TOU

Віра та Анфіса йдуть до школи

Казки Едуарда Успенського

Історія 4

Бабуся Лариса Леонідівна зовсім з Вірою та Анфісою замучилася, поки вони до дитячого садка не ходили. Вона говорила:

— Коли я була директором школи, я відпочивала.

Їй доводилося раніше за всіх вставати, сніданок малюкам готувати, гуляти з ними, купати їх, у пісочниці з ними сидіти.

Вона продовжувала:

— У мене все життя було важким: то перебудова, то тимчасові труднощі. А зараз, ну дуже важко стало.

Вона ніколи не знала, чого чекати від Віри та Анфіси. Припустімо, вона варить вермішель на молоці. А Анфіса на шафі підлогу підмітає. І суп у бабусі виходить сміттєвий, а не молочний вермішелевий.

— А вчора ось що було. Вчора взялася я підлоги мити, все водою залила. А Анфіса почала хустки приміряти. Іншого часу вона не знайшла. Хустки на підлогу покидала, вони мокрі стали, на ганчірки перетворилися. Довелося і хустки, і Віру, і Анфісу прати. А сили в мене не ті. Я краще в овочевий магазин піду вантажником… мішки з картоплею носити.

Мама її заспокоювала:

— Ще один день, і вони підуть у садок. Довідка про стан здоров’я у нас є, нам треба тільки кросівки та фартух купити.

Нарешті кросівки та фартух купили. І тато рано-вранці Віру з Анфісою урочисто повів у дитячий садок. Точніше, це Віру повели, а Анфісу в сумці понесли.

Підійшли вони і бачать, що дитячий садок урочисто закритий. І напис висить великий-привеликий:

«ДИТЯЧИЙ САДОК ЗАЧИНЕНО. ПРОРВАЛО ТРУБУ»

Треба дітей та звірів знову додому вести. Але тоді бабуся з дому втече. І тато сказав сам собі:

— Візьму я їх із собою до школи! І я буду спокійний і для них розвага.

Він узяв дівчинку за руку, Анфісі наказав в сумку залізти і пішов. Тільки відчуває щось сумка важка. Виявилося, що Віра в сумку залізла, а Анфіса по вулиці йде, босоніж. Тато Віру назовні витрусив, а Анфісу в сумку засунув. Так йому було зручніше.

До школи і  інші вчителі підійшли з дітьми, і завгосп Антонів із онуками Антончиками. Вони теж у цей трубопрорваний дитячий садок ходили. Дітей дуже багато прийшло — десятеро людей, цілий клас. Навколо школярі дуже поважні ходять або бігають, як на пожежі. Діти прилипли до своїх тат та мам — не відліпити. А вчителям треба на уроки йти.

Тоді найстарша вчителька Серафима Андріївна сказала:

— Ми всіх дітей до учительської кімнати відведемо. І попросимо Петра Сергійовича з ними посидіти. В нього уроків немає, а педагог він досвідчений.

І дітей повели до учительської, до Петра Сергійовича. Це був директор школи. Він був дуже досвідченим педагогом і тому одразу закричав:

– Рятуйте! Гвалт! Тільки не це!

Але батьки та Серафима Андріївна стали просити:

— Петре Сергійовичу, ну будь ласка. Лише дві годинки!

У школі пролунав дзвінок, і вчителі у свої класи побігли уроки давати. Петро Сергійович із малюками залишився. Він їм одразу іграшки роздав: олівці, лінійки, глобус, колекцію мінералів та ще дещо. Анфіса заспиртовану жабу схопила і з жахом почала розглядати.

А щоб малеча не нудьгувала, Петро Сергійович почав їм казку розповідати:

— В одному Міністерстві освіти жила баба Яга…

Віра одразу сказала:

– Ой, як страшно!

— Поки що ні, — сказав директор. — Виписала вона собі одного разу відрядження, сіла на мітлу і полетіла в одне маленьке містечко.

Віра знову каже:

– Ой, як страшно!

— Та нічого подібного, — каже директор. — Вона не в наше місто полетіла, а в інше… Прилетіла вона до однієї школи, прийшла до молодших класів…

– Ой, як страшно! – продовжувала Віра.

— Так, страшнувато, — погодився директор. – І каже: «Де у вас план позакласної роботи з молодшими школярами?!! Давайте його сюди, а то я вас усіх з’їм!

Віра тут своє лице зморщила, як кісточку персика, щоб заплакати. Але директор встиг  раніше:

— Не плач, дівчинко, нікого вона не з’їла!

– Нікого?

– Нікого. Усі цілі залишилися. Навіть директора в цій школі не з’їла… До чого ж ви, дитсадкові, вразливі! Якщо вас казки лякають, що з вами правда життя зробить?

Після цього Петро Сергійович книжки роздав і зошити. Читайте, дивіться, вивчайте, малюйте.

Анфісі дуже цікава книга дісталася: «План позакласної роботи 6-го „А“». Анфіса читала, читала… Потім їй щось там не сподобалося, і вона з’їла цей план.

Потім їй муха не сподобалася. Ця муха все у вікно стукала, хотіла розбити. Анфіса схопила лінійку — і за нею. Муха на лампочку сіла, Анфіса, як по мусі, хляп!..

В учительській стало темно. Діти закричали, захвилювались. Петро Сергійович зрозумів, що настав час рішучих дій. Він вивів дітей з учительської і став по одній дитині до кожного класу заводити.

У класах така радість почалася. Уявляєте, тільки вчитель сказав: “Зараз ми з вами напишемо диктант”, а тут дитину до класу заводять.

Всі дівчатка охкають:

— Ой який маленький! Ой, який переляканенький! Хлопчику, хлопчику, як тебе звати?

– Маруся.

Вчитель каже:

— Марусю, Марусю, чия ти? Тебе навмисне підкинули чи ти заблукала?

Маруся сама точно не впевнена, тому починає носика морщити, щоб заплакати. Тоді вчитель її на руки взяв і каже:

— Ось тобі крейда, малюй котика в кутку. А ми диктант писатимемо.

Маруся, звичайно, почала шкрябати в кутку дошки. У неї замість котика вийшов стільчик із хвостом. А вчитель почав диктувати: «Настала осінь. Усі діти сиділи у хаті. Один човник плавав у холодній калюжі…»

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
Общее собрание

Том 9
Едуард Успенський

Видавництво: “Комета

1993 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: