TOU

Віслюк із Конімари

Казки Елеонор Фарджон

– Дайте й мені подивитися! – попросив Денні О’Тул.

– Дайте ж Денні подивитися! – передражнив його Альберт Бріггс. – Він ніколи не бачив шиншилових кошенят. У Конімарі такі не водяться.

– У Конімарі водиться багато всякого іншого, – відрізав Денні.

– Що наприклад?

– Не скажу.

– Тому що сам не знаєш, – уїдливо зауважив Альберт Бріггс.

І він був правий. Денні ухилявся від відповіді, щоб встигнути отримати інформацію з перших рук.

– Я завтра скажу.

– Нічогісінько ти не скажеш.

– Скажу.

– А от і не скажеш, тому що… немає на світі, немає на світі Коні-коні-ма-а-ари! – переможно проспівав Альберт.

Хлопці заволали від радості, і на ґанок вийшла подивитися, в чому справа, міс Дейлі. Це була нова вчителька молодших класів, дуже миловидна, і яку всі любили. Вона поплескала в долоні, щоб звернути на себе увагу учнів.

– Хлопці, хлопці, з чого ви смієтеся? Що у тебе там, Мейзі?

– Шиншилове кошеня, міс. Мені його вчора надарували.

– Подарували, Мейзі. Чудове кошеня, але на урок з ним все-таки не можна.

– Ну будь ласка, міс!

Міс Дейлі похитала головою.

– Ні, воно ще занадто маленьке, щоб ходити до школи. – Хлопці луснули зі сміху. – Ми підшукаємо для нього затишне містечко та знайдемо молока. Ах ти, лапочка! – сказала міс Дейлі, притискаючи до грудей пухнастий сірий клубочок, та тут же схаменулася:

– Ой, скільки вже часу! Швиденько по класах!

– А раптом воно втече і загубиться? – тремтячим голоском запитала Мейзі.

– Я тобі обіцяю, що з ним нічого не станеться. А на великій перерві ти можеш віднести його додому.

Весь ранок думки дітей були зайняті не уроками, а кошеням. Мейзі Боннінгтон купалася в променях слави: господині кошеняти заздрили і намагалися підлеститися до неї.

За полуденком Денні запитав батька:

– А що у них там є, в цій Конімарі?

– У Конімарі найзеленіші гори у всій Ірландії, там найбільші торф’яні болота і найчистіші озера, в яких, як у дзеркалі, відбиваються хмари, що біжать по небу.

– А кошенята там є?

– Ось поїдеш сам і побачиш!

– Коли поїду?

– Колись, – відповів містер О’Тул, насипаючи в чай цукор. – Колись ми з тобою обов’язково поїдемо до мене на батьківщину, у садибу твого діда.

Це була звична обіцянка, що її тато повторював раз у раз. Але сьогодні Денні раптом захотілося побільше довідатися про ніколи не бачену ним садибу.

– А там є кішки з кошенятами?

– Кішки з кошенятами? Їх там стільки, що хоч греблю гати!

– А твоє власне кошеня у тебе було?

– Запросто могло би бути. Тільки навіщо мені кошеня, якщо у мене був власний віслюк?

– Віслюк?

– Ну так. Білий, як груша.

– Власний віслюк!

– І очі в нього горіли, наче два червоних рубіни. (“Ох, вже цей Теренцій на наші голови!” – прокоментувала місіс О’Тул.)

– А у Мейзіного шиншилового кошеня очі блакитні, – сказав Денні. – Вона його сьогодні притягла до школи.

– Що ти кажеш?

Поволі спостерігаючи за Денні, у якого підозріло тремтіла нижня губа, містер О’Тул по неуважності вдруге поклав цукор у чай.

– Альберт каже, що в Конімарі не буває шиншилових кошенят.

Містер О’Тул почав розмішувати цукор.

– Передай Альберту Бріггсу мої найкращі вітання. І ще скажи йому, що в тебе у Конімарі є власний віслюк.

– У мене?!

– Ясна річ, у тебе! Я дарую його тобі.

– Отже, у мене тепер є власний віслюк? – видихнув Денні.

– Саме так.

Містер О’Тул підвівся з-за столу. Йому пора було повертатися на роботу. Дуже зручно, що театр розташований в сусідньому кварталі, і можна забігти додому попити чаю. Денні взявся проводити батька.

– А він великий?

– Приблизно ось такий. – Містер О’Тул руками показав розмір віслюка. – Якраз підходящий для хлопчика твого віку.

– А я побачу його?

– Колись.

– І зможу на ньому покататися?

– Ну звісно!

– А він швидко бігає?

– Цього віслюка не наздогнати навіть найшвидшому із чотирьох вітрів.

– А сідло в нього є?

– Небесно-блакитного оксамиту із заклепками у вигляді срібних зірок. А тепер повертай назад. Наша мама буде незадоволена, якщо тобі знову доведеться самому переходити через дорогу.

– А поводи?

– Є, з червоної шкіри! – долинув голос містера О’Тула з середини вулиці.

– Тату! Тату! – Містер О’Тул завмер на тротуарі. – Тату, а як його звуть?

– Його звуть Фінніган О’Фленеган! – вигукнув містер О’Тул. – А тепер іди додому, скільки тобі повторювати?

– Ану, покажися, – сказала місіс О’Тул, коли Денні прискакав додому з палаючими щоками і блискучими очима. – У тебе не болить горло? – запитала вона, вишукуючи у сина ознаки жару.

– Фінніган О’Фленеган! – випалив Денні.

Місіс О’Тул миттєво запідозрила в сина марення.

– Так звати мого віслюка – Фінніган О’Фленеган.

– Ляж ти про всяк випадок у ліжко! І не забудь помолитися перед сном, – звеліла місіс О’Тул, розсміявшись. (Виявляється, Денні просто заразився маячнею від батька.)

Денні пішов нагору і ліг у ліжко, прихопивши з собою Фіннігана О’Фленегана. Молитва його від першого до останнього слова була присвячена віслюку.

Вранці Денні примчав до школи, задихаючись від хвилювання, але спіймав Альберта Бріггса вже в коридорі, коли їм треба було йти в різні класи.

– У Конімарі… є… віслюки.

– Що?

– І один віслюк – мій.

– Що?!

– Ну, осел, віслюк… У мене є власний віслюк. Його звуть Фінніган…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Сказки “

Збірка

Елеонор Фарджон

Видавництво: “Ангстрем”

1993 р.

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: