Весела зозуля

— Ні, більше мені не витримати, – зовсім, несподівано сказала мама Гуннара та Гунілли перед Новим роком.

– І мені, – підтвердив тато.

Гуннар та Гунілла, лежали в дитячій і усе чули. Вони добре розуміли, що саме більше не можуть витримати їхні мама з татом. Адже Гуннар і Гунілла хворіли вже чотири тижні. Не можна сказати, що б так небезпечно хворі. Але все-таки їм довелося лежати в ліжку і кликати маму.

Чотири тижні — це багато днів, і багато годин, і багато хвилин. І майже щохвилини Гуннар із Гуніллою кликали маму і просили то попити, то казку почитати, то простирадла перестелити, бо вони насипали туди крихт від печива.

Гуннару і Гуніллі здавалося, що дні тягнуться дуже повільно; якщо просити в мами було вже нічого, вони на все горло кричали:

— Мамо, котра година?

Їм треба було тільки почути, чи скоро пролунає затишний і підбадьорливий удар годинника, який сповіщав, наприклад, час, коли їм принесуть сік чи булочки, або коли повернеться з роботи тато.
Але тепер тато сказав, що він більше не витримає, навіть він!

— Я думаю, — вирішив він, — купити дітям свій годинник. І вже завтра. Тоді, принаймні, вони не будуть більше постійно питати, котра година.

Наступний день для Гуннара та Гунілли, був наповнений нетерплячим очікуванням. Їм було ще важче, спокійно лежати в ліжку.

— Цікаво, який нам куплять годинник? – розмірковував Гуннар.

— Може, будильник, — запитала Гунілла, — чи гарний годинник із Далекарлії?

Але коли тато нарешті прийшов додому і розгорнув пакет, який приніс із собою, то в ньому не було ні будильника, ні далекарлійського годинника. Там був годинник із зозулею.

Тато повісив його на стіну в дитячій, і не встиг він це зробити, як стрілки показали шосту годину. І тут — ні, такого вам бачити не доводилося — у годиннику відчинилося віконце, і звідти вискочила маленька дерев’яна зозуля.

Вона слухняно проспівала шість разів, щоб усі знали: зараз шоста година, ні більше, ні менше. Після цього вона зникла, і віконечко за нею зачинилося.

Тато пояснив дітям, який механізм у цього годинника і чому дерев’яна зозуля може вискакувати з віконця і співати. І розповів, що цей годинник із зозулею виготовлено у Швейцарії.

«Дивовижний подарунок», — подумали Гуннар із Гуніллою.

До чого ж цікаво лежати в очікуванні, що годинник проб’є і сьому, і восьму і десяту годину! Та, чесно кажучи, брат із сестрою не заснули навіть о десятій, хоча мама вже давним-давно заходила в дитячу і побажала їм на добраніч і погасила світло.

Щоправда, по-справжньому темно в дитячій ніколи не було, бо дітям пощастило — саме під їхнім вікном стояв вуличний ліхтар. «Жахливо пощастило», — подумали Гуннар із Гуніллою. Коли стрілки годинника показали десяту, вискочила зозуля і проспівала десять разів, точно й акуратно, як завжди.

— Як ти гадаєш, звідки вона знає, скільки разів їй треба кукати? – поцікавилася Гунілла.

— Ех ти! Ясна річ чому. Тато ж казав, що це механізм працює, — сказав Гуннар.

Але тут трапилося справжнісіньке диво. Віконечко годинника знову відчинилося, і звідтам вискочила маленька дерев’яна зозуля.

— Усі тільки балакають: механізм та механізм, — невдоволено пробурчала зозуля.

— Є на світі таке, що називається, — здібності до математики. І я їх маю. Це означає, що я вмію рахувати. Так, так, вмію!

Гуннар і Гунілла сиділи в своїх ліжечках і тільки витріщалися у всі очі. Вони думали, що, усе це їм сниться.

— Вона… вона ….. вміє говорити, — нарешті прошепотів Гуннар.

— Ясна річ, я вмію говорити, — відповіла зозуля. — Невже ти думаєш, що я вмію тільки кукати?

— Ні, – зніяковіло відповів Гуннар, – але…

— Я дуже ділова і ввічлива, — продовжувала маленька дерев’яна зозуля.

Вона злетіла вниз і сіла на край ліжка Гуннара.

— Де тільки на світі я не побувала! – сказала вона. — Що я тільки не бачила! Як подумаю, у самої іноді в голові паморочиться.

Гуннар і Гунілла ще більше витріщили очі.

— А хіба ти не прироблена до годинника? — дуже чемно запитала Гунілла.

— Звичайно ні, — повчально сказала зозуля. Це тільки люди так гадають.

І тут якраз з’явилася мама дізнатися, чому такий шум у дитячій. Зозуля швидко зникла, з тріском зачинивши за собою віконце. І з’явилася знову, коли мама вже давно пішла.

— А чому ти не покажешся мамі, що жива? — спитала Гунілла.

— Це таємниця, — відповіла зозуля. — Таємниця, яку можна знати лише дітям.

Дорослі люди ні в якому разі не повинні вірити в це. Вони думають, що всі зозулі в такому годиннику — дерев’яні. Ха-ха-ха, самі вони дерев’яні, ось вони хто, не будь я Весела зозуля.

“Весела зозуля” – це ім’я їй дуже підходить”, – подумали Гуннар з Гуніллою. Вони все більше і більше раділи своєму новому годиннику.

Літаючи туди-сюди по кімнаті, Весела зозуля жваво розмовляла з дітьми.

— Присягніть, що ніколи нікому не скажете, що я жива, — сказала вона. — Якщо тільки ви це зробите, я ніколи в житті не скажу вам більше ні слова, а тільки співатиму, котра година. До речі, — продовжувала вона, — краще, якщо ви зараз ляжете в ліжка. Бо я боюсь проспати. Так важко прокидатися, коли потрібно вискакувати з віконця о третій годині ночі. Власне, мені потрібен був би будильник.

Сторінки: 1 2