Віл і цап

Бродив якось віл темним лісом, шукаючи
паші. Аж раптом з гущавини вискочив лев і
кинувся до нього. Бідолашний віл дременув
щодуху і вмить зник за деревами. Не встиг
лев його схопити.

А той мчав, як навіжений. Коли це впала
йому в око печера, що ховалася в густих
заростях.

«Якщо я в неї влізу,- подумав віл,- то я
врятований. Спробую щастя».

Підбіг до печери й пропхався всередину.
Вона була простора* тільки вхід тісний. Але
жив у ній цап. Як побачив він переляканого
вола, що й досі трусився, грізно закричав:

– Чого тобі треба в моїй печері?

Віл мовчав, не відриваючи очей від входу.

– Ти чуєш чи ні?- не вгавав цап.- Чому зайшов,
не спитавши? Це моя оселя! Іншим сюди – зась!
Забирайся геть, та мерщій!

Віл ані пари з вуст. Бо що відповісти?
Скажеш – сварка може спалахнути, лев почує-
адже він десь поблизу шастає. Тож і мовчав
віл, а цапа те дратувало дедалі дужче.

– Як не вийдеш сам, то я тебе вижену! [168]

Та й ну штрикати вола рогами! А той і не
ворухнеться. Стоїть та дослухається, що
надворі діється. А бородань своєї править:

– Геть з моєї печери!

Урвався волові терпець, повернувся він до
цапа, подивився, подивився та й каже:

– Чи не забрав ти собі в голову, цапе, що це
я тебе так налякався? Ба ні! За мною гнався
лев – ось кого я боюся! Та хай він тільки
звідси піде, отоді взнаєш, що таке цап, а що –
віл. Зрозумів, цапе?