Віслюк у лев’ячій шкурі

Якось чудового літнього дня пасся в лісі
віслюк. Трава була соковита й смачна.

– Як гарно жити на світі! – втішався вухатий
і вряди-годи весело качався на галявині.

Отак розкошуючи, заходив віслюк далі та
далі в ліс. Нараз під деревом побачив щось
руде й волохате.

– Що воно таке? О, та це лев’яча шкура!
Звідки вона взялася?

Подивився віслюк, подивився й хотів було
простувати далі. Коли це щось спало йому на
думку, і він зареготав.

– Ой і втну я штуку! Довго тремтітимуть зі
страху і лісова звірина, і люди!

Віслюк хутенько схопив шкуру, нап’ялив на
себе, припасував голову й ноги та й пішов
повагом, як справжній лев.

Незабаром дістався схилу гори, де пастухи
пасли отару. Став віслюк поволі вилазити на
гору, вдаючи, що не помічає їх.

За мить несамовито завалували собаки й
почувся нестямний крик:

– Лев! Лев! Просто на нас іде! Тікаймо!
Рятуймося! [204]

І таке там зчинилося! Пастухи з ґирлиґами
в руках налягли на ноги. Собаки й собі
дременули, волаючи:

– Лев! Лев! Тікайте!

Барани й вівці жалібно замекали:

– Лев! Лев! Не кидайте нас, зачекайте!
Зачули те інші пастухи та й собі кинулися
хто куди, забувши про отари та собак.

Що тільки зчинилося на пасовищі! Світ не
бачив такої веремії!

Віслюк дивився на той шарварок і реготав:

– Ну й наробив я шелесту! Хвала лев’ячій
шкурі!

Насміявшися досхочу, спустився віслюк у
долину й попрямував до села. На леваді
паслося три корови. Одна з них побачила лева
й мало не зомліла із жаху. А отямившись,
пустилася навтьоки, ревучи:

– Лев! Лев! Тікайте! Рятуйтеся!

Інші дві, перестрашені, кинулися слідом.

– Що сталося? – здивовано спитала коза.-
Чого ви біжите, як навіжені?

– Тікай мерщій! За нами женеться лев!

– Біда! – мекнула коза й стрілою помчала До
села. Вона перегнала корів і, добігши до
околиці, заволала: [205]

– Лев! Здоровенний, страшний! Я сама бачила!
Горе тому, хто загається! Рятуйтеся!
Ховайтеся!

Почув те кінь та й собі пустився чвалом.
Почули зайці – <закуріло за ними. Почула
мавпа чкурнула до лісу.

Віслюк усе бачив і втішався, ступаючи
неквапно та гордо.

-Їй-право, добре бути левом… Всі тебе
бояться! Ха-ха-ха!

Незабаром вийшов бешкетник на дорогу, що
вела до села. Та саме тоді, коли дістався
околиці, налетів вітер, шарпнув лев’ячу
шкуру та й кинув додолу. І віслюк обернувся
на самого себе.

Перша побачила його сорока. Та як не
крикне, як не зарегоче!

– Це ж віслюк! Ха-ха-ха! Віслюк, а не лев! Не
бійтеся, кози, корови, коні, вертайтеся на
пашу! Віслюк, а не лев! Не бійтеся!

Та й ви, пастухи, даремно втікали! Збирайте
отари та вертайтеся на пасовисько. Не лев то
– віслюк! Він тільки лев’ячу шкуру нап’яв. Он
вона лежить, ходіть подивіться, як не вірите.

– Віслюк?- аж підстрибнула з радощів коза.
[206]

– Віслюк? – замукали корови й всі разом
повернулися до левади.

– Віслюк? – замекали вівці.- Ой же ми й бевзі!

– Віслюк? – завалували собаки.- То це через
нього ми так осоромилися?

– Віслюк? – розгублено промимрила лисиця.-
От бовдур, так налякати! Ну, начувайся ж!

– Віслюк? – засміялися зайці.- А ми так
злякалися!

– Віслюк? – вигукнули захекані пастухи й
заходилися виламувати тички, бо гирлиги
погубили. А виламавши, кинулися на віслюка
та й ну його дубасити!

– То тобі величі заманулося? Левом бути
захотілося?

– В чужій шкурі довго не походиш!

– А як і походиш, то недовго поцарюєш!

– На тобі ще!

– І ще! І ще!

Так одлупцювали віслюка, що мало духу не
вибили.

Ледве живий, дістався він свого хліва,
тяжко стогнучи, впав на солому, і полилися
йому сльози з очей. [208]

– Коли б то тільки біль – поболить і
перестане. А чи минеться лиха слава? Ох, як
мені тепер поткнутися звірам на очі! О дурна
моя голово, о ганьбо моя!