TOU

Віслюк із Конімари

Казки Елеонор Фарджон

Якось вранці мама Денні О’Тула, як завжди, допомогла синові одягнути пальто, натягнула йому на вуха зелений берет і проводила до дверей. Решту дороги до школи Денні мав пройти самостійно: хлопчику сім років, а переходити через дорогу потрібно лише один раз.

– Будь обережний на переході, – нагадала місіс О’Тул. – Не забудь подивитися в обидві сторони.

– Гаразд, – пообіцяв Денні.

– Це дуже розумна порада, – підтримав містер О’Тул з кухні, де сімейство снідало. – Як пильнуватимеш, то не проґавиш нічого, починаючи від безхатньої кішки та закінчаючи королем.

– Бог з ними, з кішками та королями, – сказала місіс О’Тул. – Пильнувати треба не їх, а машини та велосипеди.

– Гаразд, я буду дивитися, – пообіцяв Денні й рушив у напрямку до школи на Ларч-Гроув-Роуд. Вона називалася Ларчгроувська змішана початкова школа (в ній, на відміну від деяких інших шкіл, хлопчики вчилися разом з дівчатками).

Місіс О’Тул повернулася до кухні, де її чоловік набивав першу за цей ранок люльку.

– Ну навіщо ти говориш дитині всякі нісенітниці? – усміхнулася вона. – Ти набиваеш йому голову вигадками, немов люльку тютюном.

– А чим накажеш набивати люльку та хлопчачу голову, крім як тютюном і вигадками? – відгукнувся містер О’Тул.

Батько Денні був за походженням ірландець, дружина у нього була англійкою, і цим багато в чому пояснювалася відмінність у їхніх характерах. Однак англійці теж по-різному реагують на речі, мало доступні їхньому розумінню: одні усміхаються, інші лаються, тож, оселившись в Англії, містер О’Тул навмисне підшукав собі дружину з усміхнених. Вона і тепер усміхалася, прибираючи зі столу чашки.

Містер О’Тул збирався йти на роботу. Він працював за два кроки від дому, в театрі під назвою “Коронейшн”. Вдома він, як і більшість чоловіків, ходив без піджака, проте на роботі в нього була шикарна уніформа.

Минулого року Денні вперше потрапив до батька в театр на різдвяну виставу для дітей. Він прийшов у захват від чарівного Діка Уіттінгтона та його дивовижної кішки, а також від Семи Прекрасних Фей і від білетерки, яка пригостила його в антракті ванільним морозивом.

Проте ввечері, лежачи в ліжку, перебираючи в пам’яті подробиці минулого дня, перш ніж ще раз пережити його уві сні, Денні згадував не тільки виставу, а й тата: в якому він був незвичайному одязі, як він відчиняв дверцята машин і свистів водіям таксі.

– У мого тата костюм, розшитий золотом, – повідомив він потім у школі.

– Так, звичайно! – єхидно зауважив Альберт Бріггс, якого Денні недолюблював. – Розкажи це морській піхоті.

Альберт нещодавно почув цю фразу від свого дядька (англійці вживають замість неї “Розкажи це своїй бабусі”). Дядьковим словам Альберт довіряв не менше, ніж Денні довіряв слову свого батька, тому він не забув додати:

– Костюм, розшитий золотом, ха-ха-ха! Розкажи це морській піхоті.

– А от і розповім! – упирався Денні. – У мого тата дійсно на плечах золоті погони і весь перед розшитий золотом.

– Краще скажи нам, Денні, де народився твій батько, – піддражнила його Мейзі Боннінгтон.

– Мій батько народився в Конімарі! – заволав оскаженілий Денні.

Справа в тому, що будь-яка розмова про батька неодмінно зводилася для хлопчика до цього питання. З тих пір, як Денні вперше вимовив слово “Конімара”, воно завжди викликало у хлопців гомеричний регіт. Шкільний поет навіть написав з цього приводу двовірш, який вони проспівали і тепер:

Тато у Денні живе у кошмарі!

Та він давно не живе в Конімарі!

– Не живе! – прокричав у відповідь Денні. – Проте раніше жив.

– Раніше чого? – не вгамовувалася Мейзі. – Адже ніякої Конімари на світі немає.

– А от і є!

– Ти її сам вигадав.

– Ні, не вигадав! І золото на костюмі в мого тата також є!

– Розкажи це морській піхоті, – знову єхидно порадив Альберт Бріггс.

– Піхота і так знає, – раптом знайшовся Денні.

Альберт Бріггс поняття не мав, що таке морська піхота і чому їй потрібно щось розповідати, і Денні збентежив його таким панібратським ставленням до морських піхотинців, наче вони були його кращими друзями. Але тут суперечку перервав дзвінок на урок.

Розмова відбувалася одразу після різдвяних канікул, у самий розпал дитячих свят. А про котів з королями містер О’Тул завів мову вже на початку літа, в пору, якнайбільш віддалену від Різдва і пов’язаних з ним вистав для дітей.

Наближалися літні канікули, і всі навперебій розповідали один одному, куди поїдуть влітку, куди хотіли б поїхати і куди їздили минулого року.

На перехресті Денні уважно подивився в одину сторону, потім в протилежну, дочекався, коли проїдуть машини, і перебіг через дорогу. Ще хвилина, і він опинився на ігровому майданчику, у дворі Ларчгроувської змішаної початкової школи. Та чи не дивно, що його батько саме сьогодні заговорив про кішок?

Посеред двору Денні побачив Мейзі Боннінгтон із кошеням на руках. Вона стояла в оточенні дітей, і всі вони тяглися погладити кошеня з рожевим бантом на шиї. Воно було ніжного, сріблясто-сірого кольору, з темними цятками по всій шерсті та переляканими блакитними очима, і, коли діти намагалися приголубити кошеня, воно ховалося від них, засовуючи ніс Мейзі під пахву.

– Це шиншилове кошеня, – з гордістю пояснила Мейзі.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Сказки “

Збірка

Елеонор Фарджон

Видавництво: “Ангстрем”

1993 р.

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: