TOU

Віра та Анфіса заблукали

Казки Едуарда Успенського

Історія 5

У тата і мами Віри та у їхньої бабусі була дуже велика квартира — три кімнати та кухня. І бабуся весь час ці кімнати підмітала. Вона одну кімнату підмете, все по місцях розставить, а Віра з Анфісою вже в другій безлад наведуть. Іграшки розкидають, меблі перевернуть.

Добре було, коли Віра та Анфіса малювали. Тільки Анфіса мала звичку схопити олівець і малювати по стелі, сидячи на люстрі. У неї такі каляки- маляки виходили – залюбуєшся. Після кожного заняття хоч заново стелю біли. Тому бабуся зі щіткою та зубною пастою після їх уроків малювання з драбини не злазила.

Тоді придумали олівець для Анфіси на мотузку прив’язувати до столу. Вона дуже швидко навчилася мотузку перекушувати. Мотузку на ланцюжок замінили. Справа краще пішла. Максимум шкоди був у тому, що Анфіса олівець з’їдала і рота собі в різні кольори вимазувала: то в червоний, то в зелений, то в помаранчевий. Як усміхнеться вона такою різнобарвною пащею, відразу здається, що вона не мавпочка, а інопланетянка.

Але все одно Анфісу всі дуже любили… Навіть незрозуміло, чому.

Якось бабуся каже:

– Віра та Анфіса, ви вже великі! Нате вам гроші, йдіть у хлібний. Купіть хліба – половину буханки і цілий батон.

Віра дуже зраділа, що їй дали таке важливе доручення і застрибала від радості. Анфіса теж застрибала, бо Віра застрибала.

— У мене є дрібні, — сказала бабуся. — Ось вам двадцять дві гривні на батон і шістнадцять на буханку житнього.

У хлібному Віра почала думати, який батон взяти — простий чи з родзинками. А Анфіса одразу схопила два батони, а потім почала думати: «Ой, які зручні! Кого б ними відлупцювати?»

Віра попередила:

— Не можна хліб руками чіпати та розмахувати ним. Хліб треба шанувати. Ану, поклади на місце!

А Анфіса не пам’ятає, де вона їх узяла. Віра сама тоді їх поклала на місце і далі думає, як їй бути, — бабуся їй про родзинки нічого не говорила.

Касирка на секунду відійшла. Тут Анфіса як стрибне на її місце, як почне всім чеки видавати кілометрами.

Люди дивляться на неї і не впізнають:

— Подивіться, як наша Марія Іванівна висохла! До чого ж у касирок в торгівлі робота важка!

Віра побачила Анфісу за касою і з магазину її швиденько вивела:

— Не вмієш ти поводитися як людина. Посидь тут.

І причепила її лапку до поруччя біля вітрини. А до цього поруччя песик була прив’язаний невідомої породи. Точніше, всіх порід разом. Анфіса і давай перед цим песиком мармизи корчити.

З крамниці кішка вийшла. А песик всіма своїми породами кішок терпіти не міг. Мало того, що кішка йшла, та вона ще така поважна, ніби вона директор магазину або начальник головного управління з торгівлі сосисками.

Вона примружила очі і так на пса подивилася, ніби це не пес був, а так, собі якийсь, пеньок чи опудало.

Пес не витримав, за серце схопився від такої зверхності і як рвоне за кішкою! Навіть поруччя від крамниці відірвав. А за поруччя Анфіса трималася, а за Анфісу Віра вхопилася. І всі вони разом біжать.

Взагалі, Віра з Анфісою нікуди бігти не збиралися, просто так вийшло.

Ось мчить вулицею процесія — попереду кішка, вже не така примружена і поважна, за нею пес всіх порід, за ним повідець, потім поруччя, за яке Анфіса тримається, а за Анфісою Віра біжить, ледве встигає зі своїми батонами в кульку.

Біжить Віра і боїться своїм кульком якусь бабусю зачепити. Бабусю вона не зачепила, але одного школяра середніх класів добряче штовхнула.

І він теж за ними побіг якось боком, хоч нікуди бігти не збирався.

Раптом кішка побачила перед собою паркан, а в паркані дірку для курей. Кішка туди шусть! Пес з поруччям за нею, а Віра з Анфісою в дірку не влізли, вони на паркан налетіли і зупинилися.

Середньокласник від них відчепився і, бурмотячи щось середньокласне, пішов, уроки робити. А Віра та Анфіса залишилися одні посеред великого міста.

Віра думає: «Добре, що в нас хліб із собою. Ми одразу не загинемо».

І пішли вони, куди очі дивляться. А очі в них дивилися переважно на гойдалки та різні реклами на стінах.

Ось вони йдуть собі, не поспішають, узявшись за руки, місто розглядають. А самим трохи лячно: де дім? Де тато? Де мама? Де бабуся із обідом? Нікому невідомо. І Віра починає трохи поплакувати і схлипувати.

І тут до них поліціянт підійшов:

— Добридень, юні громадяни! Куди це ви йдете?

Віра йому відповідає:

— Ми йдемо на всі боки.

— А звідки ви йдете? — питає поліціянт.

— Ми йдемо з хлібного, — відповідає Віра, а Анфіса на батон у кульку показує.

— А ви свою адресу знаєте?

— Звісно, знаємо.

– Яка ваша вулиця?

Віра задумалася, а потім каже:

— Січнева вулиця, імені 22 січня на Житомирському шосе.

— Зрозуміло, — каже питає поліціянт, — а будинок який?

— Цегляний, — відповідає Віра, — з усіма зручностями.

Поліціянт задумався, а потім каже:

— Я знаю, де шукати ваш дім.

Він узяв свій радіопередавач до рук і сказав:

— Алло, черговий, я тут двох дітей знайшов у місті. Проведу їх додому. Я тимчасово свою пост покину. Прийшли когось замість мене.

Черговий йому відповів:

— Не буду я нікого надсилати. Ніхто твій пост не потягне. Нехай так постоїть.

І пішли вони містом.

Раптом Віра закричала:

— Ой, це ж наш будинок! Ми вже давно прийшли!

Вони піднялися на третій поверх і зупинились біля дверей.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
Общее собрание

Том 9
Едуард Успенський

Видавництво: “Комета

1993 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: