TOU

Віслюк із Конімари

Казки Елеонор Фарджон

А чому б їй і не заступитися? Якщо Альберт на цілих два тижні їде до Саутенду, то сама вона проводитиме канікули у тітки в Шоремі. Чим це гірше?

І коли школярі гуртом повалили до воріт, вона вирішила піти поруч із Денні і, щоб зробити йому приємне, запитала:

– Ну, які ще були у Фіннігана пригоди?

Денні миттєво клюнув на приманку.

– Одного разу тато заблукав, а темно було, хоч в око стрель, і кругом суцільні болота, і ліхтар у нього задуло вітром, і Фінніган освітлював йому шлях своїми очима, вони горіли, як світлофорні вогні, усі сто миль, а тато страшенно хотів їсти, і він би помер з голоду, якби Фінніган не…

– Він міг вполювати зайця! – почувся ззаду голос Альберта.

– Ні, не міг, тому що у нього не було рушниці.

– Чому?

– Тому що він був ще маленький. Такий, як я.

– Це коли він заблукав?

– Ну так, а Фінніган…

– Скільки років твоєму батькові? – напористо запитав Альберт Бріггс.

– П’ятдесят два! – миттєво відповів Денні.

– Твій Фінніган давним-давно відкинув копита.

Денні обернувся і подивився на Альберта. Той із посмішкою продовжував, звертаючись до школярів, що збиралися розбігтися по домівках:

– Віслюки зроду не жили більше ніж двадцять років. Фінніган давно здох. Тож ніякого віслюка у Денні немає. І взагалі він глюк.

– Як його віслюк! – підхопив поет.

– Денні глюк, як його віслюк! – закричали хлопці.

Неправда, не може бути, щоб Фінніган помер! Тато не став би даремно розповідати… Денні знову стиснув кулаки, але, мить повагавшись, кинувся геть, якомога далі від цих голосів. Додому хлопчик біг, ридаючи. І, звичайно ж, на перехресті він не подивився ні в той, ні в інший бік.

Про те, чому Денні не прийшов до школи в останній день занять, розповіла назавтра Мейзі Боннінгтон.

Того ж вечора на порозі будинку О’Тулів з’явилася міс Дейлі.

– Я прийшла довідатися про здоров’я Денні, місіс О’Тул. Ми всі дуже хвилюємося. Йому краще…?

– Ой, міс, він у поганому стані. Якщо хочете, можна піднятися до нього.

Однак Денні не впізнав своєї вчительки. Він, не закриваючи рота, розмовляв з якимось Фінніганом. Раптом він спрямував погляд на міс Дейлі і, стиснувши кулаки, закричав:

– Фінніган не здох! Зараз я тобі покажу!

– Мені краще піти, – пошепки сказала міс Дейлі. – Не проводжайте мене, місіс О’Тул. Я сама знайду дорогу.

Засмучена, вона спустилася сходами у вітальню і натрапила на містера О’Тула, який не знаходив собі місця від занепокоєння.

– Ви, напевно, медсестра? – неуважно запитав він.

Почувши рідну вимову, міс Дейлі миттєво перейнялася до містера О’Тула такою ж симпатією, яку вона відчувала до його сина.

– Ні, я вчителька, мене звуть Кітті Дейлі, – відповіла вона. – Містер О’Тул, хто такий Фінніган?

І батько Денні виклав їй усе, починаючи від троянди на хвості Фіннігана і закінчуючи тим, що ніякого Фіннігана на світі немає.

– І треба ж було мені, старому дурневі, набивати дитині голову всякими вигадками, – пошкодував містер О’Тул. – Але хлопчик так захопився цим білосніжним віслюком, що я все плів і плів про нього і ніяк не міг зупинитися, наче мене манив за собою вогник, блукаючий в ночі.

І містер О’Тул заплакав, і міс Дейлі заплакала разом із ним.

– Я напишу вам, – пообіцяла вона. – Завтра я їду додому, але я обов’язково напишу. Мені дуже важливо знати, як Денні.

Міс Дейлі дійсно написала листа, проте зовсім не так скоро, як збиралася.

Коли повертаєшся додому після довгої відсутності, на тебе одразу ж навалюється купа різних справ. Та й, перетинаючи Північну протоку, людина не просто долає водну перешкоду між Англією та Ірландією – вона докорінно змінює життєвий уклад.

На довершення всього, наступного дня після приїзду міс Дейлі у рідне село туди прибув морський офіцер на ім’я Френк. У свій час цей молодий чоловік служив на одному кораблі з її братом, тож міс Дейлі була знайома з ним, а тепер він, за дивним збігом обставин, приїхав відпочити туди ж, де і вона відпочивала. Перший тиждень вони тільки те й робили, що дивувалися цьому збігу.

Серед захоплень Френка була фотографія, і він витрачав плівку за плівкою, знімаючи все підряд, що показувала йому міс Дейлі у себе на батьківщині. Не знімав він тільки саму вчительку, і зовсім не тому, що не хотів. Міс Дейлі чомусь уперлася, і, чим більше Френк наполягав, тим категоричніше вона забороняла йому знімати себе.

Ось як трапилося, що лише на сьомий день канікул, коли вони з Френком стояли біля хвіртки і, перехилившись через неї, годували чортополохом Педді (Педді був стареньким сірим віслюком, що належив збиральнику торфу), міс Дейлі раптом вигукнула:

– Ай-ай-ай!

– Що таке? – стурбовано запитав Френк.

– Я забула написати йому!

– Кому?

– Моєму любому Денні.

– Що ще за Денні? – погрозливо запитав Френк.

– Він мій улюблений учень, і з ним сталося лихо. Я мушу сьогодні ж написати йому.

Три дні потому Френк побачив міс Дейлі, що плакала над листом з Англії.

– Кіті! Мила Кітті… Що з тобою?

– Денні… – почала вона і запнулася.

– Сподіваюся, він не…

– Ні-ні, але йому так погано, він у лікарні, і цілими днями безперервно кличе Фіннігана.

– Фіннігана?

І міс Дейлі розповіла йому про Фіннігана все, що сама почула від містера О’Тула. Вона розповіла йому, як Денні всією душею прив’язався до віслюка з Конімари, до цього ніколи не баченого ним віслюка, білого, як сніг, з рубіновими очима, золотими копитами і трояндою на хвості.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Сказки “

Збірка

Елеонор Фарджон

Видавництво: “Ангстрем”

1993 р.

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: