Відьмина дочка

Жив хай був одного разу цар, і звали його Яннакіс. Мама йому каже:

— Яннакі, одружись.

— Не хочу.

— Одружуйся, синочку, негоже цареві без цариці.

— Не знайшлася ще мені наречена.

Якось пішов Яннакіс на полювання, підстрелив птаха, і кров його закапала на сніг. Прийшов додому і каже матері:

— Тільки ту за дружину візьму, що буде біла як сніг і рум’яна як кров.

— Де ж знайти таку, дитинко, щоб була біла як сніг і рум’яна, як кров? Такі лише у Нижньому світі водяться!

— Скажи мені, хто вона, піду і приведу тобі невістку.

— Іди,— каже,— у Нижній світ і знайди Маріо, доньку відьми Ламії, вона і є твоя суджена.

Відразу Яннакіс рушив у дорогу, дістався Нижнього світу, знайшов Маріо, дочку Ламії. Як побачив її, мало не осліп від краси. Мовила дівчина:

— Що шукаєш тут, Яннакі? Іди звідси, бо з’їсть тебе моя матінка.

— А ти сховай мене, от і не з’їсть.

— Де ж мені тебе сховати? Сюди не заходять люди. Як ти сюди потрапив?

— Та я за тобою, Маріо, прийшов, ти моя суджена!

Тоді схопила вона його та сховала. І тільки сховати встигла, відьма повернулася:

— Десь тут, десь там людиною пахне.

— Що ти, матінко, звідки тут бути людині? Сідай краще та поїш гарненько!

Села Ламія за стіл, поїла, попила — наїлася. А коли наїлася, дочка й каже:

— Що, матінко, якби зараз людину знайти, з’їла б її?

— Тепер,— каже,— не зможу, вже сита.

— Гей, Яннакі, ну  виходь, здайся моїй матінці!

Трохи згодом піднялася Ламія, пішла на полювання. Залишила свого старого чоловіка будинок пильнувати.

Тільки мати за двері, Маріо приспала батька, схопила Яннакіса за руку, і вони кинулися геть утікати. Повернулась Ламія, нема ніде Маріо. Шукає там, шукає тут, розштовхала старого:

– Де Маріо?

— А мені звідкіля знати? Я спав, нічого не бачив.

Розлютилася відьма, кинулася в погоню.

Ось тікають Маріо та Яннакіс, бачать вдалині чорну хмару. Маріо каже:

— Бачиш ту хмару, Яннакі? Це мати за нами женеться. Стань ти церковкою, а я дзвіницею.

Став Яннакіс церковкою, Маріо -дзвіницею. Нагнала їх хмара, зістрибнула на землю відьма, штовхнула церкву, штовхнула дзвони, а схопити втікачів не вдалося. Тоді вона встала і ні з чим полетіла.

— Гей, Яннакі, біжимо, шлях ще не близький! Побігли вони далі, бачать знову чорну хмару

— Знов нас матінка наздоганяє! Тепер ставай ти джерелом, а я водою.

Став Яннакіс джерелом, стала Маріо водою і потекла. Знов зістрибнула з хмари відьма, підбігла до джерела – розбризкала воду, замутила, а схопити втікачів не вдалося. Тоді вона встала і ні з чим полетіла.

А Яннакіс з Маріо знову втікати. І бачать – знову хмара їх наздоганяє. Каже тоді Маріо:

— Стань тепер ти, Яннакі, морем, а я буду качкою.

Став тут Яннакіс морем, обернулася Маріо качкою, і побігла качка до моря, кинулась у хвилі і ну плавати! Ось і хмара наблизилася, спустилася Ламія, підбігла до моря, почала звати:

— Маріо донечко моя, підемо додому!! Ось повернеться Яннакі до своєї матері, вона його вимиє, вичеше – забуде він тебе!

Промовляє Маріо Яннакісу:

— Чи чуєш, Яннакі, про що каже моя матінка?

— Нехай собі балакає, Маріо моя! Ти моя наречена, як я зможу  тебе забути?!

Чекала, чекала відьма, не дочекалася і в дорогу назад пустилася. Каже тоді Яннакіс:

— Тепер, Маріо, пішли до моєї матінки. Ішли, йшли, підійшли до самого палацу. Дав Яннакіс

дівчині перстеник і амулетик і каже:

— Маріо, наречена моя, почекай тут недовго. Я піду одяг для тебе  приготую. Ти переодягнешся, і підемо разом до моєї матінки.

Сказав так, а тільки в хату зайшов, забув Маріо.

Через деякий час заручила його мати з іншою.

А Маріо чекала, чекала нареченого, бачить — не повертається.

Ішла повз неї старенька за овочами. Ось Маріо їй і каже:

— Чи не візьмеш мене, тітонько, з собою, чи не пустиш до себе жити?

— Що ж, – відповідає, – живи.

Привела бабуся Маріо до свого будинку. А треба сказати, що будинок тієї бабусі був саме біля палацу, де жив Яннакіс із матір’ю. Почула Маріо, що цар надумав одружитися, зрозуміла: зовсім забув її Яннакіс. Тоді взяла вона трохи муки, замісила тісто і виліпила трьох пташок. Дала цих пташок старій жінці і наказує:

— Іди до царя, туди, де він кучері свої розчісує! Вийшов цар уранці в кімнатку причесатися, а там на дзеркалі три пташки рядком сидять. Злетіла перша пташка, сіла цареві на плече і мовить:

— Маріо донечко моя, ходімо додому! Ось повернеться Яннакі до матері, вона його вимиє, вичеше — забуде він тебе!

Злетіла середня пташка:

— Чи чуєш, Яннакі, про що каже моя матінка?

Тут говорить третя пташка:

— Нехай собі балакає, Маріо моя! Ти моя суджена, чи мені тебе забути?

Згадав тоді Яннакіс:

— Горе мені, бідолашному! Що ж я наробив? Забув свою наречену!

Засумував Яннакіс, не п’є, не їсть. Куди йти? Де шукати Маріо?

Стали глашатаї кричати:

— Цар наш захворів, цар наш чахне від невідомої недуги! Кожен може  прийти до нього зі своїми наїдками: може, покуштує цар і видужає!

Потік народ до нього, що не день – нові страви несуть, але ніщо не допомагає.

Тоді каже Маріо старенькій:

— Давай, бабусю, і ми приготуємо щось для царя.

Зварила Маріо юшку, налила в миску, кинула туди подарований перстеник і каже старенькій:

— Неси, тітонько, юшку цю цареві. Як покуштує, почне одужувати!

Сторінки: 1 2