Вінні-Пух та його друзі (розділи 1-10)
Алан Мілн
І вони всім гуртом подалися шукати Кенгу.
Кенга й Ру тихо-мирно бавилися на піщаній галявці.
Крихітка Ру робив свої вправи в пісочку: він стрибав у висоту, стрибав у довжину і стрибав навіть у глибину, тобто вчився падати в мишачі нірки й вилазити з них, а Кенга хвилювалася і щохвилини примовляла:
“Ну, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому”.
І ось цієї миті з-за пагорба й вигулькнув не хто інший, як сам Вінні-Пух.
– Добрий день, Кенго! – сказав він.
– Добрий день, Пуше.
– Диви, як я стрибаю! – пропищав Крихітка Ру і впав у надцяту мишачу нірку.
– Привіт, Ру, маленький мій друже!
– А ми оце збираємося додому,– сказала Кенга.– Добрий день, Кролику. Добрий день, Пацю.
Кролик та Паць, які тим часом теж вигулькнули з-за пагорба, тільки з іншого боку, й собі сказали “Добрий день” та “Привіт, Ру”, а Ру запросив їх поглянути, як він стрибає…
Отож вони стояли й дивилися.
І Кенга дивилася також…
– Послухай-но, Кенго,– сказав Пух, після того як Кролик підморгнув йому вдруге.– Цікаво знати, чи любиш ти вірші?
– Не дуже,– сказала Кенга.
– Та ну! – сказав Пух.
– Ру, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому!
Запала коротка мовчанка.
Ру шугонув ще в одну мишачу нірку.
– Ну, чого ж ти, давай,– голосно прошепотів Кролик, прикриваючи рота лапкою.
– До речі, про вірші,– сказав Пух.– Я оце по дорозі сюди склав такого собі віршика. Ну ось такого… Кхи, кхи… Хвилиночку…
– Та невже? – сказала Кенга.– Ру, любий мій…
– Віршик тобі сподобається,– сказав Кролик.
– Ти його полюбиш,– кувікнув Паць.
– Тільки слухай уважно,– порадив Кролик.
– Аби нічого не прослухати,– кувікнув Паць.
– Гаразд, гаразд,– сказала Кенга, та, на жаль, вона й далі не зводила очей із Крихітки Ру.
– То про що ж у ньому йдеться, Пуше? – сказав Кролик.
Пух легенько відкашлявся й почав:
У ПОНЕДІЛОК я гуляв
І довго думав та гадав:
“Чому так любо сонце гріє,
Коли хурделиця не віє?”
А у ВІВТОРОК – хуга, сніг,
І я подумав, як на гріх:
“Чому це сонечко не сяє,
Коли хурделиця гуляє?”
У СЕРЕДУ я вийшов з хати —
Став дощик з неба накрапати.
“Навіщо дощ,– подумав я,-
Коли в калюжах вся земля?”
А у ЧЕТВЕР пішов я в Ліс.
Ого! Мороз шипа за ніс!
Отут би сонце припекло,
А сонце взяло і втекло…
П’ЯТНИЦЮ…
– Ду-у-же, дуже мило! – сказала Кенга, не чекаючи розповіді про те, що сталося в п’ятницю.– Ну, Ру, оце вже останній-останній разочок стрибни, мій любий, та й час додому.
Кролик непомітно підштовхнув Пуха ліктем у бік.
– До речі, про вірші, – квапливо сказав Пух.– Ти коли-небудь звертала увагу на оте дерево – он там, праворуч?
– Де? – сказала Кенга й далі дивлячись на Крихітку Ру.– Ну, серденько Ру…
– Та ондечки, праворуч,– сказав Пух і показав за спину Кенги.
– Ні,– сказала Кенга.– Ну, серденько Ру, а тепер, любий, стрибай у кишеню та й підемо додому.
– Ні, ти обов’язково подивися на оте дерево – он там, праворуч,– сказав Кролик.– Ру, хочеш, я тебе підсаджу? – І він узяв Крихітку Ру на лапки.
– А на тому он дереві сидить пташинка,– сказав Пух.– Чи, може, то рибинка?
– Авжеж, то сидить пташинка,– сказав Кролик,– якщо вона, звичайно, не рибинка.
– То не рибинка, то пташинка! – кувікнув Паць.
– Так воно і є, – сказав Кролик.
– Цікаво, а то шпачок чи дрізд? – спитав Пух.
– У тому вся й штука,– сказав Кролик,– чи то дрізд, чи, може, шпачок?
І тут нарешті Кенга озирнулася. І саме тієї миті Кролик голосно-преголосно сказав:
– Ру, на місце!
І на місце, тобто в кишеню Кенги, вскочив Паць, а Кролик міцно притис до себе Крихітку Ру і дременув з ним що було духу.
– Куди ж це Кролик подівся? – спитала Кенга, знову повернувши голову.– Ну як, любий Ру, все гаразд?
Пацик із дна Кенжиної кишені пропищав щось голосом Ру.
– Кроликові довелося піти,– сказав Пух.– Мабуть, він згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.
– А Паць?
– А Паць, мабуть, теж згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.
– Ну, гаразд, ми пішли додому,– сказала Кенга.– До побачення, Пуше!
Три велетенських стрибки – стриб! стриб! стриб! – і Кенга зникла з очей.
Пух подивився їй услід:
“Хотів би я отак стрибати! – подумав він.– І чого то одні вміють, а інші не вміють? Яка несправедливість!”
Кенга й справді чудово стрибала, та були хвилини, коли Пацикові хотілося, щоб вона стрибала не так чудово.
Раніше він часто, вертаючись додому з далекої прогулянки в Лісі, мріяв стати пташкою і вміти літати; але тепер, коли Паць у Кенжиній кишені підлітав, як м’яч, у голові йому стрибала думка:
Якщо це зветься в них літати, я пташкою не хочу стати!
– УУУУУУУУ! – казав Паць, злітаючи високо в повітря. А опускаючись донизу, він казав:
–Ух!
І йому довелося цілу дорогу, аж до самісінької Кенжиної домівки: казати: “Ууууууу-ух!”, “Ууууууу-ух!”, “Ууууууу-ухГ
Звісно, вдома, щойно Кенга розстебнула свою кишеню, вона одразу помітила, що її підманули. Спершу вона ледь не злякалася, та наступної миті збагнула, що лякатися нічого: бо ж вона була цілком певна, що Крістофер Робін нікому не дозволить скривдити Крихітки Ру.
“Ну, гаразд,– сказала вона сама собі подумки,– якщо вони такі, то й я буду така. Тільки тепер не вони з мене, а я з них покепкую!”
– Ну, любий мій Ру,– сказала Кенга, витягнувши Паця з кишені,– час нам спатки.
Джерело:
“Вінні-Пух і його друзі”
Алан Мілн
Переклад – Леонід Солонько
Видавництво: “Дитвидав УРСР”
Київ, 1963 р.