Верховний суддя Каракош

Якось верховний суддя Каракош блукав, переодягнувшись, вулицями міста. Назустріч йому — людина з обскубаним індиком на таці. Суддя пішов слідом за ним.

Приніс чоловік індика в корчму, звелів кухареві засмажити птаха і сказав, що незабаром сам зайде за ним. Кухар обіцяв до призначеної години приготувати індика.

Не встиг замовник піти, як верховний суддя звернувся до кухаря з такими словами:

— Я Каракош, верховний суддя, хотів би з’їсти цього індика на обід. Як приготуєш його, принеси до Палацу правосуддя.

— Слухаюсь, ваша честь, — відповів кухар. — Але, що я скажу законному власникові, коли він з’явиться за своєю стравою?

— Скажи йому так: тільки я зібрався засунути індика в духовку, як він розправив крила і ​​полетів.

— Слухаюсь і повинуюсь, ваша честь, — зітхнув кухар. — Але таке пояснення не позбавить мене покарання.

— Нічого не бійся, — підбадьорив його Каракош. — Я верховний суддя. Мене попросять розібрати твою справу, і я тебе виправдаю.

Кухар, впевнений у своїй безкарності, засмажив індика і відніс його до Палацу правосуддя.

В домовлену годину замовник з’явився за індиком.

— Прикро, приятелю, — розвів руками кухар. — Тільки я зібрався засунути індика в духовку, він розправив крила і ​​полетів.

– Розправив крила і ​​полетів? Це обскубаний індик з перерізаним горлом полетів? Про що ти лепечеш? Ти що, за дурня мене маєш? Злодій! Шахрай! — скипів замовник і почав штурхати і бити кухаря.

Той захищався як міг. А потім підняв із землі камінь і кинув його у замовника. Але той ухилився, камінь зі свистом пролетів повз, потрапив у вухо людині, яка мирно спала на землі навпроти корчми, і вбив її.

Брат убитого схопився як ужалений і також накинувся на кухаря. Той знову вступив у відчайдушний бій. Він розмахнувся, щоб вдарити другого кривдника, і ненароком ударив кулаком у живіт вагітну жінку, яка спостерігала за бійкою. У жінки стався викидень.

Чоловік жінки бив кухаря кулаками, штовхав, дряпав, і бідолаха, не в змозі більше виносити побої, вирішив накласти на себе руки. Він побіг до найближчої мечеті, заліз на мінарет і кинувся вниз. Але як на зло впав на чоловіка, що спокійно йшов вулицею, і зламав йому шию, від чого той також помер.

Миттю зібрався натовп і оточив кухаря. Брат померлого, розмахуючи руками, закликав до помсти.

Кухар зрозумів, що попав у пастку. Голову свердлила одна думка — тікати. Але куди і як? Він дико крутив очима, шукаючи в натовпі хоч малу дірку і раптом побачив віслюка. О Аллах, ти справді великий!

Здійснивши немислимий стрибок, кухар обома руками вчепився в хвіст віслюка. Віслюк, очманілий від переляку, видав крик обурення  і поскакав, розкидаючи натовп праворуч і ліворуч.

— О Аллах, ти справді великий! — знову промовив кухар.

Він залізною хваткою вчепився в хвіст віслюка і з полегкістю спостерігав, як відстань між ним і натовпом все збільшується.

Аж тут хвіст відірвався! Віслюк, позбавившись важкої ноші, став на місці як укопаний. Розпалений переслідуванням натовп порівнявся нарешті з кухарем і почав молотити, штовхати і  бити його.

Потім натовп потягнув кухаря до суду, і всі вони постали перед верховним суддею Каракошем. Той почав розгляд з господаря індика:

— Чому ти образив дією кухаря, шановний?

— Ваша честь, я просив його засмажити індика. Коли я прийшов по готову страву, кухар нахабно заявив, що індик розправив крила і ​​полетів.

– А хіба всемогутній Аллах не в змозі своєю волею оживити мертвого індика? — запитав Каракош.

Потерпілий не знав, що відповісти.

— Але ти, здається, сумніваєшся в здібності всемогутнього Аллаха воскресати мертвих, — продовжував Каракош. — За це я засуджую тебе до сорока ударів різками та штрафу в шістдесят динарів.

Наступним позивачем виступив чоловік, чий брат був убитий каменем.

— Чому ти образив дією кухаря? — спитав Каракош.

– Ваша честь, він убив мого брата. Той мирно спав у холодку навпроти корчми, а кухар запустив йому у вухо каменем.

– Кров була? – поцікавився Каракош.

– Ні, ваша честь.

– Ти пульс у брата мацав?

– Ні, ваша честь.

— Як ти доведеш, що його вбив кухар, коли крові не було, а пульс ти не перевіряв? Може, він помер задовго до того, як в нього влучив камінь? Я визнаю тебе винним у образі дією і засуджую до шістдесяти ударів різками та штрафу у шістдесят динарів.

Тепер настала черга позивача, у чиєї дружини стався викидень. Каракош і йому поставив те саме запитання:

— Чому ти образив дією кухаря?

— Ваша честь, він ударив мою вагітну дружину кулаком у живіт, і вона втратила дитину.

— У цьому випадку мій вирок такий. Кухар повинен забрати твою дружину і повернути її тобі вагітною, адже він винуватець викидня.

– Ніколи! — розлютився позивач. — Ніколи не погоджуся на таку умову.

— Оскільки ти відмовляєшся від відшкодування збитків, визнаю тебе винним у навмисному завданні побоїв кухареві і засуджую до шістдесяти ударів різками та штрафу у шістдесят динарів.

Під кінець верховний суддя звернувся до брата другого вбитого і спитав:

— А ти чому образив кухаря, шановний?

— Ваша честь, він кинувся вниз з мінарета і, мов удар блискавки, впав на мого брата, що спокійно проходив вулицею.

– У твоєму випадку мій вирок такий. Кухар пройде вулицею, а ти залазь на мінарет і кидайся на нього вниз. Вб’єш його, як він убив твого брата.

— Але, честь ваша, раптом я впаду не на кухаря, а на землю? І його не вб’ю, а сам розб’юся!

— Випробуй свою долю, — запропонував Каракош. — Але я бачу, ти не прагнеш її випробувати, а тому визнаю тебе винним у образі дією і засуджую тебе до шістдесяти ударів різками та штрафу у шістдесят динарів.

Залишився лише один позивач — власник віслюка. Він привів бідну тварину до суду, сподіваючись, що верховний суддя Каракош присудить кухареві відшкодувати збитки за втрату віслюком хвоста. Але, почувши вироки, винесені іншим позивачам, він вирішив втекти з суду. Однак верховний суддя помітив його і крикнув:

– Гей ти, повернися! Ти чому образив дією кухаря?

– Я його не ображав ні словом, ні дією, – відповів той, слухняно повертаючись.

— Тоді що ти тут робиш? — спитав Каракош і, глянувши на безхвостого віслюка, додав: — Як твій віслюк позбувся хвоста?

— О, це дрібниця, справжня дрібниця, ваша честь. У цього віслюка ніколи не було хвоста. Він так і народився безхвостим.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.7 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Газель с золотыми копытцами“

Збірка – “Сказки Северной Африки”

1988 р.

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: