TOU

Вірний друг

Оскар Уайльд

Одного ранку старий Водяний Щур виткнув голову із своєї нори. Очі в нього були як блискучі намистинки, вуса сірі й жорсткі, а довгий чорний хвіст був ніби скачаний з гуми.
Маленькі каченята, жовті, наче канарки, плавали в ставку, а їхня мати Качка, геть уся біла, з яскраво-червоними лапками, намагалася навчити їх стояти у воді вниз головою.
– Якщо ви не навчитеся стояти на голові, вас ніколи не приймуть у добре товариство,— промовляла вона, раз по раз показуючи їм, як це робиться.
Проте каченята зовсім не слухали її. Вони були ще надто малі й не розуміли, як то важливо бути прийнятими у доброму товаристві.
— Які неслухняні діти! — вигукнув Водяний Щур.
— Та за це їх варто потопити.
— Зовсім ні,— заперечила Качка.— Всякий початок нелегкий, і батьки повинні бути терплячими.
— Ет, мені батьківські почуття не відомі,— сказав Водяний Щур,— у мене нема сім’ї. Я ніколи не був одружений і взагалі не маю наміру будь-коли одружуватися. Кохання, звісно, річ по-своєму непогана, проте дружба набагато величніша. А й справді, я не знаю нічого величнішого чи рідкіснішого на світі, ніж вірна дружба.
— Скажіть, а що, на вашу думку, вимагається від вірного друга? — втрутилась зелененька Коноплянка, що сиділа неподалік на вербі й чула всю цю розмову.
— Так, так, саме це і я хочу знати,— сказала Качка, а сама відпливла в інший куток ставка і знову стала вниз був головою, щоб показати гарний приклад своїм діткам.
— Що за дурне запитання! — вигукнув Водяний Щур.
— Ну, звичайно ж, вірний друг має бути вірний мені.
— А чим би ви йому віддячили? — запитала пташка, погойдуючись на сріблястій гілочці й помахуючи маленькими крильцями.
— Я вас не розумію,— відповів Водяний Щур.
— Дозвольте, я вам розповім з цього приводу одну історію,— сказала Коноплянка.
— Про мене? — запитав Водяний Щур.— Тоді я охоче послухаю. Я страх як люблю художню літературу.
— Її можна прикласти і до вас,— відповіла Коноплянка: спурхнула з гілочки і, сівши на берег, почала розповідати історію про Вірного Друга.

— Жив собі колись,— повела Коноплянка,— славний хлопчина, і звали його Малий Ганс.
— Він був видатна людина? — запитав Водяний Щур.
— Ні,— відповіла Коноплянка,— як на мене, він нічим особливим не вирізнявся, хіба що своїм добрим серцем та ще круглим, веселим обличчям. Він жив самотньо в маленькій хатині і з рання до смеркання працював у своєму садку. В усій околиці не було іншого такого чудового садочка. Там росли і турецькі гвоздики, і левкої, і грицики, і жовтець. Були там червоні та жовті троянди, шафран бузкового й золотавого кольору, пурпурові та білі фіалки, лики й жеруха, майоран і васильки, первоцвіт і півники, жовті нарциси й червоні гвоздики розпукувалися кожне у свій час. Місяці йшли за місяцями, квіти йшли за квітами, і його садок завжди тішив око і був насичений солодкими пахощами.

Малий Ганс мав безліч друзів, та найвірнішим з усіх був Великий Г’ю — Мірошник. Так, багатий Мірошник був настільки вірний Малому Гансові, що, було, не мине його садка, щоб не перехилитися через тин і нарвати букет квітів, чи оберемок духмяних трав, чи, коли достигали плоди, напхати повні кишені слив і вишень.
— У справжніх друзів усе має бути спільне,— казав Міроошник, а Малий Ганс кивав головою та усміхався: він дуже пишався, що має друга з такими шляхетними думками.
Щоправда, сусіди часом дивувалися, чому багатий Мірошник ніколи нічим не віддячить Малому Гансові, хоч в млині у нього сто мішків борошна, а вдома шість дійних корів та велика отара тонкорунних овець. Але Малий Ганс ніколи над цим не задумувався, і не було йому більшої втіхи, ніж слухати солодкі Мірошникові слова про безкорисливість вірної дружби.

Отож Малий Ганс працював собі в своєму садку. Навесні, влітку й восени йому велося добре. Але взимку, коли в нього не було більше ні квітів, ні плодів, які можна б понести на ринок, він сидів холодний і голодний і часто лягав спати, повечерявши кількома сухими грушками чи твердими горіхами. До того ж узимку він був дуже самотній, бо в ту пору Мірошник ніколи не навідувався до нього.
— Нічого мені ходити до Малого Ганса, доки ще лежить сніг,— казав було Мірошник своїй дружині.— Адже коли, в людини скрута, їй краще не надокучати відвідинами. Принаймні я так розумію дружбу, і я переконаний, що це правильно. От почекаю до весни, а тоді навідаюсь, і він наповнить мій великий кошик первоцвітом. Це для нього така радість!
— Ти справді тільки й думаєш про інших,— зауважила дружина, що сиділа у вигідному кріслі перед каміном, де палахкотіли соснові дрова,— весь час думаєш про інших, душа радіє, коли слухаєш, як ти говориш про дружбу. Навіть священик і той, мабуть, не вміє так гарно говорити, хоч він і живе в триповерховому будинку і носить золотого персня на мізинці.
— А чи не можна запросити Малого Ганса до нас дому? — запитав Мірошника найменший синок.— Як що в бідного Ганса скрута, я поділюся з ним своєю кашею і покажу йому моїх білих кролів.
— Яке ж ти дурне! — крикнув на нього Мірошник і навіщо тільки посилаю тебе до школи? Ніяка наука не йде тобі до голови! Адже якби Малий Ганс прийшов сюди побачив нашу теплу хату, й нашу добру вечерю, і велике барило червоного вина, він би ще, чого доброго, позаздрив нам, а на світі нема нічого страшнішого від заздрощів, вони будь-кого можуть зіпсувати. І я, звісно, нізащо не дозволю, щоб Ганс дійшов до такого. Я його найкращий друг, і я завжди дбатиму, щоб у його душу не закралася спокуса. До того ж, якби Ганс прийшов сюди, він, чого доброго, попросив би позичити борошна, а цього я не можу зробити. Борошно — то одна річ, а дружба — зовсім інша, і їх не слід змішувати. Ці слова, до речі, пишуться теж по-різному й означають різні речі. Це кожному зрозуміло.
—Як ти тільки гарно говориш! — промовила Мірошникова дружина, наливаючи собі великий кухоль підігрітого елю.
— Багато хто робить добрі діла,— відповів Мірошник,— але мало хто вміє добре говорити. Отже, говорити добре — набагато важче, а тому й достойніше.

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Хлопчик – зірка”
Збірка
Оскар Уайльд
Переклад з англійської – Ілька Корунця
Видавництво : “Веселка”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: