ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Вернидуб

Словацькі народні казки

Була собі одна жінка. От народила вона сина. І мати й батько не могли намилуватися тим великим і дужим дитям. І сусіди й знайомі приходили подивитись, а згодом, як чутки розлетілися по світу, прибували люди з інших країн хоч поглянути на того хлопця. Бо ніхто не пам’ятає, щоб де яка жінка ще коли таку дитину привела.

От стали думати, як хлопця назвати. Радилися так і сяк, а не могли домовитись.

Тоді повитуха й каже:

– Це дитя небувале, дайте йому й небувале ім’я.

– Ваша правда, бабусю,– каже батько.– Назвемо його Вернидубом.

Так і зробили.

Хлопець що не день, то все дужчав. Батько з матір’ю не знали з дива, що й робити, коли синок на третьому році став виривати ялини завтовшки з ногу. На сьомому вже й за буки брався.

А чотирнадцяти років він таку велику силу мав, що найбільші буки й дуби, як хисткі коноплини, з землі висмикував і по вісімдесят зразу на плечах додому носив. Коли ж минуло йому сімнадцять, не міг більше парубок дома сидіти, бо не мав роботи по собі та й світу хотів побачити. От він і каже батькам:

– Послухайте, тату й мамо! Ви добре знаєте: хто на печі сидить, тому ні про що говорить. Хотів би я побачити, як люди живуть. Піду в світи. Не бійтеся, я вас не забуду й на старість догляну.

Батьки погодились, бо ніколи не йшли проти його волі.

– Іди, сину,– каже батько,– та шануйся і не чини людям лиха!

Попрощався Вернидуб з батьком та матір’ю і пішов собі в світ. Іде та й іде,

аж бачить – чоловік гори верне й з одного місця на друге переставляє. От узяв він одну гору та й поставив Вернидубові на дорозі, щоб той не пройшов.

– Прийми мені цю гору з дороги,– каже йому Вернидуб.

– Такого я ні для кого ще не робив,– відповідає Вернигора,– та прийму, як ти за мене дужчий.

– Нумо боротися,– каже Вернидуб.

Взялись вони в ручки, і Вернидуб кинув Вернигору об землю.

Та й не посердились, а потоваришували. Вернигора прибрав з дороги ту гору, й пішли вони далі разом.

Ідуть та й ідуть, аж дивляться – чоловік залізо в руках місить, а з дороги поступиться не хоче.

– Зійди з дороги! – каже йому Вернидуб.

– Абикому я не сходжу,– одказує Місизалізо,– хіба як котрийсь із вас за мене дужчий.

– Нумо боротися! – каже Вернидуб.

Узялись вони боротись. Вернидуб так кинув Місизалізом об землю, що той ледве за годину встав.

Тоді зібралися і йдуть далі вже втрьох. Коли бачать – валка возів із залізом на крутім узвозі у глині застряла й ані руш. Візники ж коло возів тих бідкаються, не знають, що їм робити.

– Чого це ви стали? – питає їх Вернидуб.

– Та нехай йому абищо,– каже один.– Залізо веземо, та, бачите, у глині застряли. Аж тридцять восьмеро коней запрягли, а й з місця не зрушимо. Помогли б нам, як ви дужі.

– Добре,– каже Вернидуб,– це можна, як дасте заліза, скільки котрийсь із нас піднесе.

– Ой,– кажуть ті,– беріть хоч скільки усі троє піднесете, тільки пособіть нам з цієї глини вибратися, бо ми тут і пропадемо!

– Ну, то випрягайте ж коней! – каже Вернидуб.

Зачепив він воза мізинцем за дишло і завиграшки витяг на гору. Так і другого, й третього, і усю решту…

– Ой лишенько, що ж це таке? – кажуть господарі й дивуються з Верни- дуба, що таку роботу він мигцем зробив.

– А тепер давайте-но, що обіцяли,– каже Вернидуб,– а ти, Вернигоро, покажи лиш свою силу.

Вернигора позбирав усе залізо з тих возів собі на плечі й ще кричав, що мало. Хотів і вози, і коней, і людей, і все забрати. Але Вернидуб не дав.

– Вгамуйся,– каже,– буде з нас і самого заліза.

– Хлопці,– гукає тоді Місизалізо,– знаєте що? Я з цього заліза три ціпи зроблю, та й підемо молотити.

– Ге? Ну то добре,– каже Вернидуб, сідає з Вернигорою на колоду та й дивиться, що робить Місизалізо.

А той місить, місить залізо, як тісто, викачує і в’яже з нього ціпи. За якусь там хвилину уже й три ціпи готові, кожен більш як на півтори тисячі пудів.

От приходять побратими до одного пана. У того пшениці – скирти стоять, а молотників немає. Заходять вони до нього та й питають, чи не треба йому молотити.

– Якби вас,– каже пан,– та була хоч із сотня, то оце б і почали, а коли троє, переводити добро не дам.

– Овва! – каже Вернидуб.– Коли ми вам до завтрашнього вечора оці скирти не помолотимо, робіть з нами, що знаєте.

– А що ж вам платити? – питає пан.

– Та хто його знає,– каже Вернигора,– хіба як дасте, скільки піднесемо, то згодні.

Пан пристав на те, бо думав, що вони й пуда не піднесуть.

От ледве розвиднилось, хлопці взяли ціпи й стали молотить, та не снопами, а скиртами. За якусь там годину все й скінчили.

– Хлопці! – каже Вернигора.– Перелопатити намолочене нема чим, то давайте провіємо.

Дмухнули – і полетіла полова на всі боки, розлетілася, а зерно, чисте, як золото, зосталося на землі. Пан гнівається, що всю полову йому роздмухали, а Вернидуб і каже:

– Не журіться. Чого вам на поле її вивозити? Оця шкода на користь вам пішла. Що з тієї полови? Зате ж ось пшениці – готуйте засіки.

– Вони давно готові,– каже пан,– а де мішки на ваш заробіток?

– Ви позичте нам. А ми повернемо.

– На позички в мене мішків нема.

– Ну, коли так – то все зерно до вашої комори позносимо.

От вони те збіжжя зсипали в комору, вікна й двері позабивали, а тоді Вернигора схопив комору, взяв її на плечі, та й пішли собі.

Пан тільки очі витріщив – що воно робиться? Шкода йому було, та що мав казати: сам обіцяв – скільки піднесуть, те й їхнє. Думав, думав – що тут діять?

Мав він прелютого бугая в повітці. От і звелів, щоб його на тих молотників випустили, нехай їх поколе. Хлопці, раді та веселі, йдуть собі дорогою. Та Вернидуб знав, що це так собі не минеться. Трохи пройшли, от він і каже Місизалізові:

– Ану, братику, оглянься, чи ти нічого не бачиш?

– Е,– каже,– бачу. На нас лютого бугая випустили. Тікаймо мерщій!

– Тікайте, як вам так хочеться,– каже Вернидуб.– А я його тут почекаю.

Ті обидва пішли собі далі. А Вернидуб стоїть, жде бугая. Як вискочив бугай – та просто на Вернидуба! Той як ухопив його за роги, підняв та й кинув об землю так, що бугай і стих одразу. Узяв тоді Вернидуб його на плечі, наздогнав своїх та й поклав Вернигорі на ту комору.

Так і пішли вони далі.

Пан дивився згори, з свого замку, що воно діється, та як побачив, що Вернидуб бугая убив, зараз же звелів дикого вепра на них випустити, який роздирав усіх на ходу.

Вернидуб ізнов звелів Місизалізові оглянутися, чи нічого там не бачить.

– Чом не бачу,– каже той,– дикий вепр за нами біжить, аж піниться з люті.

– Ну, ви йдіть, а я його тут почекаю.

От вепр добігає – і просто на Вернидуба страшенні ікла наставив. А Вернидуб як ухопить його – той і дух спустив.

Догнав своїх Вернидуб та й вепра поклав Вернигорі на комору. Отак і йдуть собі далі. Тут уже пан розгнівався, що й не сказати! Сів він із челядниками на вози та за молотниками, що аж закуріло,– сподівався, що все одбере. Хлопці бачать, що робиться, от Вернидуб і каже:

– Ну, братики, не хочу я їм зла. Ви йдіть собі далі, а я знаю, що зроблю.

От заходять вони в ліс. Вернидуб узяв навивертав найбільших дубів і загородив ними дорогу, так щоб пан із своїми челядниками далі не поїхав.

Настав тоді побратимам спокій.

Занесли вони частину заробленого Вернидубовим батькам, другу – Міси- залізовим, а третю – Вернигориним.

– Тепер, хлопці,– каже Вернидуб,– треба нам іти далі в світ. Ти, Міси- залізе, зроби мені з оцих ціпів топір, якого ще ніхто в світі не мав.

Коли топір був готовий, Вернидуб підкинув його вгору і підставив спину. Топір упав і переломився об спину надвоє.

– Е,– каже,– це не годиться. Заміси крутіше.

От Місизалізо став, замісив йому ще крутіше. Вернидуб знов підкинув то- пір догори, і він цього разу уже не переломився об його спину.

– Ну, добре,– каже,– ходімо.

Ідуть вони та й ідуть, приходять до якогось міста. Воно все в чорне сукно повите. Заходять до шинку, попоїли, підкріпились, а тоді й питають, що тут доброго чувати?

– Ой, нічого доброго,– шинкар їм.– Наше місто у превеликій жалобі, а найбільше сумує король. Цими днями пропали усі його три доньки. Ходили вони щодня утрьох купатися, а це пішли та хтозна-де й ділися.

Люди кажуть, що на свої очі бачили, як троє зміїв прибігли й украли їх. Де королівни тепер, ніхто й не знає, тільки нібито їх усіх трьох ті змії в одну нору затягли й спустилися під землю. Наш король з горя не знає, що й робити. Він пообіцяв будь-яку з них віддати за того, хто знайде й порятує його дочок.

– Коли оце й усе лихо,– каже Вернидуб,– то йому можна зарадити. Біжи до короля й скажи, що ми втрьох визволимо його дочок, як дотримає він свого слова.

Зараз же побіг шинкар чимдуж до короля.

– Найясніший королю,– каже,– приніс я вам добру звістку, ось тільки послухайте.

– Та яку б там добру звістку приніс ти в моєму горі?

– А таку: до мого шинку зайшли троє подорожніх та й питаються, що тут чувати і чого місто в чорне повите. Я їм усе розповів. А один мені и каже: коли, мовляв, у нас оце тільки й лиха, то йому можна зарадити, визволять вони королівен, як дотримаєте свого слова і за кожного з них віддасте свою дочку.

Король дуже зрадів і зараз же звелів привести тих трьох чужинців до себе. Наші троє хлопців сміло стали перед королем, і їм знову розповіли все, що та як сталося.

– Ну, найясніший королю,– каже тоді Вернидуб,– ця робота якраз для нас. Звеліть приготувати дванадцять волів, дванадцять кілограмів каші і дванадцять печей хліба та ще конопель і льону на мотузок – а там покладайтесь на нас і на долю, ми все зробимо.

– Усе, що захочете, дам,– каже король.

На другий день усе вже було готове.

Пішли побратими. Приходять на луки, де, кажуть, пропали королівни. Аж бачать хатку, мовби для них приготовлену. Там і поселилися.

– Тут нам буде добре,– каже Вернидуб.– Як двоє підуть нору шукати, третій дома їсти варитиме и мотуз сукатиме.

Першого дня лишився дома Вернигора, а Місизалізо з Вернидубом пішли в ліс нору шукати. Вернигора взявся мерщій до роботи.

Наносив дров, розпалив, наставив казан із водою, узяв пшона та м’яса з цілого вола і вкинув у казан, хай собі вариться. А сам сукає мотуз та дивиться, щоб не збігло. От уже зварилась каша, і він мав її одставити.. Коли це хтось гукає з комина:

– А що ти робиш у моїй хаті?

Глянув Вернигора вгору – аж то Лікотьборода: чоловік на п’ядь, а борода на лікоть. Злякався трохи Вернигора, але сміливо йому відповідає:

– Кашу варю.

– Вариш то вариш, а їсти не будеш.

– Ти не будеш! А їстиме Вернидуб з товаришами,– та й хотів одставити кашу.

А Лікотьборода знову:

– Вариш кашу, вариш, а їсти не будеш.

– Ти не будеш! А їстиме Вернидуб з товаришами,– каже Вернигора та й одставив кашу.

А тут знову Лікотьборода:

– Вариш кашу, вариш, а вже зварив?

– Зварив, а тобі що?

– То я її гарячою у тебе на спині з’їм.

Тут Лікотьборода спустився з комина, притиснув бідолашного Вернигору до землі, висипав гарячу кашу йому на спину і всю поїв. Тоді шугнув собі вгору і щез у комині.

А Вернигора насилу встав. «Що,– думає,– робити?» Аби не осоромитися перед побратимами, наносив він води, нарубав м’яса, насипав пшона та й став варити і чекати товариство. Аж приходять вони увечері та зараз до нього:

– Ну що, зварив?

– Та зварив, зварив, тільки одставте собі самі.

– А ти?

– Я слабий, не їстиму.

Ті одставили, покуштували – а каша недоварена, м’ясо сире.

– Чого ж ти недоварив? – питає Вернидуб.– І мотуза не зсукав?

– Ти ж бачиш, нездужаю,– стогне Вернигора, але не каже, що до чого.

– То сьогодні всі день згайнували; і ми нори не знайшли. Завтра Місизалізо буде дома, а ми підемо шукати.

Другого дня Вернидуб і Вернигора обнишпорили по всіх куточках, по всіх усюдах, та нічого не знайшли. А Місизалізо варить кашу та й варить і мотуза сукає та сукає. От уже каша доварилася, що вимішати її та й одставляти можна. Коли це Лікотьборода з комина:

– Вариш ти кашу, вариш, а їсти не будеш.

– Ти не будеш! А їстимуть її мої побратими,– відповідає Місизалізо.

А Лікотьборода знову:

– Вариш кашу, вариш. А їсти не будеш.

– Ти не будеш. А їстиме її Вернидуб з товаришами.

А за третім разом відставив Місизалізо казана, а Лікотьборода знову:

– Вариш кашу, вариш, а вже зварив?

– Зварив, а тобі що?

– Тепер я її гарячу у тебе на спині з’їм! – Та й спустився із комина вниз. Притиснув бідолашного Місизаліза до землі, висипав кашу з казана йому на спину, поглитав усе та й щез.

«А щоб тобі добра не було»,– подумав собі Місизалізо і насилу звівся. За-ходився знов носити дрова, воду і варити кашу вдруге.

Увечері приходять голодні товариші додому й сідають до каші. А каша не-доварена, м’ясо сире…

– Чого ж це ти недоварив? – питає Вернидуб.– Та й мотуза недосукав?

– Ох, зробив би я все,– каже Місизалізо,– та занедужав трохи, аж чогось робота не береться.

– Отак,– Вернидуб йому,– і ми сьогодні нори не знайшли. Завтра підете ви вдвох у ліс, а я зостанусь дома.

На третій день ті двоє зібралися до лісу і їсти взяли, бо боялися, що на голодний харч додому прийдуть. Вернидуб хутенько наносив дров і води, порубав вола й поставив каШу. А поки там варилося, то він мотуза на три тисячі сажнів зсукав. От підходить він кашу одставити, а тут Лікотьборода з комина:

– А що це ти пораєшся в моїй хаті? Чи не кашу вариш?

– Авжеж, кашу. Та вже вона й зварилася, щоб ти знав. Злазь лиш сюди, чого тобі треба від моєї каші?

Лікотьборода спустився з комина, щоб і в цього на спині кашу з’їсти. Та Вернидуб міцно схопив Лікотьбороду за бороду. Йому ще вчора здалося, що тут непевне коїться, то й заздалегідь знайшов собі дубову колоду і надколов її трохи.

От притягнув Лікотьбороду до тієї колоди, защемив йому бороду й пальці та й ну його частувати. Став Лікотьборода проситися, як тільки вмів, щоб пустив його Вернидуб, він більше, мовляв, не буде.

А Вернидуб його чистить та гукає, щоб оддав той свою бороду, то пустить, бо здогадався, що в тій бороді вся його сила. Лікотьборода довго випрошувавсь, обіцяв, що й нору покаже, ту, що шукають вони. Вернидуб так розгнівався!

– Ну, дивись, добром не хочеш, буде злом. Побачимо, чи ти швидше втомишся тримати свою бороду, чи я тебе бити.

Бачить Лікотьборода, що нема ради, та й пустив бороду з рук, а Вернидуб витяг її з колоди й сховав у кишеню, тоді пустив Лікотьбороду й каже йому:

– А бач? Якби був послухав мене зразу, не дійшло б до бійки.

Як побачив Лікотьборода, що вільний він,– ноги на плечі та навтіки, що аж курява знялася. Прибіг прямісінько насеред луки, відсунув там якийсь камінь і щез під ним. А Вернидуб усе те добре бачив. Йому цього тільки й треба було.

Увечері приходять ті двоє голодні додому. Навмисне пізненько, щоб не їсти недовареної каші.

– Ну що, знайшли нору? – привітав їх Вернидуб.

– Де там! – одказують.– А ти кашу зварив?

– Зварив, ходіть їсти!

– Та нехай добре увариться й вичахне,– каже Місизалізо.

Хотіли, бач, узяти Вернидуба на глузи.

– А ви,– каже,– покуштуйте, може, якраз до смаку вам буде.

Куштують ті, а каша холодна. Догадались вони, що до чого. Та й прикро їм

стало: у них спини припечені, а у Вернидуба ні. А не сказали нічого, тільки ззирнулися і все зрозуміли. А коли став їм Вернидуб розповідати, як він Лікотьбороду в колоді защемив, ще й бороду його показав їм, і похвалився, що вже не треба шукати, нора тут, посеред луки,– ті ще гірше на нього розгнівались, хоча й знаку не подали.

От уранці подались вони насеред луки, одсунули камінь, бачать – нора. Добре, а кому ж туди спуститись? Згодився Місизалізо. Обв’язався мотузком, стали вони його спускати у ту нору. Не спустили ще й на добрих двадцять сажнів, як став він кричати і за мотуз смикати, щоб витягали. Вони й витягли.

– А що там, братику?

– Ой, темно, як уночі, та ще звідусюди стали на мене жаби плигати й гади шипіти, замалим не з’їли.

– Ну, коли нема з тебе пуття,– каже Вернигора,– піду я.

От стали його спускати. Ледве на сотню сажнів спустили, а він уже так за мотуз смиче, аж мало не перервав. Мусили і цього витягати.

– Ой,– каже, коли виліз,– що жаби та гади, то ще півбіди! А тільки чад і полум’я завалує, трохи не пропав я.

– Немає, бачу, з вас пуття,– каже Вернидуб.– Тепер же мене спускайте. Та глядіть від нори ані руш. Вартуйте тут. І мотуза не витягайте, поки я тричі добре не смикну.

От узяв він свій топір, обв’язався мотузом і летить та й летить униз. Аж ось прилітає в підземний світ. Прилетів, та не знає, що й чинити, бо там пітьма така, що хоч в око стрель. Коли це хтось обізвався:

– Віддавай мою бороду!

– Еге,– каже Вернидуб,– то це ти, голубе! Віддам я тобі бороду, та спершу до найстаршої королівни мене заведи.

Лікотьборода зрадів, що віддасть Вернидуб йому бороду, і повів його пеклом. А там же так темно та порожньо! Коли трохи згодом заблищало десь оддалік світло.

– Ну ,– каже Лікотьборода,– іди на те світло, там і є найстарша королівна, а мені віддавай бороду!

– Е, ще не віддам. Побудь-но тут. Як прийду, то скажу, що робити.

От Лікотьборода жде, а Вернидуб іде та йде на те світло. Довго йшов. Коли

це бачить – стоїть мідний замок, увесь так і сяє, а сам на сорочій лапці крутиться, що й не зайти до нього. Та Вернидуб тупнув раз ногою – і став замок. В покоях сиділа найстарша королівна – вишивала. Як увійшов Вернидуб, вона страх перелякалася, що людину побачила.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Словацькі народні казки”
Переклад – Д. Чередниченко
Видавництво:  “Веселка”
Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: