Віра та Анфіса заблукали
Успенський Едуард Миколайович
Історія 5
У тата і мами Віри та у їхньої бабусі була дуже велика квартира — три кімнати та кухня. І бабуся весь час ці кімнати підмітала. Вона одну кімнату підмете, все по місцях розставить, а Віра з Анфісою вже в другій безлад наведуть. Іграшки розкидають, меблі перевернуть.
Добре було, коли Віра та Анфіса малювали. Тільки Анфіса мала звичку схопити олівець і малювати по стелі, сидячи на люстрі. У неї такі каляки- маляки виходили – залюбуєшся. Після кожного заняття хоч заново стелю біли. Тому бабуся зі щіткою та зубною пастою після їх уроків малювання з драбини не злазила.
Тоді придумали олівець для Анфіси на мотузку прив’язувати до столу. Вона дуже швидко навчилася мотузку перекушувати. Мотузку на ланцюжок замінили. Справа краще пішла. Максимум шкоди був у тому, що Анфіса олівець з’їдала і рота собі в різні кольори вимазувала: то в червоний, то в зелений, то в помаранчевий. Як усміхнеться вона такою різнобарвною пащею, відразу здається, що вона не мавпочка, а інопланетянка.
Але все одно Анфісу всі дуже любили… Навіть незрозуміло, чому.
Якось бабуся каже:
– Віра та Анфіса, ви вже великі! Нате вам гроші, йдіть у хлібний. Купіть хліба – половину буханки і цілий батон.
Віра дуже зраділа, що їй дали таке важливе доручення і застрибала від радості. Анфіса теж застрибала, бо Віра застрибала.
— У мене є дрібні, — сказала бабуся. — Ось вам двадцять дві гривні на батон і шістнадцять на буханку житнього.
У хлібному Віра почала думати, який батон взяти — простий чи з родзинками. А Анфіса одразу схопила два батони, а потім почала думати: «Ой, які зручні! Кого б ними відлупцювати?»
Віра попередила:
— Не можна хліб руками чіпати та розмахувати ним. Хліб треба шанувати. Ану, поклади на місце!
А Анфіса не пам’ятає, де вона їх узяла. Віра сама тоді їх поклала на місце і далі думає, як їй бути, — бабуся їй про родзинки нічого не говорила.
Касирка на секунду відійшла. Тут Анфіса як стрибне на її місце, як почне всім чеки видавати кілометрами.
Люди дивляться на неї і не впізнають:
— Подивіться, як наша Марія Іванівна висохла! До чого ж у касирок в торгівлі робота важка!
Віра побачила Анфісу за касою і з магазину її швиденько вивела:
— Не вмієш ти поводитися як людина. Посидь тут.
І причепила її лапку до поруччя біля вітрини. А до цього поруччя песик була прив’язаний невідомої породи. Точніше, всіх порід разом. Анфіса і давай перед цим песиком мармизи корчити.
З крамниці кішка вийшла. А песик всіма своїми породами кішок терпіти не міг. Мало того, що кішка йшла, та вона ще така поважна, ніби вона директор магазину або начальник головного управління з торгівлі сосисками.
Вона примружила очі і так на пса подивилася, ніби це не пес був, а так, собі якийсь, пеньок чи опудало.
Пес не витримав, за серце схопився від такої зверхності і як рвоне за кішкою! Навіть поруччя від крамниці відірвав. А за поруччя Анфіса трималася, а за Анфісу Віра вхопилася. І всі вони разом біжать.
Взагалі, Віра з Анфісою нікуди бігти не збиралися, просто так вийшло.
Ось мчить вулицею процесія — попереду кішка, вже не така примружена і поважна, за нею пес всіх порід, за ним повідець, потім поруччя, за яке Анфіса тримається, а за Анфісою Віра біжить, ледве встигає зі своїми батонами в кульку.
Біжить Віра і боїться своїм кульком якусь бабусю зачепити. Бабусю вона не зачепила, але одного школяра середніх класів добряче штовхнула.
І він теж за ними побіг якось боком, хоч нікуди бігти не збирався.
Раптом кішка побачила перед собою паркан, а в паркані дірку для курей. Кішка туди шусть! Пес з поруччям за нею, а Віра з Анфісою в дірку не влізли, вони на паркан налетіли і зупинилися.
Середньокласник від них відчепився і, бурмотячи щось середньокласне, пішов, уроки робити. А Віра та Анфіса залишилися одні посеред великого міста.
Віра думає: «Добре, що в нас хліб із собою. Ми одразу не загинемо».
І пішли вони, куди очі дивляться. А очі в них дивилися переважно на гойдалки та різні реклами на стінах.
Ось вони йдуть собі, не поспішають, узявшись за руки, місто розглядають. А самим трохи лячно: де дім? Де тато? Де мама? Де бабуся із обідом? Нікому невідомо. І Віра починає трохи поплакувати і схлипувати.
І тут до них поліціянт підійшов:
— Добридень, юні громадяни! Куди це ви йдете?
Віра йому відповідає:
— Ми йдемо на всі боки.
— А звідки ви йдете? — питає поліціянт.
— Ми йдемо з хлібного, — відповідає Віра, а Анфіса на батон у кульку показує.
— А ви свою адресу знаєте?
— Звісно, знаємо.
– Яка ваша вулиця?
Віра задумалася, а потім каже:
— Січнева вулиця, імені 22 січня на Житомирському шосе.
— Зрозуміло, — каже питає поліціянт, — а будинок який?
— Цегляний, — відповідає Віра, — з усіма зручностями.
Поліціянт задумався, а потім каже:
— Я знаю, де шукати ваш дім.
Він узяв свій радіопередавач до рук і сказав:
— Алло, черговий, я тут двох дітей знайшов у місті. Проведу їх додому. Я тимчасово свою пост покину. Прийшли когось замість мене.
Черговий йому відповів:
— Не буду я нікого надсилати. Ніхто твій пост не потягне. Нехай так постоїть.
І пішли вони містом.
Раптом Віра закричала:
— Ой, це ж наш будинок! Ми вже давно прийшли!
Вони піднялися на третій поверх і зупинились біля дверей.
— Скільки разів дзвонити? — питає поліціянт.
— Ми до дзвінка не дістаємо, — каже Віра. — Ми стукаємо ногами.
Поліціянт ногами постукав. Бабуся визирнула і як злякається:
— Їх уже заарештували! Що вони таке наробили?
— Ні, бабусю, вони нічого не наробили. Вони заблукали. Отримайте та розпишіться. А я пішов.
— Ні, ні! – сказала бабуся. — Який неввічливий! У мене суп і вареники на столі. Сідайте з нами їсти. І пити чай.
Поліціянт навіть розгубився. Він був дуже новенький. Їм у поліцейській школі нічого про це не розповідали. Їх вчили, що зі злочинцями робити: як їх брати, куди здавати. А про суп, вареники і чай з бабусями нічого не говорили.
Він таки залишився і сидів як на голках, і все свою рацію слухав. А по рації весь час казали:
– Увага! Увага! Всім постам! На заміському шосе автобус з’їхав у кювет. Надішліть вантажівку-тягач.
– Ще увага. Вільну машину просять під’їхати на вулицю письменника Гончара. Там дві старенькі несли валізу і сіли на проїжджій частині.
Бабуся каже:
— Ой які у вас цікаві радіопередачі. Цікавіше, ніж по телевізору.
А радіо знову повідомляє:
– Увага! Увага! Увага! Вантажівка-тягач скасовується. Пасажири самі витягли автобус із кювету. І з бабусями все гаразд. Загін скаутів, що проходив повз, відніс валізи і бабусь на вокзал. Все в порядку.
Тут усі згадали, що Анфіси давно немає. Дивляться, а вона перед дзеркалом крутиться, поліцейський кашкет приміряє.
У цей час радіо каже:
– Поліціянт Матвієнко! Чим ви зайняті? Ви на посту?
Наш поліціянт витягнувся і відповідає:
– Я завжди на посту! Зараз вареники доїм і побіжу на пост.
— Вареники вдома доїдатимете! – сказав йому черговий. — Негайно повертайтеся на пост.
– Натяк зрозумів! – сказав наш міліціонер.
– Це не натяк! Це наказ! — суворо відповів черговий.
І поліціянт Матвієнко побіг на свою роботу.
Джерело:
“Общее собрание”
Том 9
Едуард Успенський
Видавництво: “Комета”
1993 р.