TOU

Війна між Псом і Вовком

Іван Франко

Був собі раз у господаря Пес, що жив у великій приязні з Вовком. Зійдуться бувало на краю лісу під старим дубом та й балакають собі то про се, то про те: Пес оповідає Вовкові, що чувати в селі, а Вовк Псові подає лісові новини.

Раз якось говорить Вовк до Пса:

– Слухай, Гривку. Я чув, що у твойого господаря Свиня має молоді.

– Се правда. Дванадцятеро поросят привела. Гарні такі, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивитися.

– Ай, ай, ай! – зацмокав Вовк. – Аж мені слина на язик набігає. Дванадцятеро, мовиш? Ах, мушу ще сеї ночі навідатися до них.

– Ні, Вовчику, – мовив Пес. – Не чини сього! Тямиш, яка була умова між нами? Будемо собі приятелями, я тобі буду розповідати все, що є нового в селі, але ти зате не смієш ніколи ходити до мойого господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашій приязні амінь.

– Е, що, – мовив Вовк, – про таку дурницю мали б ми сваритися? Адже дванадцятеро поросят! Навіть значно не буде, як я одно або двоє схрупаю.

– Ні, Вовчику, – остерігав Пес, – не ходи до нас! Готова бути біда.

– Яка біда? Не бійся! Я так легесенько залізу до хліва, так делікатно там справлюся, що ніхто й не почує.

– Але я почую.

– Ти? Але ж надіюсь, що ти будеш тихо, що не схочеш видавати свойого приятеля.

– Добре тобі говорити! – сумно мовив Пес. – Не видавати приятеля! Але ж господар ще більший мій приятель, дає мені їсти, то як же мені байдуже дивитися на його шкоду. І що він скаже мені потому?

– Роби як знаєш, – мовив Вовк, – а я мушу до твоїх свиней навідатися і раджу тобі бути тихо.

Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплівся з лісу та й суне просто до хліва. Побачив се Пес та й міркує собі:

«Що маю робити? Зажду троха. Коли Вовк справді справиться тихо, то нехай собі робить що хоче. Але при найменшім крику в хліві і я не буду мовчати».

І справді, ледве Вовк крізь шпарку пропхався до хліва, почула його Свиня та й як закричить! Поросята собі як не завищать, а Пес, почувши се, як не загавкає, як не завиє! Посхапувалися господарі та до хліва, аж там Вовк. Кинулися на нього і, поки неборак успів назад шмигнути крізь шпарку, всипали йому такого бобу, що пару день нікуди не ходив, тільки лежав у лісі та вилизувався.

Війна між Псом і Вовком. Іл. Сергія…

Пес не ходив уже на край лісу з Вовком на розмову, але по якімось часі Вовк сам вечором прийшов до нього, станув за ворітьми та й мовить:

– Ага, Гривку! Такий-то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не забуду я тобі сього!

– А хіба я не казав тобі, щоб ти не йшов до мойого господаря? – мовив Гривко.

– А хіба я не велів тобі мовчати? – огризнувся Вовк.

– Але ти казав, що справишся тихо в хліві, тямиш? Поки було тихо, я мовчав. А пощо ж ти зайшов собі в сварку зі Свинею?

– Та який там біс заходив з нею в сварку? – люто буркнув Вовк. – Ледво я до хліва, а вона в крик. Але я не я буду, коли їй се подарую. Слухай, Гривку, не роби дурниць! Дай мені слово, що будеш мовчати, а я прийду сьогодні вночі до Свині в гостину.

– Про мене, приходи, – мовив Гривко, – тілько пам’ятай, щоб у хліві було тихо. Скоро там найменшого гармидеру наробиш, я не можу довше мовчати.

З тим Вовк і пішов, а опівночі суне знов до хліва. Але Гривко не дурний був і шепнув Свині, щоб не спала і малася на осторозі, бо Вовк обіцявся навідатися до неї. Ще Вовк і голови не встиг просунути в шпарку, а вже Свиня з поросятами наробила в хліві такого репету, а Гривко так жалібно почав вити під хатніми вікнами, що Вовк чимдуж мусив драпцювати до лісу.

Знов минуло кілька день. Гривко не виходив під дуба на розмову з Вовком, а Вовк не приходив до Свині навідуватися. Аж одного вечора дивиться Гривко – стоїть Вовк за воротами і махає до нього. Підійшов ближче.

– А що, Гривку, – мовить Вовк ніби ласкаво, – чому не виходиш під ліс? Забув про старого приятеля? Не кортить тебе побалакати?

– Не кортить, – мовив Гривко.

– Ах ти, Юдо! Ах ти, Скаріоте! – крикнув на нього Вовк. – Ти думаєш, що я тобі подарую? Думаєш, я не знаю, що ти остеріг Свиню? Але чекай, вийдеш ти мені колись за ворота, а вже я не я буду, коли не підстережу тебе! А тоді будь певен, поти твойого життя!

– Га, що ж діяти, – мовив Гривко. – Раз мати родила, раз і вмирати треба. Я то й знав, що наша приязнь не довговічна. Але пам’ятай же й ти, Вовче, що я й тебе можу підстерегти і підвести на біду.

– Ах ти, собаче покоління! – лютував Вовк за ворітьми. – Ти ще смієш мені грозити? Зараз мені ладься зо мною на війну! Побачимо, чия візьме. Віднині на третій день маєш мені ставитися зі своїм лицарством коло дуба на поляні. Розумієш? А як не станеш, то горе тобі! Я зі своїми лицарями прийду сюди, витягнемо тебе за вуха з твоєї собачої буди і розірвемо на шматочки.

З тим Вовк і пішов. Прибігши до лісу, він подався просто до ведмежої гаври, а ставши перед Ведмедем, поклонився йому чемно та й мовить:

– Слухайте, вуйку Бурмило, я до вас з великою просьбою. Зайшла у мене сварка з Псом Гривком, і я видав йому війну. Так чи не були б ви ласкаві станути мені до помочі?

– Розуміється, розуміється, що стану! – відповів Ведмідь. – Сьому драбузі варто вже раз доїхати кінця.

Радісний побіг Вовк далі і здибав дикого Кабана.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: