина, яка не їла ведмежого окосту, можна сказати, нічого ласого не куштувала. Навіть я, мисливець, який багато чого бачив і їв, ласуючи ведмежатиною, мав прив’язати язика, щоб не проковтнути його разом з нею.

Ось так ласую собі, а мене наче хто кілком по голові:

«А що буде, коли прийде весна? Ми ж пропадемо з Чюпкусом у цьому крижаному сум’ятті!»

І так я думав, і сяк гадав, але нічого путнього не міг змикитити: понесу м’ясо — залишусь без притулку, котитиму бочку — м’ясо залишиться на льоду. Запхнув м’ясо у бочку, але знову нещастя — не можу котити, слизько, а коли ореш носом, далеко не заїдеш. Та несподівано я взяв та й придумав: «А що коли приманити тих двоє ведмежат, приручити, а потім запрягти їх у бочку?»

Задумано — зроблено. Зарядив рушницю, одягнув нову шубу і наказав Чюпкусові шукати наші старі сліди. В білій шубі став я для всіх невидимий.

Невдовзі Чюпкус тихо загарчав і підняв одне обвисле вухо. Я приготувався. А коли він підняв і друге, наїжачився, почав обома ногами сніг рити, зрозумів, що небезпека дуже близько і що її треба чекати навіть з кількох боків.

Та боявся я даремно.

За кілька сажнів від нас, коло нагромаджених льодових брил мирно гралися двоє ведмежат. Ми довго спостерігали за ними і, впевнившись, що їхня мама зайшла далеко на полювання, підійшли ближче.

Ведмежата й не думали від нас утікати. Вони тільки вдруге в житті бачили і собаку, і людину, тому з цікавістю нюхали повітря і, нічого не розуміючи, крутили головами. їх дуже збивав з пантелику запах ведмежої шкури.

Але не був би я кращим мисливцем світу, коли б з першого погляду не зрозумів, що вигнало тих двох неслухів з рідного лігва! Швиденько витяг з сумки кілька рибин, що залишилися, і кинув їм по одній.

Ведмежата проковтнули і, навіть не облизнувшись, знову втупилися в мене. Та нема дурних! Рибу я їм тільки показував і заманював усе далі від того небезпечного місця, куди кожної миті могла повернутися їхня люба мама. Так і заманив тих неслухів до свого табору й не гаючись зі шматків шкури й дроту почав плести упряж.

Ведмежата не пручалися, коли я їх у бочку запрягав. Вони, дурненькі, думали, що я з ними граюсь. Навіть як були вже запряжені, вони перекидалися, кусалися і заплутували посторонки. Тоді я до однієї клепки прив’язав складну вудочку, а на її кінець повісив смачну рибину.

Рибина метляється перед носами ведмежат, але дістати її не можна. Голодні, кинулись вони до приманки і потягли бочку, а з нею зрушили і ласощі. І так усю дорогу: ведмежата доганяли рибину — рибина тікала від них, а бочка з волячою швидкістю рухалася вперед.

Така гра сподобалася і Чюпкусові. Весело гавкаючи, він гасав біля неслухів, забігав наперед, у розвідку, або, підганяючи звіряток, хапав їх за шерсть. Отак пересуваючись, за кілька днів добралися ми до берега закованого в кригу океану, а трохи згодом — до першого тубільного села.

І раптом на околиці села Чюпкус зупинився, мов сало зачув, і почав розривати злежаний сніг. Таким шаленим я його вже давно не бачив, тому прудко підбіг до нього і скам’янів: на снігу було добре видно відбитки слідів з візерунками. Зовсім такі ж, як ті, в рідному селі.

«Що за чудасія! — ущипнув себе за гулю на носі.— Невже ж знову ввижається?» — здивувався я і, закинувши голову, почав оглядати небо. Чюпкус нічого не зрозумів і далі принюхувався до снігу, але сліди як з’явилися, так раптом і зникли.

— Е-е, друже! Цей пасажир ходить по піднебессю,— сказав я собаці і на всякий випадок зарядив рушницю.— Ти тільки поглянь, що він тут наробив!..

Вся околиця села була встелена ведмежими, оленячими, тюленячими та моржевими тушами. Навколо них хазяйнували білі лиси і північні вовки.

— І знову сліди того злодюги! Мов тхоряка у чужому курнику похазяйнував!..— лаявся я, але не міг нічого зробити.

Село теж бенкетувало.

Побачивши таку дивну запряжку, нас оточили дуже веселі й щиросердні люди того краю. Вони падали зо сміху, смикали ведмежат за вуха і всі без винятку хотіли хоча б голову засунути в наше дивне житло.

Навіть найстаріші мисливці дивувалися з моєї винахідливості і вважали за велику честь потиснути мені руку.

Верховний вождь того племені, якого за велику мудрість прозвали Білим Моржем, заприсягався китовим вусом, що вперше бачить ось таку безколесу карету і таких дивовижних рисаків. І він довго сміявся, хапаючись за боки, нарешті мовив крізь сльози:

— Якби ти був моряком, я певен, що твоєму кораблю не потрібен був би вітер, його тягла б пара найсильніших китів. А якби ти був пілотом, то запріг би величезну зграю білих лебедів. Але ти мисливець. Великий мисливець! Тому дозволь мені називати тебе своїм братом — Мудрим Оленем.

Про таку похвалу я не смів і мріяти. Страшенно розхвилювався і подарував кожному старшому у племені по кращій блешні своєї роботи і по волосіні з хвоста білого коня. Потім одвів убік Білого Моржа і обережно почав розпитувати:

— Твоя думка бистра, як стріла, твій погляд гострий, як моржеві ікла, а твої слова чисті й гарні, як луска форелі, тому скажи, шановний, чому у вашому селі так весело і хто вам стільки м’яса настріляв?

— О, то велика таємниця! Жоден чоловік нашого племені, крім мене, не насмілиться тобі й півслова сказати. То страшніше за таємницю…

Вождь озирнувся, кинув пучку снігу через ліве плече, кинув через праве і почав мимрити якесь заклинання. Потім повернувся до мене і мовив:

— Учора до нас знову навідався сам Батунг, володар усіх моржів і ведмедів.

Я не витримав, посміхнувся й сказав:

— Та ти що, Білий Морже, духи вже давно ні в теплих, ні в холодних краях не водяться.

— Ти думаєш, старший брате, що рибалки красномовні тільки тому, шо риби німі? — образився він.— Тобі здається, що мисливці брешуть тому, що звірі, вбиті ними, мовчать? Ні, ти помиляєшся. То чиста правда, як чиста та вогняна вода, яку дав нам Батунг.

Тепер я все зрозумів. Той таємничий браконьєр справді встиг тут добряче похазяйнувати, а його літаюча тарілка нагнала такого жаху на жителів Півночі, які таких речей зроду не бачили, що вони того злодія навіть Батунгом назвали — злим духом Півночі.

«Так,— подумав я, викурюючи люльку миру,— та примара робиться щоразу нахабнішою і все більше скидається на людину. Ні водяники, ні лісовики, ні духи, ні мавки, ні відьми людям стільки зла не чинять. Тут щось не те»,— відчув дурисвітство, але вдав, що воно мене аж ніяк не обходить.

— Слухай, прудконогий мій брате,— не міг заспокоїтись добросердий вождь племені.— Все нещастя в тому, що Батунг уміє читати людські думки. Він однак уже знає, що ми про нього думаємо, тому мені нічого приховувати…

І Білий Морж розповів:

— Перед найбільшими морозами, коли в морі плавали тільки поодинокі крижини, чоловіки нашого племені готувалися до останньої риболовлі. Вони все робили так, як навчили їх діди й прадіди. Перед тим, як вийти в море, вони з найкращого дерева вирізьбили небесну людину — Батунга, поставили його на високому камені, палили на його честь багаття, диміли мохом і до ніг йому щоранку й щовечора клали по невеличкій висушеній рибині. Лише після цього сміливці вийшли в море, але нічого не спіймали.

Повернувшись з порожніми руками, рибалки розкололи Батунга, відібрали рибу і зробили іншу небесну людину — з найбільших моржевих іклів. Але й та їм нічим не допомогла.

Тоді вони викинули її собакам, витесали собі кам яного володаря моржів та ведмедів і ще раз вийшли в море щастя шукати. Але й цього разу їхні весла залишилися без роботи. Вийшли з човнів чоловіки і на порох стерли таку неспроможну небесну людину. Вирішили рибалити без Батунгової допомоги.

«Навіщо нам такий Батунг, який нічим не може зарадити?» — сказали вони і вийшли в море вчетверте.

Повернулися з повнісінькими човнами лосося.

Все плем’я раділо такій удачі. Люди танцювали, співали, змагалися в силі, але нікому і в голову не прийшло подякувати Батунгові. Навіть луски ніхто не кинув у вогонь на його честь.

І раптом він сам прилетів до нашого села за даниною. Він був не дерев’яний, не з іклів і навіть не з каменю. Залізний Батунг прилетів мов вихор і почав гуркотіти громами, кидатись блискавками. Він був страшенно лютий, тому ми з жаху попадали на холодний мох і цілий день не сміли підняти на нього очей. Він ходив по наших юртах і брав усе, що хотів. А коли він полетів, на околиці села ми знайшли багато звірів, оббілованих звірів.

Ми довго ні до чого не торкалися і все міркували, що робити, але ні до чого не додумались, вирішили веселитись і чекати нової появи Батунга.

— Справді, Білий Морже, кепські ваші справи. Живий бог у тисячу разів гірший за дерев’яного, костяного чи кам’яного. Його не розколеш, не викинеш собакам, не перемелеш на муку…

— І я так усім кажу!

— Але ти не журися, я вам якось допоможу.

— А як ти нам допоможеш? Ти ж не небесна людина, ти до нас хоч і на дивних, але ж на санях приїхав…

— А це що? Бачиш оцю палицю з двома дірками? Послухай! — пальнув угору, а тубільці з жаху попадали на сніг.— Встаньте, це не блискавка, а простий постріл,— зніяковіло почав їм пояснювати, але вони й слухати не хотіли. Лежали ниць і боялися поглянути на мою стару крем’яну рушницю.

Цілий день рота не закривав, пояснював, доки від холоду в зуби зашпори не зайшли.

Ще півдня умовляв, підв’язавши щелепи хусткою, але так і не переконав, що шріт не собака: коли випустиш його, назад не повертається. Нарешті махнув на все рукою, проміняв ведмежат на добру собачу запряжку, закотив бочку на сани і знову вирушив у дорогу. Але перед від’їздом устиг здивувати тубільців ще одним складним винаходом.

Виміняв я в одного жителя прекрасного полярного кота і потай від усіх навчив його виконувати три мої команди: вперед, праворуч, ліворуч. І коли в призначений день після щедрого частування все село вийшло мене проводжати, витяг його з-під поли, пустив попереду собак і вигукнув:

— Уперед!

Собаки, мов скажені, кинулись за котом, і ми понеслись так, що нам міг позаздрити найвинахідливіший водій аеросаней. Ще спробував подякувати тубільцям за гостинність, але не встиг. Все село падало зо сміху, повзало по заметах. А коли вони сяк-так повставали, сніговий вихор заліпив мені рота і сховав село.
Їхав я ось з такою швидікстю і думав, що за якийсь тиждень чи два доберусь до своєї домівки, але моїй мрії не судилося здійснитися.

Бачте, летіли ми з такою шаленою швидкістю, що магніт у животі Чюпкуса взяв і перевернувся, а його намагнічений хвіст повернувся убік, тому ми помчали не прямо на південь, як бажали, а відхилилися на якихось п’ять градусів на південний захід, тому одного чудового дня опинилися коло моря, в якому плавали і шурхотіли крижини.

— А щоб тобі в шубу не влізти! — засумував я, ніби муху проковтнув, і вже хотів повертати назад, але, добре огледівшись, зрозумів, що це не берег, а край величезної крижини. Треба було зразу ж утікати з того місця, але мені жаль смертельно загнаних собак, побоявся загубити зовсім знесилену кішку та й кінець кінцем сам трохи залінився, тому швидко отаборився на ніч.

Опівночі мене розбудило страшенне виття і гамір. Коли я виліз з бочки, щоб обдивитись, побачив величезну літаючу тарілку. Вона висіла над нами у височині в кілька сажнів і, дратуючи собак, різала темряву на полоси сліпучим світлом. Аж ось в освітленій кабіні я побачив головастого, банькатого пілота, який насміхався наді мною.

«Ага, так ти ось який!.. Ну, почекай! — кинувся я до бочки за рушницею, але тарілка піднялася і зникла в зоряному небі.— Бачиш, ось ми й познайомились. Думаєш, запріг духа, то й можеш усіх зобиджати! Запам’ятай, тільки три рази чорт мисливцеве терпіння випробовує, а на четвертий — сам шию ламає!» — посварився я в його бік і вже залазив у бочку, але — о лихо! Разом зі мною подихати свіжим повітрям виходила й кішка. На неї напали злі полярні собаки. Бідолаха кинулась навтіки. І так уся запряжка вмить зникла у сніговому вихорі.

— Назад! Повертай назад! — кричав я, охоплений жахом, і зовсім забув, що вчена кішка такої команди не розуміє.

І поки я лаяв не зовсім досконалий засіб їзди, доки змикитив, що вигукни я кілька разів «ліворуч» або «праворуч», без великих зусиль повернув би і кішку, і собак,— на морі піднялася буря. Розбурхані хвилі відкололи величезну брилу і понесли, а разом з нею понесли і нас з Чюпкусом далеко у відкрите море.
До самого ранку простояв я на крижині як стовп і не міг зрушити з місця. Навіть гніватись не мав на кого, не було кому й пожалітися.

«Розум мій, розумочок, вернись до мене ще разочок!» — вилаяв я себе подумки і відчув, як з підпухлого ока викотилась пекуча сльоза, але я вчасно згадав, що мисливцеві плакати не личить, тому стримався і сказав Чюпкусові:

— Погані наші справи, друже, дуже погані, але труднощі мисливцеві на те й даються, щоб він мав що долати.

Трикратне «ура»!

Палила б свиня люльку, так нижня губа короткувата.
БЛАКИТНИЙ КИТ
Довго стояв я на краю того безмежного льодового острова і дивився в синю морську далину. Десь за нею мав бути мій рідний край, бори, порослі ялівцем, мохи, прикрашені боровиками, і дим батьківської хати, що пахне горілою берестою.

— Добре птахові восени у вирій летіти, бо навесні може назад повернутися,— важко зітхнув я.— А як нам, Чюпкусе? — запитав у гавкаючого пса і відчув, як нелюдський біль стиснув серце.

Гірко, коли подумаєш, але мисливцеві сумувати не личить. А крім того, і слова, даного тубільцям, треба дотримати, і того таємничого браконьєра хоч з-під землі дістати, з Місяця привезти, але покарати як слід.

Тому довго я не сумував, а наколов льодових брил і почав будувати затишок для Чюпкуса, а для себе — ескімоське житло. Працював шпарко, бо небо знову віщувало бурю.

Ледве встиг я влаштуватися в новому житлі, як подув сильний вітер, а далі й зовсім розлютився, геть розшаленів, землю з небом змішав. Вихори свистять, хором виють. Море потемніло, розбурхалось, згорбилось, а гори води обрушилися на наш льодовий острів.

Аж раптом трісь-трісь, трах, та-ра-рах, трісь-трісь, трах-та-ра- рах! — почало якось дивно гриміти, аж під серцем захолонуло. Пере-якався я на смерть, а коли опам’ятався, зрозумів, розколюється наша величезна крижина.

Цілу ніч не міг зімкнути очей, а коли розвиднілося, побачив, що крижина розкололась на багато великих і малих острівців, роздробилась на шугу , а ми, мов навмисне, сидимо на середній і швидко віддаляємось на південний захід. Хвилі перекочуються через житло, навкруги мокрінь, слизько, а нас таке чхання від вогкості розбирає, що, здається, чхнеш — і ніс відлетить разом з бризками.

Такого свинства я не передбачав, тому вдарив по лобі кулаком і глибоко задумався. Навіть вуха почервоніли й почали рухатися від тих занадто розумних моїх думок.

Поблизу пропливло кілька суден. Я кричав їм, махав шапкою, стріляв угору. Вони мені відповіли тим же, бо, мабуть, подумали, що то одна з дрейфуючих дослідних полярних станцій.

«Все!» — подумав я, дивлячись на останню затухаючу ракету, але не розгубився, тим паче, що на неї несподівано хлинув досить сильний дощ. Здивовано підвів голову, але на небі нічого підозрілого не побачив: на небі—ні хмаринки… Але тут знову — хлюп! — на мене тепла водичка, мов з крана в лазні, і облила з голови до ніг.

Вже я й шубу почав скидати, щоб викупатись як слід, але на всякий випадок ще раз оглядівся і з подиву присів. На край нашої крижини морські хвилі викинули якесь велетенське страховисько.

Підпер я запухлу повіку скалкою, добре придивився і зметикував, що то велетень з велетнів — блакитний гренландський кит.

Він був ледь живий і тільки зрідка плескав об лід величезним хвостом, насилу його підіймаючи,або, проковтнувши пінисту океанську хвилю, випускав її двома величезними фонтанами прямо мені на голову.

Я навіть зігрівся від хвилювання, а кит задихався не на жарт. У нього була дивно роззявлена паща, заросла гнучкими вусами, а в ній застряла якась страшна зелена живність і не дозволяла йому вільно дихнути. Я здригнувся. Вхопив рушницю і трохи відступив назад.

«Ну,— думаю,— на все полював, але такої морської корови ще не доводилось застрелити. Лише найжирнішого в світі молока з неї буде не менше трьохсот відер. А вже шкіри, а вже жиру й м’яса!.. На дрейфування до самого Південного полюса вистачить».

Став я на коліно, прицілився. Тим часом кит розплющив одне велетенське око і так жалібно поглянув на мене, що моя рука взяла й опустилася. З гігантового ока на лід упала величезна тепла сльоза, яка б не вмістилась навіть у кількох відрах.

Ледве і я не розплакався.

Така сльозина!

Одна справа, коли плаче маленька мишка. Писне, бідолашна, змахне ніжками з очей блискучу росинку — і скільки того плачу, а тому, хто це бачить,— жалю. Але зовсім інша справа, коли плаче найбільший із ссавців. Такий не тільки розжалобити, але й утопити в сльозах може!..

«Видно, дійсно погані справи, коли такий велетень плаче, мов маленький, і сліз не соромиться»,— задумався я. Тим часом розплющилось друге, наче великий козуб, китове око і з нього теж викотилась солона і важка, мов п’ять кавунів, бідолахова сльоза. Звір підняв хвіст і ще раз збайдужіло опустив на лід — так іноді людина, в чомусь зневірившись, на все махає рукою.

— Не сумуй, ми тебе не скривдимо,— заспокоїв я плаксу і погладив ніжний бік. Від кита пашіло жаром.— Він, чого доброго, візьме та й помре від перегріву,— занепокоєно сказав я Чюпкусові, а той дурник не повірив мені і почав зло гавкати.— Так, так, любий друже, кожен кит звик плавати в дуже холодній воді.

Він стільки виробляє тепла, що повітря не в силі його охолодити. Тому ці велетні, викинуті на берег, якраз і помирають від перегріву, ясно? І чаєм з малиною тут нічого не вдієш. Йому потрібна холодна ванна з льодом, розумієш ти, нетямо, чи ні?

Бачив, що й ці слова не вплинули на Чюпкуса. Та коли відкрився, мов двері доброго сінника, китів ротик і той собачий син почув калатання велетенського серця, яке важить півтонни і переганяє ріки крові, він більше гавкати не посмів і позадкував од звіра.

Змокрів і я, доки оббіг того морського гіганта. Дев’ять потів зійшло, але розум не підказав, що мені з ним робити? Страшенна гора м’яса! Ні її посунути, ні зрушити з місця — сам плавник якихось тридцять пудів важить.

Нарешті я зважився: коли вже судилося загинути китові, то нехай першим загине те зелене створіння, що застряло у нього в горлі і не давало спокійно дихнути.

Швидко приробив до рушниці гарпун, до гарпуна прив’язав найміцнішу мотузку з жил ведмедя, другий її кінець прикріпив до нашого льодового житла і, прицілившись, вистрілив.

Гарпун поцілив у голову страховиська, а я, вхопившись за мотузку, спробував ту білооку гидоту витягти з китового горла. Але це виявилося зайвим. Як тільки я взявся за мотузку, гарпун сам вискочив, а з китової пащі почулося якесь скажене шипіння.

Зелене страховисько на моїх очах почало зменшуватися, а трохи перегодя кит сам без будь-якого зусилля виплюнув його і, набравши повні легені повітря, так вдарив хвостом об лід, що крижина не витримала і розкололась надвоє. Морська корова провалилася в розколину, бризнула двома величезними фонтанами і пірнула у глибину. А виринула за півкілометра від нас.

Навіть сльози радості у нас з Чюпкусом виступили на очах, спостерігаючи, як радіє й грається та гора м’яса в три тисячі пудів.

Від радості за кита ми забули і про свої нещастя. Потім ми пішли подивитись, що той велетень виплюнув.

Виявилося, то була надувна жаба. З такими діти дуже люблять купатися в Паланзі . Від злості Чюпкус заходився рвати її зубами, але я його стримав:

— А в чому провинилася та гумова дурка? — сказав я йому.— Але малих піратів, які в морі залишають отакі страховиська, варто було б укусити за м’яке місце. Кит трохи не задихнувся, а що вже казати про маленьку рибу або й зовсім дрібну?

Жах!

— Хлопці, дурний я чи ні?
— Залазь під стіл — скажемо.
ПАЛАЮЧЕ МОРЕ
Чим далі морська течія несла нашу крижину на південь, тим прекрасніші були краєвиди, які зігрівали мою душу і радували очі. Щогодини море міняло кольори. Залежно від кількості всякого мулу на дні вода ставала то зеленою, то синьою, то навіть яскраво-оранжевою. Навколо нашого льодового острова ще плавав той кит, який ледь не помер від перегріву. Він дуже радів, повернувшись на волю, а ми з Чюпкусом, споглядаючи за його пустощами, боялися, щоб велетень знову не вдавився викинутим у море непотребом. Бачите, коли пливеш на південь, міняється не тільки колір води. До нашої крижини вітер дедалі частіше й частіше прибивав різні уламки, пляшки, коробки та інші залишки людського нехлюйства.

А тепер уявіть собі: серед усього того плаває й весело нам усміхається своїм невеличким, трохи меншим за ворота, ротиком морський гігант. Просто жах!

За одну мить кит міг стільки проковтнути того непотребу, що потім навіть найсміливіший хірург бульдозером не зміг би вичистити його забрудненого шлунку!

Не міг я дивитися на все те, тому заплющив очі й з головою закутався шубою. А коли зголоднів, не втерпів і визирнув одним оком з-під шуби: вітер стих, сміття поменшало, море зробилося дивного пурпурового кольору. Зацікавившись, я підійшов до краю крижини і навіть рота роззявив. Навколо нас, скільки сягав зір, у воді плавали якісь невеличкі червоні ікринки.

— Яка наруга! — скрикнув я.— Яка страшна наруга! Хліба — й крихти, масла — ні шматочка, а ікри — хоч відрами черпай!

Схопив я рибальський сачок і почав ту ікру черпати. Черпаю і висипаю на лід, радію, але та купа ікри ніскілечки не збільшується, а розширюється, розповзається в боки, мов підігрітий холодець, і знову падає в море…

Придивився, а ті ікринки живі! Рухаються. Підніс я їх у жмені до самих очей і зрозумів: зовсім то не риб’ячі яєчка, а дуже малесенькі червоні рачки. Тому вони й рухаються та розповзаються навсебіч…

— Тьфу! — голосно сплюнув я і пожалівся Чюпкусові: — Кому раки, кому підосичники, а мені так борщ найсмачніший.

Чюпкус аж заскавучав і облизнувся.

А вночі що сталося! Ті рачки, виявилося, фосфоричні. Коли стемніло, вони засвітилися, мов їх запалили. Від них освітилося море. Такого видовища я ще ніколи в житті не бачив. Навколо темно, небо чорне, на ньому де-не-де світяться холодні зорі, а ми пливемо блискотливим срібним морем. У тому морі, мов таємничі кораблі, плавають кити і випускають величезні неонові фонтани. Під ногами вогнем киплять глибини, а далі, скільки оком глянь, крутяться водоверті розплавленого срібла, золота й діамантів.
Я був як зачарований. Кинув рушницю на лід і сказав:

— Нехай загризуть мене кроти, якщо я коли-небудь без потреби вистрелю в якусь тваринку! Ось яке мале, дрібніше за блоху створіння, а скільки від нього людині радості! А що вже казати про зайчика або красеня лося!

Чюпкус мене не зрозумів. Він боявся неонового світла і, наїжачившись, гавкав на ту красу. А я забув про все на світі, тільки озирав¬ся довкола і навіть про сон не думав.
Казка!

Аж ось з того блискотливого моря виринула чорна голова з двома білими іклами. Двоє блискучих очей втупились у мене. Звір чмихнув у білі вуса, струснувся і, крутнувши головою, встромив гострі ікла в край крижини. Потім почав залізати до нас у гості. При цьому він кректав і важко сопів.

Чюпкус наїжачився і загавкав. Я кинувся шукати рушницю, та було пізно. Величезний морж проповз повз неї і, не спускаючи з мене очей, перевальцем потроху наближався.

«Пропав,— майнула думка.— І саме зараз, коли навколо така незвичайна краса! Штрикне ось такий атлет в кілька тонн півметровими зубчиками — і без труни до предків помандруєш… Що робити?»

Я задкував, надуваючи щоки, гарчав, тупотів ногами, рачкуючи, залякував звіра, а він — ніякісінької уваги: перевальцем наближається і чмихає в рідкі і добряче посивілі вуса.

— Моржику, малесенький,— заговорюю ту великовагову бестію, а він тільки струшує блискучою шкірою і ступає по льоду ногами- плавниками.

З переляку і я почав плескати долонями об лід, а ногами відчуваю: відступати нікуди — за спиною вода…
«Що буде, те й буде! — подумав.— Все одно йому по-доброму не дамся!» Схопив рибальський поплавок і шпурнув у моржа. З поспіху ледве не схибив. Але морж кивнув головою, піймав носом той м’яч і, ставши на плавники, почав жонглювати, як у цирку.

Стояв я, закам’янілий з подиву, і не знав, плакати мені чи сміятись? Від великого припливу сміливості сів на лід, нагріб снігу і приклав до гарячої голови.

«Невже він утік з цирку?» — стукнула в голову думка, мов копійка в порожню копилку, але поворухнутися не було ніякісінького бажання.

І тільки тоді, коли зовсім охолов, обережно підтяг ногами ще один поплавок, обтягнений сіткою, і кинув його моржеві. Звір і його спіймав, а потім з обома почав виробляти такі трюки, що я не стерпів і заплескав у долоні.

— Врятовані! — скрикнув я не своїм голосом.— Ми врятовані! — побіг до бочки, витяг кілька рибинок і одну кинув гостеві. Він спіймав її на льоту і вклонився мені кілька разів.— Ще просить, шельма,— зрозумів його поклони і кинув останні, а морж, проковтнувши їх, розлігся на крижині, і не думаючи нікуди зникати.
Неймовірно! Чудово!

Тим часом нашу крижину підхопила сильніша, набагато тепліша течія. Лід почав танути, мов білий овечий смалець на сковороді. Море вкрилося чорними плямами, зробилося пористим, дірчастим.
Світало. Повіяв вітер.

Знову зарябіла поверхня води, а в ній показалося ще кілька моржевих голів, які пливли за нами. Добре при-дивившись, зрозумів, що то прудка самка з двома малятами. Вона плавала біля самої крижини, чмихала, била плавниками по воді, проганяючи своїх діток, які намагалися вилізти на крижину. А старий морж тим часом грався поплавками і по-всякому заманював до себе тих нетям.

То було дуже цікаве, але досить сумне змагання. Добра та дбайлива мама хотіла, щоб її діти були чесні й достойні своїх предків морські звірів а старий, колись скалічений злими людьми, цього не розумів і намагався морженят зробити ручними тваринами чи дикими артистами.

Нарешті моржиха втомилася. Пірнула у воду, виринула трохи далі і, вдаривши хвостом по пінястій хвилі, затихла. Мовляв, як собі знаєте!

Переборовши страх, голодні й худі, морженята сяк-так вилізли на нашу крижину. Вони носом штовхнули поплавки, попробували їх іклами, але, піймавши облизня, втупилися в батька. Морж зі шкури вилазив Він жонглював з поплавками на носі, перекидався з боку на бік, плескав плавниками об лід, але діти однаково не зрозуміли, навіщо потрібні ті дивні рухи, коли у пащі батька не з’являється риба чи інше щось їстівне.

— Е-е, брате, жалюгідні веселощі, коли в животі кишки марші грають,— відібрав у старого поплавки і поплескав його бік.— Я твоєї сім’ї, друже, навіть за трюки світового значення не прогодую. Давай ворушись і пошукай дітям чогось закусити.

Морж ліниво плюхнувся у воду, попірнав біля крижини і знову виплив на поверхню. Цього разу він тримав на носі стару, водоростями зарослу морську міну…

— Тривога! Чюпкусе, рятуйся! — скрикнув я не своїм голосом.— З тим м’ячиком він нас зітре на порох! — На всякий випадок підготував бочку до відплиття і, вхопивши залишки риби, почав кидати її якнайдалі від нашого острова.

Морж, облишивши міну, ловив рибу і годував нею малечу. Але риба закінчилася. Вклонившись кілька разів невидимій публіці, він знову підняв на ніс той динамітом напханим поплавок, і потроху почав наближатися до нас.

Ми з Чюпкусом залізли в бочку і щонайшвидше відіпхнулися від того страшного місця. Я веслував, вхопивши шматок дошки, з усієї сили, але морж був набагато прудкіший. Думаючи, що й бочка підходить до циркових вправ, він підліз під неї і, кілька разів підкинувши її вгору, добряче нас викупав. Але бочка йому здалася занадто важкою, тому він знову взявся за те залізне страховисько.

— Ти тільки глянь, Чюпкусе, що зробили з того прекрасного звіра люди. Він тепер не вміє поводитись у морі, як справжній звір, і в цирк не може повернутися, як справжній артист. Біда та й годі.

Тим часом морж підійшов до нашої крижини і, розігравшись, ще раз підкинув міну вгору. Її бік, покритий водоростями, сковзнув, а один ріжок вдарився об крижину… Я заплющив очі і великими пальцями заткнув вуха.

Страшенної сили вибух підняв нас з великою хвилею і відкинув далеко вбік. Ще довго над водою висів чорний дим, блукала луна від гуркоту і вирувало море. Ще довго на місці нещастя пірнали морженята, шукаючи свого батька, але там, крім залишків нашого острівка, нічого не було.

— Бачиш, Чюпкусе, на що здатні злі люди,— не знаходив я слів.— Бачиш, чим кінчається та військова гра,— ніяк не міг отямитися і зовсім не помітив, як перед нами виплив підводний човен Він націлив на нас гармату і почав сигналити якимись знаками. Я нічого не зрозумів, але щонайшвидше скинув сорочку і почав, мов білим прапором, махати нею нападникам. Човен підплив ближче. З води випірнула схожа на ополоник залізна рука, підняла бочку вгору, струсила воду і вкинула її в трюм човна, який відкрився. А з нею і нас.
Бебех!

Ото країна, ото край:

води — хоч втопися,

дров — хоч згори,

а хліба — хоч з голоду помри.
У ПОЛОНІ
В нашій в’язниці було темно й задушливо, мов у вовчій пащі. За стіною гули машини, клацали вимикачі, погупували повільні кроки кривоногих вартових.

Може, через день, а може, через два в трюм набилося повно людей. Я нікого не бачив, тільки чув їхню приглушену розмову, скрипіння стільців, брязкання зброї та різке дзижчання апаратів. З бочки не вилазив: доки сидів у ній, мене ніхто не мав права вважати своїм полоненим. Цього вимагали міжнародні морські правила, тим більше, що я, прив’язавши носовика до вудочки, підняв його як прапор своєї країни. Раптом гамір утих. Потім засвітилися два дуже потужні прожектори і перехресними променями вдарили в очі. Я ледь не осліп, а Чюпкус навіть заскавучав від болю.

— Вас узяли в полон військово-морські сили Нейлонової держави,— почувся голос старого грамофона.

— Хто? — нічого не зрозумів я.

— Військово-морські сили.

— Але ж я ні з ким не воюю.

— Воюємо ми.

— Ага, тепер розумію: вам не вистачає генерала?

— Нам нічого не невистачає.

— Як не невистачає? Видно, у вас не всі вдома, коли у відкритому морі не оселедців, а людей ополоником ловите.

— Полоненому розмовляти суворо заборонено.

Хоч вони ще нічого поганого мені не зробили, але я розгнівався, тупнув ногою і сказав:

— Я вільний громадянин і не потерплю ніякого насилля ні вдома, ні в гостях. Тому попереджаю: не грайтеся з вогнем! — звів обидва курки і приготувався до оборони.— А, крім того, я на своїй території і вимагаю відповідного вшанування прапора моєї держави.

Вони виключили машину, встали, зіграли марш і знову почали все спочатку. Триста тридцять три рази той розладнаний грамофон повторював одне й те саме, доки я не витримав і поступився. Чи ж можна сперечатися з машиною?

— Ви маєте казати правду, тільки чисту правду і більш нічого,— попередив мене грамофон.

— Я не знаю вашої правди і не маю що казати,— знову розгнівався я і відвернувся до стіни.

— Кажіть, що прийде вам у голову,— поступилася машина.— Ми все запишемо.

Коли я звик до сліпучого світла прожектора, побачив дивних головатих людей. Вони сиділи півколом, натискували на різнокольорові кнопки машини, яка говорила, і далі допитували мене:

— Прізвище?

— Мікас Пупкус.

— Народився?

— В лісі.

— Заняття?

— Сиджу у полоні.

— Прошу не жартувати,— розгнівалася машина і заблимала червоним оком.— Мої лампи до цього не пристосовані. За кожну поломку з вас здеруть утроє. Повторюю: заняття?

— Мисливець.

— Звідки прибули?

— З села Битогузівка Ведмежорізницької волості.

— Що робитимете в Нейлонії?

— Не знаю, ви самі мене туди тягнете, тому дозвольте запитати, з якою метою нас допитуєте?

— Машині питання задавати не можна,— знову почувся деренчачий голос.— Перегорять лампи.

— А коли моє терпіння перегорить? Хто тоді відповідатиме?

— Завод запасних частин.

— Ну, коли так, на добраніч,— сказав я і навмисне захропів.

— Спасибі за розмову. Прошу приготуватися до перевірки,— ввічливо відповіла машина, а люди мовчали, мов воскові мумії, натискали кнопки і витрішкуватими, немигаючими очима дивилися то на мене, то на показники і лампи машини.

До бочки підійшли два головаті, тонконогі солдати. Одягнені вони були в дуже блискучий, шурхотливий одяг, а на головах мали шоломи з товстого скла. Обидва в окулярах, з навушниками, антенами і ще з якимись незрозумілими обладунками, прикріпленими до голови та спини. Молодчики наказали нам швидко вилізти з бочки.

«А навіщо мені бундючитись, коли так увічливо просять?» — подумав я і виліз за своїм бажанням. На всякий випадок ще й руки підняв. На міжнародній мові солдатів і мисливців це значить: хлопці, чого ви мене боїтесь, коли я й сам від жаху тремчу? Але ніхто не звернув уваги на той мій шляхетний жест. Підбіг офіцер, взяв рушницю, вудочки та інші мисливські снасті.

— Вони будуть передані в науково-дослідний інститут,— пояснила і на мить не змовкаюча машина.— В нашій країні іноземцям ходити озброєними суворо заборонено,— пояснила вона і заблимала лампочками інших кольорів.

Підморгнув і я їй, а потім попросив пояснити, де ми опинилися, що нас чекає та коли нас відпустять додому. Розумна машина одразу ж виконала моє прохання

— Наш флот вже цілий тиждень у всі телескопи, телебіноклі й телеокуляри стежив за вашою дрейфуючою шпигунською станцією і встановив, що ви одним пострілом з рушниці скинули в море кита і одним махом руки підірвали найбільший у світі айсберг. Це можна зробити тільки тоді, коли володієш незвичайною зброєю. Ви небезпечні вороги

Я знизав плечима і посміхнувся. А навіщо мені було скромничати? Біс з ними, нехай досліджують, бо в нашому селі чоловіки не починають серйозної розмови, поки не перевірять один одного дотепним словом чи злим домашнім тютюном.

Солдати підійшли до мене, взяли попідруки і підвели до дуже зручного стільця.

Я трохи попручався і зрозумів, що ті тонконогі солдафони справжні доходяги і що їх можна без великих зусиль однією рукою скрутити. Але я, шануючи звичаї чужої країни, слухняно сів і закинув ногу на ногу.

Офіцер до всіх кінцівок прикріпив безліч дротиків, на голову надів шапку, в якій було багато прикручених ламп, до кожної волосини підключили електрострум, а язик затиснули збуджуючими щипцями.

— Перевіряю! — оголосила машина і заблимала сотнями червоних, синіх і зелених лампочок.— Все правильно,— ствердила вона.— Уточнюю: приручений звір не собака, а гонча.

На моє місце таким же чином посадили Чюпкуса і до кожної з чотирьох ніг прив’язали провід. Та тільки вони доторкнулися до хво-ста, машина задрижала, зашипіла і ледве встигла скрикнути:

— Аварія, горю!..

Після цього вона задиміла, засичала, а над нашими головами загорілася червона сигнальна лампочка і почулося верескливе виття сирени.

Збіглися всі офіцери човна, але їм не вдалося з’ясувати, правду мій Чюпкус гавкає чи біс у нього на умі, коли він їм хвостом махає.

Всі їхні машини собака перепалив, але про проковтнутий магніт жоден з тих учених не додумався запитати. Мовчав і я. А що мені? Нехай знаходять самі, якщо такі хитрі!

Нарешті до каюти вбіг захеканий матрос і поспішно відрапортував:

— Знову нещастя, зіпсувався компас!

Зі страшенним гамором усі побігли за матросом, а коли повернулися, я їх не впізнав. Слідчі були ті і вже не ті: вони підняли скляні шоломи, були приємні, ласкаві, добросерді і розмовляли зі мною, як з рівнею.

— Ви керуєте якоюсь незрозумілою для нас технікою,— сказав капітан.

— Може бути,— сміливо відказав я і не почервонів анітрохи.— Як ви мені, так і я вам!

— Зрозумійте, коли човен не досягне берега, не досягнете його й ви,— покірливо мовив капітан.

— А навіщо він мені здався той ваш берег? — не піддавався я на жалісливість.— Я й без нього проживу.

— Може бути,— погодився він,— але ми в такому разі загинемо разом.

— І добре зробимо! Якщо ви думаєте, що в полоні жити краще, ніж загинути, то мені вас жаль.

— Ми вам дамо найкращу каюту.

— Я подумаю.

— Ви будете наш почесний гість.

— Добре, тільки дайте мені спокій.

Коли всі посунули ладнати компас, я підняв трубку і попросив з’єднати мене з капітаном. Він саме пильнував за роботою інженерів і був дуже зайнятий.

— Ну, як? — запитав його.

— Нічого втішного, дрижить, ворушиться, мов заячий хвіст,— відповів він.— Без компаса ми загинемо.

Я одразу все зрозумів, тому, прикривши трубку, попрохав Чюпкуса:

— Ану, побий по боках хвостом, та так, щоб магніт у твоєму животі кілька разів перевернувся! — Собака зразу ж зробив так, як я просив, і успішно.

— А тепер як? — запитав капітана.

— Ще гірше: стрілка бігає, мов маятник годинника.

Я посміхнувся, погладив собаку, заспокоїв його, звелів лягти і не рухатись.

— А тепер як? — запитав.

— Майже добре,— відповів командир човна.— Вельми вдячний.

— Так ось, люб’язний,— сказав йому.— Я людина добра і не злопам’ятна, але негайно переведи мене в пристойну каюту і щоб у ній не валялось залізяччя, інакше та ваша підводна шкаралупа злетить у повітря.

— Слухаю,— відповів він, немов був мій підлеглий, і поклав трубку.

За півгодини ми з Чюпкусом зайняли розкішну каюту, покупались під теплим душем, помили голови, почистили одежу і запросили капітана в гості.

Він зі шкури вилазив: пригощав нас усякими напоями та наїдками. Не хотілося його ображати, тому дещо покуштував, а Чюпкусові ніяк не міг запропонувати, бо вся їжа тих чужоземців — штучна: горошок, пілюлі і різноманітні пасти, вироблені на фабриках. Ні смаку, ні задоволення.

Ссеш таку їжу, як сосунок якийсь, ковтаєш, не пережовуючи, мов старий, і ні тобі запаху, ні смаку. Почуваєшся, мов у аптеці: куштуєш все по черзі і боїшся — наїсися отрути й витягнеш ноги.

Після вечері нас одвідав лікар і перевірив наше здоров’я. Перш за все він ударив по столу молотком і ввічливо запитав;

— Як чуєте?

— А тихіше не могли б? Бо річ же зіпсуєте,— відповів я йому.

— А тепер? — він ляснув у длолні.

— Не знущайтеся, я чую, як скрипить перо, яким ви зараз пишете.

— Дивно,— промимрив він і показав на чорну пляму на стіні.— А цю цяточку бачите?

— Бачу, бачу, по ній павучок біжить.

Він поглянув на пляму крізь збільшувальне скло і навіть спітнів від подиву.

— Чудеса! — подав він кілька приладів для вимірювання сили. Я стиснув їх і ненароком зламав. Обстежуючи легені, лікар звелів мені надути пухир, але’я його так надув, що він лопнув. Тоді лікар зняв окуляри і почав кліпати очима.— Ви… Ви… Ти доісторична людина. У тебе стальні м’язи, ти чуєш без підсилювачів і бачиш без окулярів. Чудово! Але все ж таки мені наказано зробити тобі щеплення від різних можливих хвороб і епідемій, бо інакше вас влада не випустить на берег.

— Якщо треба, то треба,— цього разу не сперечався, розперезав реміняку й запитав: — В яке стегно колотимете?

Та лікар і не думав колоти. Він зібрав з різних пляшечок біля п’ятдесяти різнокольорових шротиків, начинених ліками, засипав їх у дуло справжнього пістолета й, примруживши око, тарахнув мені нижче спини стисненим повітрям. Я верескнув і підскочив, зате був прищеплений від п’ятнадцяти тяжких, десяти середніх, чотирьох легких хвороб і двадцяти двох епідемій одразу!
Таке ж сталося і з Чюпкусом.

— Винайдений мною прилад дуже добре розсіює ліки,— похвалився лікар.— Коли мені вдасться збільшити калібр і величину шроту, тоді зможу кожну людину прищепити на все життя, а може, й надовше.

— Відчуваю,— відповів я, тягнучи ногу і не насмілюючись почухати там, де свербить,— але ви випробовуйте той винахід на комусь іншому. На все добре!

Незадоволений лікар вийшов.

На березі нас чекала ще одна несподіванка: не встигли ми з Чюпкусом зійти на берег, як одразу в нашу честь гримнули гармати, в небо полетіли ракети, а на землі, під землею і під водою з гучномовців линув їхній гімн.

Вишикувалася почесна варта. Був найслушніший час утекти, бо зараз ніхто б не насмілився не тільки гнатися за нами, а й поворухнутися, але Чюпкус не витримав сумної і вразливої мелодії і завив не своїм голосом.

Чужоземців глибоко схвилювала така собача щирість, і вони миттю повісили йому на шию пам’ятну медаль, з одного боку якої було зображено співаючого півня — символ тієї країни, а з другого— напис золотом: «Не від когутового кукуріку сходить сонце!»

Коли музика стихла, до мене підійшло кілька офіцерів, стали по-руч з оголеними шаблями, а гучномовець попрохав:

— Звичаї нашої країни вимагають, щоб і ви проспівали свій гімн.

Маніритися я не став, заплющив очі і гримнув:

Пішов татко у ліс!
Пішла матінка у ліс!

Навіть присів, горланячи.
Коли закінчив, за хоробрість отримав найвищий мисливський орден тієї країни, з одного боку якого було зображено коронованого вужа, а під ним напис: «Не вбивай вужа — сонце заплаче». З другого — веселий мисливець, з усмішкою до вух, з кружкою пінистого пива в руці.

Нарешті з автомашини без коліс вийшов під гуркіт гармат одноголосно обраний володар тієї країни і, натиснувши на кнопку, включив свою промову, заздалегідь написану найкращими поетами та найта- лановитішими співцями наспівану.

Я її майже не чув. Тільки дивився на його дивні черевики на червоних підошвах. Вони були оздоблені різноманітними змійками, блискучими гудзичками й залізячками.

«Зовсім такі, як ті, що залишилися біля загризеного вовками чоловіка,— подумав я і очима показав на них Чюпкусові. Він кілька разів вдихнув носом повітря і нашорошив обидва вуха. Потім тихо загарчав.— Так ось воно що! Коронований браконьєр! — зрадів я, але одразу ж засумнівався: — Не може бути. Невже такий поважний дідусь міг тинятися по чужих країнах і завдавати людям стільки лиха? Мабуть, не тут собака заритий».

— Вітаю вас, що прибули у вільну і вічно молоду Нейлонію,— закінчили всі гучномовці. Почувайте себе, як удома, але не забувайте, що ви у гостях.

Я теж виголосив у відповідь промову:

— Шановні! — звернувся я до напівпорожньої площі, а розумна машина одразу ж переклала їхньою мовою:

— Непідкупні!

— Щоб ви все мали і не розбагатіли, щоб ви багато бажали і не могли, щоб у ваших хлівах стояли кілки, сита, а худобини — ні хвоста,— залпом випалив я. А машина лепече своє:

— Щоб ви стали мільйонерами і не перестали старцювати, щоб ваші бажання були, як комори, щоб ви гроші гребли ситами, а голови розчісували кілками і облисіли не дужче за куряче яйце,— переклала вона і знову, немов заохочуючи, підморгнула червоним оком.

Мороз пробіг у мене по спині. Косячись на озброєних солдатів, я ще виразніше сказав:

— Ми подолали відстань у п’ять когутових кроків, глибину в шість гороб’ячих футів, довжину океану Діда Мороза в три мишачих вершки, щоб побачити вашу чудову країну,— а розумна машина, підморгуючи, брехала далі:

— Ми, розвідники чудової країни, перемогли п’ять злих півнів, шість товстих горобців і три миші з вершок завбільшки, а потім по-трапили в море,— спотворювала вона мою промову, немов так і треба,— і коли б не ви, Дід Мороз перетворив би нас у лід.

Боячись, щоб машина ще чогось не видумала, якнайшвидше закінчив:

— Хай живе Нейлонія і її володар! Дякую за увагу.

— Завважте: Нейлонія мучиться, а її володар живе,— знущалася вона з кожної думки і врешті сказала: —

Промова закінчена. Крапка. Знак оклику. Не товптеся на вулиці.

«Ото нещасний винахід! — завмер я, але, на щастя, ніхто тієї моєї промови не слухав.— Через таку машину можна й голови лишитися: ти їй одне, а вона тобі інше. Правду люди кажуть: «Пусте діло сперечатися з телевізором!»

Після торжеств володар запросив мене на обід. У величезній залі, напханій всілякими опудалами, нас чекали всі міністри тієї країни, генерали, кореспонденти і повірений володаря — Гаспед Квасоле з-під Лаве, який упорядковував мисливські справи. На обіді їли стоячи, бо тут як тільки присядеш, машини,вмонтовані в м’які лави, зразу ж починали тебе трясти, а після такого струсу з’являвся вовчий апетит.

Такої гостинності я ще ніколи в житті не бачив, тому ум’яв увесь гороб’ячий кендюх, вороняче крило і чотири хлібини з тирси, а після тряски — ще півтелиці, горщик гірчиці, смажену куріпку і сім дірок з бублика. Все це запив настояним на ліках льодовим соком і закусив м’ятними пілюльками. Вже хотів пояс розперезати, але зиркнув на Гаспедові черевики і закам’янів: вони були теж з червоними підошвами, жовтими халявами, прикрашеними гудзичками, защіпками та змійками.

«Ще один!» — подумав я й не стримався. Поплескав його по плечу і, поважаючи звичаї тієї країни, ввічливо до нього заговорив:

— Алло, полковнику, чи не зустрічалися ми з вами на вузькій стежці?

— Алло, Мікі, щонайімовірніше, на вовчій доріжці,— уточнив він і засміявся.

— І ти, Гаспеде, у поспіху загубив свого черевика? — перевірив на всяк випадок.

— На полюванні, Мікі, всього трапляється: і забитим у бочці, і без собачої запряжки залишитись, і котів на своїх друзів нацьковувати,— не залишився і він у боргу.

«І з браконьєрами зв’язатися»,— хотів різко відповісти, але в цей час підійшов володар і запропонував усім на мою честь проковтнути по одній пілюлі висушеного вина.

— Я хотів би у вашому товаристві піти на полювання,— сказав він.

— Прошу, тільки поверніть мені рушницю,— відповів я і вирішив напад тимчасово відкласти.

— Домовились. Як тільки звільнюсь від державних справ, одразу ж поїдемо.

— Він попрощався і передав мене тому Квасоле з-під Ла-ве.

— Ви на полковника можете покластися, як на мене.

— Та як тіль-ки володар вийшов, мене оточили всі допитливі, зацікавлені і любителі сувенірів.

Гаспедова жінка з моєї шапки павичеву пір’їну висмикнула, дочка вхопила шапку, а інші дівки, виховані машинами і телевізорами, почали відривати гудзики, поли і рукави, вивертати кишені. Немов якого розбійника спіймали. За п’ять хвилин вони мене так обскубли, ніби через чесальню пропустили.
Але на цьому не скінчилось. Після першої атаки Гаспед наслав на мене кореспондентів.

Вони спіймали мене, винесли на середину зали, посадили на порохову бочку і, поставивши вартового з факелом у руці, почали запитувати.

— Як вам подобається наша країна? — запитав редактор сатиричного журналу «Крокодилячі сльози».

— Країна як країна, але навіщо цей порох? — занепокоєно огледівся я.— І вогонь навіщо?

— Такий у нас звичай: сидячи ось на такому троні, людина стає чистосердечнішою, зговірливішою, на питання відповідає коротко і точно. Але ви не бійтеся, ми підриваємо тільки брехунів.

А оскільки я ніколи й нікому не брехав, тому заспокоївся, викресав кресалом іскру і запалив люльку.

— Що ви думаєте про мудрість нашого володаря? — запитав представник «Риб’ячого голосу».

— Думає мудро.

— Ми б хотіли почути вашу думку, як швидше і краще підняти мисливське господарство нашої країни? — запитав кореспондент «Колеса щастя».

— Коли ви хочете щось піднімати, перш за все мусите в достатній кількості наробити добрих та міцних мотузок. Тому сійте коноплі, сукайте мотузки, а мисливське господарство само підніметься.

— Сьогодні нашу країну спіткало велике горе: побачивши вас, з дому втекла любима володарева кішка і сховалася в пустелі. Читачам «Мішка сміху» було б цікаво знати, що думають про це чужоземці?

— Кішку треба спіймати.

— Але як? Вона страшенно дряпається.

— Є три способи лову. Перший — в пустелі треба винищити мишей, тоді кішка сама додому прийде. Другий: можна там забити кілок і повісити на нього великий шматок сала. Де щось висить — там хтось сидить. Але найкращий третій засіб. Він дуже простий і не складний. Просійте пісок пустелі крізь густе сито, і кішка в ньому обов’язково залишиться.

Коротка і точна моя відповідь так сподобалася журналістам Нейлонії, що вони блискавично розбіглися і налягли на всі телефони в палаці.

Я дивився, як вони, поспішаючи передати такі важливі вісті, б’ються між собою, як ображають один одного, і не міг надивуватися.

«Як дивно! Вдома перед батьковою та дідусевою мудрістю я ледь міг слово видавити. Перед матір’ю — німів А, повчаючи сусідів, сам дурнішав. А тут, між папуг, які повторюють почуте з телевізора та гучномовця, між тих учнів розмовляючих машин, я відчуваю себе мудрецем. Справді дивно. А може, й мені в своє село зо дві такі машини завезти? От заткнув би усім рота!..»

Але мою думку перервав його благородіє полковник Гаспед Ква-соле з-під Лаве.

— Стріляючи в зайця з гармати, не тільки позбавляєш його життя, страждає й дуже дороге його хутро. З чого ви шиєте шуби?

— Признаюсь, це дуже цікаве питання. В нашій країні цінуються не тільки свої, а й шкури звірів. Замість них ми користуємось штучними.

— Чи не могли б ви докладніше?

— Це дуже просто: перш за все треба спіймати зайця, на якого полювали, здерти з нього шкуру, а потім уже в нього стріляти. Але так як у вашій країні благородні закони забороняють звірам голими бігати по полях, одягніть їх у штучне хутро чи ще краще: одягніть в якесь поношене дрантя, і все буде добре.

Почувши цю відповідь, Квасоле з-під Лаве негайно ж про це сповістив володаря. А той наказав скликати всіх учених країни на термінову нараду. Бенкет зірвався. В країні було оголошено стан поголовного мислення. Всім жителям було заборонено торохтіти колесами, їхати саньми чи літати літаками.

— Тиша! — безперервно різними мовами кричали гучномовці.— Вимагаємо абсолютної тиші!

Після цього було оголошено ще два накази, які забороняли ходити пішки, не дозволяли розмовляти, сьорбати борщ, навіть перекидатися в ліжку з одного боку на другий.

Мудреці думали.

Володар думав!

Ось у такій тиші ми з Чюпкусом відпочивали в найкращому готелі і без кінця ковтали м’ятні пілюлі, запиваючи їх льодовим соком. Так ми нудилися, коли в наше вікно вліз кореспондент ворожої урядові газети і поставив мені останнє запитання:

— Чи правда, що у вашій країні люди позичають руками, а віддають ногами?

— Правда,— відповів я.— А як ви боретесь проти своїх тиранів?

— В загальному мовчанні наше мовчання найголосніше,— відказав він і зник туди, звідки прийшов.
Тсс!.. Тільки про це — нікому й слова.

— Чи кілки всихають?
— Звісно.
— Так я й думав: нарубав сотню, а залишилось з десяток.

ЧУДОТВОРНИЙ СТАВОК
Хоч моє ліжко й стояло під потрійним скляним ковпаком, але заснути я не міг. Від страшенного міського гулу дзеленчали вікна, дрижали стіни, ходуном ходила підлога готелю. Навкруги все гуділо, дзвякало й вило, мов усередині велетенської машини. Мене це дратувало. Я встав, одягся і вийшов, щоб оглянути місто. Хоч була вже північ, на вулиці — хоч голки збирай.

Але як тільки я переступив поріг, щось сіпнуло мене за ногу, я впав і сильно вдарився. Дивлюсь і очам своїм не вірю — будинки рухаються. Підхопився, протер очі і тільки тоді зрозумів, що в столиці Нейлонії Перлоні рухомі всі тротуари. Вони біжать, мов конвейєри, які ніколи не зупиняються, а людині треба тільки постояти і почекати, доки її відвезуть у потрібне місце.

«Добрий винахід»,— стояв і їхав на тротуарі, але ненароком поглянув на себе у скло вітрини і завмер: мій одяг взявся чорними плямами, а благородне й мудре моє обличчя аж посіріло від пилюки. Підвів очі і злякався: на місто падав легкий, сухий і чорний сніг. То була сажа і кіптява з димарів.

Серединою вулиці, мов річкою шуга навесні, плив нескінченний потік машин. І найдивніше — двома ярусами. Бідні — бруківкою, задихаючись від диму й пилюки, а багачі — у них над головами машинами на повітряних подушках, обдаючи нижніх кіптявою й газами

А над дахами літали великі й малі вертольоти, гули літаки, літаючі тарілки, ракети і ще казна-які апарати.

Під землею в тунелях гуркотіли поїзди, вантажні автомобілі та інші машини. Від диму та сажі паморочилося в голові.

Тільки тепер я зрозумів, чому жителі цього міста носять скляні ковпаки, дихають штучним повітрям і не знімають протигазів, чому і взимку, в хмарні і в сонячні дні не розлучаються з парасольками або носять величезні, схожі на голівку підберезника, капелюхи.

Коли я вийшов на околицю столиці, ще більше розчарувався. В парку стояли неживі, пластмасові, дерева, мертві, законсервовані хімікаліями, кущі, на газонах стирчали перлонові квіти, встромлені в забруднену землю, а навкруги чахла напівнейлонова, напівнатуральна, але дуже залякана трава. Навіть дивитися на неї було лячно.

У мене мороз пройшов по спині. Зникло будь-яке бажання дивитися на все це і милуватися яскравим світлом реклам. Хотілося якнайшвидше повернутися додому, але хлинув густий, мов кава, дощ.

Сховавшись у підворіття, спостерігав за дуже втомленими і блідими жителями Перлонії. Всі вони ніби кудись поспішали. Від страшенного гамору добряче оглухли, тому без гучномовців і радіоапаратів не тільки говорити, а й думати не вміли.

Від гострих і огидних запахів вони втратили нюх і не відчували ні запаху квітів, які поливали одеколоном, ні запаху їстівного. Від напруженої роботи їхній зір так ослаб, що вони без біноклів не могли попасти ложкою до рота.

Але й ложки їм вже давно були непотрібні: не сьорбатимеш же таблеток і паст!

Коли дощ ущух, я сяк-так добрався додому і впав у ліжко, мов мертвий. А коли прокинувся, побачив, що на чистій подушці відбилося неймовірно точне моє відображення. Чюпкус, прокинувшись, сердито загарчав і вхопив мене за литку.

— Що ти, друже, невже своїх не впізнаєш? — зиркнув у дзеркало і сам себе не впізнав. Я був чорний, немов викупаний у багні. Витер сажу і думав хоч трохи відпочити, та де там!

В цю ж мить над головою продзеленчав невеличкий апарат, в ньому з’явилися червоні цифри, голос урочисто повідомив:

— Ви винні чотири талери і сімдесят три гроша хазяїнові готелю за те, що їздили тротуарами, дивилися на вітрини, милувалися рекламами й видихали шістнадцять галонів неочищеного повітря.

Розгніваний, я подзвонив його благородію Квасоле з-під Лаве і сказав:

— Алло, Гаспеде, що за чортівня? Чому у вас навіть за повітря треба платити?

— Алло, Мікі, в нашій країні такий порядок: хто не має грошей, той не дихає.

— Оце так, Гаспеде, а як же вони тоді живуть?

— Ось так, Мікі, в нашій країні ніхто не живе, не вмирає. Тут люди роблять гроші. Хто їх не має, тому вже нічого не треба, зрозуміло?

— Не зовсім.

— Облишмо це, Мікі! Може, поїдемо на риболовлю?

— Охоче, бо я вже давно навіть у криницю не закидав вудку. А може, на полювання?

— Бачиш, тепер оголошено стан загального роздуму, тому стріляти не можна. Полювання відкладемо до іншого разу.

— Слухай, Гаспеде, не шукай дурнів: у вашому місті такий гамір, що ніхто б не почув навіть гарматного пострілу.

— Так, Мікі, гамір страшенний, але лише вночі. Вдень усе затихне. Як тільки володар сяде до робочого столу, буде припинено всякий рух. А ми ж уночі не полюватимемо.

— Так, Гаспеде, я згоден.

— Оля-ля, Мікі, надвечір я з’явлюсь!

Коли почало сутеніти, його безколісний лімузин уже стояв коло дверей готелю. То була прекрасна машина, яка могла їхати навіть на четвертій черепашій швидкості будь-якою дорогою. Якби їй більші подушки з повітрям, вона могла б перестрибувати не тільки машини, що їдуть попереду, а навіть через гори, канави чи інші якісь перешкоди.

Я дивився у вікно, намагаючись все запримітити. Над дорогою нас зустрічали і проводжали гіпсові козулі, глиняні ведмеді, пластмасові лелеки, нейлонові зайці та плюшеві сови. Всі вони стояли біля штучних гаїв на кам’яних помостах, як сміливці, що загинули в нерівній боротьбі.

Не країна — справжнє кладовище.

Та ще страшніші були тут ріки. Вода в них була більше схожа на підігріту смолу, ніж на скаламучену каву. На її поверхні плавали плями штучного жиру та нафти, а неприємний запах задирав ніс угору.

Навколо — жодної пташки, жодної живої комашки чи метелика Я навіть за комарем так скучив, що за його неголосне, але приємне для вуха дзижчання зараз нічого б не пожалів.

Німий і мертвий край.

Зате біля кожної доріжки, біля кожної мертвої річки чи отруєного озера гули й диміли незчисленні фабрики. Ось чим заплатила людина за ті рухливі тротуари, за автомати, які ще в ліжку тицяли їй до рота пілюлі, за ті часом зовсім непотрібні вигоди, які зробили її лінивою, малорухливою і млявою, бездіяльною, що навіть не уявляла тепер, як пересуватись без допомоги машин.

— Оля, Гаспеде, чому у вашій країні все штучне? — запитав пол-ковника.

— Оля-ля, Мікі, тому, що все живе і справжнє давно вже винищено. Якщо ми звідкілясь і привозимо якусь живу тваринку, вона тут довго не витримує.

— Гаспеде, я нічого не розумію. Якщо у вашій країні все знищено, то навіщо ж той напис: «За полювання — на сто років до в’язниці!» Або ось цей: «Якщо рибалкою станеш — у в’язниці згниєш!»

— Бачиш, Мікі, саме тут і прихована вся мудрість нашого володаря. Коли не заборонятимеш, люди в той же день дізнаються, що наш край давно вже мертвий, і одразу ж розбіжаться в інші країни. А хто тоді у нас працюватиме?

— Самі.

— Ти, Мікі, славний хлопець, але ти ще дикун. У нашій країні працює тільки той, хто грошей не має.

— А де ти береш гроші, ти ж ніде не працюєш?

— їх мені заробляють ті, хто працює на моїй фабриці.

— Це ж дивовижна несправедливість.

— Може бути, але мені такий порядок до вподоби.

— Ну, добре, але ж від тих написів риби і звірини все одно не збільшується!

— Так, ми їх завозимо з інших країн. Ось побачиш, є тут така місцинка, де риба сама на гачок чіпляється.

За кілька хвилин ми під’їхали до величезного ставка посеред села, тільки-но зліпленого в мою честь. Його обступили пастухи і хльоскали батогами по вонючій воді.

— Що вони роблять? — здивувався я.

— Карасів пасуть,— відповів Гаспед.

— А навіщо їх пасти?

— Щоб ніхто до ставка і близько не смів підійти. Крім того, риба, яку без угаву ганяють, виростає дуже велика,— пояснив він мені і почав витягувати з машини наші снасті.

Давно вже я не рибалив, тому з величезним задоволенням поплив на мальовничий, штучними деревами обсаджений острівець, зручно вмостився і закинув вудочку. Через деякий час поплавок, дивно шарпнувшись, раптом пірнув у глибину. Затамувавши подих, підсік за всіма правилами — і викинув на берег доброго карася. Тільки він чомусь не стріпувався, не хапав повітря, а лежав, немов був спійманий позаминулого року. Коли я взяв його в руки, побачив, що він заморожений.

«Тут приховане якесь шахрайство»,— подумав я і ще раз закинув вудочку у найглибше місце. Але й цього разу витяг неживого карася. Понюхав і зрозумів, що він не тільки заморожений, але й випотрошений і сильно посолений і поперчений. Мороз пробіг у мене по спині, а Гаспед сміється, мов нічого и не сталося, і спокійнісінько пояснює:

— Це найбільше досягнення рибоводства нашого краю. Карась цього сорту перед тим, як чіплятись на гачок, розрізає собі живіт, вичищається, посипає себе сіллю, а нам залишається тільки його підсмажити,— і він поклав здобич на сковороду, запалив похідну плитку і закінчив: — Побачиш, який обід буде!

«Ні, ти мене так легко не одуриш! — подумав я, ще раз закинув вудочку і вирішив: — Хай тільки клюне. В цю ж мить кинусь у воду і сам про все дізнаюсь на місці».

Але його благородіє Гаспед утримав мене і пояснив:

— Обережніше, в ставок запущено крокодила холодних вод, він страшенно злий і може вас проковтнути.

Я поступився і цього разу. Сіпнув вудку й побачив, що на гачку висить… шматок жирної ковбаси.

— Алло, Гаспеде, що тепер скажеш? — розгнівано накинувся на брехуна.— Може, й це карась, який сам собі живота розрізав? — підсунув здобич його благородію полковникові під носа.

Уповноважений володаря почервонів, як помідор, і почав кричати у гучномовець:

— Начальника ставка! Подайте сюди того негідника живого або на сковороді!.. Негайно!

Всі пастухи карасів перестали бити батогами і показали на середину ставка. Через деякий час звідти виринув чоловік у скафандрі водолаза і, скинувши шлем, почав виправдовуватись:

— Я не винен, у холодильнику більше не було карасів, а в темряві ковбасу ненароком з вугрем переплутав,— плакав він, схлипуючи, і зовсім не помічав, що видав найсвятішу таємницю чудотворного ставка.

— Ти знаєш, що на тебе чекає? — запитав його високородіє Ква-соле з-під Лаве.

— Знаю, але краще смерть, ніж таке собаче життя. За день сюди приходить безліч чужоземців, і кожному з них треба причепити не менше трьох карасів. А звідки я їх, тих карасів, візьму, якщо в цьому вонючому багні навіть жаби не водяться? Робіть зі мною що хочете, тільки не тримайте мене начальником цього пекла!
Три крапки…

Рибу — сітками, звірів — пастками, а людей солодкими словами ловлять.

ЗАЯЧИЙ ОСТРІВ
Чим далі несла нас машина від столиці Нейлонії, тим частіше траплялися на нашому шляху захирілі кущі, криві, з сухими верхів’ями сосонки і хворобливі рудолисті берізки. Інколи на полях попадалися клаптики посівів, зеленого моху і навіть побляклої трави.

Після невдалої риболовлі Гаспед мовчав, наче німий, і про щось думав. Машина нудно котилася випаленими сонцем полями, де вже давно не було за що зачепитися ні очам, ні серцю. Нарешті полковник не витримав:

— Алло, Мікі, досить гніватися. Ти, безсумнівно, великий мисливець, але скажи, чи можна якимось іншим чином у тому борщі спіймати рибу?

— Не можна.

— Ось бачиш. А володареві треба ж після важкої праці десь відпочити!

— Треба, але навіщо обдурювати себе?

— Оля-ля, Мікі, ти й справді дикун чи такого з себе вдаєш? Я ж не себе, чужоземців обдурюю. Ну, зрідка й володар на ту вудочку попадається, але нічого з ним не трапляється: він від усіх недуг по тричі прищеплений.

Раптом я згадав вовченят, затиснутих у стовбурах дерев, їхнє жалібне скавучання, перед очима з’явилися смертельно налякані жителі Півночі, ущент спустошений їхній бідний край — і я відчув велику ненависть до цієї людини. Я вже не сумнівався: він, саме він навчив того жадібного сусіда такого дикунського ремесла. Треба було зараз же щось робити, але я стримався і запитав:

— Невже ж правитель так уже нічого й не помічає?

— Ні, він короткозорий і риби не любить…

— То навіщо ж він рибалить?

— Цього вимагає його становище.

— Все одно це злочин.

— А що нам робити?

— Не забруднювати воду. Це єдиний вихід.

— Тепер уже пізно,— він раптом повернув машину ліворуч, перелетів через потрійну загорожу зі стальної сітки і зупинився.

Я виліз із машини, огледівся і побачив дивного червонохутрого зайця, який стрибав недалеко. За ним ганялося біля десяти чоловіків у білому. Вони шепотілися між собою і записували той шепіт у товсті книги.

— Що вони тут роблять? — запитав я супутника.

— Вони хочуть привчити зайців їсти штучну траву. Того червонохутрого два тижні годували нейлоновим сіном. Після цього досліду заєць вже нічого не хоче їсти, але ті чоловіки, як бачиш, не занепадають духом і спостерігають за наслідками своєї праці.

— Правильно,— сказав один із учених,— перед тим, як дати нову їжу, перш за все маємо відмовитися від попередньої.

— А зелені окуляри ви йому надівали? — запитав жартома, але жарту вони не зрозуміли.

— Надівали, тільки не вдалося нам його одурити: відчуває запах куций. Сьогодні ми йому ніс дьогтем намазали і тепер спостерігаємо, що з цього вийде.

Мені стало так жаль того бідолашного зайчика, що ледве стримався, щоб не розрахуватися з тим браконьєром з браконьєрів Гаспедом, та подумав, що ще не час. Проти такого хитрого і підступного ворога кулаками нічого не вдієш

— Ну, досліджуєте, працюєте, як розумієте,— злісно сказав я вченим,— але навіщо ще й знущатися з нього, навіщо хутро фарбувати?

— Бачте, наші очі дуже слабкі і зовсім не відрізняють сірого кольору. Крім того, і мисливцям пофарбованих легше стріляти: такий заичик нікуди не втече, не заховається.

— Оля, Гаспеде, чи не краще було б, якби твої мудреці для всіх димарів фабрик і заводів придумали якісь шапки і кожний теплий димок, який ще не встиг забруднити повітря, спіймали і закрили?

— Оля-ля, Мікі, а який хазяїн дозволить їм лізти на чужий дах? У нас такий порядок: що моє, те моє, а що твоє, те теж моє.

— Оля, Гаспеде, чи не та ваша розумна машина оце придумала?

Раптом над нашими головами загула, засвистіла літаюча тарілка.

Та де там тарілка!.. Літаюча балія. Вона здула з землі страшну хмару грунту і сама сховалася в цій хмарі. Коли пилюка осіла, до тієї літаючої балії під’їхав величезний кран і почав витягати через люк пластмасові ящики з переляканими зайцями. Раптом один ящик відкрився, а звірятка посипались з нього, мов парашутисти, падали на землю і розбігалися.

Чоловіки кинулись їх ловити. Вони металися за ними на мотоциклах, втомлювали їх, але як тільки пробували схопити за вуха чи за ноги, зайці дригалися і тікали далі. Бач, від штучної їжі ті вчені так охляли, що вчотирьох .ледве справлялися з одним зайчиком. Вони перш за все спутували його мотузками, заковували у ланцюги і тільки тоді, піднявши бідолаху краном, знову зачиняли в ящик.

Насміявшись з тих силачів на кілька днів наперед, я попрохав уповноваженого володаря:

— Слухай, полковнику, чи не міг би і я тією літаючою балією полетіти туди, де вирощуються такі сильні зайці?

— Міг би, але той острів дуже далеко.

— Дрібниця, я пригод не боюся.

— Тоді полетіли.

Ми трохи відпочили, пересіли на ту літаючу балію і піднялися на висоту польоту семи мух. Тільки звідти між пінистих морських хвиль побачив я зелену цятку, залиту сонцем. Вона наближалася, ширшала, більшала, доки наша балія не вдарилась об м’яку траву, прокотилася кілька метрів, похиталася і зупинилася. Жителі острова зразу ж перевірили наші документи, а серйозні вчені прочитали кілька дуже довгих і сумних лекцій про те, що зайчатина найнебезпечніша для шлунку людини, а її запах може викликати навіть двадцять шість страшних епідемій.

— Це ж нахабна брехня,— обурився я.— Це ж чисте дурисвітство!

— Нічого, ця брехня для пастухів, які пасуть зайців: чим страшніше ми про це говоритимемо, тим менше зайців вони з’їдять.

І знову той нещасний Квасоле з-під Лаве зіпсував мені настрій. Я вже був відволодав: побачив трилисту зелену конюшину, попробував кислої заячої капусти, схрумав морквину, а він знову зі своєю жадібністю…
«Ну, почекай!» — гнівався мовчки і вперто. Ходив полями, нюхав пахучі квіти і знову злостився.

— Слухай, чужоземцю, чому ти трави запихаєш у ніс? — запитав мене один заячий пастух, що прилетів маленьким вертольотом.

— Нюхаю, чоловіче,— відповів йому.

— А що це значить?

— Нічого. Вони пахнуть.

Він знизав плечима і сказав:

— Я тільки одне знаю: вони неїстівні.

А інший, побачивши, що я роблю гімнастику, під’їхав ближче і через гучномовця запитав:

— Що це ти робиш?

— Займаюсь спортом.

— А навіщо це потрібно?

— Щоб здоровим бути.

— Жартуєш, нехай машини працюють, вони здоровіші.

Все їх дивувало, особливо — Чюпкус.

— Чому у твого зайця такі обвислі вуха? — питали діти.

— Йому на шию треба б прив’язати капронову стрічку,— пропонували дівчатка.

— З такого довгого хвоста вийшов би добрий батіг, щоб зайців ганяти,— дивувалися пастухи, бо на їхньому острові, крім зайців, більше ніяких звірів не було.

Так гостював я на Заячому острові, коли раптом на нього налетів ураган. Він повалив величезні залізні стовпи, зірвав дріт і все скинув у море.

На острові зникла електроенергія. Без неї не працювала жодна машина, не підіймався жоден вертоліт. Люди, не маючи де заправити кишенькові акумулятори, перестали рухатись, потім говорити, а далі навіть думати.

На острові не працювали радіо, телеграф і телевізори. Ніхто не виробляв штучної їжі, крапель, мікстур і пілюль. Загрожував голод, бо жителі того острова без електрики навіть під нігтями почистити не вміли.

А буревій лютував, і ніхто нівідкіль не міг їм допомогти. Занепокоєний Гаспед прийшов до мене за порадою. Він так охляв, що не мав сили й слова вимовити, тільки показував на рот і плямкав, як мале поросятко.

Але що я сам один міг зробити?

Мізкував я, мізкував, доки знайшов вихід. Підібрав я десять сильних чоловіків, наказав їм зняти з голів ті скляні ковпаки і глибоко дихати чистим, трохи солонуватим ураганним повітрям. Від цього вони трохи очуняли. Тоді спіймав я зайця, зварив смачну юшку і поставив їх на ноги. Після цього звелів чоловікам назбирати гострих каменів, розкласти їх на полі, а на них, коли вітер затихне, насипати висушеного і натертого тютюну.

А мій тютюн, треба сказати, теж незвичайний! Його насіння я з самої Чубукії виписав, відваром полину поливав, соком блекоти удобрював, з рутою-м’ятою зрізав, з багном висушував і гірським часником натирав, тому його запах не тільки зайців, а й жителів острова приманив.

Так ось, насипали того тютюну на гостре каміння і чекаємо. До одного каменя прискакав пофарбований в синій колір заєць і почав обережно нюхати: що ж тут покладено? Видно, сподобалося, бо втягнув того аромату з усієї сили. У бідолахи навіть дух перехопило. Сльози ллються, ніс розривається, а дихання нема. Заєць як стане на задні лапи, як чмихне, як вдариться головою об гостряк каменя… Камінь — на друзки, а заєць — на місці…

Не встиг я його обідрати, вже треба за інших братися. Епідемія — не полювання! А зайчатини — скільки хочеш. Мої хлопці бігають, працюють і своїх одноплемінників тому нескладному ремеслу навчають. Так ніхто тоді і не помер з голоду.

А коли була відремонтована електролінія, машини знову почали виробляти пілюлі та мікстури. Та тепер їх ніхто не хотів навіть у рота брати. Люди зміцніли, прозріли і навіть без гучномовців почали один одному вихваляти зайчатину: і смажену на вогнищі, і в горщику варену.

Жителі Заячого острова просто на руках мене носили, а на накази його високоблагородія Квасоле з-під Лаве навіть уваги не звертали. А коли він помчав у Перлону допомоги шукати, взявши і мене з собою, я дорогою сміявся з його безсилої люті і дратував:

— Оля-ля, Гаспеде, коли спіймаєш слона за задні ноги і він почне дригатися, краще не утримуй — накличеш землетрус!..

Він мовчав і від недокрів’я лікувався смаженою зайчатиною…

Апчхи!

На здоров’я!

— От якби піч на коня, а мене на піч — добрий вершник вийшов би!

КЇНЬ-КУРЇПКОМОЛ
Ми пролетіли вже півдороги, коли раптом ні з сього ні з того мотори нашої балії почали ревіти і так страшенно чхати, начебто і вони нанюхались того чудодійного тютюну.

«Магніт»,— подумав я і сів з Чюпкусом ближче до дверей.

Перелякані пілоти роздали нам парашути і звеліли рятуватися. Я вхопив собаку під пахву і кинувся в отвір вниз головою. Порахував до трьох, сіпнув кільце — гриб парашута розкрився над моєю головою, трохи погойдався і опустив нас біля кордону у тій дивній країні.

Тут, за високими горами, які не міг перелетіти жоден птах, перелізти жоден звір, було влаштовано спеціальне мисливське господарство, де вирощували куріпок. Кілька сотень слухняних людей ходили невеличкою долиною і годували тих ненажерливих диких курей перловою крупою, підгодовували маком, а самі харчувалися таблетками штучного хліба.

За допомогою тих на диво терпеливих людей відшукав Гаспеда, який висів на скелі, сяк-так спустив його на землю. Але сталося нещастя. Падаючи, він розбив свій скляний ковпак, порвав одежу, загубив документи. І почав тужити:

— Як я тепер дізнаюся, скільки за день видихую повітря?

— Дихай тільки вночі,— порадив йому, але він знову запхикав:

— Мені холодно. Крізь дірки в сорочці гуляють протяги і можуть мене скрутити.

— Ходи голий,— повчав я полковника, та він вів своєї:

— Пішки я швидко втомлююсь.

— Повзай лежачи.

— Дайте мені машину! Пришліть мені загін слуг. Я з місця не зрушу, доки ви не виконаєте мій наказ.

— Ми думали по-доброму з тобою домовитись,— відповіли йому робітники куріпника,— та бачимо, нічого з цього не вийде. Коли ти такий нетерпеливий — нарікай сам на себе,— порадившись, вони покликали наглядача, а самі взялися до роботи.

Наглядач глипнув на нас і гримнув у гучномовець:

— Документи!

— Я міністр, я начальник,— пробував пояснювати Гаспед.

— Документи! — навіть рота не дав йому розкрити прибулий службовець.

— Сам покажи документи. Я уповноважений правителя Гаспед Квасоле з-під Лаве. Це я собі на втіху створив цей таємний куріпник.

— Бачили ми таких,— не піддавався на залякування наглядач.— Ще й страшніших. Його високоблагородіє Гаспед пішки не ходить і драних штанів не носить. А де, крикуне, твоя перепустка?

— Я сам перепустки виписую.

— То ж чого чекаєш? Бери и випиши.

— Тут я не маю паперу і печатки.

— Виходить, ти не полковник,— наглядач покликав робітників, звелів їм прив’язати на груди Гаспеду козуб і дати йому роботу.

Хоч як лаявся той вельможа, та нічого вдіяти не міг.

— Зголоднієш — працюватимеш,— сказав наглядач і помчав назад у долину.— Бач, який пан знайшовся!

Навіть дивитися було жаль, як той начальник лазить по схилах, як незвичними до роботи руками розсипає крупу — більше собі за шиворот, ніж куріпкам,— як потом поливає землю і як проклинає свою вигадку з куріпником.

Над його головою літали хмари куріпок, сідали на плечі, чіплялися за його голомозу, мов куряче яйце, голову, а нахабніші прицілювалися, щоб клюнути дзьобом у ніс чи в інше якесь ще болючіше місце.

Коли я добре придивився, побачив, що то зовсім не куріпки, а ворони, перефарбовані на фабриці штучних птахів, у них не дуже старанні Гаспедові підлеглі тільки добряче вкоротили дзьоби і поцяткували пір’я.

— Оля-ля, Гаспеде, чи не твій це винахід? — запитав я полков-ника.

Він нічого не відповів, тільки злився:

— Пройдисвіти! Брехуни!

— Вони все роблять так, як ти.

— Я начальник, але як сміють вони?

— Ти — для втіхи, вони — з жаху,— сказав я, але сміятися було ніколи.

Зголоднілі розбійниці напали й на мене. Вони так боляче довбали гострими, в комбінаті нагостреними дзьобами, що я ледве відбився від них камінням, бо ніякої зброї, крім ременяки, не взяв До вечора ми так втомилися, що не хотілося ні їсти, ні пити. Впали на голу землю, заснули тяжко заробленим сном ледарів, а прокинулись, мов качалкою побиті. Тільки встигли продрати очі, як та мука почалася знову.

— Нехай вони зі мною що хочуть роблять, я більше й не поворухнуся,— вирішив Гаспед і до червоності натертою рукою обережно насипав у рот крупи.

— Як ти смієш крупу його високородія Квасоле з-під Лаве жерти? — накинувся на нього наглядач.— Я тебе у в’язницю запроторю! Я на тебе жаб нацькую! — вхопив він Гаспеда за петельки і знову приставив до роботи, а той, бідолаха, був такий стомлений, що наледве по кілька крупинок розсипав.

— Алло, полковнику, у вашому краю працюють тільки ті, хто грошей не має,— нагадав його ж повчання.

— Той наглядач дикун і не знає наших законів.

— Оля-ля, але ж ти мільйонер.

— Мікі, я не взяв грошей.

— Але ж у тебе ще є сто фабрик, Гаспеде.

— Чи ж не бачиш, що я не можу їх з собою носити.

— Ти ж державний діяч.

— Я печатку загубив.

— А совість ти з собою носиш? — прибрав його до рук нагля дач.— Вставай і працюй, бо, бачить бог, отримаєш по потилиці.

— Чоловіче, зрозумій: я вже не можу, зовсім не можу,— молив вельможа.

— Працюй через не можу. Такий наказ.

— Слухай, а хто видав той дикунський наказ?

— Його високоблагородіє Гаспед Квасоле з-під Лаве,— відповів наглядач.

І треба було працювати через не можу.

На обід нам дали по невеличкому шматочку хліба з тирси, по вишкварці копитного м’яса і по краплинці кави з полови.

— Це мало! — обурився новий робітник.— Який осел встановив цю норму для робочої людини?

— Його високородіє Квасоле з-під Лаве,— відповіли робітники

Ледве ми встигли попоїсти, як наглядач погнав усіх униз по крупу.

— А коли відпочиватимемо?

— Пан Гаспед відпочивати заборонив.

— Хоч відсапнути дайте,— прохав він.

— Ти й так видихав дві норми, визначені Гаспедом.
— Хай його, того людоїда Гаспеда, дракон проковтне! — не витримав полковник і зразу ж обома руками затулив рота. Оглянувшись, він тихо запитав: — А у вас тут драконів немає?

— Немає,— відповіли люди.— Був тут один, але й той до Перлони перебрався.

— А хто він?

— Гаспед.

Полковник нахилив голову і ні про що більше не розпитував. Бачив я, що йому справді стало тяжко.

Вночі зі снігових гірських вершин повіяло неприємною прохолодою, а під ранок зробилося по-справжньому холодно. Клацаючи зубами, я назбирав хмизу, сухого моху і, викресавши вогню, розпалив багаття. Робітники дивувалися з моїх здібностей, бо вони з самого малечку тільки електричною запальничкою уміли його розпалити.

— Знаєте, хлопці, я голодувати більше не буду, треба наловити тих воронокуріпок і засмажити на вогні.

— Що ви! — пополотніли люди куріпника.— Гаспед за це розстріляє нас.

— Мені здається, що тепер і він уже нічого не скаже, як ти думаєш, Гаспі?

— Звісно,— підскочив полковник.— Горе законів не знає, воно через них перестрибує,— почав він мене наслідувати.— Але як ми їх спіймаємо, ми ж ніяких знарядь не маємо?

— Я щось придумаю. Слухайте, друзі, чи не знайшли б ви мені якогось коня? — запитав я робітників.

— А що то за звір?

— Ну, таке створіння, коли двоє біжать, двоє доганяють, двоє зорять, а шістсот — свистять.

— А, таке створіння є в нашому-зоопарку. Тільки в нього двоє ідуть, двоє тягнуться, двоє звисли, двоє закисли, а шістсот ззаду стирчать.

— Згодиться й таке.
Дякуючи нічній темряві, проник я в той парк, знайшов шкапу, обмазав її медом, обсипав крупою, а до хвоста прив’язав доброго дубового ціпа. Через спину перекинув два великих кошелі і повів її далеко в гори.

Як тільки зійшло сонце, штучні куріпки кинулись клювати крупу і обсіли шкапині боки, як мухи. Не витримуючи лоскоту, шкапа почала захищатися від них хвостом. Воронокуріпки нападають на неї полчищами, а вона їх ціпом — бух! бух! — молотить, аж пір’я летить. За мить кошелі наповнились.

Від того вантажу шкапина спина увігнулася, ноги розкарячилися, живіт аж по землі волочиться, але вона усе ж до нас допленталася.

Побачивши це, наглядач схопився за рушницю, примружив око і був би всіх постріляв, але занадто близько до коня підійшов. Кінь махнув хвостом, трахнув ціпом по потилиці, і тому вже й швидка допомога не знадобилася.

Без будь-якої перешкоди смачно поснідали і зібралися в дорогу. Люди не хотіли нас відпускати. Вони були раді, що кінець кінцем знайшли засіб захисту від тих хижих птахів, тільки Гаспед ще вагався і боявся ним самим виданого наказу:

— І чим тільки це все закінчиться? — хитав головою полковник.— Бо ж в п’ятому параграфі, в сьомому абзаці сказано: суворо забороняється користуватися в куріпнику холодною і гарячою зброєю. Суворо забороняється стріляти, колоти, різати, рубати моїх куріпок. За своїх птахів у свою в’язницю не хотілося б мені сісти.

— Оля-ля, Гаспеде, але ж у твоєму наказі не сказано, що не можна молотити!

— Знаєш, Мікі, твоя правда,— заспокоївся він і вхопив ще одну смажену ворону.

Ми бенкетуємо, а той мій кривоногий коник стоїть, мов війт, з заплющеними очима і ледве дихає. Коли він розплющив очі, дивлюсь — на одному оці більмо, а на другому полуда. Одна нога крива, друга — загнута. А вже швидкий, а вже спорий, ледве навколо кілка за годину оббігає. Нижня губа відвисла, верхня — до зубів прилипла, хвіст шолудивий, копита волосаті, та все ж таки кінь, а не осел…

«А якщо його в бочку запрягти? — промайнула думка.— Ото б добре було! На третій черепашачій швидкості додому б домчав».

Розпрощався з усіма, посадив Гаспеда попереду себе і вирушив у дорогу. Пустив підтюпцем і все бояся, щоб кінь дух не спустив, але йому — байдуже. Тільки вигинає шию, летить, аж з боків мило падає, а побачивши вороння, кидається від них убік, аж земля гуде. І зовсім би загнав він себе зі страху, якби з обох боків дороги люди не стояли. Вони махали нам руками і голосно кричали:

— Хай живе кінь — мисливець на курток! Хай живе куріпкомол для ворон!

Я скакав як військовий генерал і коня під собою не відчував. Бив п’ятками у хляпаючі боки шкапи і думав собі:

«А коли той мій скакун і здохне — не біда: з ребер його зроблю полудрабки для воза, з хребта — борону, з лоба — ліхтар, з живота — шафу для одягу, з очей — м’ячі, з зубів — різці, з хвоста — мітлу, а з шкури — барабан, ранець, чоботи і на додачу капшук для тютюну».

Так я мріяв собі і за цей час у столицю прискакав. Прив’язав коня до дверей готелю і за старим звичаєм моїх предків назвав його Луп- кусом.

— Я — Пупкус, мій пес — Чюпкус, а ти з цього дня будеш Пупкусів Лупкус. Зрозуміло?

Кінь покивав головою і так заіржав, що навколо вікна задрижали, а сонний Гаспед на рухливий тротуар упав.

Доки придумав, що з ним робити, машини завезли його вже далеко, до порога хати.

— Оля-ля, Гаспеде, а за сон у вашій країні збирають податки? — ще встиг я вигукнути, але він однак не почув.

Утомлений, він хропів, наче старий курець, і не ворушився.

Ані руш!

Татарська шана —як неволя.
ЦАР ЗВІРІВ
За всі мої мудрі поради і за інші добрі діла володар Нейлонії влаштував на мою честь урочисті проводи і велике полювання.

Ум’явши по кілька різних таблеток і пластмасової смаженини, я втерся і сказав:

—- Чудова у вас країна, але краще сюди не потрапляти.

— Мені подобається ваша відвертість,— не образився правитель. Тільки для тупоголового всяка правда занадто гостра.

— Коли так,— зрадів я, що можу ще чимось йому прислужитися,— я того Гаспеда Квасоле з-під Лаве посадив би в клітку. Це найбільший шахрай у світі.

— Він мене не може обдурити,— правитель посміхнувся і натис на кнопку. На телевізійному екрані з’явився Гаспед. Він уминав смаженого зайця і хвалився:

— Той дикун Мікас думає, що навчив мене жити. Сміхота. Не всі свині на чотирьох ходять,— запив смаженю медом і вів далі: — Цікаво, про що вони тепер розмовляють, наковтавшись тих гидких таблеток?..

— Виходить, ви й про тютюн, і про коня, мисливця на куріпок, все знаєте? — відчув, як мурашки забігали по спині, а волосся, що цибом стало, почало потріскувати.

— Все.

— Я дуже вибачаюсь.

— Це дрібниці, жарти навіть королі вміють цінувати.

— Тоді дозвольте запитати, чому ви не покараєте того негідника Квасоле з-під Лаве?

— Люб’язний,— спокійно відказав володар,— щоб забороняти, карати, у в’язниці запроторювати — не обійтись без негідників.

— Може, воно й так,— поступився я, хоч нічого не зрозумів.— Тоді ви від мене щось приховуєте.

— Твоя правда. Колись ця країна була дуже багата. В її річках кишіла риба, в лісах, на полях було повно птахів і звірів, гілля аж ламалося від плодів, а кущі — від ягід. Тоді вона називалася країною Великого Полювання, а жителі її були хоробрі мисливці. І по¬лювали вони тільки тоді, коли їм потрібна була їжа або шкури, щоб захиститися від холодного північного вітру.

Та якось мисливець на ім’я Нейлон убив лося для наживи. Його приклад наслідували інші — і згодом полювання в цьому краю стало джерелом наживи, а пізніше — і огидної розваги. Почалися різні змагання між мисливцями, найвлучніші, найжорстокіші стрільці нагороджувалися орденами і медалями, вони навіть стіни у своїх хатах пообвішували шкурами звірів, обставили їх опудалами, прикрасили рогами, а м’ясо залишали воронам…

Коли винищили все живе у своїй країні, стали нападати на сусідні країни, грабувати їх. Почалося найогидніше в світі полювання — війна. Нажившись на сльозах і нещасті інших людей, загарбавши багатства й рабів, жителі Нейлонії розлінувалися, розніжилися і жили для власного задоволення.

Так тривало довгі роки, доки люди всіх країн домовились між собою і зігнали тих розбійників у спустошену ними їхню країну. Поставили навколо вартових і примусили жити там, де все так безжалісно й безглуздо було знищено. І тепер нейлонці за своє лиходійство мусять харчуватися штучною їжею, дихати забрудненим повітрям і пити забруднену воду.

— Ну, а Гаспед?

— Це погана людина. Та нехай нейлонці стежать за ним і гніваються на того негідника, інакше вони дуже швидко забудуть, що й самі були такими,— володар натис на кнопку.

Зайшов офіцер, який приніс всі мої мисливські речі і стареньку батькову рушницю.— Дослідивши вашу зброю, ми встановили, що вона добра, але дуже застаріла, а ваші поради — занадто новаторські.

— Може бути,— не заперечував я.— Бо не рушниця — людина звірів стріляє. І коли ви згодні, я доведу це на ділі.

— Дуже приємно, але я полювати не люблю.

— Ви ж самі мене запросили.

— Так, тільки для того, щоб перевірити. І було б дуже добре, аби ви під час того полювання добряче провчили того задаваку і крутія Г аспеда.

— Домовились.

Для цього володар наказав ракетами приставити з далеких країн живого лева. Як тільки рикаючого лева зняли з літаючої балії, всі мисливці і ветеринари Нейлонії надумали його прищепити від усіх існуючих і неіснуючих недуг. Лев не витримав такого знущання, виламав грати, втік у гори і сховався у глибокій норі-розщелині. Звідти ми й мали його виманити.

В призначений день приїхали туди майже всі мисливці Нейлонії і привели штучних собак, які були зроблені за принципом танка й будильника: повзли гусеницями, а гавкали дзвінками. Поряд з ними мій Чюпкус виглядав занадто скромно. Але я не жалкував, що взяв його на полювання.

За наперед домовленим сигналом проти лева рушили три моторизовані роти стрільців.

На підступах до гір ті роти провели невеликі маневри. Вони в таємних Гаспедових паперах мали код «Шипучка». Для цього випустили одного яскраво вифарбуваного кролика. Як тільки він поворухнувся, радіолокатори зразу ж спіймали його відображення і п’ять автоматичних батарей вибухнули ураганним вогнем. Розірвалося двадцять п’ять снарядів.

Коли розвіявся дим, ми побачили, що кріль скакає, як і скакав, а п’яти сінників, двох сараїв, однієї фабрики і сімнадцяти житлових будинків — як не було.

— Що ви робите?! — кричали перелякані люди.

— Коли гармати заговорили, думати нема коли,— по радіо відповіла їм розмовляюча машина з Гаспедової кишені і тут же викликала авіацію.

Три ескадрильї літаючих тарілок піднялося для переслідування «ворога», і після п’ятого попадання керованого снаряда від кроля й клаптика не залишилося. Тільки після цього сміливі Гаспедові слуги знайшли три кролячі кігтики, піввуха, майже цілого хвоста і висадили в повітря дві кротовини, які заважали їм у цій складній операції.

Коли маневри закінчилися, рушили вперед і ми. Тоді й з’явилася у мене думка випробувати сили давнім, але мужнім способом: один на один.

— Я без машин боюся,— признався полковник.

— Оля, Гаспеде, куди поділася твоя сміливість? — запитав я.— Не бійся, я тебе прикрию вогнем з рушниці,— підбадьорив старшого браконьєра.— І не забудь, що за цим полюванням стежить по телевізору вся країна.
Тепер відступати назад не було як.

— Слухати мою команду! — вигукнув я у гучномовець.— Без мого дозволу ніхто не має права стріляти, натискувати на кнопку і так собі щось робити коло тих пекельних гармат. Тому, хто не послухає, я дуже давнім, але випробуваним способом пальну заряд солі туди, куди треба, а володар йому ще й десять років каторги на гарбузових плантаціях додасть! Ясно?

— Немов у тумані! — одностайно відповіли всі Гаспедові слуги і просунулись на три сажні вперед.

Аж тут Чюпкус не витримав. Він перегнав штучних собак, які повзли на гору, кілька разів гавкнув і увірвався в нору. Я завмер, а вся Нейлонія коло телевізорів затамувала подих, почувши вже давно забуте гавкання живого собаки. В цей час з нори виткнулось…

Святий боже, не виткнулось, а привиділось якесь обідране, обскубане, замацане допотопне опудало з протертими боками. Воно не те що на звіра, а й на плюшеву іграшку не було схоже.

Те опудало так жалібно рикнуло, що у мене на очах аж сльози виступили, а Чюпкус, засоромившись своєї войовничості, підібгавши хвіст, похнюпився і повернувся назад. Але штучні собаки були запрограмовані надовго, тому, гавкаючи будильниковими дзвінками, підповзали ближче.

Лев розкидав їх на всі боки і зрозумів, що прийшов кінець. Він кинувся прямо до Гаспеда, озброєного великокаліберним електронним кулеметом, і звірячою мовою прорикав:

— Будь людиною, пожалій!

Той лев, бідолаха, ледве тримався на ногах, а браконьєр з браконьєрів Нейлонії став на коліно і пустив кілька електронних черг. Кулі тільки фіть, фіть, фіть — і пролетіли мимо. Він ще раз —трах! — а куля — ковзь! — і не влучила. Втретє він не насмілився стріляти і кинувся навтіки. Лев страшенно розлютився, що той криворукий його не вбив одразу, і кинувся навздогін. Я спостерігав те змагання, був до всього готовий і вичікував.

За кілька хвилин Гаспед захекався і викинув кулемет. Потім швиргонув капелюх, скинув черевики, вивернув кишені, та лев від нього не відставав.

Тоді Гаспед — караб, караб, караб — і викарабкався, мов кіт, на вершечок штучного дерева. Навіть вище лізти збирався. А лев став дибки, почав дряпати кігтями стовбур і гризти його єдиним, добряче розхитаним зубом.

Дерево хиталося, нахилялося аж до землі, а полковник кричав не своїм голосом:

— Рятуйте! Викликайте танки! Вашого начальника вбивають!..

— Ні, Гаспеде, ти не начальник,— гнівно вигукнув я у гучномовець.— Ти страшний браконьєр. Це ти, вдершись у мій край, знищував усе живе. Ти вовченят безжально затискував у ясеневий пеньок і стріляв з гармат по горобцях!..

— Я ненароком, ненавмисне,— заплакав він, а з очей не сльози — отруйні вовчі ягоди покотилися.

— Це ти знущався над звірятами і птахами, перефарбовуючи їх у різні кольори. Ти знищив майже скрізь дерева й трави!..

— Я більше так не робитиму! — ревів він.— Пожалійте! — рюмсав, а з очей замість сліз падали градинки.

— Ти знущався над людьми і наживався на їхніх сльозах і праці. Ти себе навіть богом оголосив і залякував чесне плем’я на Півночі.

— Диявол мене розуму лишив. Пробачте, я більше ніколи-ніко-ли… І іншому закажу,— проливав він гіркі, мов жовч, сльози.

— Перед всіма жителями Нейлони поклянись своєю честю!

— Клянусь і своєю честю, і своєю неславою, і вашим страхом…

В цей час дерево затріщало, нахилилося і кинуло його вбік. Гаспед підхопився і блискавично порачкував на круту скелю. Лев біг за ним. Він роззявив пащу і вже вхопив би беззубою пащею полковника за ногу…

Тоді я вистрілив.

Розлючений звір ще встиг в останню мить запустити пазури нижче Гаспедової поясниці, і вони обидва, перекинувшись кілька разів у повітрі, гепнулись на м’яку траву.

Лев здригнувся і затих. Але, вмираючи, він так міцно стис лапи, що дев’ять ковалів дев’ятьма щипцями ледве визволили браконьєра з кігтів звіра.

— Люди добрі, не витримаю! — кричав Гаспед.— Ой, болить! Зараз помру! — верещав той Квасоле з-під Лаве і вперше заплакав гарячими сльозами.

Та як тільки ковалі відігнули левові кігті і визволили Гаспеда з хитро розставлених мною пасток, він, мов вихор, гнаний сліпим жахом, опинився на вершині скелі і нізащо не хотів спускатися вниз. Умовляли його спуститися слуги, просили друзі, але полковник і слухати не хотів.

Нарешті солдати провели йому на вершину скелі телефон. Вхопивши трубку, Гаспед трохи отямився і зразу ж наказав усім ветеринарам по тридцять три рази перевірити, чи справді його мучитель спустив дух, чи тільки вдає мертвого.

Ветеринари помацали, перевернули те створіння, яке в цирках протерло свою шкуру, і встановили:

— Він більше схожий на ганчірку, яку кладуть під ноги, ніж на царя звірів.

— Прекрасно,— згодився з ними Гаспед.— А тепер на всяк випадок зріжте йому кігті і вирвіть останній зуб.

Ветеринари якнайточніше виконали його наказ.

— Тепер закуйте його в залізні кайдани.

І це зробили.

— Ні,— нарешті вирішив начальник полювання,— я однаково не злізу вниз: хто був скажений живий, той і мертвий не покращав.

— Оля, Гаспеде, ти можеш тимчасово поселитися на тій м’якій скелі і почекати, поки левові кістки побіліють.

— Правду кажеш, Мікі! Я так і зроблю!

— Як хочеш. Тільки не забудь доброї науки: дурості трон не потрібен, вона може царювати і без нього.

— Звісно, звісно,— згодився Гаспед. А жителі Нейлонії, сидячи перед телевізорами, так весело і голосно з нього сміялися, що земля не витримала і розкололася навпіл.

Ось тут тобі й оля-ля!
Кожне дерево своєму лісу шумить.
ЧУДОДІЙНЕ СНОТВОРНЕ
Знову мене вабили мандри: Знову перед очима стояли небачені, нечувані краї, знову мене манив дим багаття, лісові нетрі й пагорки батьківщини.

Порадившись з місцевими інженерами, вирішив, що найкраще подорожувати в бочці. Свою я залишив у музеї тієї гостинної країни, а нейлонці мені за неї зробили нову, пластмасову, з непромокаючого, непромерзаючого і незгораючого матеріалу. Та бочка знизу мала коліщатка, зверху — легкі санки, вітрила, які можна спускати, щоглу і руль. Словом, побудували таке затишне мисливське житло, щоб я з величезними зручностями міг мандрувати далі і кам’яними, і льодовими, і водними шляхами.

Чудо! А як гарно було всередині тієї бочки!

Герметичні двері зачинялися двома засувами, двоє маленьких віконець з небиткого скла, грубка з нержавіючої сталі з димарем і маленька напівпровідникова електростанційка, складний столик, нари, які можна підняти, легкий посуд і ще безліч вигод, які мою подорож повинні були перетворити в саме задоволення.

Нарешті моє нове житло відвідав сам правитель Нейлонії.

— Як подобається робота моїх підлеглих? — запитав він.

— Чудова.

— Тоді — щасливої дороги,— прощаючись, він закидав мене різними потрібними в дорозі дрібничками і подарував маленький, схожий на сірникову коробку, телефон.— В будь-який час набери номер мого телефону — і я відгукнусь. Ну, бувай здоровий. Тільки скажи, голубе, що ти дав своєму собаці, що його не зміг дослідити жоден апарат?

— Нічого,— відповів я.— Мені дуже приємно, що в цьому пеклі шурупів, ламп і моторів такий простий собака ще може мати свої таємниці. Цього я і під загрозою смерті не викажу.

— Коли так, то нехай так і буде,— не розпитуватиму,— сказав володар.— Ну, довгих літ тобі життя і ходового вітру! А Гаспед ще й досі лікується від переляку. Добре ти його провчив, дякую!

Нарешті я сів на коня і вирушив у дорогу. За три дні на четвертій слимаковій швидкості переповз кордон Нейлонії, який дуже пильно охоронявся, і з величезним задоволенням, вдихнувши на повні груди чистого повітря, заспівав:

Коник мій гніденьк-ий Скаче помаленьку,

Хоч хвоста й не має —

Та дорогу знайде До рідного краю!..

Ой, як я втомився в тій країні кольорового диму й сажі, в тому краю металевого скреготіння та їстівної пластмаси! Навіть ноги почали дрижати і голова паморочитися.

Чим далі я від’їздив від неї, тим ставало легше. Навіть пролітаю-ча ворона здалася мені такою милою і гарною, що я не витримав і за-говорив до неї:

— Сороко-вороно, скільки в тебе дітей?

А як почув цвірінчання першої живої пташини, навіть заплакав.

— Слухайте і не забувайте цього голосу навіть тоді, коли на органі гратимете,— звернувся я до всіх, хоч і невидимих,людей і, вшановуючи пташку, зняв перед нею капелюха.

Коли ж увечері защебетав соловейко, коли йому відповів чистий, мов сльоза, струмок, коли його відлунила струнка сосна і розложисті дуби, сидів я і боявся поворухнутися. Відчував, як до мене повертаються втрачені на чужині сили. Тільки тепер я зрозумів, чому люди мого краю, потрапивши на чужину, не витримують і вмирають, захворівши невиліковною недугою — тугою за батьківщиною.

— Хай спалить мене блискавка, якщо я коли-небудь допущу, щоб лихі люди знищили ось таке диво! — кинув капелюх на землю і обняв Чюпкуса.

Після такої клятви мов гора спала з моїх плечей. Подорожувало-ся легко й хороше. Щораз більше ставало лісів, озер, річок, під кущами щодалі частіше траплялися зайці, проносилися козулі або, гордо трясучи рогами увінчаною головою, тихою риссю пробігали лосі. В річках вигравала риба, в заплавах крякали качки, гагакали гуси та висвистували вівчарики.

«Ось де справжній рай,— подумав я радісно.— І ніколи людині штучно не створити кращого!»

— Но, Лупкусе, щоб на тебе вовк напав!..

Коник тут на зеленій траві оклигав і пішов риссю. Так ми собі на колесах гуркотіли, озиралися навкруги, гімнастику для затерплих ніг робили і пташиними співами втішалися.

Аж раптом з густої конюшини почулося:

Дер-дер, здеру!

Лупкус, який ніколи нічого подібного не чув, страшенно перелякався і кинувся гороб’ячими скоками назад, а я з переляку випустив віжки. Лечу, як тоді, коли тримався за вовчий хвіст, і думаю: невже й цього разу не судилося мені добратись додому?.. Коли це попереду інший деркач ще голосніше яак диркне:

Дер-дер і не здер!

Лупкус став дибки, потім припав до землі, але з іншого боку знову почувся такий самий пронизливий і дивний голос. Може б, його деркачі й загнали, але я сяк-так заспокоїв свого скакуна і, погладивши змилену шию, пояснив:

— Це тобі не гудіння машин. Якби та пташка була така велика, як ти, вона б перекричала найсильніші сигнали морських пароплавів,— смикнув за віжки і пустив коня ступою.

Десь за тиждень опинився я в глухій, дрімучій пущі. На одній галявині наткнувся на невеличку хижку і п’ять неговірких чоловіків, які ловили для зоологічних парків диких звірів і птахів.

Признаюсь, мені те їхнє ремесло було не до вподоби. Сам ледве вирвався з неволі… Але що може зробити одна людина та ще й у чужому краю! Та й кожна зустрінута людина у довгих мандрах зразу ж стає і любою, і дорогою. Тому ми з Чюпкусом присіли до багаття і поклали на землю всі свої нечисленні гостинці.

— Здоровенькі були,— привітався до них.

— Здорові, коли не жартуєте,— відказали чоловіки і прийняли нас до гурту. Тільки після того, як добре закусили, вони почали з цікавістю оглядати Чюпкуса.

— Непоганої породи,— голосом знавця промимрив один.

— Не ті слова, чоловіче,— мовив я.— Зовсім не ті, люб’язний. Цей собака вартий трьох слонів,— я вхопив ножа і кинув його у темряву.

— Візьми, Чюпкусе, залізо! — наказав собаці.

І за хвилину тим самим ножем, мов нічого й не сталося, різав мисливський хліб. Чоловіки не повірили. Тоді я закинув усі залізні речі і голку на додачу, і Чюпкус повернувся наїжачений, мов стальними багнетами броневик чи якийсь дикобраз, струснувся. Речі брязнули, але не впали.

— Неймовірно,— хитали головами чоловіки, які багато чого ба-чили на своєму віку.— Його, ось так озброєного, мабуть, і лев би не посмів зачепити,— нарешті поступилися вони і вирішили випробувати нас на полюванні.

Вранці я добре нагодував Чюпкуса і випустив у ліс. Під старим, бурею зломленим і вже трухлим кедром він, як навмисне, натрапив на барліг бурих ведмедів. Чоловіки оточили дерево і почали радитись, що робити. Я не витримав і запитав:

— А ви чули, що сталося зі старим моржем, коли він утік з цирку і в морі почав гратися старими військовими мінами?

Чоловіки тільки знизували плечима і розводили руками. А коли я закінчив розповідь, старший буркнув:

— Ми занадто старі, щоб міняти професію.

Та коли я їм розповів з усіма подробицями, якої кари дочекались люди Неилонії і що я бачив у тій викопченій, мов суха ковбаса, країні, вони засоромились і сказали:

— Це востаннє, більше не будемо займатися цим негідним ремеслом.

— Ну, коли так,— поступився і я,— давайте зваримо снотворних ліків.— Розповів їм свій план і закінчив: — Сплячих звірів легше в клітку запхнути, ніж розлючених.

— Довго чекати,— відповів старший.— Ми й так ще нічого не спіймали. Діти дома чекають.

Порадившись, вони в дупло сусіднього дерева принесли меду диких бджіл, а над його отвором слабенько прив’язали величезну колоду, приготували міцну сітку з мотузок, сховалися в кущах і почали чекати.

Не спав і я. Нагрів казанчик чистої джерельної води, поклав у нього блекоти з кострицею, пагінці з дурицею, гвоздики з дерезою, з личака жиру, морську піну, волосся з каменю, нагрітого льоду, торішнього дьогтю, сіна дубового та пучку молока макового. Все добре змішав, зварив, охолодив і крізь халяву процідив.

Еники, беники, настоюйся, зілля, щоб від хропіння земля тремтіла, еники, беники, тралівалі, щоб лягли і рік проспали, еники, беники, кукурудзяні пластівці, щоб час від часу похропували всі… Бух! — замовив снотворні ліки, налив їх у кілька гумових м’ячів, натикав у них лікарських порожнистих голок і пішов подивитися, що ті чоловіки роблять.

Як тільки в лісі запахло медом, зразу ж над уламком кедра показалася руда голова ведмедя. Вона рикнула і облизалася. Потім повільно сповзла вниз і почала озиратися. Я її міг одним пострілом з снотворними ліками приспати, але я не втручався в справи мисливців, бо з давніх-давен знав, що впертих і неслухів можна навчити тільки на їхніх власних помилках.

Клишонога потягнулась, погострила кігті об кедрову кору і, піднявши голову, довго нюхала повітря. Розібравшись, звідки лине той запах, вона ліниво почала карабкатися на дерево. Але коло отвору, звідки пахло духмяним медом диких бджіл, шлях їй заступила колода. Ведмедиця попробувала відіпхнути її вбік, але та гойдалася на мотузках,немов маятник годинника, і не відсувалась.

Ведмедиця розгнівалася й вдарила колоду лапою. Та відскочила і боляче вдарила її. Руда знавісніла. Вона била лапою колоду, а та — її по шиї, аж відлунювалося в лісі. Ведмедиця зарикала від болю і щосили як пхне той обрубок від себе, а він як трісне її по писку — і ведмедиця полетіла вниз.

Ні, не на землю. Поки звір змагався з колодою, мисливці встигли натягти сітку і заготувати мотузки. Ласунка гепнулася в розставлену для неї пастку і заплуталась. Чоловіки обплутали її, зв’язали і вже хотіли запхнути в клітку, але тим часом з-під зламаного кедра виліз і ведмідь. Побачивши, що ті нападники роблять з його дружиною, він як зарикає, як кинеться розривати сітку, аж клоччя поверх дерев летіло.

Мої нові друзі вхопилися за рушниці, але не встигли: розлетілися від ведмедя, немов горох із стручка, і він кинувся до мене. Я зразу ж — бух! — в оскаженілого звіра одним гумовим їжаком з лікарськими голками, наповненими тим чудотворним снотворним зіллям.

Звір спіймав його лапами і почав розривати. Та чим дужче він лютував, тим більше колов свої лаписька, тим більше ті порожнисті голки уприскували йому під шкіру ліків. Нарешті ведмідь стомився, сів на траву, позіхнув кілька разів і, не побажавши своїй подрузі солодких снів, заснув. Тільки встиг покласти голову на пеньок і захропів, мов старий дудар.

Другий м’яч я підкотив до його подруги, а за кілька хвилин її саму і її кудлатого чоловіка без великих зусиль закотив у клітку і огледівся. А моїх друзів — і слід прохолов.

Дивлюсь, один, уткнувшись головою в гнилий пень, ще дригав ногами. Витяг я його, черешком лопуха продрав йому очі, листком обв’язав зверненого носа і подряпані вуха. Другий — звисав з гілки кедра. Обережно спустив його на землю, облив водою, чую, третій під листям стогне, а ще два під
купою хмизу лежать, колючки один одному з м’яких місць витягують і третьому вторять.

— Так вам і треба,— сказав я і не міг налюбуватися, як сонні ведмеді солодко плямкають губами, як крізь сон відганяють бджіл, які весело гули навколо, і як ведмеді тихо порикують. їхнього сина, ще зовсім маленького рудоносика, я витяг з барлогу за чуприну і взяв собі. Нехай, думаю, і мені залишиться хоч невеличка згадка. Крім того, не хотів я, щоб таке малятко тягали по виставках, щоб його розглядали всякі роззяви. Нехай живе, бідолаха, на волі.

Три тижні мисливці лікували свої побиті і розідрані місця, три тижні дякували вони мені за вчасну допомогу, за розумні поради, за рецепт снотворних ліків. Нарешті вони з величезною повагою запропонували мені вбити орла, який літав над лісом.

Я рішуче відмовився. Тоді старший мисливець мовив:

— Не хочеш — не стріляй, це твоя справа, але не полінуйся з його гнізда взяти яйце: виведеться орленятко — матимеш прекрасного помічника на полюванні і нас згадуватимеш добрим словом.

Я трохи подумав і згодився, мов сокирою рубонув:

Цюк!
Не все корисно й людині, що вовкові вадить.
ДИВОВИЖНИЙ ПТАХ

Ще й сонце не зійшло, як ми зібралися в гори. Піднімалися дуже обережно, ставлячи ноги на міцніші камені, шукаючи пологіші, доступніші місця. Чим вище ми підіймалися, тим рідшав ліс. Потім його замінили чагарники, карликові берізки й далі — навіть аж сині від зелені луки.

Повітря тут було чудове. Прозоре, чисте і пахло квітами. Ми сіли обідати. Потім отаборилися и лише на другий день почали штурмувати вершину гори. Орли, побачивши у своїх володіннях людей, сполошилися, пронизливо закричали, заклекотали і закружляли над нами.

На стрімкий скелі, що нависла над безоднею, я побачив гніздо. Щоб дістатися до нього, треба було спуститися з ще вищої скелі.

Ми так і зробили, залізли ще вище. Чоловіки обперезали мене вірьовкою і почали обережно спускати вниз. Тим часом із гнізда злетіла орлиця, гнівно заклекотала й напала на мене, вчепилася в шубу кігтями і почала так бити клювом, що з моєї ведмежої шуби тільки клоччя летіло. Я захищався, як міг, поки сяк-так не відбився від хижачки і міцно став на край скелі.

– В гнізді лежало двоє рябих яєць. Я взяв одне з них, поклав за пазуху, щоб не охолонуло, а друге прикрив пухом і тільки тоді подав знак тягти мене назад. Як тільки я повис на вірьовці, щось засвистіло біля самого мого вуха, вдарилось об скелю і, підстрибуючи, покотилось у безодню. Я озирався, крутив головою, але нічого не побачив. Тільки тоді, коли орел знову вхопив у кігті чималий камінь, злетів і почав наді мною кружляти, я зрозумів, чиї то бомби свистять біля моєї голови.

Тягли мене звіролови що є сили, доки, як мішок з половою, витяг-ли на гору. Але й тут ми не були в безпеці. Тому ми швидко повернулися до табору і сховалися від переслідувачів у намет.

Коли я трохи відпочив, обдивився орлине яйце проти сонця, поколотив коло вуха — і переконався, що воно насиджене. Квапливо почали ми спускатися вниз. Дорогою я назбирав сухої польовиці, моху, звив з них м’яке гніздо, випрохав у мисливців курку, яку вони взяли на приманку для лисиці, і посадив її на яйце.

— А ми як без рябої лисів ловитимемо? — запитав у старшого найжадібніший мисливець.

— Не плач, куріпку спіймаємо,— відказав той, а я, зібравши свої речі, швидко розпрощався і вирушив у дорогу. Їхав і з цікавістю спостерігав за куркою, що перекидала яйце і задоволено квоктала.

«О,— думав я,— якби ти знала, на якому яйці сидиш, пір’я б у тебе дибом стало і не квоктала б ти, а на крилах летіла б геть, мов ошпарена!»

Отак і подорожували: я трясся на коні, курка — на яйці, за нами тупцяло ведмежатко, а за ним плівся Чюпкус з загнутим хвостом.

І раптом бачу — два лиси, ставши на задні лапи, танцюють, тупцюються, вихиляються один перед одним,— навіть усі ворони качалися зо сміху. А ті то стрибають на задніх лапах, то мов пави ідуть і передніми лапами чеберяють, починають обніматися, гостроносими мордочками тикатися і кривлятися, немов перед дзеркалом.

Я одразу зрозумів, що лиси танцюють свій весільний танок.

Мимоволі задивився і не помітив, як з іншого боку їхній дружка ухопив нашу курку і шмигнув у кущі.
Коли ми з Чюпкусом опам’яталися, було вже пізно.

Що робити? Добре, що неподалік була заплава. Ми з Чюпкусом аж дві години мучилися, доки спіймали качку-чирянку і силою посадили те яйце висиджувати.

Їду, але на серці неспокійно:

«Може, захолодив, може, всі старання даремні? — думаю я, але до Чюпкуса заговорити не наважуюсь.— Знову,— думаю,— підкрадеться якась кумонька, і лови тоді вітра в полі!»

Отак я, поринутии у турботи, заліз на ніч у бочку і заснув, а герметично зачинити віконце забув. Вранці прокинувся і чую, як Чюпкус бігає навколо житла і так гавкає, немов хто чужий під моїми нарами ночував.

Протер я очі й не вірю тому, що бачу: в гнізді знову яйце голе лежить, блюдо відсунуте, пір’я чирянки вітер носить, а посеред житла лежить лис і не дихає.

— Так тобі й треба, ненажеро! — вилаявся я і, вхопивши його за хвіст, викинув надвір, а сам сів ніж гострити. Думаю, здеру шкуру, шапку теплу пошию.

Вийшов надвір — аж лиса й слід прохолов. Вдарив себе по лобі й тільки тоді зрозумів: одурив мене хитрий Лис Микита, як малу дитину, навколо пальця обвів. Ум’явши качку, він не зміг пролізти крізь щілину, тому прикинувся мертвим і дочекався, поки я його сам викину на волю.

— А щоб ти не діждав! — не знаходив я собі місця.— Щоб тебе скажені зайці розірвали! — півдня я по лісу бігав, доки ледь живу стару сову з дупла витяг і посадив на яйце. Посадив, накрив решетом і вікна завісив, щоб світло тій лупатій в очі не било.

Та сова є сова. Хіба ж їй орлине яйце висиджувати! Як шайбу, те яйце ганяє або, поклавши голову на нього, мишей уві сні бачить. Вона відпочиває, а я їй, мов котяра, гризунів тягаю.

«Ні,— думаю,— так ми не тільки орла, а й синиці не висидимо».

Викинув сову і лелеку заманив.

Той лелека виявився не кращим: посидить, посидить, нагріє ноги і знову встає, скидає й решето, і ночви, якими я його накриваю, і дуже поважно ходить, мов на ходулях, по бочці, або, ставши на одній нозі, гадає: яйце з лелеки чи лелека з яйця?

Видно, той чорногуз вдівець був.

Урвався мені терпець, купив я у циган, які мимо проїздили, індика. Той і вивів орленятко.

Вже через тиждень виклюнувся малий ненажера, висунув голову з шкаралупи і, навіть не вмившись, як роззявить пельку, як заклекоче: мовляв, їсти давай, і знати більше нічого не хочу. Галасує страшенно, ні очей, ні самого пташеняти не видно, а тільки горлянку.

Так я його й не нагодував досита: все йому мало й мало. їв він за трьох, ріс — тільки за себе. Та коли він почав вбиватися в колодочки, коли почав ходити, погойдуючись, я навіть зойкнув від несподіванки. Виявилось, що те орленятко — зовсім не орленятко: від лелеки він успадкував довгі червоні ноги, від качки — ноги з перетинками, з страшними загнутими кігтями, від індика — розпущений хвіст, від сови — очі, від курки — голову, від татуся-орла — дзьоб, а від матері — могутні крила.

Дивовижний це був птах! Він мені вночі снився. Чюпкус його боявся, Лупкус шарахався від нього, а ведмежатко здалеку його обходило. Від розчарування на моє примружене око набігла гірка сльоза. Але потім я звик до нього і навіть подумав:

«А що коли цей дивак буде такий скромний і мудрий, як лелека? А що коли він плаватиме, як качка? А що коли він буде таким красе-нем, як індик, неперебірливим, як курка, вдень бачитиме, як орел, а вночі — як сова? А що коли він буде такий могутній, як цар птахів? Що тоді? На такого птаха мені будуть заздрити кращі мисливці світу!»

І коли він трохи підріс, я почав мудрувати, яке ім’я підібрати тому небаченому й нечуваному птаху? Чи лелекуром, чи качосовом, чи індором назвати? Чи, може, ім’я качорсови чи індорлекури дати? А може, все скласти і назвати курлелекачсовіндором? Якийсь жах… Можна язика зламати. Тому, шануючи звичаї нашого старого роду, взяв і назвав його Тупкусом.

А коли він виріс, я того виродка орла й інших птахів почав дресирувати і мисливського ремесла навчати.

Перш за все не давав йому три дні їсти і три дні спати. Потім натягнув йому на голову навмисне для цього пошиту шапку, щоб він нічого не бачив, спутав йому ноги, щоб він тими страшними кігтями не дряпався. А тоді вже посадив його на руку і почав носити, мов якусь коштовність. Коли рука втомлювалася, садовив його на сідало, підв’язане під величезною гілкою, і колихав, колихав, доки він починав дрімати. І тільки тоді знімав з очей шапочку і ситно нагодовував м’ясом.

Потім почав садовити його де-небудь на гілці, а сам з їжею відбігав убік, але мій Тупкус, побачивши зігнуту руку, зразу ж прилітав і брав призначене йому частування. А ще перед тим, як дати йому шматочок м’яса, я голосно свистів. Вже за місяць мій учень, почувши свист, знаходив мене в найгустішій хащі і з силою виривав м’ясо.

Нарешті я зробив опудало лиса, щодня напихав в його голову різного корму. Тупкус спочатку жахався того опудала, але потроху звик і побачивши сіном набиту лисову шкуру, кидався до неї і починав шарпати, шукаючи сховане там м’ясо. Ще за кілька днів почав я те опудало тягати, прив’язавши мотузку. Тупкус кидався до нього, запускав кігті в спину і їздив на ньому доти, доки я витягував з опудала шматочок сала і давав йому.

Тільки наприкінці літа пішов я з ним на полювання. Відчувши волю, Тупкус змахнув могутніми крилами, заклекотів, закудкудакав, як курка, і піднявся в небо.

— Кле-кле-кле, куд-куд-кудах! — кричав він, аж луна по полю розлягалася.— Куд-кудах! Кле-кле-кле! — перекидався у повітрі, падав униз, шугав угору, кружляв, а всі птахи водили за ним очима, повертали голови й нічого не могли зрозуміти. Навіть найхоробріші півні не могли второпати, звідки така чудна курка взялася.

Той обманливий Тупкусів голос привабив усіх лисиць з лісу, всіх яструбів і соколів накликав, а з ними приплівся і той злодій, який у мене курку вкрав і чирянкою пообідав. По білій плямі на лобі того хитрюгу впізнав.

«Ну,— думаю,— тепер Тупкус вам покаже, як полюють дипломовані мисливці! Тільки складе крила — і каменем на здобич!..»

Так і сталося.

Перелякавшись такої зграї крилатих розбійників, він склав крила і, мов камінь,— бух! — у трясовину і сховався в очереті. Спробуй- но дістати його з середини заплави, коли такий хитрий! Він собі плаває, з журавлями та лелеками по болоту ходить, у лузі жаб ловить і сміється з усіх лисів та яструбів.

Від сорому мені аж парко стало. Свищу йому, свищу, а він і вухом не веде. Але журавлі та лелеки змикитили, що за птах напрошується до них у дружбу, і як взялися вони за нього, як почали крилами бити, довгими дзьобами клювати, тільки — трах! тільки — луп! бух! тільки — тупт, дзюбт!..

І тоді стався перелом: не витримало орлине серце такої наруги, щоб усякі там болотні створіння знущалися над його царським походженням! Розгнівався він і… одному — здачі, іншому — тумаків, як почав лупцювати, як почав духопелити нападників: як тільки когось стукне — той скрутиться вдвоє і дає тягу за очерет зализувати синці.

А ми вже сміялися, а ми реготали! Я хапався за боки і трохи не вмер зо сміху, Чюпкус гавкав і підстрибував, навіть Лупкус, відкопиливши свої кінські губи, посміхався, тільки ведмежатка сміх не брав, навіть ні разу й через голову не перекинулось.

Розігнавши всіх забіяк, Тупкус піднявся високо в небо і знову заклекотів, закудкудакав, затокував.

То був переможний клич.

Відтоді він вже нікого не боявся і ні від яких нападників не ховався ні у воді, ні в траві й навіть у подушках. Ось тоді й до нас повернулися добрий настрій і гумор, які ми ледь не загубили в тій похмурій і задимленій Нейлонії.

— Ха-ха-ха!
Хто за щастям ганяється, того воно цурається,

а хто за нього змагається, за тим воно ганяється.

ВДОМА
Під осінь і я, як той камінець у Німані, докотився додому. Сусіди вже давно мене поховали, не один раз уже поминали і з халяв стріляли, але я попри все повернувся живий, здоровий і веселий. Ніхто не хотів цьому вірити, бо на батьківщині за цей час три війни, п’ять повстань і два заворушення відбулося.

Люди обіймали мене, цілували і, підійшовши, шубу мацали, гулю на носі надавлювали, щоб пересвідчитись, чи це я перед ними стою, чи, може, це якась примара, одягнена в мою одежу, мої чоботи, мою люльку палить і чесним людям в очі дим пускає?

Але й, помацавши, вони все ще не йняли віри і про мої пригоди різні легенди складали.

Ті розповіді сусідів дійшли аж до Вільнюса. Знову незчисленна кількість кореспондентів налетіла, багато вчених наїхало. Вони фотографували мене по-всякому, малювали і верхи на коні, і на голову ставили, і на дошку клали, й без кінця-краю радили:

— Тільки ти усміхайся, тільки ти добре виглядай!

А як я добре виглядатиму, коли вони так мене затягали і замацали, що я не тільки на людину, а й на ганчірку не схожий став. Як той лев у Нейлонії.

Нарешті вони примусили мене на базарі з бочки громаді промову виголосити, всі методи полювання академій мисливства описати і своїми спогадами всі сільські загорожі розписати. А за творче використання бочки для житла товариство ганчірників обрало мене почесним членом і присудило другу грошову премію

Ще за кілька днів за допомогою одного писаки ступінь доктора докторів захистив і дві книжки написав. Одна з них називається «Особливості впливу магніту в животі Чюпкуса на вісь Землі і на спицю в колесі Великого Воза», а друга — «Царське походження Тупкуса і його вплив на виробництво мисливського шроту». Хотів я написати ще й третю: «Яка різниця між некруто звареним яйцем і стоптаними підковами Лупкуса», але несподівані події поламали мої наукові плани і неждано-негадано погнали мене до Африки.

А було так.

Одного дня, коли я задумав руде ведмежатко віддати до литовського цирку, вдома піднялося заворушення: Тупкус заклекотів і надувся, мов індик, Чюпкус оголосив голодовку, а Лупкус відмовився лизати сіль.

І я, зрештою, поступився: повів клишоноге в повітку й тимчасово поселив його з маминою телицею Двіле.
Але й тут той компанійський рудоносик так потоваришував з новою сусідкою, що за кілька днів та не тільки перестала його рогами колоти, але й їла з ним з одного корита, з одного відра молоко пила і, притулившись до нього спиною, спала з ним на одному оберемку соломи і однакові сни бачила. Словом, друзяки — водою не розіллєш, льодом не охолодиш, вогнем не залякаєш — і лягають, і встають разом.

Настала зима. Сніг земляні грудки присипав. Мороз зайцям шуби побілив, дідусям на вуса бурульки почепив, а малих діточок у хати позаганяв і візерунчастими фіранками все від їхніх очей сховав. Якось гарного морозяного ранку до світлиці вбігла перелякана матінка й заломила руки:

— Ой горенько, нема нашої телички, без молока залишилися!..

— Не може бути,— підвів я від писанини обважнілу голову.

— Захворіла, здохла! Ні твій ведмідь, ні моя телиця не встають.

Накинув я ведмежу шубу і пішов у сарай. Справді, вибравши тепліший закуток, зарившись у солому, лежав ведмідь, смоктав лапу й спокійно дмухав у покриті памороззю вуса.

Заснув, клишоногий, на зиму.

Але що дивовижно — від нього і наша теличка не відстала. Надивившись на рудого ласуна, і вона смокче ратицю задньої ноги і солодко спить таким же посередзимовим сном.

Спочатку я дуже злякався, та коли все спокійно і по-науковому обдумав, вирішив, що нема того зла, яке б не обвернулося добром. Проспавши ведмежим сном цілу зиму, Двіле весною знову вийде на пасовисько й даватиме свіже молочко. Це ж чудесно! Ні тобі таку корову напувати, ні годувати, ні чистити у великий холод, ні їй улітку корм запасати, тільки дій собі та сири смачні виробляй!

Вирішив я нікому про це не казати, але, видно, Чюпкус таки пробовкався сусідському Маргісу, той — Саргісу, Саргіс — Брісюсу, і почали в усіх кінцях скімлити, доки ветеринар не примчав. Ну, а той як почав хвалитися, як почав в усі міста й села телеграми посилати! І знову до мене всі з’їхалися, знову мене, мов на останньому суді, розпитували, випитували, міряли, зважували, гладили, щипали, але я, однак, їм не дозволив розбудити Двіле.

Нехай собі спить.

Нарешті до мене як причепився війт, як почав мене молити, як почав канючити, ну, продай та продай ти йому телицю. Дуже той нікчемний чоловічок відзначитися хотів, а працювати лінувався, тож надумав таких корів цілу череду завести, щоб не годувати, не напувати, кормів не вирощувати і не запасати, а багато молока надоювати і всі обласні премії загрібати.

Не втерпів я й погодився.

«А сказись ти,— думаю,— нехай і в тебе, як у ведмедя, повні вуха павутиння наросте, нехай в тебе ведмежий сон розум відніме».

Величезні гроші він заплатив мені навесні за ту теличку. Три ночі міряв гарцями, а на четверту — затис у жмені та й заснув.

Половину тих грошей я уві сні матінці віддав, половину до банку поклав, половину старцям роздав, а за ті, що залишилися, до подорожі в Африку почав готуватися: на левів полювати, пастками слонів ловити, з люльки в носорогів стріляти і з мавпами про життя буття теревенити.

На мої проводи зібралися всі сусіди. За стіл сіли і ну очі цибулею натирати, гіркі сльози проливати.

Подарунки вручали, щастя й удачі бажали. А я їх смаженею, чистою водою, приправленою цедрою та соком з укропу, пригощав. Після такого частування поснули мої сусідоньки, притихли мої добродії.

Йонас з Василем — куняли над киселем.
Алізас з Пятрасом — в роті з м’ясом.
Текле з Варварою — під лавою.

А той бідолаха Кізіс уже так хропів, так хропів, що уві сні навіть дітям пісеньку завів:

Ой, люлі, люлі,
Котику — дулі,
А діточкам — калачі,
Щоб спали вдень і вночі…

Співак Алаушас, стоячи на сторожі, вторив йому губами, мов трубами:

Пу-пу, пу-пу, пу-у-у-пу,
Пу-пу, пу-пу, пу-у-у-пупть!

Нарешті і його голова, підперта руками, зісковзнула, тільки — бух! А він лобом об стіл — трах! А дубова ніжка — трісь! — і пробу-дилися всі.
Прокинулися сусіди — а мене вже в хаті нема. Я знову сів верхи на Лупкуса, посадив на плече Тупкуса і, перемовляючись з Чюпкусом, до Африки помандрував. їхав, їхав і весело заспівав:

Конику мій гніденький,
Скачи помаленьку,
Хоч хвоста й не маєш,
Ти дорогу знайдеш В привабливу, вередливу,
В Африку спекотливу!..
— Тпру, четвірка!.. Нема на вас вовка…

Годі. Урвався терпець, оповіді — кінець!

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Великий мисливець Мікас Пупкус”
Вітаутас Петкявічюс
Переклад з литовської – Р.І. Григорова-Петкявнчене
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1989 р.

1 Коментар
  • Анонім
    28.03.2023 00:09

    Щось таке… не зрозуміло що….

    0
    2
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: