Вітер у вербах (закінчення)

Розділ сьомий
Дудар на досвітній зорі

Сховавшись у прибережних заростях, пронизливо виспівував свою пісню птах волове очко. Була десята вечора, та в небі понад горизонтом зоріла запізніла смуга дня. Жар спекотного післяполудня відступив, розчинився у дотиках прохолодних пальців куцої літньої ночі.

Кріт лежав, розпластавшись на березі, та важко дихав, вертаючись до тями після важкого дня. Від світанку до пізнього вечора в небі не було жодної хмаринки. Кріт чекав на друга. День він провів на річці з кількома приятелями, а Ондатр разом із Видрою завершували якусь страшенно довгу справу.

Коли Кріт заходив додому, там було темно та безлюдно: мабуть, Ондатр, попри пізню годину, і далі сидів у Видри. В норі було спекотно, тож Кріт розлігся на купці прохолодного щавлю, перебираючи в пам’яті події сьогоднішнього дня та думаючи, як усе-таки мудро влаштоване життя.

Аж ось по присохлій траві зашелестіли легкі Ондатрові кроки.

— О, благодатна свіжість! — зітхнув Ондатр, сідаючи поряд, і задивився в річку, думаючи про щось своє.

— Сподіваюся, ти вже вечеряв? — запитав після паузи Кріт.

— Та вже ж довелося, — відказав Ондатр. — Ніхто й чути не хотів, щоб я пішов, не повечерявши. Ти ж знаєш, які вони завжди гостинні. І всю дорогу, поки я був там, годили мені як могли. А я сидів і не знав, куди подітися, бо розумів, що насправді їм дуже важко, хоч вони ретельно це приховували. Либонь, Кроте, в них не все гаразд. Знову зник малий Портлі, а ти ж знаєш, як любить його Видра, хоча сам він цього й не афішує.

— Це хто, отой малий? — безтурботно запитав Кріт. — Ну, нема його, то що тут такого? Малий частенько зникає з дому і десь блукає, а потім повертається назад. Це ж такий непосидько. Та нічого з ним не станеться. В усій околиці його знають і люблять не менше за Видру, тож навіть не сумнівайся, що хтось його знайде і приведе додому, і знову буде все чудово. Ми ж самі колись його знаходили за кілька миль від дому, живого-здорового та цілком щасливого!

— Так то воно так, ось тільки цього разу все набагато серйозніше, — замислено промовив Ондатр. — Його нема вже кілька днів, і видри з ніг збилися, шукаючи малого, обнишпорили все вгорі, внизу — як у воду канув! А кого вони вже тільки не питали по віддалених околицях — ніхто нічого не бачив. Думаю, Видра непокоїться набагато більше, ніж можна по ньому сказати. Якось він прохопився, що Портлі ще не дуже добре плаває, і схоже, Видра думає про дамбу. Там зараз висока вода, тільки згадай, яка пора надворі, а дітвора на дамбу так і суне. А ще там можуть бути… пастки і всякі такі штуки, та зрештою, чи тобі цього не знати!.. Видра не з тих, хто без потреби хвилюватиметься за сина. А тепер він таки хвилюється! Коли я йшов додому, сердега вийшов зі мною, сказав, що хоче подихати свіжим повітрям, ще говорив, що хоче розім’яти ноги. Але я бачив, що йому не до прогулянок. Слово за слово, я його розговорив і витягнув геть усе. Виявляється, Видра збирався всю ніч просидіти над бродом. У тому місці, знаєш, де колись був брід, коли ще моста не було?

— Знаю, знаю, — кивнув Кріт. — А чого це Видра намірився чекати саме там?

— Здається, він починав учити Портлі плавати, — пояснював Ондатр. — На тій мілині попід берегом, де галька. Там же він учив його ловити рибу, там же малий Портлі піймав свою найпершу рибину, а потім дуже пишався. Малий любив це місце, тож Видра думає, що коли він вертатиметься, то звідки б не йшов (якщо вертатиметься взагалі, бідний малюк!), ноги приведуть Портлі до його улюбленого броду, а там, ти ж розумієш, і затриматися недовго, і просто загратися. Тож Видра щоночі ходить туди й сидить, покладаючись на випадок. Ти розумієш — на випадок!

Вони трохи помовчали, і кожен думав про одне й те ж: про самотнього, доведеного до відчаю звіра, який усю ніч сидить напоготові біля броду і чекає, що доля зглянеться на нього.

— Так-так, — озвався нарешті Ондатр, — гадаю, час подумати про сон. — Але сам навіть не ворухнувся.

— Ондатре, — сказав Кріт, — я не можу просто так піти й завалитися в ліжко, пальцем об палець не вдаривши, хоч, може, тут і справді нічим не допоможеш. Давай візьмемо човна та попливемо річкою вгору. Десь за годину зійде місяць, і тоді ми зможемо пошукати як слід. Принаймні, це краще, ніж просто піти спати, нічого не зробивши заради порятунку Портлі.

— Я й сам так щойно думав, — озвався Ондатр. — Так чи сяк, а спати такої ночі не годиться; та й світанок не за горами, і можна буде вивідати щось у “ранніх пташок”.

Вивели човна, Ондатр сів на весла і тихо погріб. Посеред річки стелилася ясна вузенька смуга, в якій ледь видно відбивалось небо. А попід берегом на воду падали тіні від кущів та дерев, здаючись такими ж твердими, як і самі береги. Кріт, що сидів на кермі, уважно вдивлявся в річкову темінь.

Ніч, порожня темна ніч, рясніла неясними звуками: співами, щебетанням, шелестінням. Дрібна звірина, забувши про сон, завзято снувала туди і сюди, займаючись нагальними нічними справами, поки світанок не розжене на заслужений перепочинок. Сама вода дзюрчала голосніше, ніж удень, і булькання та хлюпотіння були різкішими та раптовішими, і Кріт із Ондатром повсякчас здригалися від звуків, які здавалися справжнісінькими живими голосами.

Чітко та рельєфно вимальовувався проти неба край землі, а в одній чверті він видавався особливо чорним супроти сріблястого сяйва, що розгорялося чимраз яскравіше. Аж ось нарешті понад крайкою землі, яка завмерла у чеканні, повільно та велично зійшов місяць, гойднувся понад видноколом, наче звільняючись від земних обіймів, та й полинув собі вгору.

Звірі знову взялися оглядати всі поверхні — прилеглі луки, принишклі сади, водяне плесо — від берега й до берега. Усе навкруг лежало, наче на долоні, позбувшись таємничого покрову, відкрите й зовсім не страшне.

Все було видно, як удень, і разом з тим інакше, ніж удень. їх вітали знайомі місця, вбрані в інші шати, неначе їм вдалося непомітно відлучитися, вдягнути чисті одежі і тихо повернутися назад. І ось тепер вони стояли, сором’язливо усміхалися й чекали, впізнають їх чи ні.

Прив’язавши човна до верби, наші друзі ступили до мовчазно-сріблястого царства і взялися обшукувати живоплоти, дуплясті дерева, яружки та струмки у них, не проминаючи і рівчаків та пересохлих річищ.

Скінчивши пошуки, вони сіли в човен, перепливли річку й так само, до останньої шпарки, обнишпорювали протилежний берег, а місяць, який спокійно й незворушно висів у безхмарному небі, як міг допомагав їм у цих пошуках, дарма, що до нього далеко. А там настала і його пора, й він знехотя спустився до землі, залишив їх самих, і знову річку та поля сповив серпанок загадковості.

Невдовзі все стало поволі мінятися. Прояснів небокрай, чіткіше окреслилися поля та дерева, міняючись просто на очах, скидаючи з себе серпанок таємничості. Пронизливо защебетала пташка, та знову замовкла. Дмухнув, зашелестівши очеретами, легенький вітерець. Кріт легко рухав веслами, не забуваючи уважно оглядати береги. Ондатр тепер сидів за кермом. Аж ось він схопився на ноги і став напружено до чогось прислухатися. Кріт здивовано поглянув на Ондатра.

— Вже нема! — зітхнув Ондатр, знову сідаючи на місце. — Це щось прекрасне, дивовижне й нове. Шкода, що скінчилося так скоро. Краще б я їх і не чув. Вони пробуджують якесь бажання, аж несила його терпіти, і тебе вже ніщо не цікавить, крім них — тих чарівних звуків, які усе життя слухав би. Ага, ось знову! — скрикнув Ондатр, весь перетворюючись на слух. Він завмер і довго мовчав, піддавшись невидимим чарам.

— Вони знову стихають, і я вже нічого не чую, — заговорив він знову. — Кроте, яка це краса! Веселе дзюрчання і радість, і тоненький, виразний, щасливий поклик далекої мелодії! Я ніколи навіть не мріяв про таку музику, і ніщо не зрівняється з нею в чарівності! Греби, Кроте, греби! Ця музика, цей поклик — вони звучать для нас.

Украй здивований Кріт наліг на весла.

— Я нічого не чую, — сказав він, — просто вітер свистить в очеретах і верболозах.

Ондатр нічого не відповів, а може, просто не почув його, охоплений азартом, дрожем, кожною шерстинкою сприймаючи цю неземну мелодію, що вмить заполонила душу та гойдала її, колисала, як дужі руки колихають щасливе, хоч і безпорадне, дитя.

Кріт мовчав, безперервно працюючи веслами, і небавом вони порівнялися з широкою загатою, що лежала обіч головного річища. Ондатр, який уже давно не кермував човном, легеньким кивком голови наказав гребти туди. Хвиля світла ширилася й ширилася над землею, і вже можна було розібрати барви квітів, що красувалися над водою.

— Вони яснішають і ближчають, — зрадів Ондатр. — Тепер ти не зможеш їх не почути! Ага, нарешті, бачу, ти вже чуєш!..

Кріт перестав гребти і зачаровано завмер, коли й на нього хвилею наринула ця музика, захопила його та полонила все єство. Він побачив сльози на щоці у друга і тактовно опустив голову. Бо місцина, яку вони саме проминали, залоскотала їх фіалковим гадючником, що ріс над річкою.

А потім, послухавшись владного голосу, що невідступно лунав за дивовижною мелодією, Кріт, як зачарований, знову взявся за весла. А світло все яскравішало і яскравішало, ось тільки птахи не співали, як це буває зазвичай перед світанком. І жодного звуку — все заполонила неземна мелодія.

Вони пливли водяним плесом, а обабіч коливалися густі лугові трави, і цього ранку вони були як ніколи зеленими та свіжими. Ні Кротові, ні Ондатрові ще не доводилося бачити, щоб так пломеніли троянди, щоб так буяв іван-чай, щоб так пахтіли та вабили до себе луки. Небавом до тиші став домішуватися приглушений шум дамби, до якої прямував човен, і нарешті стало зрозуміло, що рятувальна експедиція — чим би вона не скінчилася — добігає кінця.

Від берега до берега загату перегороджувала широка дамба, увінчана півколом із піни, яскравих блискіток та сяйливих зеленавих водоспадів. І тут і там тихе плесо збурювали невеличкі чорториї та доріжки шипучої піни і розлягався, поглинаючи всі інші звуки, гуркіт води.

Посеред потоку, в миготливих обіймах загати, лежав невеличкий острівець, облямований густими заростями верболозу, сріблястої берези та вільхи. Стриманий, сором’язливий, але сповнений поваги, він щось ховав за зеленим покровом, тримав це в таємниці до пори, а коли вона наставала, острів відкривав цю таємницю тим, кого він сам собі обрав.

Повільно, але впевнено, ні миті не вагаючись, із якимось піднесенням друзі проминули бурхливі води та пристали до заквітчаного острівного берега. Не кажучи ні слова, вони ступили на берег та стали продиратися крізь цвіт і запашні трави, крізь підлісок, допоки не опинилися на рівнині, на невеличкій галявині дивовижного зеленого кольору, яку сама Природа обсадила плодовими деревами: кислицею, дикою вишнею та терником.

— Це і є та місцина, про яке мені розповідала музика, вона про неї мені награвала, — прошепотів, як заворожений, Ондатр. Якщо ми знайдемо Його, то саме тут!

І тут зненацька Крота обійняв невимовний Трепет — трепет, від якого затрусилося все тіло, від якого голова безвільно схилилася долі, а ноги стали наче ватяні. У ньому не було нічого страшного, Кріт почувався напрочуд спокійним і щасливим, то було благоговіння перед чимось, воно вражало звіра, огортало його, і Кріт, навіть нічого не бачачи, безпомилково відчував Його близьку, неймовірно близьку Присутність. Він через силу обернувся, аби побачити Ондатра: той стояв, скулений, наче громом уражений, і все його тіло били дрижаки. Навколо, у деревному гіллі, де завжди юрмилося птаство, панувала мертва тиша. А сяйво все зростало і зростало.

Можливо, Кріт так і стояв би, потупивши очі; цей голос, хоч музика вже й стихла, і далі немов тримав його в обіймах. Він би нітрохи не здивувався, якби побачив саму смерть із косою, яка стояла б поряд, чекаючи слушної нагоди прибрати його, простого смертного, що наважився поглянути на Таємницю Таємниць.

Завмираючи всім тілом, звір підкорився тому голосу й покірно підняв голову, і перед ним, у незайманій світанковій чистоті, коли сама Природа, осяваючись неймовірними барвами, неначе тамувала подих, очі в очі стояв Друг і Помічник Усього Сущого.

Кріт бачив, як виблискували в ранковому світлі закручені роги, закинуті назад, помітив твердий, гачкуватий ніс, посаджений між добрими очима, що, усміхаючись, дивилися на нього, бородате підборіддя, вуста, що розпливалися в легенькій напівусмішці, пульсуючі м’язи руки, що спиралась на широкі груди, довгу вигинисту руку, яка й досі стискала пастушу цівницю, щойно відняту від розтулених вуст, плавні лінії волохатих ніг, що велично покоїлись на дерні, і насамкінець, поміж самісінькими копитцями, побачив крихітне тільце видреняти, що спокійнісінько спало міцним дитячим сном. Коли Кріт побачив це на тлі вранішнього неба, йому на мить перехопило подих, а тіло наче скам’яніло. І дивна річ: ставши свідком такої картини, він залишився живим! А залишившись живим — здивувався, як ніколи.

— Ондатре! — ледве видихнув він. — Ти що, боїшся?

— Боюся? — пробурмотів Ондатр, а в очах його світилася невимовна приязнь. — Боюся?! Його? О, ні, що завгодно, тільки не це! І все-таки, і все- таки… Ти знаєш, Кроте, я таки боюся!

І обидва припали до землі, схиливши голови, і благоговійно завмерли.

Несподівано та велично над небокраєм виплив широченний диск сонця й освітив їх золотистим сяйвом. Перші промені, ковзнувши низинними заливними луками, сліпуче сяйнули їм в очі.

Коли до звірів повернувся зір, перед ними вже нікого не було, а в повітрі, величаючи світанок, бриніли пташині співи.

Поки вони стояли в німому здивуванні, що наростало й наростало, поки дивились поперед себе невидючими очима, поки до них доходив зміст усіх видінь, що зникли так раптово, від води, грайливо пританцьовуючи, налетів легенький вітерець, сколихнув тополі та гойднув зарошені троянди, легенько й ласкаво війнув в обличчя, і тієї ж миті все забулося.

Це найостанніший і найцінніший дар, яким добрий напівбог наділяє всіх, кому являвся, намагаючись допомогти, — дар забуття. Аби не залишалися й не міцніли трепетні спогади, заступаючи собою радість та втіхи, а рясні примарні згадки не отруювали подальше існування звірів, урятованих від біди, щоб вони лишалися такими ж веселими та життєрадісними, як і раніше.

Кріт протер очі та глянув на Ондатра, який здивовано роззирався довкруг.

— Даруй, Ондатре, що ти сказав? — запитав він.

— По-моєму, я просто сказав, — мовив повільно Ондатр, — що це те саме місце, і якщо ми десь його знайдемо, то тільки тут. О, диви! — закричав він у захваті та кинувся до сплячого Портлі.

Кріт ще хвильку постояв завмерши, замислившись. Так стоять, прокидаючись від приємного сну, а коли намагаються його пригадати, то нічого не можуть вловити, крім невиразного відчуття прекрасного, так, саме Прекрасного! А потім зникає і це відчуття, і мрійник приречено приймає важке та холодне пробудження з усіма його негараздами. Отак і Кріт: поборовшись із пам’яттю за спогади, скрушно похитав головою — та й пішов за Ондатром.

Прокинувшись, радісно скрикнув Портлі, побачив батькових друзів, які так полюбляли з ним гратися — і давай звиватися від задоволення! Втім, дуже скоро радісний вираз на його мордочці змінився збентеженням, і видреня, жалібно заскигливши, закрутилося на місці. Як дитина, яка щасливо заснула в материнських обіймах, а прокинулась сама-одна в незнайомому місці й починає нишпорити по кутках і шафах, бігає з кімнати до кімнати, відчуваючи, як у серці наростає безмовний розпач, так само й Портлі бігав та нишпорив по острову — вперто, наполегливо, поки не усвідомив безнадійність ситуації, й тоді просто сів і гірко заплакав.

Кріт кинувся заспокоювати малого, а здивований Ондатр, зігнувшись над травою, довго вивчав чіткі та глибокі відбитки копит.

— Тут… був… великий… звір, — бурмотів він повільно й замислено. В голові була якась дивна мішанина.

— Ходім, Ондатре! — гукнув Кріт. — Згадай бідаку Видру, він чекає біля броду!

Портлі заспокоївся дуже швидко, варто було Ондатрові пообіцяти, що він покатає його на справжньому човні. Всі троє пішли до води, малого посадили між собою на дно та попливли назад на річку. Сонце вже цілком зійшло на землею і гріло на повну силу, оглушливо співали птахи, а з обох берегів уклонялись усміхнені квіти. Та барви вже були не такими яскравими, принаймні, так думали друзі, а де саме вони були яскравішими, ніхто з них уже й не пам’ятав.

Опинившись у головному річищі, звірі повернули човна проти течії й попливли до того місця, де, вони це знали, самотньо вартував їхній друг. Коли до броду стало близько, Кріт підігнав човна до берега. Друзі висадили Портлі на буксирну стежку, показали, куди йти, поплескали на прощання по спині й відчалили від берега.

Вони дивилися, як видреня перевальцем, поважно й не без задоволення прямує стежкою, як раптом витягнулася його мордочка, як Портлі побіг, зірвавшись із поважної ходи на вайлувату інохідь, почули, як він пронизливо закричав і став звиватися, як усі видри, коли їм трапиться щось знайоме.

Друзі глянули далі за течією і побачили, як знервований, змучений Видра зірвався з мілини, на якій він сидів і терпляче чекав, почули радісний несамовитий скрик, побачили, як він метнувся через верболіз на стежку. Тоді Кріт дужим помахом весла розвернув човна. Пошуки успішно закінчилися, і можна було плисти туди, куди несе їх повновода течія.

— Слухай, Ондатре, якась дивна втома, — мовив Кріт, знесилено спираючись на весла, а човен плив собі за течією. — Ти, мабуть, скажеш, від нічного неспання, але це не те. Влітку ми й так не спимо половину ночей. Ні, це таке відчуття, ніби ти пройшов через щось надзвичайно врочисте, і воно тільки що закінчилося. Але ж нібито не сталося нічого такого.

— О, щось надзвичайно дивовижне, приємне й гарне, — буркнув Ондатр, приліг на спину і заплющив очі. — Кроте, я відчуваю те саме, що й ти. Якась смертельна втома… Ні, тіло не стомилося, але втома — смертельна. Як добре, що не треба гребти, річка сама доправить нас додому. Як чудово знову відчути сонце, його тепло, що прогріває до кісток! І слухати, як грає вітер в очереті!

— Схоже на музику — далеку-далеку музику, — промовив Кріт, похмуро киваючи.

— І я так думаю, — мляво пробурмотів замріяний Ондатр. — Музика танцю, ритмічна така, безперервна, але в ній є слова, так, вона переливається у слова, а потім наново перетікає в музику… Я чую їх час від часу… тоді знову чую танок, а потім — тиша і шепіт очерету.

— В тебе кращий слух, ніж у мене, — сумно мовив Кріт. — Я не чув жодного слова.

— Давай я спробую тобі переказати, а ти послухай, — глухо мовив Ондатр, не розплющуючи очей. — Ось вона знову перетікає у слова — слабкі, але розбірливі…

Ти забудеш про морок і страх
І радітимеш барвам світанку,
Побачиш, я зможу, прийду, допоможу,
А ти це забудеш до ранку.

— Очерет зітхає та підхоплює: “Забудеш, забудеш”, — і ці слова поволі сходять на шелест і шепіт. А далі знову голос починає:

Щоб не було ні крові, ні ран,
Хитрі пастки шукатиму ревно,
Розплутаю сильця, звільню твої крильця —
А ти це забудеш напевно!

— Підпливи ближче до очерету, чуєш, Кроте, ближче! Я вже майже нічого не чую, дуже-дуже слабенько.

Я підмога і втіха, зову
Тих, хто лісом похмурим блукає,
Хто б не втрапив в біду, я заблуду знайду,
А він хай усе забуває!

— Ближче, Кроте, ближче! Ні, тепер уже все. Замість пісні шелестить очерет.

— А що вони означали, ті слова? — запитав здивований Кріт.

— Чого не знаю, того не знаю, — щиро зізнався Ондатр. — Що почув, те й переказав. Ага! Ось вони знову, тепер уже повні та ясні! О, нарешті, це щось справжнє, неповторне, просте… пристрасне… досконале…

— Ну що ж, давай послухаємо, — мовив Кріт, чесно прокунявши під палючим сонцем кілька хвилин.

Але йому ніхто не відповів. Кріт зиркнув на Ондатра — і все стало зрозуміло. З виразом невимовного блаженства на мордочці, так ніби він ще слухав вітер в очереті, натомлений Ондатр спав, як немовля.

Розділ восьмий
Жабсові пригоди

Опинившись у вогкій та смердючій темниці, Жабс відчув, як густий похмурий морок середньовічної фортеці відділив його від решти світу, в якому світить сонце і біжать рівнесенькі шосе, в якому він ще вчора був щасливий та почувався так, немов усі дороги Англії належали йому. Отож, він розтягнувся на підлозі на повен зріст, і стало йому так гірко, так важко й тужно, що він аж заридав.

— Усе, кінець усьому, — заголосив він. — У будь-якому випадку, мені тепер точно кінець, а отже, це кінець усьому. Не буде більше Жабса, чудового Жабса, багатого, гостинного, незалежного, безтурботного і ґречного! На звільнення ніякої надії, — побивався він, — я нестиму суворе покарання за зухвале викрадення чудового автомобіля, за лайку та образу полісмена! — Жабса знову здушили ридання. — О, який я дурень! — не вгавав він. — Всім тим, хто ще вчора був радий зі мною знатися, сьогодні доведеться забути навіть ім’я Жабса! О мудрий старий Борсук! — казав Жабс. — О розумний, кмітливий Ондатр і добрий Кріт! Як тверезо ви про все міркуєте, як розумієтеся на людській вдачі, для вас немає таємниць! О бідолашний, усіма покинутий Жабс!

І так, голосячи вдень та вночі, він провів кілька тижнів. Жабс відмовлявся від їжі та легеньких полуденків, а похмурий старий наглядач, знаючи, що в’язневі кишені не порожні, натякав: якщо Жабсові чогось не вистачає, то він, наглядач, за розумну винагороду міг би принести це з волі.

Старий мав доньку, гарну дівчину з добрим серцем. Вона допомагала батькові по службі. Дівчина дуже любила тварин, і крім канарки, чию клітку вдень чіпляли на цвях, вбитий у товсту стіну вежі (на превелике невдоволення тих в’язнів, які любили придрімнути по обіді), а на ніч накривали серветкою та ставили на столик у вітальні, дівчина тримала кількох рябеньких мишок і непосидючу білку, що постійно бігала в колесі. Одного дня донька, якій було шкода Жабса, сказала:

— Тату! Я не можу бачити, як цей нещасний тане просто на очах! Можна, я буду піклуватися про нього? Ти знаєш, як я люблю тварин. Годуватиму його з рук, сидітиму коло нього і все таке інше.

Наглядач відповів дівчинці, що вона може робити з Жабсом усе, що заманеться. Йому вже несила було терпіти цього в’язня, завжди похмурого, надутого і чорного, як туча. Того ж дня дівчина перебрала турботи про Жабса на себе і постукала у двері його камери.

— Так, Жабсе, не вішати носа! — рішуче мовила вона, переступивши поріг. — Сядь, заспокойся, витри сльози і спробуй тверезо поглянути на речі. І ще — бодай чимось пообідати. Диви, що я тобі приготувала, щойно з печі!..

То була печеня, накрита мискою, і її запах вмить заполонив усю тісну темницю. Жабс, який плазом лежав на долівці, відразу ж відчув аромат, і на мить йому сяйнула думка, що життя — не така вже кепська і безнадійна штука, як здавалося. Та він усе одно голосив, вибрикував ногами і ніяк не давав себе заспокоїти.

Мудра дівчина не стала сперечатися, а просто вийшла, а що запах страви залишився в камері, то Жабс час від часу переставав ридати, замислено потягував носом, і думки його поступово переходили на інші, приємніші теми: він думав про лицарство, про поезію, про подвиги, які ще доведеться звершити, про широкі луки та корів, що бредуть ними, підставивши боки сонцю і вітру, про рівненькі трав’яні газони, про нагріті сонцем левкої, по яких снують бджоли, про миле серцю брязкання посуду, що його розставляють на столі в Жабс-холі, згадував, як риплять по підлозі ніжки крісел, коли всі підсуваються до столу, збираючись трапезувати.

Повітря в темниці сповнилося п’янкуватим присмаком. Думки Жабсові переметнулися на друзів, які неодмінно мали знайти якийсь вихід, на адвокатів, що просто мусили виграти цю справу. Яким же він був віслюком, що не подбав про адвокатів. Насамкінець в’язень став думати про власну кмітливість і винахідливість та про вершини, на які вони могли б здійняти Жабса, аби той тільки захотів ними скористатися, і на цьому зцілення Жабса було майже закінчене.

Минуло кілька годин, поки дівчина повернулася з тацею, на якій стояла чашка запашного паруючого чаю і тарілка з купкою ще гаряченьких тостів, підсмажених з обох боків і густо намащених маслом. Масло застигало на ніздрюватих хлібцях золотистими крапельками, неначе мед на бджолиному стільнику.

Запах намащених тостів просто заговорив із Жабсом, він промовляв про теплу кухню та сніданок морозяного сонячного ранку; про затишний куток біля каміну у вітальні, в якому так приємно відпочивати зимовими вечорами, коли не треба йти надвір, а можна сісти, обперши ноги в пантофлях об камінну решітку; про вдоволене котяче вуркотіння; про сонне щебетання канарки. І Жабс піднявся з підлоги, витер сльози з очей, вихлебтав свій чай, зажував його тостами, і дуже скоро його потягло на теревені про себе, про дім, де він жив, про тамтешні справи, про власне шляхетне походження та про те, як цінують його друзі.

Донька наглядача помітила: користі від цих балачок не менше, ніж від чаювання (а так воно й було), тому вона сказала:

— Розкажи мені про свій Жабс-хол. Дуже гарна назва.

— Жабс-хол, — пихато почав Жабс, — це незрівнянне помешкання для шляхетного джентльмена зі старовинного роду. Якась його частина була збудована ще у чотирнадцятому столітті, але у ньому ви знайдете всі вигоди цивілізації. Цілком сучасна каналізація. І якихось п’ять хвилин ходу до церкви, пошти і газонів для гри в гольф, тобто все дуже…

— Ну годі вже, — засміялася дівчина. — Я ж не збираюся його купувати. Розкажи-но краще, яке воно насправді. Але зажди, я принесу тобі ще чаю і тостів.

Вона зникла і невдовзі знову повернулася з повною тацею. Жабс накинувся на тости, настрій його вмить покращав, і він заходився розповідати дівчині про свій навіс для човнів, про ставок із рибою, про старий город, загороджений муром, про свинарники, стайні, голубник, курник, маслоробню, пральню, про шафи із порцеляною, про різне начиння для прасування білизни (це місце дівчина прослухала з особливим інтересом), і про бенкетний зал, і про те, як весело там було, коли за столом збиралися різні звірі, а на Жабса находило особливе натхнення й він співав пісень, розповідав усякі історії та взагалі весь вечір був душею компанії.

Після цього дівчина захотіла, щоб Жабс розказав їй про своїх друзів-звірів, і з зацікавленням прослухала все, що він про них розповідав: як вони живуть, чим займаються на дозвіллі. Вона виявила тактовність і жодним словом не прохопилася про те, що любить звірів просто як домашніх тварин, бо розуміла, що це вразить Жабса до глибини душі.

Коли дівчина, наповнивши водою Жабсів глек та збивши солому на його лежаку, прощалася й бажала доброї ночі, Жабс уже багато чим нагадував того непосидючого та самовпевненого Жабса, яким був донедавна. Він промугикав кілька пісень, які любив співати при застіллях, а тоді вмостився на соломі, і його огорнув спокійний сон, повний приємних сновидінь.

Надалі вони не раз збавляли похмурі дні тюремного ув’язнення цікавими розмовами. Донька наглядача дуже шкодувала Жабса, вважаючи великою ганьбою, що бідолашна тварина повинна знемагати під замком у темниці за відносно дрібну витівку.

А Жабс не був би Жабсом, якби із притаманним йому марнославством не вирішив, що дівчинка цікавиться його персоною не просто так. Мовляв, тут не обійшлося без ніжних почуттів. Але що з тих почуттів, думав Жабс, коли їх розділяє нездоланна прірва: в його уяві вона була гарненькою простолюдинкою, яка, забувши про міру, захопилася шляхетним кавалером.

Якось одного ранку дівчина витала поза хмарами, відповідала невлад і, як здалося Жабсові, не могла належно оцінити його дотепні вислови та влучні зауваження.

— Жабсе, — заговорила вона нарешті, — будь ласка, послухай, що я скажу. В мене е тітка, яка працює пралею.

— Ну й що? — відказав той поблажливо і навіть поштиво. — Нехай тебе це не хвилює. Просто ніколи не думай про неї. Я теж маю пару тіток, яким більше б личило займатися пранням.

— Жабсе, та помовч трохи, — не стерпіла дівчина. — Ти непоганий, але багато базікаєш. Я намагаюся думати, а ти гудиш під вухом. Отже, так. Як я сказала, моя тітка працює пралею. Вона обпирає в’язнів цього замку. Ми допомагаємо рідні якось заробити тут на життя. Щопонеділка вранці тітка забирає брудну білизну, а приносить випране щоп’ятниці ввечері. Сьогодні четвер. Я подумала: ти заможний, принаймні, я весь час чую про це від тебе, а тітка бідна, як церковна миша. Для тебе кілька фунтів — дрібничка, а для неї — цілий капітал. Так от, я думаю, якщо підійти до справи з головою, ви можете порозумітися. Тітка дасть тобі свою сукню, чепець і все таке, і ти безперешкодно залишиш замок в одязі пралі. Між вами багато схожого — я маю на увазі фігуру.

— Нічого подібного! — обурено порснув Жабс. — Як на мене, в мене дуже гарна фігура.

— І в моєї тітки, як на неї, теж гарна фігура, — мовила дівчина. — Що ж, роби як знаєш. Ти нестерпна, зарозуміла й невдячна бестія! Мені шкода тебе, і я хотіла допомогти!

— Так-так, я цілком з тобою згідний і дуже дякую, — заторохтів Жабс. — Та слухай, що я тобі скажу! Де це бачено, щоб містер Жабс, господар Жабс-холу, розгулював по графству в костюмі пралі!

— Тоді сиди тут і залишайся Жабсом, — спалахнула дівчина. — Ти, мабуть, хочеш, щоб тебе повезли звідси чотирикінною каретою!

Справедливий містер Жабс ніколи не відмовлявся визнати свою неправоту, якщо справді був неправий.

— Ти гарна, добра й розумна дівчина, — сказав він, — а я й справді дурне гордовите жабисько. Зроби мені ласку, познайом зі своєю достойною тітонькою, а я подбаю, щоб ніхто не лишився у програші.

Увечері наступного дня дівчина привела до Жабса в камеру свою тітку, що несла випрану за тиждень білизну, замотану в рушник. Стара була завчасно попереджена про домовленість, а промовистий блиск кількох золотих соверенів, які Жабс завбачливо виклав перед собою на столі, вирішив усе остаточно, після чого залишилося залагодити кілька дрібничок.

В обмін на монети Жабс отримав набивне ситцеве плаття, фартух, шаль і поношений чорний чепець. Єдине, чого зажадала жінка, це щоб їй заткали рота кляпом, зв’язали й кинули в куті. І пояснила, що ці нехитрі трюки, доповнені розповіддю, яку вона придумає сама, розвіють перед тюремниками останні сумніви в її непричетності до втечі. Хоча, правду кажучи, все це виглядало доволі підозріло.

Жабс був у захваті від оборудки. Він знову обведе всіх навколо пальця, не кажучи вже про те, що це піде на користь його славі відчайдушного авантюриста і шукача пригод! Він із радістю допоміг дівчині зробити все можливе, щоб тітонька справляла враження людини, що стала жертвою обставин, сильніших за неї.

— А тепер, Жабсе, твоя черга, — промовила дівчина. — Знімай піджак і жилет, ти й без того виглядаєш нівроку.

І, затрусившись від сміху, вона почала защіпати на Жабсові гачечки ситцевого плаття, спритно накинула шаль і зав’язала на підборідді стрічки потріпаного чепця.

— Ну просто викапана тітка, — не стрималася дівчина, — і б’юся об заклад, ти ще ніколи не виглядав таким поважним, як тепер. Ну що ж, бувай, Жабсе, хай тобі щастить. Іди тим самим шляхом, яким тут опинився. А коли хтось щось казатиме, як зазвичай тут буває (ну що візьмеш із тих чоловіків), то просто віджартовуйся і не думай нариватися. Пам’ятай: ти — одинока вдова, сама-одна у цьому світі, і тобі таки є що втрачати.

Несамовито гупало Жабсове серце, коли він, намагаючись нічим себе не виказати, обережно ступив назустріч найнебезпечнішій, найризикованішій у своєму житті авантюрі. Та все йшло як по маслу, і тільки трохи гнітила думка, що доводиться вдавати з себе простолюдинку, хоча було зрозуміло, що це його єдиний шанс. Знайома всім і кожному опецькувата праля в ситцевому платті безперешкодно входила й виходила крізь усі ґратчасті двері — аж до важкої брами.

Коли втікач зупинився, вагаючись, куди повернути, на допомогу прийшов вартовий при наступному вході, який, запізнюючись на чаювання, гаркнув на пралю, щоб та швидше переставляла ноги та не примушувала його стовбичити всю ніч на варті. Найбільше дошкуляли жартики та загравання, які щедро сипалися на Жабса.

О, він показав би цим неотесам, як жартувати з ним! Жабс добре знав, що таке почуття власної гідності, а жарти охоронців були здебільшого вбогими, незграбними, без жодного натяку на гумор. Та хай там як, а він, хоч і не без труднощів, тримав себе в руках. Відповідав так, як, на його гадку, мала б відповідати праля, ні на мить не забуваючи про межі пристойності.

Здавалося, минула вічність, перш ніж йому вдалося пройти через останній двір, відбитися від настирливих запрошень, на які не скупилися охоронці з останньої будки, та ухилитися від обіймів останнього вартового, який з удаваною пристрастю благав дозволу обняти пралю на прощання. Нарешті Жабс почув, як за спиною брязнула хвіртка у масивній брамі, відчув розпашілим чолом свіже повітря безмежного світу — і зрозумів: він вільний!

Окрилений легким успіхом зухвалої витівки, Жабс жваво попростував туди, де світилися вогні міста. Він і гадки не мав, що робитиме далі, але твердо знав одну річ: треба якнайшвидше забратися звідси, подалі, подалі від тих місць, де кожна собака знала пралю, яку він із себе удавав.

Поки Жабс ішов, отак міркуючи, його увагу привернули червоні та зелені вогні, які світилися неподалік, трохи на віддалі від міста, а вухо вловило пуфкання й сопіння парових котлів та брязкання вагонів на стрілках. “Ага, — подумав він, — ось і підказка! Що мені потрібно, так це залізнична станція, і просто щастя, що до неї не треба йти через місто та відбріхуватися, щоб усі вірили, що я простолюдинка. Так воно, може, й безпечніше, але ж самоповага…”

Отже, Жабс прийшов на станцію й уважно переглянув розклад руху поїздів. З’ясувалося, що поїзд, із яким йому більш-менш по дорозі, відбуває за півгодини.

— Ого, знову поталанило! — зрадів Жабс і кинувся до каси купувати квиток.

Він назвав станцію, найближчу до села, біля якого знаходився Жабс-хол, і за звичкою сягнув лапкою туди, де мала би бути кишеня жилета, щоб витягнути гроші на квиток, але намацав ситцеве плаття, яке так принадно підкреслювало його форми і про яке він геть забув. Те плаття все й зіпсувало.

Як у страшному сні, Жабс боровся з отою чудернацькою та водночас простою одежиною, яка немов тримала його за руки, зводила нанівець усі зусилля, нахабно насміхалася з нього. За Жабсом уже стояла чималенька черга нетерплячих пасажирів.

Вони щедро сипали порадами, розумними та не дуже, до речі й не до речі лізли із зауваженнями. Нарешті, так-сяк (як саме, він і сам не розібрав) Жабс подолав усі бар’єри, лапнув по тому місцю, де завжди бувають жилетні кишені, і… Не виявив ні грошей, ні кишені, ні навіть самого жилета!

І тут він із жахом пригадав, що піджак і жилет залишилися в темниці, а разом з ними — і гаманець, і гроші, і ключі, і годинник, і сірники, і пенал — тобто все те, що надає життю якогось сенсу, чим тварина із численними кишеньками, вінець творіння, відрізняється від тих, хто має лиш одну чи не має жодної, тих, хто стрибає та снує по землі так, як йому заманеться, бо що з них візьмеш?

Близький до відчаю, Жабс (а, будь що буде!) пригадав колишні звички (щось середнє між замашками поміщика та манерами Оксфордського професора) і сказав:

— Панове, послухайте! Я забув удома гаманець. Купіть мені квиток на поїзд, а завтра я перешлю вам гроші. Згода? Там, куди я їду, мене всі знають.

Касир поглянув на Жабса, на його поношений чорний чепець — і засміявся.

— О, так, ви, мабуть, і справді знамениті у своїх місцях, — мовив він, — якщо частенько показували цей номер. Послухайте, місіс, відійдіть від вікна, ви заважаєте іншим!

Один старий джентльмен, який уже тривалий час тицяв Жабса у спину, відтіснив його від каси і (подумати тільки!) звернувся до нього “моя дорогенька” — це було найбільшою образою того вечора.

Спаплюжений, збентежений, Жабс побрів пероном, біля якого стояв поїзд, і по щоках йому котилися сльози. Як прикро, думав він, коли рятуєшся від небезпеки, додому вже рукою подати, і тут усе летить шкереберть тільки тому, що забракло кількох нещасних шилінгів, а станційним попихачам не сподобався твій вигляд.

Невдовзі відкриється його втеча, пошлють погоню, Жабса зловлять, змішають з багном, закують у кайдани, повернуть до в’язниці, посадять на хліб з водою, і знову доведеться спати на соломі. Йому подвоять охорону, удвоє збільшать термін покарання, а наглядачева донька!.. Вона підніме його на сміх! Ну що тут робити? Бігун із Жабса був поганий, а постать його вже намозолила очі.

А може, залізти під вагонну лавку? Він бачив, що так їздили школярі, знаходячи інше призначення грошам, отриманим на дорогу від турботливих батьків. Отак міркуючи, він дійшов до паровоза, біля якого порався машиніст, огрядний чолов’яга з масельничкою та жмутом ганчір’я, що дбайливо витирав та змащував механізми.

— Доброго дня, матусю! — привітався машиніст. — Щось сталося? Вигляд у тебе не дуже веселий.

— О, сер, — проквилив Жабс, зриваючись на плач. — Я — бідна нещасна праля, загубила всі гроші, мені нема чим заплатити за квиток, а сьогодні конче треба бути вдома, і що робити, я не знаю, хоч плач! Я в розпачі!..

— Кепські справи, нічого не скажеш, — задумався машиніст. — Загубити гроші на дорогу, а вдома ж і діти, напевне, чекають, я вгадав?

— Та є, — проридав Жабс. — І сидітимуть вони голодні та холодні, або допадуться до сірників, чи лампи гасові поперекидають, дітвора нерозумна! Пересваряться, вироблятимуть, що заманеться. Я просто в розпачі!

— Гаразд, слухай, що я тобі скажу, — мовив добрий машиніст. — Кажеш, ти праля? Що ж, дуже добре. А я, як бачиш, машиніст, і робота ця страх яка брудна. Не напасешся на неї сорочок, і моя дружина вже дивитися на них не може. Якщо ти, діставшись додому, випереш кілька моїх сорочок і перешлеш їх мені, то так і бути, візьму тебе на паровоз. Це, звісно, суперечить правилам залізничної компанії, та в цій глушині ми їх і так не дуже дотримуємося.

Варто було Жабсові залізти до кабіни машиніста, як відчай змінився радістю. За все життя життя він не виправ жодної сорочки, гадки не мав, як це робиться, і, зрештою, не збирався нічого прати. “Коли я буду вдома, у Жабс-холі, — думав він, — де мені нічого не загрожуватиме і де в мене знову будуть і гроші, і кишені для них, я просто надішлю машиністові грошенят, яких йому вистачить не на одне прання, а це те саме, що випрати самому, а може, й краще.

Черговий махнув прапорцем, даючи дозвіл, машиніст весело свиснув, поїзд рушив, набираючи хід, і Жабс зачаровано дивився, як вони минають справжнісінькі поля обабіч колії, дерева, живоплоти, корів, коней. Кожна мить наближала його до Жабс-холу, до вірних друзів, до грошей, які брязкатимуть у кишені, до м’якого ліжка, в якому він спатиме, до смакоти, яку він їстиме, до шаленого захвату, який викличуть розповіді про його походеньки та хитрощі. Він став стрибати, кричати, співати уривки з усяких пісень, чим дуже здивував машиніста, який бачив трохи праль на своєму віку, але щоб аж таких…

Вони проїхали вже чимало, і Жабс почав мріяти, що їстиме сьогодні на вечерю, коли, кінець кінцем, дістанеться додому, як раптом він помітив, що машиніст, якось дивно збентежившись, перехилився через поруччя та до чогось прислухається. Потім він видерся на купу вугілля і почав вдивлятися понад кабіною удалечінь. Нарешті, обернувшись до Жабса, він промовив:

— Що за дива! Сьогодні мій поїзд останній, більше в цьому напрямку ніщо не іде, а за нами, голову даю на відсіч, щось таки котиться!

Жабсову легкодумність як вітром здуло. Він став серйозним, спохмурнів, щось тупо занило в спині, потім — у ногах, захотілося присісти і зовсім не думати про можливі наслідки.

У небі світив місяць, і машиніст, стоячи на купі вугілля, нарешті помітив на колії, далеко позаду, якийсь рух.

— Ага, тепер я бачу! — вигукнув він незабаром. — Це паровоз женеться за нами, летить, як скажений! Схоже, погоня!

Бідний Жабс скрутився на вугільному пилу і намагався щось придумати, але нічого у нього, сердешного, не виходило.

— Вони наздоганяють! — закричав машиніст. — А люду на тому паровозі — тьма! Якісь пристаркуваті охоронці, он — алебардами погрожують, полісмени в шоломах — ач як кийками розмахують!.. Ще якісь одоробла в капелюхах, усі з револьверами… Сліпому видно, що то нишпорки. Весь той набрід махає руками, наче божевільний, та лементує раз за разом: “Стій!.. Стій!.. Стій!..”

І тут Жабс гупнув навколішки просто на вугілля, благально скинув лапи догори і заволав:

— Пане Машиніст, дорогенький, врятуй мене, просто врятуй, дорогий пане Машиніст, і я все тобі розповім! Ні, я не праля-простолюдинка, як може здатися на перший погляд! Мене не чекають ніякі діти, я взагалі не маю дітей! Я — поміщик Жабс, мене тут усі знають. Злі люди кинули мене за ґрати, але я, виявивши дива зухвалості та кмітливості, втік зі смердючої в’язниці. Якщо я потраплю до рук цій братії на паровозі, бідаці Жабсові знову світитимуть кайдани, хліб з водою, солом’яна постіль та вбоге животіння!

Машиніст пильно поглянув на Жабса.

— Ану кажи правду: за що сидів?

— Та ні за що, — відказав бідний Жабс, весь аж міняючись на виду. — Тільки й біди, що позичив автомобіль у людей, коли ті обідали. Однаково без діла стояв. Слово честі, я й не думав його красти. Просто людей, а надто юристів, хлібом не годуй, дай зробити з чиєїсь необачності чи легковажності зумисний злочин.

Машиніст знову зиркнув на Жабса:

— Либонь, ти далеко не янгол, тож за законом я мав би за першої нагоди віддати тебе в руки правосуддя. Та, схоже, ти таки втрапив у халепу. Справи твої кепські, але виказувати я тебе не стану. Крім того, я на своєму паровозі, а якісь полісмени будуть наказувати мені, що і як робити! І знай: коли я бачу сльози на очах у тварини, то розм’якаю серцем. Тому, Жабсе, не вішай носа! Не я буду, якщо ми не залишимо їх з носом!

І вони несамовито запрацювали лопатами, підкидаючи вугілля. Ревіла топка, металися іскри, паровоз стрибав і гойдався, та переслідувачі мало- помалу наздоганяли втікачів. Машиніст зітхнув, набрав повну жменю ганчір’я, втер ним чоло і сказав:

— Боюся, Жабсе, нічого доброго з цього не вийде. Сам бачиш, вони ідуть порожняком, і паровоз у них сильніший. Вихід у нас один, це твій шанс, тож слухай уважно все, що я тобі скажу. Скоро буде довгий тунель, а після нього колія йде через густий ліс. Я розженуся настільки, наскільки дозволятиме тунель, а ті, зрозуміло, трохи пригальмують, щоб часом не наразитися на нас у темряві. Коли вийдемо з тунелю, я скину пару, стишу хід, а ти стрибай на землю та ховайся в лісі, поки вони не бачитимуть тебе. Тоді я знову дам повний хід, і нехай женуться за мною скільки заманеться. Приготуйся: коли скажу, відразу стрибай!

Вони підкинули ще вугілля, поїзд влетів у тунель, парова машина гуркотіла, ревла, скреготала, врешті вони вигулькнули з протилежного кінця, де було свіже повітря і світив заспокійливо місяць, а обабіч колії лежав ліс — чорний і безмовний. Машиніст скинув пару і загальмував, Жабс збіг східцями вниз, і коли поїзд стишив біг мало не до пішого кроку, машиніст закричав:

— Стрибай!

Жабс плигнув, скотився невисоким насипом, схопився на ноги, мов нічого й не сталося, метнувся в ліс і розчинився в його нетрях.

Визирнувши з лісу, він спостерігав, як поїзд, набираючи швидкість, зник у темряві, як із тунелю з гуркотом і свистом вискочив паровоз-переслідувач із різношерстою публікою, що розмахувала алебардами-кийками-револьверами і весь час лементувала: “Стій! Стій! Стій!” Ось він поїхав далі, і Жабс від душі розсміявся, вперше за той час, відколи опинився у в’язниці.

Втім, сміявся він недовго, бо було пізно, темно та холодно, ліс навколо незнайомий, грошей не було, вечерею й не пахло, а тиша, що налягала звідусіль, здавалося, тиснула на перетинки не менше, аніж ревіння і брязкіт поїзда. Він не наважився покинути прихисток і заглибився в ліс, все більше й більше віддаляючись від залізниці.

Після стількох тижнів, проведених у чотирьох стінах, ліс цей здавався похмурим, непривітним, підозрілим — одне слово, чужим. Немов залізом по залізу, шкряботіли козодої, і Жабсові здавалося, що ліс кишить охоронцями, і всі шукають його, Жабса, щільно змикаючись довкола. Ось зовсім близько безшумно майнула сова, ковзнувши крилом по плечу, — і Жабс налякано відскочив, прийнявши це за дотик руки.

Сова нечутно, як нічний метелик, полетіла геть, і за мить повітря розітнув її сміх: “Хо! хо! хо!”. — “Ніякого смаку!” — подумав зневажливо Жабс. Потім нізвідки виник Лис, спинився, зміряв Жабса з ніг до голови поглядом, повним сарказму, і сказав:

— Гей, прале! Цього тижня бракнуло шкарпетки та наволочки! Дивися, щоб це було востаннє! — І, захихотівши, поважно пішов геть. Жабс подивився, чи немає десь поблизу каменя, щоб пожбурити в Лиса, нічого не знайшов і зовсім розізлився. Скінчилося тим, що він, змерзлий, голодний і зморений до краю, знайшов собі дупло в дереві, настелив постіль із гілок та сухого листя, вмостився зручніше та міцно проспав до самісінького ранку.

Розділ дев’ятий
Мандрівник — у кожному із нас

Ондатра мучило передчуття, але яке — він сам не розумів. Буяло літо, шаленіючи густими барвами, воно було в самому розпалі, і, хоча зелень на полях бралася позолотою, хоча вже червоніла горобина, а ліси вкривалися латками невблаганної жовтизни, — світла, тепла, кольорів було не менше, ніж раніше, та й у повітрі ще ніщо не вказувало на похолодання, яке неминуче означає: рік іде на спад.

На зміну невгамовному щебетанню, що густо розсипалося в садах і чагарях, прийшли поодинокі, хоч і невтомні надвечірні співи, на сцені знов з’явилася малинівка, а у повітрі пахло змінами й розлукою. Давно вже не кувала зозуля, не видно стало й інших крилатих створінь, що кілька місяців були окрасою тутешніх місць і навіть часточкою товариства наших друзів.

Що не день, то менше й менше залишалося тут птаства. Ондатр завжди ревно примічав найменші зміни в середовищі пернатих, і не було дня, щоб якась птаха не полетіла на південь. Навіть уночі, коли він укладався в ліжко, йому здавалося, що в пітьмі, над землею, прудко лопочуть крила тих, кого веде на південь одвічний поклик.

Місткий готель під назвою “Природа”, як і будь-який інший готель, теж має свій сезон. Його мешканці, один поза другим, пакують речі, платять за перебування і відлітають геть, а в табльдоті — о, сумна картина! — чим далі, тим більше вільних місць.

Зачиняються готельні номери, згортаються килими, звільняється сезонна обслуга, а ті постояльці, котрі й надалі залишаються на повний пансіон, до відкриття наступного сезону, як не намагаються, ніяк не можуть відігнати смутку, навіяного численними від’їздами, прощаннями, гарячими розмовами про подальші плани, про маршрути, про нові квартири; потік друзів маліє щодня.

Тобі незатишно, тоскно, геть усе дратує. Ну навіщо ці зміни? Чому б не залишатися тут і надалі, як робимо це ми, щоб тихенько радіти життю? Ви ж не знаєте ще, який цей готель у міжсезоння, не знаєте, як буде добре, якщо залишитеся в ньому разом із нами на цілий рік. Так, звичайно, кажуть ті, ми дуже вам заздримо… Та, може, якось іншим разом… Бо тепер на нас чекають справи… А ось і омнібус уже під дверима… Час прощатися! І, усміхнувшись та кивнувши на прощання, вони відбувають, і ми сумуємо за ними, і якось гірко на душі. Ондатр був із тих, хто ніколи не нудьгує на самоті. Він любив своє місце, і хай там інші їдуть хто куди захоче, а він, Ондатр, залишатиметься тут. Та він не міг не помічати, що відбувається навколо, і якесь шосте чуття промовляло, що тут не все гаразд.

Від усього віяло розлукою, і зосередитися на чомусь одному було дуже важко. Ондатр покинув порослий очеретом берег річки, яка щораз міліла та млявішала, проминув рівнину, перейшов кілька пасовищ — курних і наче випалених сонцем — і став заглиблюватися у безмежне море пшениці, жовтої, хвилястої, шелесткої; вона спокійно коливалася і щось глухо шепотіла.

Ондатр частенько приходив сюди, йому подобалося блукати в гущі міцних кремезних стебел, на які спиралося їхнє золотаве небо — небо, що безперервно танцювало, мерехтіло, щось тихо говорило, пружно прогиналося під подувом вітерця, а потім стрімко, весело засміявшись, розпрямлялося. В Ондатра тут було чимало друзів, ціле товариство, і всі постійно чимось заклопотані, хоч це й не заважало завжди знайти хвилинку потеревенити та поділитися новинами з гостем.

Та цього дня полівкам і іншим мишкам, здавалося, стало не до Ондатра, хоч вони й були з ним дуже ввічливими. Одні прокопували тунелі під землею, інші, збившись купками, обговорювали планування хатинок, щоб у них було затишно, комфортно, і щоб припаси поряд. Деякі видобували на світ божий скрині, що припали порохом, кошики для одягу, хтось уже повним ходом пакував майно. Тут і там лежали готові до переправляння клунки та вузли з пшеницею, вівсом, ячменем, насінням бука та горіхами.

— Ага, старий Ондатр! — гукали миші, забачивши друга. — Ходи до нас, Ондатрику, допоможи, не вештайся без діла!

— У що це ви граєтеся? — набурмосився Ондатр. — Чи ж не розумієте, що рано думати про зимові квартири, до них іще купа часу!

— Ну чого ж, звичайно, розуміємо, — мовив хтось із полівок, помітно ніяковіючи. — Та що поганого, якщо ми подбаємо про них завчасу? Поки на полях не стали брязкати оті страхітливі механізми, треба повивозити меблі, речі, припаси. Та й чи тобі не знати, що гарні квартири довго не стоять порожніми. І оком не зморгнеш, як їх уже займуть інші, а тобі залишаться перебірки, а з ними, поки заселишся, стільки мороки!.. Так, ти правий, ще трохи рано, але ж це тільки початок.

— Ох уже цей ваш початок, — пробурчав Ондатр. — Сьогодні такий гарний день. Поплавали би на човні, погуляли би попід живоплотом, пішли б до лісу, на пікнік абощо.

— Ні, дякую, мабуть, не сьогодні, — поспішила відказати полівка. — Може, якось іншим разом… коли в нас буде більше часу…

Ондатр ображено форкнув, обернувся, щоб іти, зашпортався за коробку для капелюшків і, обурено скрикнувши, впав.

— Якщо дивитися під ноги, — мовила котрась із полівок, — і бачити, куди стаєш, тоді не вдаришся і нікуди не впадеш. Обережно, Ондатре, валізи! Присядь десь. За годину-дві ми закінчимо, тоді поговоримо.

— “Закінчите”? Та ви тут до самого Різдва прововтузитесь, я вже це бачу, — пробурчав Ондатр і подався геть із поля.

Посумувавши трохи, він повернувся на річку — на свою стареньку, вірну, постійну річку, яка ніколи не пакувала речей і не зривалася з місця, переїжджаючи кудись на зиму.

У прибережних верболозах Ондатр угледів ластівку. Потім до неї приєдналася друга, третя, і всі троє, повсякчасно крутячись на гілках, тихо заговорили про щось серйозне.

— Що, вже? — спитав Ондатр, підходячи до них. — Що за поспіх? Та це ж просто смішно.

— О ні, ми ще нікуди не збираємось — якщо ти про це, — відповіла перша ластівка. — Ми просто обговорюємо, що й до чого. Яким шляхом летіти цього року, де будемо спинятися тощо. Це ж таке задоволення!

— Задоволення? — здивувався Ондатр. — Не розумію я такого задоволення. Якщо вже конче залишати цей райський куточок і друзів, яким вас не вистачатиме, і чудові хатинки, які ви тільки-но обжили, що ж, коли прийде час, я вірю, що ви хоробро полетите звідси, назустріч труднощам і небезпекам, новому та незвіданому, і вам здаватиметься, що не такі вже ви й нещасні на чужині. Але щоб хотілося говорити про це чи навіть думати, поки в цьому ще нема потреби…

— Нічого ти не розумієш, — відказала друга ластівка. — Вся штука у хвилюванні, яке ми відчуваємо, у якійсь приємній, млосній тривозі. А потім, один за другим, налітають спогади, неначе голуби, що вертаються додому. Спогади вриваються серед ночі в наші сни, вони переслідують нас навіть удень. І тоді так хочеться пощебетати між собою, аби почути, хто що скаже, і самим повірити, що це таки було насправді: звуки, запахи, назви…

— А не можна цього року нікуди не летіти? — глибокодумно поцікавився Ондатр. — Ми подбаємо, щоб ви ні в чому не знали невигоди чи нестачі. Ви навіть не уявляєте, як тут гарно о тій порі, коли ви кудись тікаєте.

— Одного року я вже спробувала, як ти кажеш, нікуди не летіти, — мовила третя пташка. — Мені так тут сподобалося, що коли настав час летіти, я відбилася від зграї, і вона полетіла без мене. І кілька тижнів справді було дуже непогано, а потім!.. О, які то були довгі та нестерпні ночі! А дні — сльотяні та похмурі! Повітря липке й холодне, а в небі — ані комахи! Дурна це була витівка. Я зовсім занепала духом, а однієї холодної вітряної ночі просто лягла на крило, і дужий зимний вітер зі сходу заніс мене углиб суходолу. Сунув густий лапатий сніг, а я пробивалася через перевали високих гір, і скільки натерпілася, поки перебралася через гори. Ніколи не забуду того блаженства, коли мою спинку знов обігріло тепле сонечко, коли я полетіла до озер — спокійних і блакитних, — що лежали піді мною, а надто — смаку першої масної комахи, яку я тоді спіймала! Минуле здавалося кошмарним сном, а майбуття уявлялося суцільним святом без початку і кінця, і все тому, що я летіла на південь — тиждень за тижнем, легко, не дуже чимось переймаючись, спочиваючи, скільки хочеться, але весь час прислухаючись до поклику! Я отримала хороший урок, і більше мені навіть на думку не спадало робити щось наперекір долі.

— О, поклик Півдня, поклик Півдня! — замріяно защебетали інші ластівки. — Його пісні, його гомін, його променисте повітря! А ти ще пам’ятаєш… — і, вмить забувши про Ондатра, вони поринули в гарячі спогади. Той зачаровано слухав птахів, і в його серці зажевріло незбагненне почуття. У ньому теж — нарешті він це зрозумів! — теж забриніла та потаємна струна, про яку він досі навіть не підозрював. Самого щебету пташок, що мали летіти на південь, їхніх оповідок про давно минулі події цілком вистачило, щоб оживити в Ондатрі те нове, ще невідоме почуття, яке бентежило його уяву. Його охопило неспинне бажання відчути на собі гарячий дотик справжнього південного сонця, набрати повні груди п’янкого аромату. Він заплющив очі і, забувши геть усе, на хвильку поринув у мрії, а коли знову очі розплющив, річка видавалася похмурою і холодною, зелені поля — сірими, безбарвними. Аж тут щось штрикнуло в серце, і Ондатрові стало соромно за свої мрії.

— А чого ж ви тоді повертаєтеся? — ревниво запитав він у ластівки. — Що кличе вас до цієї покинутої глушини?

— Тобі не спадало на думку, — озвалася перша ластівка, — що, коли настає слушна година, нас кличе в дорогу інший поклик? Поклик буйних лугових трав і вологих садів, і теплих ставків, де повно комах, і худоби, що гуляє полем, і сінокосу, і всіх сільських будівель, наставлених навколо Дому з Бездоганними Карнизами?

— А, може, думаєш, — спитала друга пташка, — тобі одному на землі знову хочеться почути спів зозулі?

— Коли прийде пора, — сказала третя, — ми знову занудьгуємо за домом, за лататтям, що погойдується на поверхні англійської річки. Але сьогодні все це для нас таке бліденьке, ріденьке і далеченьке. Бо зараз зовсім інша музика збурює нашу кров.

І пташки знову защебетали між собою, і цього разу їхнє безтурботне цвірінькання оповідало про фіолетові моря, про буруваті піски, про стіни, де повзають ящірки.

Ондатр, знову засмутившись, пішов від них і видерся на косогір, що полого здіймався на північ від річки, ліг там і став дивитися в бік пагорбів, які стояли широким півколом, затуляючи собою весь південь. Досі ця грива була його небокраєм, його Місячними горами, тією межею, далі якої для нього нічого не було і бути не могло, а якщо таки й могло щось бути, то ні бачити його, ні чути про нього Ондатр не хотів.

Сьогодні ж, коли він дивився в бік Півдня, в його серці ворушилося неясне відчуття, і чисте небо над низькими горами мерехтіло, неначе щось обіцяючи. Для нього існувало тільки те, що крилося від ока, а незвідане здавалося єдиним, заради чого вартувало жити. По цей бік пагорбів пролягла справжнісінька пустка, а по той — буяли сповнені життя яскраві краєвиди, Ондатр ясно бачив їх своїм внутрішнім зором.

Які моря лежали там — зеленкуваті, колихкі, з легкими бурунцями на хвилях! А залиті сонцем узбережжя з рядами білосніжних вілл, за якими темніють оливкові гаї! А тихі гавані, заповнені легкими суднами, ладними рушити до пурпурових островів, славних винами та прянощами, островів, що ледь видніються над неквапними водами!

Він встав із землі та знов зійшов до річки, тоді передумав і влаштувався на узбіччі курної дороги. Там, майже невидимий через густі приємні зарості, Ондатр нарешті приліг і став думати про битий шлях та чудовий світ, до якого він вів, а ще — про всіх мандрівників, які могли ним іти, про багатства й пригоди, на пошуки яких вони подалися, або й про такі, які звалилися на них, як сніг на голову — але все там, отам, отам!..

Раптом слух його вловив чиїсь кроки, і, придивившись, Ондатр побачив мандрівця — Щура, що брів дорогою. Хода його була вже дещо стомленою, а сам він від голови до п’ят укритий пилом. Порівнявшись із Ондатром, подорожній, не кажучи ні слова, ввічливо з ним привітався, і було в його жесті щось нетутешнє.

Він зупинився, постояв, ніби вагаючись, іти йому далі чи ні, тоді приязно усміхнувся, зійшов з дороги та присів біля Ондатра у прохолодну траву. Вигляд у подорожнього був справді стомлений, і Ондатр мовчки прийняв його товариство, не став докучати зайвими розпитуваннями, а дещо з тих думок, які крутилися у незнайомця в голові, він зрозумів і так. До того ж, він добре знав, як цінується у звірів мовчазне товариство, коли розслаблюються стомлені м’язи і розум прагне відпочинку.

На вигляд подорожній був худорлявий, гостровидий і трохи сутулився, мав тонкі та довгі лапи, зморшки в кутиках очей, а в малих охайних вухах блищали невеличкі золоті сережки. Він був одягнутий у блідо-блакитний светр, його штани, залатані та всі у плямах, колись також були блакитні, а весь дорожній скарб уміщався у блакитній ситцевій хустині.

Трохи перепочивши, подорожній глибоко зітхнув, вдихнув на повні груди повітря і став розглядатися довкола себе.

— Чуєш, як легко пахне вітер, — мовив незнайомець, — він пахне конюшиною. А віддалік чути, як жують траву корови, і тихо зітхають, а потім знову набивають рот травою. Чути голоси далеких жниварів, а он звиваються супроти лісу сизі цівки диму з коминів. Десь зовсім поряд поспішає кудись річка і чути крик шотландської куріпки, а з твого вигляду я можу виснувати, що ти матрос, тільки річкового судна. Усе немов позасинало, і все ж життя триває. Добре тобі тут живеться, друже, готовий закластися, що краще не буває. Аби лиш вистачило сил і далі жити так!

— Так, це справжнє життя, іншого мені не треба, — замріяно, без звичної впевненості, відповідав Ондатр.

— Я не зовсім це хотів сказати, — обережно поправив Щур, — але кращої долі й справді годі бажати. Я теж так жив і знаю, що кажу. І саме через те, що я жив таким життям, цілих шість місяців жив, і знаю, що кращого не треба, ти бачиш мене тут, зі збитими у кров ногами та голодного. Я йду звідси світ за очі, прямую на південь, бо відчуваю старий поклик, я вертаюся до колишнього життя, до життя, яке я щиро називаю своїм, до життя, яке ніяк мене не хоче відпустити.

“Невже і цей туди ж?” — подумав Ондатр, а вголос сказав:

— А звідки ж ти йдеш?

Він не питав, куди йде незнайомець, він був певен, що й так це добре знає.

— З однієї гарненької ферми, — коротко відказав подорожній. — Ген-ген у тій стороні, — і він кивнув, показуючи на північ. — Та хай їй тисяча чортів! Там я мав усе, що міг би забажати, не відмовляв собі ні в чому, а ось тепер сиджу біля тебе! І мені тут добре, розумієш, мені добре!.. Я стільки миль пройшов по цій дорозі, на стільки миль наблизився до того, чого бажає серце!..

Щурові очі-намистинки прикипіли до небокраю, здавалося, він прислухається до чогось, що долинає з глибини покинутих земель, якоїсь веселої музики пасовищ та господарського двору.

— Не нашого ти кореня, — промовив Ондатр, — не фермер ти і, здається мені, навіть не тутешній.

— Так і є! — вигукнув Щур. — Я морський щур, це чиста правда, порт, відкіль я родом, зветься Константинополь, хоча і там я теж не дуже свій, бо розмовляю не так, як усі. Ти чув про Константинополь, друже? Чудове місто, і давнє, і знамените. Мабуть, тобі доводилось чувати про Сігурда, короля Норвегії, який приплив туди шістдесятьма кораблями. Він і його воїни проскакали вулицями міста, що були вбрані на їхню честь у пурпур і золото, а імператор та імператриця спустилися до нього на корабель і бенкетували разом з ним. Коли Сігурд повертався додому, багато його воїнів-варягів залишилося у Константинополі, вступило до імператорської гвардії, і мій прапращур, також родом із варягів, залишився там, на кораблі, що його Сігурд дарував імператору. Весь наш рід ходив у мореплавцях, і це не дивно. І місто, в якому я народився, така ж моя домівка, як і будь-яке місто від Константинополя до Лондонської річки. Я знаю їх, вони знають мене. Висади мене в якійсь із їхніх гаваней чи набережних, і я вже знову вдома.

— Ти, мабуть, дуже багато плаваєш, — сказав Ондатр, якого все більше розбирала цікавість. — Землі не бачиш місяцями, буває, що харчі закінчуються, економиш навіть на воді, розчиняєшся в безкрайньому океані й усе таке, правда?

— Анітрохи! — вигукнув Морський Щур, і то була щира правда. — Те життя, яке ти щойно описав, то зовсім не для мене. Я пасажир торгового судна, а воно ходить уздовж берега. Ми майже ніколи не втрачаємо з поля зору землю. Берегові розваги та принади ваблять не менше, ніж морські мандрівки. О чудові південні порти! їхній запах, їхні рейдові вогні посеред ночі, їхня благодать!..

— Може, й справді тобі так краще, — немов вагаючись, промовив Ондатр. — Добре, тоді, якщо твоя ласка, розкажи щось про своє буття на березі, про те, що воно може дати нормальному звірові, що можна винести з нього, щоб на схилі літ сісти з родиною біля каміна та зігріти душу теплими спогадами. Бо, скажу тобі по правді, як на мене, теперішнє життя моє і нудне, і неповноцінне.

— Останній мій рейс, — почав Морський Щур, — наприкінці котрого я потрапив сюди, покладаючи великі сподівання на ферму у глибині суходолу, послужив би чудовою ілюстрацією, а заразом і стислим викладом моєї яскравої біографії. Почалося все, звісно, з родинної сварки. Відтак я опинився на борту невеличкого торгового суденця, яке підняло прапор і рушило з Константинополя морями, овіяними античністю, де від кожної хвилі віє нетлінними спогадами, до грецьких островів, до Леванту. То були золоті дні, то були казкові ночі! В гавані завжди хтось приставав до берега, хтось відбував, усюди друзі; поки надворі шкварить сонце, ти спиш десь у прохолодному храмі чи в руїнах водостоку, а після присмерку — веселі співи, а над усім оцим — оксамитове небо з великими зірками. Там ми змінили курс і пливли Адріатичним морем, і його узбережжя мерехтіло в повітрі — янтарному, рожевому чи барви аквамарину. Ми зупинялися у просторих гаванях, що глибоко врізалися у суходіл, гуляли давніми, шляхетними містами, та зрештою, одного ранку, щойно за нашими спинами величаво зійшло сонце, ми визолоченою доріжкою попливли до Венеції. О, Венеція — чудове місце, кожному щуру слід туди сплавати й отримати силу задоволення від мандрівки! А коли ти змучишся гуляти, можна вночі просто присісти на краєчок Великого Каналу та веселитися з друзями, а в повітрі бринітиме музика, а в небі повно зірок, і вогні горять та мерехтять на полірованих сталевих бортах хитких гондол, від яких так тісно, що можна перейти канал, ступаючи з однієї гондоли на другу! А потім, їжа… Ти любиш устриць? Ну, ну, не будьмо затримуватися на цьому.

Він замовчав. Ондатр теж мовчав, як зачарований, із головою поринувши у хвилі мрій, і вже йому вчувався високий спів, що линув між примарними сірими набережними, об які плескалися хвилі.

— А потім ми знову попливли на південь, — продовжував морський щур, — і йшли, огинаючи берег Італії, поки не кинули якір у Палермо, там я зійшов на берег і чудово відпочив. Не в моїх звичках надовго затримуватися на одному судні, бо так стаєш обмеженим і упередженим. Крім того, Сицилія — одне з моїх улюблених місць, я знаю там усіх, мене влаштовує і їхнє товариство, і їхні уклади. Я провів на цьому острові не один веселий тиждень, подружився з усіма тубільцями. А коли мені набридало сидіти на одному місці, я при нагоді сідав на корабель, що відпливав на Сардинію чи Корсику, і, коли знову відчував обличчям свіжий вітер та морські бризки, радості моїй не було меж.

— А там хоч є чим дихати, в отому, як його… трюмі, здається, так ви це називаєте? — спитав Ондатр.

Мореплавець пильно глянув на Ондатра і легенько підморгнув.

— Я старий волоцюга, — сказав він із чарівною простотою. — Капітанська каюта мене влаштовує цілком.

— Судячи з усього, там не з медом, — пробурмотів Ондатр, поринаючи у задуму.

— Команді — так, — погодився з ним щур і знову ніби підморгнув. — Із Корсики, — вів він далі, — я відбув на судні, що везло вино на континент. Увечері ми дісталися Алассіо, стали на рейд, повитягали нагору барильця з вином, зв’язали їх поміж собою довгим тросом і стали кидати за борт. Потім матроси посідали на човни та з піснями погребли до берега, й за ними, наче поплавки, тяглася ціла низка бочок, ну чисто тобі зграя дельфінів. На березі на них чекали коні, і вони, з гучним брязканням та гупанням, сунули ці бочки крутими вулицями невеликого міста. Коли всі бочки були доправлені на місце, ми пішли розважитися, освіжитися та допізна гуляли з друзями, а коли стало розвиднятися, я подався до великого оливкового гаю, щоб відіспатись там як слід. Тоді мені ще вистачало островів, а портами й кораблями я вже був по горло ситий. Я жив серед селян у своє задоволення, лежав і все дивився, як вони працюють, чи розтягався на вершині пагорба, а далеко піді мною було блакитне Середземне море. І так потроху, де сушею, де морем, я добувся до Марселя, і знову давні корабельні друзі, і знову палуби океанічних суден, і знову радість і веселощі. А ти кажеш “устриці”! Так, буває, сняться марсельські устриці, тоді я прокидаюся весь у сльозах!

— Якщо мені не зраджує пам’ять, — нагадав чемний Ондатр, — ти прохопився про устриць, то, мабуть, хочеш їсти, але не зізнаєшся. Сподіваюся, ти ще побудеш, щоб ми з тобою разом пообідали? Моя нірка тут поряд, і вже трохи пополудні, тож не відмов у задоволенні пригостити тебе тим, що є.

— Щоб я здох, якщо ти помиляєшся! — вигукнув Морський Щур. — Відколи я отут сиджу, мені і справді живіт присох до спини, а коли я здуру бовкнув про устриць, то аж кишки завернулися. А чи не можна поїсти отут, просто неба? Не люблю я без потреби шастати по норах чи по трюмах. А поки ми обідатимемо, я розповім тобі ще щось про свої мандри, про своє вдале життя — принаймні, я його вважаю дуже вдалим, і, судячи з твоєї уваги, тобі подобається моя розповідь. Крім того, якщо ми опинимося в чотирьох стінах, мене почне хилити на сон, хвостом присягаюся.

— А й справді, як я сам не здогадався, — пробурмотів Ондатр і поспішив додому. Забігши до нірки, він витяг кошика, накидав у нього нехитрих наїдків, не забуваючи поміж усім про походеньки та уподобання чужинця-морехода, поклав довгу французьку хлібину, ковбасу, що густо віддавала часником, сир, який аж сльозився, баклажку в солом’яній оправі та з довгою шийкою, в якій плескалося сонце, зібране й розлите на далеких сонячних пагорбах. Зібравши кошик, поспішив назад, і коли вони викладали наїдки на придорожню траву, тільки шарівся від задоволення, слухаючи, як старий морський вовк вихваляє його смак і завбачливість.

Морський Щур трохи втамував голод і відразу ж став розповідати про свій останній рейс, і Ондатр, який ніколи не бачив моря, переносився разом з ним з одного іспанського порту до іншого, сходив на берег у Лісабоні, Порту, Бордо, побував у гарних гаванях Корнуолу і Девону, поки, здолавши спротив стількох зустрічних вітрів, не опинився на берегах Ла-Маншу, на тому самому причалі, де Щур зійшов на сушу, по горло ситий штормами і негодою, а в повітрі пахло іншою весною, і Щур, напоєний її повівом, рушив у довгу путь углиб суходолу, маючи на меті тільки одне: пожити десь на тихенькій садибі, куди не долинають звуки морського прибою.

Завмираючи, тремтячи від хвилювання, Ондатр миля за милею ступав за Шукачем Пригод, проминав буремні гавані та тісні рейди, бухтові мілини в години припливу, петляв річками, які ховали за різкими закрутами жваві містечка, і, сумно зітхнувши, залишив його на тоскній фермі у глибині острова, про яку не хотілося навіть чути.

Вони вже пообідали, Мореплавець відпочив, поновив сили, голос його знову бринів, а в очах світився вогник, наче відбите світло далекого маяка, і він наповнив свого келиха сяйливим червоним вином із Півдня, подався трохи до Ондатра, заговорив — і знову цілковито заволодів усім його єством.

В Ондатрових очах пінисто плескалися сіро- зелені хвилі північних морів, у келиху горів полум’яний рубін, здавалося, що це палає серце півдня, пульсуючи перед тими, хто знайде в собі сили відгукнутися на нього. І ці два вогники, зелений та червоний, заволоділи Ондатром, зачарували його, позбавивши сил. Безмовний світ, що не лежав у цьому сяйві, відступив удалечінь, розчинився в тумані.

А розмова — чарівна розмова — точилася далі. Та чи й можна назвати це розмовою, якщо подеколи вона перетікала у пісню матросів, коли ті витравлюють з глибин стікаючий водою якір, у дуже ляскання вітрил, які шарпає північно-східний вітер, у баладу рибалки, що бовваніє на тлі абрикосового присмеркового неба й тягне з моря свої сіті, у бринькання гітар та мандолін, що долинає із гондол та шлюпок?

Або переливалася у посвист вітру, спочатку жалібний, а з холодами — пронизливо-сердитий, і він то різко завивав, то бринів, як струна, сховавшись за шкаториною повного вітрила. І зачарований слухач неначе наяву чув ці звуки, так само, як і голодні скарги морських чайок, і глухий гуркіт хвиль, що б’ються об берег, і обурене шелестіння гальки. Опісля звуки знов переливалися в розмову, й Ондатр, якому серце рвалося з грудей, ставав свідком пригод, що відбувалися у доброму десятку портів: бійки, втечі, чвари, дружба, непорушні обіцянки.

Він шукав скарби на різних островах, рибалив у тихих лагунах і цілими днями дрімав на білому піску. Він слухав про риболовлю у глибоких морях, про велику сріблясту поживу, що її приносять рибальські сіті з милю завдовжки, про шквальні бурі, про шум прибою в безмісячну ніч, про високий ніс величезного лайнера, що проглядає крізь клуби туману, про радість від повернення додому, про округлі миси, про сяйливі бухтові вогні, про розпливчасті гурти у гавані, про радісні крики і сплеск перліню, про підйоми стрімкими вуличками до затишного світла за червоними фіранками.

Ондатр марив, і, наче уві сні, дивився він, як Шукач Пригод підводиться з землі, не припиняючи своєї мови та не зводячи з нього чіпкого погляду очей, де сірий колір назавжди перемішався з морськими барвами.

— А зараз, — казав він розважливо, — я знов у дорозі, прямую на південь, і не один день мені доведеться топтати дорожній пил, поки дістануся сіренького містечка на крутому схилі гавані. Там через чорні пройми дверей ти дивишся на кам’яні сходові марші, над якими нависають густі зарості рожевої валеріани, і сходи ті ведуть до латки блискучої блакитної водиці. Гойдаються малі човни, прив’язані до швартувальних кілець і до пілерсів, і барви їхні такі ж веселі, як і тоді, коли я лазив поміж ними ще малим. Вистрибують у припливних водах лососі, біля набережних і пляжів міняться на сонці косяки макрелі, а за вікнами день і ніч пропливають величезні кораблі, то поспішаючи до причалу, то вирушаючи у відкрите море. Рано чи пізно туди стікаються кораблі всіх морських держав, і там я дочекаюся свого часу, і корабель, призначений мені провидінням, кине в бухті свого якоря. Я не випереджатиму подій, я просто буду чекати і пильнувати, поки кінець кінцем мені трапиться моє суденце: воно верпуватиме посеред бухти, навантажене по самий бушприт, який, немов дороговказ, намітить шлях із гавані. І я прослизну на його борт, на човні чи по канату, а потім, одного ранку, прокинуся під співи та біганину матросів, під брязкання кабестану і дзенькіт якірного ланцюга, що підіймається на палубу. Ми підіймемо клівер і фок, а білі будинки на узбережжі бухти повільно пропливатимуть повз нас, а потім ми вийдемо з гавані — і щасливої дороги! Потім корабель, укрившись вітрилами, обминатиме мис, а вийшовши в безмежну просторінь, коли навкруг заплюскоче зеленавий безмір моря, повернеться за вітром, що несе на Південь!

— І ти, і ти теж ходи, молодший брате, бо дні минають, і нема їм вороття, а Південь досі чекає на тебе. Поринь у світ Пригод, прислухайся до поклику, бо слушна мить мине і вже не вернеться! А всього й роботи, що гупнути дверима, без вагань ступити вперед — і старе життя вже за спиною, а попереду — новий світ! А потім, одного прекрасного дня, до якого ще ген як далеко, йди собі додому, як є бажання, де чекає порожня чаша та зіграна роль ваша, сиди на березі своєї тихої річки і тіш себе приємними згадками. Ти легко доженеш мене дорогою, бо в тебе ноги молоді, а я старішаю — отож і йду помалу. Я спинюся на хвильку, озирнуся назад і доконче побачу, як ти наздоганяєш мене — жваво, рішучо, а обличчя твоє сяє від думок про Південь!

Голос розчинився і завмер — так само комашиний писк переливається у тишу. І Ондатр, нерухомий, із застиглим поглядом, не бачив нічого, крім далекої темної цятки на світлому шляху.

Він підвівся, наче зачарований, і взявся пакувати кошика — старанно, без зайвого поспіху. Як зачарований, повернувся додому, зібрав докупи нехитрі пожитки та ті маленькі реліквії, які цінував найбільше, і склав усе це в подорожню торбу. В голові було все наче в тумані, він рухався по хаті сновидою, і, розтуливши губи, весь час у щось вслухався. Ондатр закинув торбу на плече, неквапно вибрав міцного ціпка на дорогу, і, так само неквапно, але без тіні вагання, ступив на поріг. І тут перед ним у дверях постав Кріт.

— Егей, Ондатрику, куди ти вирядився? — страшенно здивувався Кріт, хапаючи лапкою свого друга.

— Я вирушаю на південь, разом з усіма, — пробурмотів Ондатр — монотонно, мрійливо, ховаючи очі від Крота. — До моря, там — на корабель, і в ті краї, котрі мене кличуть!

І він рішуче подався вперед, без поспіху, але аж надто цілеспрямовано, та Кріт уже був готовий до цього і перегородив йому шлях. Зазирнувши в його очі-намистинки, він побачив непохитну рішучість та якесь дивне сіре мерехтіння. Ні, то були очі не Ондатра, то були чужі очі! Кріт щосили схопив свого друга, затягнув його всередину, кинув на долівку, а сам навалився зверху.

Якусь часину Ондатр відчайдушно пручався, а потім, наче сили його враз кудись поділися, обм’як, знесилено заплющив очі та затремтів усім тілом. Кріт ще трохи зачекав, а потім допоміг йому підвестися й посадовив у крісло.

І він сидів, безвольний, замкнутий, нечулий, тремтячий, подеколи впадаючи в істеричні ридання без сліз. Кріт замкнув двері, кинув торбу в стіл, замкнув її, тоді тихенько присів біля друга, чекаючи, коли мине цей дивний напад. Непомітно Ондатр поринув у тривожний напівсон, і тільки час від часу здригався і бурмотів щось дивне, дике, геть для Крота незрозуміле. Дуже скоро дрімота змінилася глибоким сном.

З важким серцем Кріт ненадовго відлучився та зайнявся хатніми справами. Вже сутеніло, коли він повернувся до вітальні. Ондатр сидів на тому ж місці, де він його залишив. Він начебто повернувся до тями, але був дуже млявим і пригнічено мовчав. Кріт мигцем зазирнув Ондатру в темно- карі очі і зрадів, помітивши у них колишню ясність. Він сів біля друга, спробував підбадьорити його й допомогти розповісти, що ж таки сталося.

Бідний Ондатрик щосили, слово за словом, намагався пояснити, що до чого, але як описати холодними словами те, що не стільки розумієш, як відчуваєш серцем? Як передати те, що відчував не ти, як передати примарний і співучий голос моря, як відтворити чари сотень спогадів — не його! — Мореплавця? Навіть самому собі, коли чари вже розвіялися, а блиск потьмянів, було важко усвідомити те, що кілька годин тому здавалося єдино можливим і навіть неминучим. Тож не дивно, що він так і не зміг пояснити Кротові, що з ним сталося.

Кріт чудово усе розумів. Напад чи то хандри, чи то меланхолії вже відступив, і друг його був знову при здоровому глузді, хоча й добряче виснажився, опираючись недузі. Та, схоже, він тимчасово втратив інтерес і до буденних клопотів, і до планів на майбутнє, які так колись полюбляв, і до тих приготувань, без яких важко уявити собі міжсезоння.

Обережно, стараючись, щоб це виглядало натурально, Кріт переводив свою мову на врожаї, що їх збирали в цій порі, на переповнені вози та запряги у них, на стіжки, яких щоразу більшало, на повний місяць над викошеними полями. Він говорив про яблука, що наливалися рум’янцем, про горіхи, які буріли на гіллі, про варення, консервації, домашні наливки, і, слово за словом, непомітно для себе дістався аж до середини зими з її нескінченними радощами та принадами домашнього життя, і тоді Кріт перейшов на ліричний лад.

Поступово Ондатр розпрямляв плечі, до нього доходив зміст сказаних слів. Похмурі очі проясніли, і він вже міг не тільки слухати, а й говорити. Небавом тактовний Кріт кудись щез та повернувся з олівцем і кількома нарізаними аркушами паперу та й підсунув їх Ондатрові під лікоть.

— Ти давно не писав віршів, — сказав він. — Міг би сісти, пописати, просто зараз… Щоб не лізли в голову дурні думки. Як на мене, тобі тільки на користь, коли щось пишеш, чи навіть просто підбираєш рими.

Ондатр кволою лапкою відштовхнув папір. Розумний Кріт залишив його на самоті, а коли згодом знову зазирнув до кімнати, Ондатр уже не помічав нічого і, жуючи кінчик олівця, щось креслив на папері. Правду кажучи, він не стільки писав, скільки гриз, та Кріт усе одно зрадів, що другові вже краще.

Розділ десятий
Подальші Жабсові пригоди

Дупло, в якому ночував Жабс, дивилося на схід, і він прокинувся з першими променями сонця. Пальці ніг йому геть задубіли, і через це Жабсові наснилося, що він ночує вдома, у своїй чудесній кімнаті з тюдорівським вікном, за яким лютує зимова ніч, а його простирадла зірвалися з ліжка та, сварячись і буркаючи, що більше несила терпіти таку холоднечу, побігли вниз, на кухню, грітися біля вогню, і він, Жабс, біжить за ними, босоніж, по крижаних кам’яних сходах, яким немає кінця-краю, і просить-молить свої простирадла, щоб ті схаменулися та повернулися назад. Може, він прокинувся б раніше, якби не ночував останні кілька тижнів на соломі, настеленій на голий камінь, і вже майже забув ласкавий дотик грубезних ковдр, коли ти натягуєш їх аж до підборіддя.

Отже, він прокинувся, сів, протер очі, розім’яв задубілі пальці та довго намагався зрозуміти, де він, і все шукав очима знайому кам’яну стіну і заґратоване віконце. І тут йому аж серце тьохнуло, коли він усе згадав: і як він утікав, і як за ним гналися, і як він відірвався від погоні, а головне — що він уже вільний!

Вільний! Уже саме це слово, сама лиш думка про волю вартувала півсотні ковдр. Жабсові відразу стало тепло, варто лише було згадати про радісний світ, який обступав його зусібіч, який аж знемагав від нетерплячки, бажаючи влаштувати Жабсові бучну зустріч, прислужитися йому, виконувати всі його примхи й забаганки, прийти йому на підмогу і зберегти його благовоління, як це було до того дня, коли його покинула удача.

Він обтрусився, змахнув із голови сухе листя, і коли цей вранішній туалет був позаду, без вагань ступив під теплі промені світанку, замерзлий, але впевнений, голодний, але повний сподівань. Він добре виспався та відпочив, і сонце, щедре та ласкаве сонце, розвіяло всі його страхи.

Цього літнього ранку Жабс один володів цілим світом. Він ішов росистим лісом, і ліс цей був безлюдним і безмовним. За лісом починалися зелені луки, і вони теж належали Жабсові, він міг робити з ними що завгодно і коли завгодно. Жабс вийшов на дорогу, і навіть вона, немов заблудлий пес, шукала собі друга, не витримуючи самоти.

Втім, Жабсові хотілося знайти когось, хто вмів би говорити і пояснив би йому, яка дорога приведе додому. Яке щастя, — коли тобі не щемить серце, коли у тебе ясна голова, коли в кишені брязкають монети, коли ніхто не біжить за тобою по п’ятах, аби схопити і знову запроторити за ґрати ненависної в’язниці!.. Як добре просто йти дорогою, яка біжить собі кудись, і тобі байдуже, куди вона веде. Щоправда, практичному Жабсові було зовсім не байдуже, куди приведе його дорога, і він зі злістю тупав її мовчазною поверхнею, бо дуже цінував свій час.

Небавом до скромної сільської дороги долучився братик — невеликий сором’язливий канал, що, взявши дорогу за руку, слухняно побіг поруч, в усьому поклавшись на неї, але й він уперто не бажав розмовляти з незнайомцями.

— Хай їм біс! — спересердя вигукнув Жабс. — Принаймні, хоч одного можна бути певним. Дорога і канал звідкись тягнуться й кудись біжать. Жабсе, хлопчику мій, ти ж не казатимеш, що це не так! — І він, набравшись терпцю, закрокував над водяною крайкою.

Раптом з-поза закруту каналу важко вийшла самотня шкапа, вона ішла напружено, немов хотіла вирватися з невидимих лабетів. На шкапі була мотузяна упряж, від якої тягнулася линва, і коли та ступала крок, линва напиналася, а коли ставала, то линва опускалася у воду, а потім знову напиналася, і з неї крапали у воду перлинки води. Ось шкапа проминула Жабса, і той застиг, чекаючи, що далі пошле йому доля.

З приємним тихим дзюркотом води з-за крутого канального закруту випливла баржа з яскравим планширом і бечівником, на якій, сперши на румпель м’язисту руку, одиноко сиділа тілиста жінка у льняному чепці.

— Чудовий ранок, місіс! — озвалася вона до Жабса, порівнявшись із ним.

— Ваша правда, місіс! — чемно відповів Жабс, ідучи на одному рівні з бечівником. — Ранок і справді чудовий, але для тих, хто не в такій халепі, як я. Розумієте, в мене донька заміжня, і от присилає вона мені термінову депешу: кидай усе та мчи до мене. І от я йду й не знаю, що мені думати, та боюся, щоб не сталося найгіршого. Якщо ви матір, місіс, ви мене зрозумієте. Я кидаю всі справи — а я перу, я також праля, ви мабуть, бачите це, місіс, — лишаю малих дітей напризволяще, — а це такі паливоди, місіс, що гірших світ не бачив, — гублю дорогою всі гроші, збиваюся зі шляху, і вже навіть думати боюся, місіс, що може бути з моєю донею!

— А де саме вона живе, місіс? — поцікавилася жінка з баржі.

— Та тут недалеко від річки, місіс, — сказав Жабс. — Поблизу симпатичного маєтку, що зветься Жабс-хол, то десь у цих краях. Може, вам доводилося чути про Жабс-хол?

— Жабс-хол? О, та я ж туди пливу, — відповіла жінка. — За кілька миль цей канал впадає в річку, а Жабс-хол трохи нижче. Та там уже й пішки близька дорога. Сідайте до мене на баржу, я вас підвезу.

Вона причалила до берега, і Жабс — не звір, а сама скромність і вдячність — ступив на борт і, цілком задоволений, сів на палубу.

“Знову пощастило Жабсові! — радісно подумав він. — Як добре завжди бути переможцем!..”

— То ви, місіс, праля? — чемно запитала жінка з баржі, коли вони попливли далі. — Хороше заняття, скажу я вам, гадаю, ви погодитесь зі мною.

— А надто в цій окрузі, — не довго думаючи, бовкнув Жабс, — вся знать іде до мене, про інших і чути не хоче, хай би їм навіть доплачували, бо мене знають тільки з кращого боку. О, що-що, а справу свою я знаю, бо я все роблю сама. Прати, прасувати, крохмалити, підганяти вишукані сорочки джентльменам для світських раутів та вечорів — усюди я, все сама!

— Але ж не робите ви все самі, правда, місіс? — не без поваги в голосі спитала жінка.

— А, та в мене є дівчата, — бовкнув Жабс перше, що спало на думку. — У мене постійно працює двадцять місцевих дівчат. Та якби ви, місіс, знали, що то за дівчата! Більших ледацюг ще світ не бачив!

— От і я так кажу! — завзято підхопила жінка. — Та здається мені, ви легко ставите на місце тих непутящих! А ви дуже любите прати?

— До нестями! — безсоромно брехав Жабс. — Життя собі не уявляю без прання. Не знаю більшої насолоди. Це просто пісня! Не знаю, чи повірите ви мені, але прання мене навіть не втомлює!

— Це просто щастя, що я зустріла вас! — сказала жінка, явно щось надумавши. — Нам обом несказанно пощастило!

— Даруйте, але що ви хочете цим сказати? — Жабс відчув, що пахне смаленим.

— От візьмімо хоча б мене, — говорила далі жінка з баржі. — Я теж обожнюю прання, так само, як і ви. Я праля, і, хочеш не хочеш, а все мушу робити сама, от і кручуся, як білка в колесі. А візьмімо мого чоловіка: і за холодну воду не візьметься, ще й баржу мені передав, — нема коли й вгору глянути. Якщо відверто, то це не я, а він мав би бути тут, стернувати чи вести коня, добре ще, коневі вистачає розуму триматися дороги. А мій чоловіченько гукнув собаку та й повіявся кудись, казав, що спробує вполювати кроля на обід. Пообіцяв, що дожене мене біля шлюзу. Ну, так воно чи ні, та я йому не вірю, бо він із тим собакою, а пес ще гірший за нього. Та менше з тим. От як би все попрати?

— Та годі вам про те прання, — промовив Жабс, котрий вже втратив інтерес до теми. — Подумайте краще про кроля. Гарного гладезного кроля, чорт забирай! У вас знайдеться пара цибулин?

— Я б із радістю про це не думала, але робота є робота, — мовила жінка, — і мені аж дивно, як ви можете думати про якихось кролів, коли перед вами відкриваються такі перспективи. Там, у кабіні, в куті, ви знайдете цілу купу брудної білизни. От якби ви взяли декілька речей, із тих, що міняють щодня… Перед такою дамою, як ви, я не наважуся назвати їх уголос, але ви їх відразу побачите… Так от, якби ви, поки ми тут пливемо, кинули їх у ночви… Не відмовляйте собі в задоволенні, самі ж казали, що любите прати, а мені ви цим так допоможете!.. Ночви вже готові, там є і мило, і чайник на плиті, і відро, щоб черпати воду з каналу. От де ви точно розважитесь на славу, замість того, щоб сидіти тут, знуджено дивитися на берег і позіхати раз за разом.

— Дайте-но я краще покермую! — мовив Жабс, уже не на жарт переляканий. — І періть тоді все, що заманеться. Бо я ще, чого доброго, попсую вам білизну, чи зроблю щось не так, як вам хотілось би. Особисто я звичніша до чоловічих речей. От за них я взялась би.

— Пустити вас за кермо? — засміялася жінка. — Щоб як слід кермувати баржею, треба трохи вміння, та й нудна це справа, а я не хочу, щоб ви псували собі настрій. Ні, ви вже краще займіться своїм улюбленим пранням, а я покермую, мені це не вперше. Прошу вас, місіс, не позбавляйте себе задоволення!

Жабс зрозумів, що його таки загнали до глухого кута. Він глипнув туди-сюди, шукаючи шляхів до відступу, побачив, що до берега йому не дострибнути, і похмуро змирився з нелегким жеребом. “Зрештою, — подумав він приречено, — прати всякий дурень зможе, а я ж не дурень, я — Жабс!”

Він збігав до каюти по ночви та інше причандалля, вибрав навмання кілька одежин, спробував пригадати, як прали інші, коли він проходив повз пральню, і взявся до роботи.

Збігло довгих півгодини, і з кожною хвилиною Жабс злостився і злостився все більше. Що б він не робив з отим манаттям, усього йому було мало, і все не так. Він уже його і бгав, і шмагав, і щипав, а воно, немов нічого й не було, все шкірилося з ночов, дражнилося брудними плямами. Раз чи двічі Жабс занепокоєно оглядався на жінку, але та зосереджено дивилася вперед, уся поглинута кермуванням.

Нестерпно боліла спина, а потім Жабс із тривогою став помічати, що беруться зморшками лапки — його гордість і окраса. Він бубонів собі під ніс слова, які не личило казати ані пралям, ані жабам, і мило вже разів із п’ятнадцять утікало йому з рук.

Раптом на баржі вибухнув регіт, Жабс випростався, озирнувся — і побачив, що жінка, закинувши голову назад, регоче до сліз.

— Я весь час стежила за тобою, — промовила вона крізь сміх, — я ще з твоєї бундючної мови збагнула, що ти — брехуха. Нічогенька ж ти праля! Б’юсь об заклад, ти й серветки за життя не випрала!

Жабс, якому все важче і важче було тримати себе в руках, зачувши таку мову, просто оскаженів.

— Ах ти брудна селючко! — заволав він не своїм голосом. — Та як ти смієш так розмовляти з благородною особою! Ото вже праля! Гаразд, як хочеш знати, я Жабс, знаменитий, усіма шанований і знаний Жабс! Можливо, я й не зможу постати зараз в усій своїй красі, але це не означає, що дурна баба з баржі безкарно з мене насміхатиметься!

Жінка подалася всім тілом до Жабса і пильно, уважно придивилася до його чепця.

— Ти ба! — закричала вона. — Ой, тримайте, бо впаду! Бридка, огидна, препаскудна жаба! Та ще й на моїй гарнесенькій, чистесенькій баржі! Отакого я вже не потерплю!

На мить вона облишила румпель, ряба рука метнулася вперед, ухопила Жабса за передню лапку, а друга схопила за ногу. Світ Жабсові перекинувся догори дригом, баржа злетіла в небо, у вухах засвистіло, і він, закрутившись у повітрі, полетів над річкою і шумно плюснув у воду.

Та навіть вода не охолодила гордого Жабсового духу, не збила шалу його запальної вдачі. Здійнявши купу бризок, він виплив на поверхню, постирав з очей ряску, і першим, що він побачив, була тлуста баба на баржі, яка безсоромно реготала й насміхалася з нього. Відкашлюючись та відпльовуючись, Жабс присягнувся, що поквитається з нею.

Він поплив до берега, долаючи течію та плутаючись у ситцевому платті, і коли вже нарешті торкнувся землі, видертися на крутий берег уже просто не було сил. Перепочивши хвилину- другу, Жабс підібрав краї мокрого вбрання й побіг за баржею так швидко, як тільки могли нести його ноги, не думаючи ні про що, крім негайної помсти.

Коли Жабс порівнявся з жінкою на баржі, та все ще сміялася.

— Агов, прале! — гукнула вона. — Візьми рубель, розгладь свою мармизу, тоді пройдися по ній праскою, покрохмаль — і скидатимешся на цілком пристойну жабу.

Жабс не став гаяти часу на словесні перепалки. Йому хотілося серйозної помсти, а не дешевого, сумнівного тріумфу у словесній баталії, хоч на язику вже крутилася, ладна щомиті зірватися, дошкульна лайка. Нарешті він побачив перед собою те, чого шукав. Наддавши ходи, він наздогнав баржову шкапу, відв’язав від бечівника тягову линву, легко скочив коняці на спину, щосили хвицнув п’ятами в боки, і та рвонула з місця в кар’єр. Жабс повернув свою стрибуху з тягової стежки, і вона загоцала горбистою лукою. Озирнувшись, він побачив, що баржа вже сіла на мілину під протилежним берегом, а жінка на ній люто вимахує руками та галасує:

— Стій, стій, стій!

— Цю пісеньку ми вже колись чували, — розсміявся Жабс, дав шкапі шпори, і та перейшла на шалений галоп.

Баржова коняка не звикла до скачок, і дуже скоро її галоп перейшов на рись, а рись — на повільну інохідь, та Жабс не мав нічого проти, бо хай там як, а він таки просувався вперед, а баржа — ні. Він уже цілком тримав себе в руках, бо нарешті йому вдалося провернути недурну (як він вважав) справу. Гріло сонечко, і Жабс із задоволенням спокійно дріботів на шкапі, тримаючись бокових доріжок та верхових стежин і намагаючись не думати, що відколи він щось їв, минуло чимало часу. Невдовзі злощасний канал залишився далеко позаду.

Вони проїхали кілька миль, Жабс та його шкапа, вершник під сонцем геть розморився, закуняв, і коли коняка, зупинившись, опустила голову, щоб поскубати травички, він мало не беркицьнувся на землю. Жабс стрепенувся, роззирнувся — і побачив, що вони заїхали на розлоге пасовище, на якому, скільки оком займеш, купками росли бескидник та ожина.

Неподалік від нього стояла пошарпана циганська кибитка, а біля неї на перекинутому відрі сидів циган і курив, байдужим оком роззираючись довкола. Перед ним палав хмиз, над полум’ям висів залізний казанок, у якому булькало, шкварчало й апетитно парувало.

А ще від вогню долинали запахи — теплі, густі, розмаїті, — вони стелились по землі, сплітаючись у тісний, довершений, принадний, незрівнянний аромат, немов сама Природа вирішила набути відчутної форми й постати перед своїми дітьми у цьому прояві божественної благодаті та блаженства. І тільки тепер Жабс усвідомив, що таке справжні голодні муки.

Те, що він відчував від ранку дотепер, не йшло ні в яке порівняння з тими відчуттями, які накинулись на нього зараз! Тепер він знав напевне, що таке голод, і мусив діяти блискавично, інакше міг постраждати хтось або щось. Жабс уважно оглянув цигана, і в голові його майнула невиразна думка: налетіти на нього з кулаками чи спробувати лестощі? Він сидів і думав, раз по раз вдихаючи густі нестерпні пахощі, і позирав на цигана, а циган смалив свою люльку та дивився на Жабса.

Нарешті циган вийняв з рота люльку і байдужим голосом промовив:

— Хочеш продати мені свою коняку?

Жабс чекав чого завгодно, тільки не такого.

Він прекрасно знав, що цигани до нестями люблять коней, що жодна шкапа не пройде повз їх увагу непоміченою, але не встиг подумати, що кибитки робляться для їзди, а щоб вони їздили, хтось має їх тягнути. Він і гадки не мав продавати шкапу та наживатися на цьому, але циганова пропозиція робила реальними дві речі, яких він прагнув усією душею: живі гроші та смачний сніданок.

— Що? — запитав Жабс. — Щоб я продав тобі оцього дивовижного коня? Е, ні, про це не може бути й мови. А хто ж тоді щотижня розвозитиме чисту білизну по оселях моїх клієнтів? Крім того, я життя не уявляю без нього, а він і дня не проживе без мене.

— Спробуй уявити своє життя з ослом, — запропонував циган. — В декого це виходить.

— Схоже, ти не розумієш, — вів далі Жабс, — що мій кінь тобі не рівня. Це скакун, чистокровний, частково, правда, і якраз не там, куди ти зараз дивишся. Колись він брав призи на скачках, от побачив би ти його тоді!.. Та це й зараз видно, ти тільки поглянь на нього, якщо, звісно, розумієшся на конях. Ні-ні, навіть не пропонуй, щоб я його продав. А цікаво, скільки ти дав би за цього рисака?

Циган пильно оглянув коня, потім — Жабса, потім — знову коня.

— По шилінгу за копито, — кинув він коротко і одвернувся, потягуючи люльку та байдуже озираючи довкільний краєвид.

— По шилінгу за копито? — обурився Жабс. — Зачекай, дай я подумаю, прикину, скільки це буде.

Він зліз зі шкапи, пустив її пастися, а сам присів біля цигана, рахуючи на пальцях, і нарешті сказав:

— Отже, по шилінгу за копито? А чому саме чотири шилінги, чому не більше? О, ні, навіть думати забудь, щоб я продав такого красеня-коня за якісь чотири шилінги.

— Добре, — озвався циган, — слухай, що я скажу. Даю тобі п’ять шилінгів, це на три шилінги й шість пенсів більше, ніж справді коштує ця шкапа. І жодним пенсом більше.

Жабс надовго задумався. Кишки марша грають, у кишені ні шеляга, скільки до дому, ще не відомо, та й переслідувачі, може, й далі наступають на п’яти? А тут тобі п’ять шилінгів — цілий капітал. З іншого боку, не така вже й сума за коняку. Щоправда, дісталася вона йому даром, тож весь виторг за неї — чистий прибуток. Нарешті Жабс надумався і сказав:

— Цигане, слухай, що я тобі скажу! Або пристаєш на мої умови, або ні. Ти даєш мені шість шилінгів і шестипенсовик зверху, крім того, годуєш мене сніданком зі свого казана, який так апетитно пахне. Ти даєш мені стільки їжі, скільки я з’їм за один присід. А я віддаю тобі свого молодого, повного сил коня, а до нього — розкішну упряж і все інше причандалля, яке ти бачиш на ній. Віддаю за так, задурно. Якщо тебе це не влаштовує, кажи як є, і я відразу їду звідси. Маю тут неподалік одного знайомого, який вже кілька років просить, щоб я продав йому коня.

Циган невдоволено забурчав, сказав, що ще кілька таких оборудок — і він піде по світу з торбою, та врешті-решт сягнув рукою до глибокої кишені у штанях, витяг брудну полотняну торбину, відрахував шість шилінгів і шестипенсовик та тицьнув їх Жабсу. Потім він пірнув у кибитку, а коли з’явився знову, в руках його були велика залізна миска, ніж, виделка і ложка.

Він перехилив казан і всипав у миску гарячої, густої печені. То була справді найкраща печеня у світі, чого тут тільки не було: куріпка, заєць, кролик, шотландська куріпка, цісарка, ще щось незрозуміле. Жабс, мало не заплакавши, поставив миску собі на коліна і їв, їв та їв, весь час просив добавки, і циган жодного разу йому не відмовив. Жабс їв і думав, що ще ніколи у житті він не снідав так смачно.

Жабс їв, поки лізло, а коли нарешті він натрапезувався, то став прощатися з циганом, не забув зронити сльозу й за шкапою. Циган, який непогано знав місцевість біля річки, показав йому дорогу, і Жабс у найкращому гуморі продовжив свій шлях.

Це був зовсім не той Жабс, що годину тому. Яскраво світило сонце, мокрий одяг на ньому висох, у кишені знову брязкали гроші, кожен крок наближав до дому, до друзів і спокійного затишку, а ще, і це, мабуть, було найголовнішим, він добряче поснідав гарячою стравою, і до Жабса знов повернулося почуття власної величі, сили і впевненості у собі.

Весело ступаючи дорогою, він згадував свої пригоди та поневіряння, пригадував, як знаходив вихід із, здавалось би, безвихідних становищ, і його знову переповнювали пиха та самовдоволення.

— Хо-хо! — казав він сам собі, бундючно задираючи носа. — Який я, Жабс, меткий! На всьому світі не знайдете звіра, рівного мені за розумом! Недоброзичливці запроторили мене за ґрати, оточили вартою, день і ніч не зводили з мене очей, а я прослизнув повз усіх, бо для мене немає нічого неможливого і я нікого не боюся. Вони гналися за мною на паровозі, з полісменами, з револьверами, а я просто клацнув пальцями у них перед носом, розсміявся та й розчинився у повітрі. А потім мені не пощастило, і тлуста лиха тітка вкинула мене в канал. Та що це їй дало? Я доплив до берега, забрав у неї шкапу та й поскакав на ній, а вона залишилася з носом. Шкапу я продав, заробив грошенят, та ще й поснідав смачно. Хо-хо! Я Жабс, вродливий, знаменитий, удатний Жабс!

І він так надувся від пихи, що отак, на ходу, склав про себе хвалебну пісеньку і ну її горлати на всю губу, хоч слухачів, крім нього самого, навколо не було. Мабуть, жоден звір на світі не співав собі такої похвальби.

Героїв на світі — без ліку,
І пишуть про них там і тут,
Та поруч із Жабсом великим
Найбільший герой — ліліпут.

Ученим, знавцям, ерудитам,
Що в Оксфорді їх просто тьма,
Давно вже пора зрозуміти,
Що Жабсові рівних нема!

В Ковчегу народець звіриний
Лив сльози у три ручаї.
“Земля!” — прокричав Жабс тваринам.
Він перший помітив її!

Гриміло салютами військо,
На марші карбуючи крок.
Мовчіть, королі та міністри!
Наш Жабс — героїчний звірок!

Фрейліни й сама королева
Сиділи в покої з шитвом.
“Ах, хто цей молодик вродливий?” —
“То Жабс перед вашим вікном!”

Було ще чимало подібного, але все це було таке хвалькувате, що навіть сором переповідати.

Жабс ішов і співав, співав і йшов, і був чим далі, тим пихатішим. Та дуже скоро доля безцеремонно поклала цим гордощам край.

Пройшовши кілька миль угіддями, Жабс вийшов на битий шлях і, стоячи на ньому та вдивляючись у світлу далечінь, помітив цятку, яка поволі наближалася, стаючи спершу крапкою, потім крапелькою, потім чимось до болю знайомим, а потім до його зачарованого вуха двічі долинув дуже знайомий застережний звук.

— Щось дуже знайоме! — схвильовано скрикнув Жабс. — Я вертаюся до справжнього життя, я знов у тому великому світі, де мене стільки часу не було! Я гукну їх, своїх братів по колесу, я розповім їм пару оповідок, які досі так подобалися іншим, і вони просто не зможуть не підвезти мене, а тоді я матиму нагоду поговорити з ними трохи довше. І може, як пощастить, скінчиться тим, що я приїду до Жабс-холу на автомобілі! Ой, подивився б я тоді на Борсукову морду!

Жабс не вагаючись ступив на шлях і вже хотів зупинити машину, яка неквапно наближалася до луки, аж раптом зблід як смерть, серце йому кевкнуло тоненько, коліна затремтіли, у животі нестерпно закрутило, і він, зігнувшись удвоє, як підкошений, бухнув на землю.

Бідолашний, безталанний Жабс, він дуже правильно вчинив, бо то був той самий автомобіль, якого він украв біля ресторану “Червоний Лев”, той фатальний автомобіль, від якого почалися всі його негаразди! І в кабіні сиділи ті ж люди, яких він бачив тоді, коли сидів у ресторанній залі та обідав!

Жабс бебехнувся на шлях безформною купою і розпачливо лопотів:

— Це кінець! Це точно кінець! Знову наручники, знову полісмени! Знову тюрма! Знов сухарі та вода! О, який я був дурний! Чого я домагався, коли пихато йшов полями, горлав зазнайкуватих пісень і зупиняв людей на шляху серед білого дня, і це замість того, щоб сховатися в темряві і тихенько, через чорний хід, дістатися додому! О безталанний Жабсе! О нещасне земноводне!..

Тим часом кошмарний автомобіль ближчав і ближчав, і нарешті Жабс почув, як він зупинився майже біля нього. З кабіни вийшло двоє джентльменів, обійшли тремтячу купку жалюгідного нещастя, що плазом лежало посеред дороги, і один із них сказав:

— Оце так біда! Подумайте тільки! Бідна старенька бабуся — треба розуміти, праля, — охляла посеред дороги! Може, спека її звалила, бідолашну, а може, не їла нічого сьогодні. Давайте посадимо її в машину та підвеземо до найближчого села, там у неї обов’язково знайдеться хтось знайомий.

Вони обережно підняли Жабса з землі, завели його до машини, вклали на м’якенькі подушки та поїхали далі.

Почувши їхню співчутливу розмову, де не було й натяку на злість, Жабс зрозумів, що його не впізнали, піднісся духом, обережно розплющив спершу одне око, потім — друге.

— Гляньте! — гукнув джентльмен. — їй уже краще. Свіже повітря таки робить свою справу. Як вам зараз, місіс?

— Дуже дякую, сер, — ледве проквилив Жабс, — мені вже набагато краще!

— Дуже добре! — мовив джентльмен. — Лежіть собі тихенько, не рухайтеся, і — благаю вас! — навіть не намагайтеся говорити.

— Спробую, — пообіцяв Жабс. — Але я подумала, чи не могла б я сісти отам спереду, біля шофера? Свіжий вітерець обдує мені лице, і тоді я дуже скоро оклигаю.

— Яка розсудлива жінка, просто неймовірно! — вигукнув джентльмен. — Авжеж, сідайте. — І вони, обережно підтримуючи Жабса, допомогли йому пересісти на сидіння біля водія.

Машина покотилася далі.

Жабс уже майже оклигав. Він сів прямо, роззирнувся і спробував погамувати тремтіння, нудьгу, а надто старий потяг до їзди, але боротися з ним ставало чимраз важче.

— Це доля! — промовив він сам до себе. — Навіщо опиратися? Навіщо пручатися? — і обернувся до шофера обіч себе.

— Даруйте, сер, — мовив він, — чи не була б ваша ласка на хвильку пустити мене за кермо? Я уважно дивилася за вами, і здається мені, це дуже легко й цікаво, а ще страх як хочеться похвалитися перед подружками, що я мала задоволення керувати автомобілем!

Водій так розсміявся, почувши пропозицію, що джентльмен негайно запитав, у чому річ. Почувши, що до чого, він (на превелику втіху Жабса) вигукнув:

— Браво, місіс! Я в захваті від вашої відваги. Дайте старенькій покерувати і пригляньте за нею. Що вона зробить поганого?

Шофер звільнив місце, Жабс відразу ж заліз на його сидіння, схопився за кермо, з удаваною покірливістю вислухав усі вказівки і рушив з місця — повільно, обачно, бо твердо вирішив бути розважливим.

Джентльмен на задньому сидінні заплескав у долоні, і Жабс чув, як він каже:

— Як гарно в неї виходить! Подумати тільки, праля так вправно керує машиною, та ще й уперше!

Жабс трохи піддав газу, потім ще, і ще.

Він чув, як кричить джентльмен:

— Прале, пильнуй! — І це страх як образило Жабса, і він почав шаленіти.

Шофер хотів йому завадити, але Жабс ліктем притиснув його до сидіння та дав повний газ. Вітер в обличчя, гудіння мотора, стрибки на дорозі — ну хто б тут устояв?

— Праля? — заволав він, забувши про всякий страх. — Я містер Жабс, викрадач автомобілів, руйнівник тюрм, Жабс, який завжди виходить сухим із води! Сидіть, як миші, і побачите, що таке справжня їзда, якщо довірилися найславнішому, найвправнішому та найхоробрішому Жабсові!

Страшенно закричавши, всі, хто був у кабіні, схопилися з місць і накинулись на Жабса.

— Хапайте його! — закричали вони. — Хапайте триклятого Жабса, це він крав наш автомобіль! В’яжіть його, куйте в кайдани, тягніть до найближчого поліційного відділку! Завдамо цьому відчайдухові та головорізові!

Але! Чомусь їм не спало на думку, що спершу було б краще (і мудріше) зупинити автомобіль, а потім братися за інше. Жабс різко вивернув кермо, машина рвонула на узбіччя, протаранила низькорослий живопліт і… Карколомний стрибок, потужний удар — і колеса автомобіля стали місити густу багнюку жабника.

Жабс відчув, як злітає вгору його тіло, як воно кудись летить — стрімко, легко, наче ластівка. Йому сподобалося відчуття польоту, та тільки він устиг подумати, що летітиме так, поки в нього виростуть крила, і стане він із Жабса Жабоптахсом, коли політ скінчився, і довелося приземлятися, ляпнувшись спиною на густу і м’якеньку лугову траву. Упавши, Жабс відразу ж сів — і побачив і автомобіль, який вже майже весь сховався під водою, і джентльменів з водієм, які у довгих своїх пальтах безпорадно борсалися у воді.

Жабс швиденько схопився на ноги та щодуху дременув полями, він продирався через живоплоти, плигав через рівчаки та важко гупав по землі, аж поки сили не покинули його остаточно і довелося перейти на тихий крок. Трохи відсапавшись, Жабс знову зміг спокійно думати, і він захихотів, тоді засміявся, а під кінець уже так реготався, що аж присів під живоплотом.

— Хо-хо! — кричав він у захваті від самого себе. — І знову Жабс! Жабс, як завжди, виходить переможцем! Хто зміг зробити так, що його взяли в машину? Кому вдалося сісти на сидіння спереду через удавану задуху? Хто змусив їх пустити Жабса за кермо? А хто завіз їх до жабника? І хто утік від них, із-під самого носа, кумедно злинувши в повітря та навіть подряпинки при цьому не отримавши, хто залишив отих дурних і лютих подорожніх посеред болота, там, де їм і належить бути? Ну звісно, Жабс, розумний Жабс, великий, незрівнянний Жабс!

І знову він завів свою пісню, і знову лунав його піднесений голос.

Автомобіль “біп-біп!” гудів,
І мчав він по дорозі.
Хто б з вас у став його завів?
А Жабсу це по змозі!

— О, який я розумний! Який розумний, який розумний, який я розу…

Здаля долинув якийсь шум, Жабс обернувся на звук, придивився і… О жах!.. О мука!.. О лишенько!..

За два лани виднілися шофер у гетрах і двійко тутешніх кремезних полісменів, які дуже швидко наближалися до Жабса!

Нещасний Жабс схопився з місця і, не чуючи ніг під собою, кинувся бігти.

— Ох, ох! — охкав Жабс, важко біжучи. — Який же я осел! Самозакоханий, дурний ослисько! І треба було чванитися? І треба було верещати і співати свої пісні? Сидіти пеньком і вихвалявся на всю губу? Ох! Ох! Ох!..

Жабс озирнувся — і ледь не зомлів: його вже наздоганяли! Він мчав так, що тільки лапи лопотіли, і, раз за разом озираючись, бачив, як невблаганно скорочується відстань між ним та переслідувачами. Жабс біг як міг, але тіло його було надто огрядним, а ноги — надто короткими, а джентльмени ближчали та ближчали. Він відчував: ще трохи, і вони його наздоженуть.

Жабс біг, не розбираючи шляху, він пер наосліп куди доведеться, зиркаючи через плече на ворогів, які вже святкували перемогу, аж раптом під ногами розверзлася земля, і Жабс, хапаючи руками повітря, бухнув з головою у глибоку, швидкоплинну воду, яка з нездоланною силою понесла його далі. І до Жабса дійшло, що він, у нападі сліпої паніки, просто шубувснув у річку!

Він виринув на поверхню, спробував схопитися за очерет над річкою, та дужа течія відірвала Жабса від нього і понесла далі.

— Хай йому біс! — ледь вимовив нещасний Жабс. — Щоб я ще колись крав автомобілі!.. Щоб я коли-небудь співав отих дурних пісень! — і він поплив униз по річці, відсапуючись і відпльовуючись.

Скоро Жабс помітив у березі велику чорну нору, трохи вище голови, і коли течія проносила його повз неї, він підтягнувся, схопився лапкою за край нори і так повис. Потім повільно, через силу, став вилазити з води, аж поки врешті сперся ліктями об край нори, і висів отак кілька хвилин, важко дихаючи та відсапуючись, виснажений до краю.

Поки він зітхав, сопів, вдивлявся перед себе в чорну нірку, в ній щось заблищало, заворушилося щось брунатне, наближаючись до Жабса й чимраз чіткіше набуваючи обрисів мордочки, і — о диво! — Жабс упізнав цю мордочку! Брунатну, невеличку, з вусиками. Округлу, серйозну, з охайними вушками та шовковистою шерсткою.

То був Ондатр!..

Розділ одинадцятий
“Як літня злива, грянув плач…”

З нірки показалася охайна брунатна лапка, вона міцно схопила Жабса за комір, рвучко підняла і потягнула до себе. Жабс, важкий від води, поволі, але невідступно став виростати над краєм нірки, аж поки весь не опинився в холі — цілий та неушкоджений, обліплений брудом та водоростями, мокрий як хлющ, але цілком щасливий від того, що він у домі свого друга, від якого не треба ховатися чи втікати, перед яким не треба прикидатися пралею та приховувати своє справжнє обличчя — обличчя джентльмена зі знатного роду.

— Ох, Ондатрику! — радісно кричав він. — За той час, поки мене не було, стільки всього довелося пережити — ти просто уявити собі не можеш! Такі випробування, такі митарства — і я з честю витримав усе! Як я тікав, як я маскувався, як я хитрував — та що б не задумав, усе вдавалося! Я був ув’язнений — і от вирвався на волю, авжеж! Мене кинули в канал — а я виплив на берег! Украв коня — і продав його за кругленьку суму! Я всіх дурив, виробляв, що хотів! Ех, що не кажи, а таких кмітливців, як я, ще пошукати! А як тобі сподобається моя остання витівка? Зараз я тобі все розповім, а ти наберися терпіння і…

— Жабсе, — промовив Ондатр серйозно, тоном, який не терпить заперечень, — негайно йди нагору, зніми з себе це рам’я, яке, схоже, належало якійсь пралі, причепурись як слід, підбери собі щось із мого гардеробу і спустися назад джентльменом. Я в житті не бачив звіра, який скидався б водночас на жебрака, замурзяку та голодранця більше за тебе! Все, годі плескати язиком і пручатися, роби, що тобі кажуть! А вже після того ми й поговоримо!

Спершу Жабс хотів зупинитися і щось відповісти. Мало того, що в неволі над ним збиткувалися як хотіли, то вже й тут — в Ондатра вдома! — починається та сама історія! Та варто йому було поглянути у дзеркало над поличкою для капелюхів і побачити своє відображення, облізлий чорний чепець, що чудернацько наповз на одне око, як бажання сперечатися відразу ж зникло, і Жабс швидко, аж спотикаючись, почалапав сходами нагору, де в Ондатра була гардеробна. Там він як слід помився, причесався, перевдягнувся і довго викручувався перед дзеркалом, досхочу насолоджуючись новим відображенням, і все думав, яким закінченим ідіотом треба бути, аби прийняти його за пралю.

Коли він спустився вниз, на столі вже парував обід. Жабс дуже зрадів, побачивши накритий стіл, бо відколи циган погодував його смачним сніданком, довелося пережити кілька втомливих подій і ще добряче побігати.

За їжею Жабс оповів Ондатрові усі свої пригоди, особливо наголошуючи на власній винахідливості, холоднокровності у важких ситуаціях, на вигадливості при розв’язанні складних питань, і якщо його послухати, то весь цей час він просто розважався. Та що більше він теревенив і вихвалявся, то більше супився мовчазний Ондатр. Коли ж той на хвильку замовк, він, скориставшись паузою, сказав:

— Послухай, Жабсе. Я не хочу тебе ображати, а надто після всього пережитого, але скажи: чи ти не бачиш, яким був безмозклим віслюком? Сам кажеш, на тебе надягали наручники, тебе саджали в тюрму, морили голодом, цькували, лякали, принижували, насміхалися, а ще — та це ж просто ганьба! — якась баба жбурнула тебе у воду. Скажи мені, що тут смішного? Що тебе тішить? І все тому, що закортіло вкрасти чужий автомобіль. Ти чудово знаєш, що від машин тобі ніякої користі, крім клопоту, і так було завжди. Ну не йде тобі ця справа — а вона таки не йде, бо варто тобі п’ять хвилин просидіти за кермом — і ти уже в халепі! — то навіщо ж повторюватися? Хочеться гострих відчуттів — зламай собі лапу або пусти за вітром свої статки, але ж навіщо проситися за ґрати? Коли ти вже порозумнішаєш, навчишся думати про друзів і робити так, щоб усі думали про тебе тільки добре? Ти гадаєш, приємно почути на прогулянці, що мій друг — каторжник?

Жабс мав одну золоту рису: він був дуже добросердим і ніколи не тримав зла на справжніх друзів, коли ті давали йому прочухана. Навіть коли поїдом його їли, Жабс завжди з розумінням ставився до нотацій. Тож поки Ондатр сердито вичитував його, Жабс упівголоса бурмотів:

— А все одно була кумедія! Всім кумедіям кумедія! — і якось дивно, здушено вуркав: — Кх-і-к-к-к!.. Біп-п-п, — і видавав інші звуки, схожі на здушене форкання чи на шипіння содової у пляшці, та коли Ондатр скінчив, він глибоко зітхнув і мовив, беззлобно та покірливо:

— Твоя правда, Ондатрику! Ти завжди такий розважливий! Так, я був самозакоханим старим віслюком, тепер я це бачу. Але тепер буду нормальним Жабсом і ніколи більше так не робитиму. А що стосується автомобілів, то я вже охолов до них, відразу після того, як оце пірнув у твою любу річку. Розумієш, коли я висів, учепившись за поріг твоєї нори, і відсапувався, мені сяйнула думка — то була справді чудова думка! — про моторні човни… Ну ж бо, старий, не хвилюйся так, заспокойся і не сумуй, це ж була тільки думка, і більше до цієї теми не повернемося. Поп’ємо кави, покуримо, потеревенимо про те, про се, а потім я спокійно піду до Жабс-холу, переберуся у свій одяг і заживемо так, як раніше. Я ситий пригодами по горло. Заживу спокійним, розважливим життям респектабельної особи, піклуватимуся про своє майно, примножуватиму його, а на дозвіллі займуся квітникарством. Коли до мене будуть приходити друзі, я завжди матиму чим їх почастувати. А ще куплю собі поні та невеличку коляску, і кататимусь по околицях, як у старі добрі часи, поки мені не набридло сидіти на одному місці й потягнуло в мандри.

— Спокійно підеш до Жабс-холу? — зойкнув Ондатр, страх як розхвилювавшись. — Що ти верзеш? Тобто ти ще нічого не чув?

— Чого не чув? — здивувався Жабс і аж поблід на виду. — Ану, Ондатрику, розповідай! Не треба мене жаліти! То чого я ще не чув?

— Чи не хочеш ти сказати, — закричав Ондатр, бумкаючи своїм кулачком по столу, — що нічого не чув про Горностаїв та Ласиць?

— А, про тих, що з Дикого Пралісу? — і собі скрикнув Жабс, затремтівши всім тілом. — Ні, ні сном, ні духом! А що вони накоїли?

— …і про те, як вони прийшли до Жабс-холу і захопили його? — далі питав Ондатр.

Жабс важко сперся на стіл, поклав підборіддя на лапки, на очі набігли сльозини, а потім — кап! кап! — упали на стіл.

— Давай, Ондатре, — тихо мовив він небавом, — розкажи мені все як є. Гірше вже не буде. Звір я чи не звір? І не таке пережив.

— Розумієш, коли ти… коли з тобою… це сталося, — повільно, підбираючи слова, почав Ондатр. — Тобто, коли ти на якийсь час залишив наше товариство, після того інциденту з машиною… Одне слово, це сталося тоді…

Жабс кивнув, не кажучи ні слова.

— Так, весь берег про це гудів, — вів далі Ондатр, — і не тільки берег, а й Дикий Праліс теж. Хтось підтримував, хтось навпаки, ну знаєш, як завжди буває. Ті, що з берега, підтримували тебе, вони казали, що з тобою просто нечесно повелися, що всі знають, які тепер суди. А ті звірі, що з Дикого Пралісу, були налаштовані проти тебе, вони казали, що ти дістав по заслугах, що давно вже час покласти край твої неподобствам. Вони нахабніли просто на очах, ходили всюди й патякали, що цього разу тобі точно не відкрутитися! Що ти вже — чуєш, ніколи! — не повернешся сюди.

Жабс, не кажучи ні слова, знову кивнув.

— Та що з них візьмеш, із тієї дрібноти, — вів далі Ондатр. — Але Кріт із Борсуком не вірили жодному їхньому слову, вони були переконані, що ти повернешся назад, хай там що. Як саме ти повернешся, вони не знали, але однаково вірили, що це станеться!

Жабс знову завовтузився на стільці та навіть осміхнувся.

— Вони наводили приклади з історії, — розповідав Ондатр, — вони казали, що ніякий закон не страшний, якщо ти наполегливий, як Жабс, умієш увійти в довіру, як Жабс, і маєш товстого гаманця, як у Жабса. Вони навіть перебралися з речами до Жабс-холу і ночували в ньому, весь час провітрюючи і стежачи, щоб помістя було цілком готовим до повернення власника. Ні, вони не сподівалися нічого поганого, а все-таки важко довіряти тому, хто живе у Дикому Пралісі. А тепер я підхожу до найважчої та найболючішої частини розповіді. Однієї темної дощової ночі — а було тоді хоч в око стрель, і дув сильний вітрисько, і дощ періщив наче з відра, — так от, банда ласиць, озброєних до зубів, нечутно прокралася під’їзною алейкою до парадного входу. Одночасно ватага тхорів-головорізів зайшла від городу і заволоділа задвірком та конторою. А зграя горностаїв-нишпорок, які ні перед чим не спиняться, захопила оранжерею, більярдну та відчинила всі вікна, що виходять на галявину.

— Кріт і Борсук сиділи біля каміну в курилці, розповідали один одному всякі оказії і нічого не підозрювали, бо в таку ніч усе живе сидить удома. Аж тут ці кровожерливі бестії ввірвалися у двері й зусібіч накинулись на них. Наші друзі бились, як могли, та що б вони зробили проти такої зграї? Зброї ніякої, захопили зненацька, та ще й нападників сотні та сотні? Вони схопили Крота з Борсуком, відлупцювали їх палицями та викинули надвір, у мокру холоднечу, ще й кричали навздогін таке, що навіть згадувати прикро!

Тут нечулий Жабс захихотів, але потім спробував опанувати себе і став надзвичайно серйозним.

— Відтоді зайди з Дикого Пралісу так і живуть у Жабс-холі, — сказав Ондатр. — А як вони там поводяться! Півдня валяються у ліжку, снідають, коли заманеться, а в домі, мені казали, такий гармидер, що страшно й подумати! Жеруть твої припаси, п’ють твоє питво, кпинять із тебе, співають сороміцьких пісень про… ну, про тюрми, магістрати, про полісменів, про тебе… паскудні пісеньки, і гумору в тих співах — ні на гріш. І патякають перед прислугою, що житимуть там вічно.

— Що?! — скричав Жабс, зриваючись на ноги і хапаючись за кийка. — О, дайте мені це побачити!

— Нічого в тебе не вийде! — гукнув навздогін йому Ондатр. — Краще повернися й не лізь. Влипнеш у халепу, і нічого більше.

Та Жабс уже пішов, і втримати його було неможливо. Він рішуче крокував дорогою, закинувши палицю на плече, сердито сопів і бурмотів щось під ніс, поки не дістався до парадної брами. І тут з-за частоколу раптом виткнувся довгий жовтий тхір з рушницею.

— Стій! Хто йде? — гаркнув тхір.

— Пішов геть! — скипів Жабс. — Ти хто такий? Ану виходь негайно, бо зараз…

Тхір, нічого не кажучи, приклав до плеча рушницю, Жабс, від гріха подалі, кинувся на землю, і — бах! — куля просвистіла десь над вухом.

Спантеличений таким прийомом, Жабс зірвався на ноги і рвонув, як підпалений, по дорозі. Він біг і чув, як регоче за його спиною тхір, а потім до цього реготу додався чийсь тоненький, бридкий смішок.

Він повернувся до Ондатра чорний, як туча, і розповів усе, що сталося.

— А я тобі що казав? — мовив Ондатр. — Навіть не потикайся. Там повно вартових, і всі озброєні. Не поспішай, ще не час.

Та Жабс не був би Жабсом, якби здався так легко. Він вивів човна і поплив униз за течією, туди, де збігав до води його сад.

Коли показалося старе помістя, Жабс опустив весла і став уважно роздивлятися довкола. На перший погляд, усюди було тихо й мирно, ніде нікого не видно.

Він бачив весь фасад Жабс-холу, що пломенів у вечірній заграві, голубів, що парами сиділи на даху, дерева, що рядочком стояли попід рівненькою лінією покрівлі, дах, яскраві плями квітів, струмок, що біг від човнового навісу, невеличку дерев’яну кладку понад ним, і всюди було тихо, ніде ні душі.

Мабуть, спершу треба дістатися до човнового навісу, подумав Жабс. І він дуже обережно погріб до струмкового устя. Човен вже пропливав під кладкою, коли де — бах! — зверху впав великий камінь і наскрізь пробив дно в човні. Той відразу ж став наповнюватися водою та осідати, і Жабс опинився по коліно у воді. Він зиркнув вгору і побачив на мості двох горностаїв, які стояли, спершись на поруччя, і відверто веселилися, дивлячись на Жабса.

— Жабчику, наступний камінь полетить тобі в голову! — прокричали йому горностаї.

Обурений Жабс поплив до берега, а горностаї реготали й реготали, підтримуючи один одного, потім замовкали, а там знову сміялися, поки з ними не сталося подвійної істерики — себто по істериці на брата.

Зворотний шлях — а він був не з легких — Жабсові довелося проробити пішки, і знов рапортувати Ондатрові про невдалу спробу.

— Ну я що тобі казав? — не став церемонитись Ондатр. — А тепер подумай сам! Як ти повівся і що розумного зробив? Спаскудив мого улюбленого човна, так?! Зіпсував чудовий костюм, якого я тобі дав! Далебі, Жабсе, мені просто дивно, як при такій важкій вдачі тобі ще вдається з кимось дружити!

Жабс відразу ж визнав, що був неправий і поводився як дурень, усвідомив свої огріхи та став щиро вибачатися перед Ондатром і за потопленого човна, і за зіпсований костюм, а на кінець усе залагодив, сказавши з покірливістю (яка завжди обеззброювала критично налаштованих друзів і повертала Жабсу їхню прихильність):

— Ондатрику! Я бачу, що був упертим і свавільним. Повір мені, віднині я буду сама слухняність, я жодного кроку не ступлю, не спитавши вашої розумної поради та не дочекавшись повного схвалення!

— Якщо ти не брешеш, — промовив добросердий Ондатр, який уже відтанув, — тоді, з огляду на пізню годину, порада моя буде такою: сядь і повечеряй, вечеря буде на столі за хвилину, а ще запасися терпінням. Я просто переконаний, що ми нічого не зробимо, поки не побачимо Крота і Борсука: почуємо від них найсвіжіші новини, порадимося, послухаємо, що вони запропонують у цій важкій справі.

— Ну так, звичайно, Кріт і Борсук, — легкодумно бовкнув Жабс. — Як вони там, мої старі друзі? Я вже геть-чисто про них забув.

— І тобі ще вистачає нахабства питати, — докірливо мовив Ондатр. — Поки ти возився округою на дорогих автомобілях, пихато галопував на чистокровних скакунах і поглинав делікатеси, двоє твоїх вірних друзів чергували надворі в дощ і негоду, всі похмурі дні й холодні ночі, наглядаючи за твоїм будинком, обходячи твої володіння, стежачи за горностаями і ласицями, метикуючи, як би відбити в них твій маєток. Ні, Жабсе, ти не вартий таких щирих і вірних друзів, таки не вартий. Колись, може, зрозумієш справжню ціну їхньої дружби, але пізно буде!

— Знаю, знаю, я — невдячна тварюка, — гірко проридав Жабс. — Дозволь, я піду надвір і знайду їх, просто зараз, у холодну непроглядну ніч, я розділю з ними весь тягар, і спробую довести, що… Зачекай! Я чую брязкання посуду на таці! От нарешті й вечеря, ура! Давай, Ондатрику, давай!..

Ондатр добре пам’ятав, що Жабс довго перебував на тюремному утриманні, тож чи можна було на нього злоститися? Він теж із задоволенням пішов за стіл і гостинно, з притаманною йому галантністю, припросив гостя винагородити себе за всі останні негаразди.

Щойно вони повечеряли і повернулися до крісел, як хтось сильно постукав у двері.

Жабс занервував, але Ондатр кивнув йому по-змовницьки, підійшов до дверей, відчинив — і в нору ввалився містер Борсук.

Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, що Борсук кілька ночей не ночував удома і був позбавлений усіх домашніх принад і комфорту. Взуття його було заляпане багном, шерсть розкошлачена і стирчала на всі боки. Втім, Борсук і за кращих обставин не дуже переймався власного зовнішністю, такий уже він був. Він поважно підійшов до Жабса, потис йому лапку і сказав:

— З поверненням додому, Жабсе! Стій, та що ж я кажу? Додому, аякже! Додому повертаються не так. Бідний Жабс!

Сказавши це, він повернувся до Жабса спиною, сів за стіл, підсунув крісло ближче і взяв собі чималий кусень холодного пудингу.

Жабса не на жарт стривожила надмірна серйозність Борсука і таке дивне привітання з поверненням додому, але Ондатр заспокоїв його, прошепотівши:

— Не зважай, роби вигляд, ніби нічого не сталося. І поки що нічого йому не кажи. Натщесерце Борсук завжди не гуморі. Зачекай півгодини, і він буде зовсім іншим.

І вони стали тихенько чекати. Небавом знов застукали у двері, тихіше, ніж першого разу. Жабс пішов відчиняти — і повернувся з Кротом. Вигляд той мав жалюгідний, шубка його була немитою і вся в якомусь сіні, соломі.

— Ура! А от і старий Жабс! — закричав Кріт і весь аж засяяв. — Подумати тільки, ти повернувся! — і він узявся пританцьовувати навколо друга. — Ми не сподівалися побачити тебе так скоро! А, тобі, мабуть, удалося втекти, ти ж у нас кмітливий, винахідливий, вигадливий Жабс!

Ондатр занепокоєно смикнув його за лікоть, але було пізно: Жабс уже роздувався від пихи.

— Кмітливий? Та де там! — сказав він. — Якщо послухати моїх друзів, то розум у мене і не ночував. Я просто вирвався на волю з найстрашнішої в’язниці Англії, ось і все! Ну, ще захопив дорогою поїзд, утік на ньому, ось і все! Ну, ще перевдягнувся, щоб ніхто мене не впізнав, і всю округу тут водив за ніс, але що тут надзвичайного! Нічогісінько! Я просто тупий осел, та й квит! Кроте, я розповім тобі про свої пригоди, а ти вже сам вирішуй, хто я є і ким мене вважати.

— Ну-ну, — мовив Кріт, підсуваючись до стола з вечерею, — я поїм, а ти розказуй. Після сніданку навіть крихти в роті не мав! О-хо-хо! О-хо-хо!

Із цим він сів за стіл і став наминати холодну яловичину та мариновані огірки.

Жабс потоптався на килимку перед каміном, тоді запустив лапу до кишені штанів і витягнув повну жменю срібних монет.

— Поглянь! — скрикнув він, показуючи монети. — Не так уже й погано заробити таку купу грошей за кілька хвилин. І як, ти думаєш, я заробив їх? Торгівлею кіньми! Ось так-от!

— Цікаво, Жабсе, цікаво, — мовив Кріт, страшенно зацікавлений.

— Жабсе, зроби нам ласку, помовч! — попросив його Ондатр. — І не підбурюй його, Кроте, ти ж знаєш, що це за тип. Краще не зволікай і розкажи нам, як там справи та як зробити, щоб Жабс нарешті опинився вдома.

— Справи кепські, як і слід було сподіватися, — понуро мовив Кріт, — а що зробити… Не зійти мені з цього місця, якщо я це знаю! І я, і Борсук ходили, блудили коло маєтку і вдень, і вночі, і всюди одне й те ж. Куди не сунься, всюди патрулі, скрізь на тебе наставлені рушниці, вся вартова звірина напоготові, а коли вони нас помічають, то регочуть як дурні!.. Ось що найприкріше!

— Не з медом, що й казати, — зауважив Ондатр, глибоко замислившись. — Але, по-моєму, у мене починає вимальовуватися план того, що слід робити Жабсові. Ось що я скажу. Йому слід було б…

— Ні, нічого йому не слід! — перебив його Кріт із набитим ротом. — Нічого такого! Ти не розумієш! Як щось і треба робити, то…

— Ага, я вам робитиму! — закричав, нервуючись, Жабс. — Бракувало мені, щоб ще й ви мною командували! Мова йде про мій маєток, і я точно знаю, що треба робити. Я збираюся…

Тут вони заговорили всі троє, в кімнаті зчинився гармидер, який затих лише тоді, коли високий сухий голос вигукнув:

— Гей, ви, ану замовкли всі негайно! — і відразу всі втихли.

Кричав Борсук, що, дожувавши свого пирога, тепер розвернувся у кріслі і суворо дивився на них. Побачивши, що йому вдалося привернути їхню увагу і що від нього явно чекають якихось слів, Борсук знов обернувся до столу і потягнувся по сир. Цей красень-звір користувався настільки великою повагою, що поки він не скінчив трапези, поки не змахнув крихти з колін, ніхто навіть слова не зронив. Жабс сидів, як на голках, а Ондатр весь час намагався його вкоськати.

Покінчивши з вечерею, Борсук устав з-за столу, підійшов до каміну і про щось замислився. Аж ось нарешті він заговорив.

— Жабсе! — говорив Борсук. — Ти дошкульне, непосидюще непорозуміння! Тобі не соромно за себе? Що, по-твоєму, сказав би твій батько, з яким я стільки дружив, якби він був сьогодні тут і чув про всі твої “подвиги”?

Жабс, який сидів з ногами на дивані, впав ниць і затрусився від сліз каяття.

— Ну-ну! — пом’якшив тон Борсук. — Не побивайся так. Годі сліз. Забудьмо старі кривди, подумаймо краще, що робити зараз. Кріт цілком правий. Горностаї не сплять, вони там на кожному розі, а це найкраща сторожа у світі. Про атаку в лоб не може бути й мови, так їх нам нізащо не подужати.

— Це кінець, — ридав Жабс, зрошуючи слізьми диванні подушки. — Я заберуся звідси, запишуся в солдати і більше вже ніколи не побачу свого милого Жабс-холу!

— Жабсе, не розпускай нюні! — суворо сказав Борсук. — Твій маєток не конче брати штурмом, є й інші способи повернути його. Я ще не все сказав. А тепер відкрию тобі велику таємницю.

Жабс повільно підвівся і витер очі від сліз. Його страх як вабили різні таємниці, хоч він ніколи не міг тримати язика за зубами, а ще йому подобався неправедний трепет, який він переживав щоразу, видаючи кому-небудь секрет, а надто після урочистих обіцянок нікому його не розголошувати.

— Від річки до Жабс-холу веде підземний хід, — значущо мовив Борсук, — він проходить десь тут поряд і виходить у самій середині помісти.

— Борсуче, то все дурниці! — доволі легковажно мовив Жабс. — Ти наслухався тих побрехеньок, якими повен кожен шинок у тутешній окрузі. Я знаю Жабс-хол до останньої шпарини і всередині, і зовні, але нічого подібного там немає, запевняю тебе!

— Юний мій друже, — мовив Борсук суворіше, — твій батько, а він був гідним звіром, куди більш гідним від декого, — був моїм близьким другом, і він розповідав мені багато такого, що й не подумав би розповідати синові. Тож саме він розповів про цей підземний хід — ні, то не він його копав, це зробили за сотні літ до того, як він тут оселився, але твій батько облаштував його, почистив, бо думав, що той ще може на щось знадобитися, в разі якоїсь небезпеки чи крайньої необхідності. Він навіть показав мені цей хід і попросив: “Ніколи не показуй його Жабсові. Хлопець він непоганий, але надто легковажний і ненадійний, а ще язика не тримає за зубами. Як виникне якась загроза і знадобиться підземний хід, тоді повідаєш йому цю таємницю. Але не раніше!”

Ондатр із Кротом зиркнули на Жабса, побачити, як він сприйняв таку звістку. Той спершу нібито надувся, та дуже скоро відійшов, бо мав таки геть незлостиву вдачу.

— Ну-ну, — промовив він, — мабуть, я й справді трохи базікало. Такій знаменитості, як я… до мене ж ходять друзі… ми жартуємо, змагаємося в дотепності, оповідаємо кумедні історії… ну щось із язика та й злетить. У мене ж дар підтримувати бесіду. Мені навіть казали, що я міг би зробити у себе салон, не знаю, правда, що це. Ну та добре. Продовжуй, Борсуче. То як нам згодиться твій лаз?

— За останні дні мені вдалося з’ясувати дещо, — вів далі Борсук. — Я попросив Видру перевдягнутися на сажотруса, він набрав собі щіток та й пішов до заднього ґанку, питати, чи не знайдеться роботи для нього. Завтра ввечері там відбудеться бучна учта. У когось день народження — здається, у Старшого Ласиці, всі зберуться у бенкетній залі, будуть їсти, пити, веселитися, шуміти, а все інше їм буде до лампочки. Ні рушниць, ні табель, ні палиць — у них не буде ніякої зброї.

— Але ж сторожа нікуди не подінеться, — зауважив Ондатр.

— Не подінеться, — погодився Борсук, — і це нас повністю влаштовує. Ласиці цілком покладуться на надійну варту. Ось тут і згодиться наш підземний хід. Цей дуже корисний тунель виходить у комірку дворецького, яка межує з бенкетною залою!

— Ага! Та рипуча мостина в комірчині! — вигукнув Жабс. — Тепер я все розумію.

— Ми тихенько підійдемо до комірки дворецького!.. — приглушено скрикнув Кріт.

— …озброївшись пістолетами, шаблями та палицями, — скрикнув собі й Ондатр.

— …і нападемо на них, — сказав Борсук.

— …і будемо їх бити, бити, бити! — закричав Жабс, впадаючи в екстаз, і забігав по кімнаті, перестрибуючи через стільці.

— Що ж, чудово, — мовив Борсук, знову вертаючись до сухуватої манери говорити, — план дій ми погодили, причин для сварок і суперечок я не бачу. Так, уже пізня пора, гадаю, час іти до ліжка, всім і просто зараз. А готуватися до штурму почнемо завтра зранку.

Жабс, так само, як і інші, подався спати, розуміючи, що суперечки тепер ні до чого, хоч і відчував у собі приплив енергії і спати зовсім не хотів. Та позаду був довгий день, переповнений пригодами, а простирадла з ковдрами так вабили до себе, так затишно було між ними та під ними після купки голої соломи на кам’яній долівці камери, де вічно гуляли протяги. І тільки він зронив на подушку свою голову, як через кілька секунд уже щасливо хропів. Йому снилося багато снів. Снилися дороги, що тікали, щойно Жабс збирався ступити на них; канали, які гналися за ним і врешті наздоганяли; і баржа з випраною білизною, що запливла просто до бенкетної зали якраз тоді, коли Жабс давав званий обід; і підземний хід, у якому він був сам-один. Жабс ішов тунелем, а той крутився, звивався, трусився і навіть ставав цапки. А під кінець він опинився в Жабс-холі, цілий і тріумфуючий, оточений друзями, які голосно запевняли Жабса, що він дуже розумний.

Жабс проспав до пізнього ранку, а коли прокинувся й зійшов донизу, сніданок уже давно закінчився. Кріт вислизнув кудись, нікому й слова не сказавши. Борсук сидів у кріслі з газетою і анітрохи не переймався тим, що мало статися сьогодні ввечері. І тільки Ондатр заклопотано бігав по кімнаті з оберемками різної зброї та розкладав усе на підлозі чотирма купками і збуджено примовляв:

— Ось шабля для Ондатра, ось — для Крота, ось — для Жабса, а це — для Борсука! Ось пістолет для Ондатра, ось — для Крота, ось — для Жабса, а це — для Борсука!

І він носився та й носився, розмірено, ритмічно, і чотири купи зброї помалу зростали.

— Ондатре, де все чудово, — озвався невдовзі Борсук, позираючи на заклопотаного друга поверх газети. — Ти не подумай, що я хочу тебе образити, але хай ми тільки проскочимо повз тих горностаїв з їхніми паскудними рушничками, і тоді, можеш мені повірити, не знадобляться нам ніякі шаблі з пістолетами. Нас буде четверо, у всіх нас будуть палиці, тож дай нам тільки увірватися до бенкетної зали, і ми очистимо її від зайд за п’ять хвилин. Я б і сам їх усіх розігнав, але просто не хочу позбавляти вас задоволення.

— Завбачливість ніколи не завадить, — замислено мовив Ондатр, начищаючи ствол пістолета рукавом і зусібіч його оглядаючи.

Жабс, який уже закінчив снідати, схопив грубезного кийка і давай розмахувати ним на всі боки, побиваючи уявних звірів.

— Я їх повчу, як займати мій дім! — кричав він. — Я їх повчу! Повчу я їх!

— Не “повчу”, а “провчу”, — поправив його Ондатр. Він не чекав від друга такої безграмотності. — “Повчу” — так ніхто не каже.

— І чому ти постійно прискіпуєшся до Жабса? — помітно дратуючись, озвався Борсук. — Кажуть так чи не кажуть — кого це обходить?! Я сам так кажу, і якщо мене це влаштовує, то й тебе має влаштовувати!

— Я перепрошую, — але я подумав, що правильніше казати не “повчу”, а “провчу”.

— Я не розумію, що означає “провчати”, — відказав Борсук. — Я особисто маю намір повчити їх, що займати чужі оселі не можна! І ви у цьому мені допоможете!

— Ну добре, як собі знаєш, — здався Ондатр. — Він уже й сам заблукав у словесних хащах, а коли відійшов у куток, то звідти чулося його бурмотіння:

— Повчити їх, провчити їх, провчити їх, повчити їх!

Борсук, не дуже церемонячись, попросив Ондатра не займатись казна-чим.

Пройшло трохи часу, і до кімнати ввалився Кріт, очевидно задоволений собою.

— Як я розважився! — почав він з порога. — Як я дражнив тих горностаїв!..

— Кроте, сподіваюся, ти не ліз на рожен? — помітно занепокоївся Ондатр.

— По-моєму, ні, — щиро промовив Кріт. — Мені це спало на думку, коли я зайшов на кухню, подивитися, чи не вистиг Жабсів сніданок. Дивлюся, лежить дрантя пралі, в якому він приплівся вчора, воно висіло на гачку для рушників, біля каміна. Вдягаю плаття, натягую чепець, замотуюся в шаль та йду собі до Жабс-холу, нічого не боячись. Сторожа, звісно, була напоготові, рушниці в лапах, і тільки чути “Стій, хто йде?” та всяку іншу маячню. “Доброго ранку, панове, — кажу їм, так з повагою. — Чи не треба вам чогось попрати?” Вони глянули на мене, як на якусь комаху, і кажуть: “Тупцяй відсіля, прале! Яке може бути прання, коли ми на службі?” — “То, може, іншим разом?” — кажу їм. Ха-ха-ха! Ну чи не сміхота, Жабсе?

— Дурний і нерозважливий кротисько! — пробурчав Жабс. Насправді ж у ньому просто заграла заздрість до Крота, який додумався до такого. Якби він не проспав сьогодні вранці, якби він першим додумався до цього, всі лаври належали б йому, Жабсові.

— Дехто з горностаїв аж почервонів, — розповідав далі Кріт, — а сержант, начальник їхній, не став зі мною церемонитись, він по-простому сказав: “Тікай-но звідси, дорогенька, і то чимдуж! Не відволікай моїх людей і не змушуй розмовляти на посту”. — “Тікати? — кажу я. — О, якщо хтось скоро звідси й тікатиме, то точно не я!”

— Кроте, та як ти міг?! — з розчаруванням у голосі вигукнув Ондатр.

Борсук відклав газету вбік.

— А я дивлюся, вони вушка нашорошили, стоять, перезираються, — вів далі Кріт, — а сержант їм каже: “Ви її не слухайте, вона сама не розуміє, що верзе”. — “Що?! — кажу. — Я — не розумію? Гаразд, тоді слухайте, що я казатиму. Моя донька пере для Борсука, і те, що кажу, я дізналася від неї. Дуже скоро ви теж про це знатимете! Сьогодні серед ночі на Жабс-хол від броду нападе ціла сотня кровожерливих борсуків, озброєних рушницями. А шість повних човнів з ондатрами, озброєними пістолетами і шаблями, підіймуться по річці та десантуються в саду. А ще загін добірних жаб, отих, що швидше помруть, ніж відступлять, що не вагаючись вибирають славу та смерть, підуть на штурм саду і, палаючи жагою помсти, змітатимуть усе на своєму шляху. І от коли вони з вами поквитаються, прання від вас залишиться небагато. Якщо ви, звісно, не вшиєтеся звідси, поки ще маєте таку нагоду”. Я все це сказав і щодуху побіг, а коли вони мене вже не бачили, я зачаївся, полежав трохи, непомітно проповз по рівчаку назад та став з-поза живоплоту дивитися за ними. Вони ж заметушилися, забігали туди-сюди, стали падати одне на одного, всі пнулися командувати всіма, і ніхто нікого не слухав. А сержант тільки й робив, що посилав загони горностаїв у віддалені кутки маєтку, а потім посилав інших за ними, і я чув, як вони між собою говорили: “Ласиці є ласиці. Вони жирують у бенкетній залі, веселяться і святкують, співають і розважаються, а ми повинні нести варту в темряві та холоднечі, щоб нас порізали на шматочки кровожерливі борсуки!”

— Кроте, ти дурний осел! — закричав Жабс. — Припхався туди — і все зіпсував!

— Кроте, — сухо й спокійно озвався Борсук, — я готовий визнати, що в мізинці в тебе більше розуму, ніж у декого в усьому тлустому тілі. Ти зробив усе правильно, і, здається мені, у тебе велике майбутнє. Молодчага Кріт! Дуже розумно вчинив!

Жабс аж очманів від заздрощів, а надто через те, що він ніяк не міг збагнути, що ж такого розумного зробив Кріт. Та перш ніж він устиг розкрити рота і бовкнути чергову дурницю, виставивши себе на загальне посміховисько, пролунав дзвінок на обід.

Обід був простим, але ситним: бекон з бобами та макаронний пудинг. Коли всі встали з-за столу, Борсук сів у крісло й сказав:

— Отак! Усі знають, яка робота чекає на нас сьогодні ввечері, і поки ми доведемо її до завершення, буде вже пізня година, тож поки є можливість, я трохи подрімаю.

Сказавши це, він накрив обличчя хустиною і дуже скоро солодко похропував.

Непосидючий і працелюбний Ондатр відразу ж повернувся до приготувань і знову взявся походжати між чотирма купками зброї, примовляючи:

— Це пояс для Ондатра, це — для Крота, це — для Жабса, а це — для Борсука!

І так він бурмотів щоразу, коли в їхньому спорядженні з’являлося щось нове, і здавалося, цьому не буде кінця-краю. Тоді Кріт узяв Жабса під ручку, вивів його на свіже повітря, запхав у плетене крісло і змусив викласти усі свої пригоди від початку до кінця. Жабс охоче відгукнувся на цю пропозицію. Кріт був вдячним слухачем, а скептиків, які могли би піддати сумніву сказане Жабсом чи просто підняти його на сміх, поряд не було, і Жабс дав повну волю своїй фантазії. Насправді більшість із розказаного ним було з розряду того, “що могло б статися, якби я вчасно про це подумав, а не на десять хвилин пізніше”. Такі пригоди завжди кращі й мальовничіші, та, зрештою, чому б нам не ставитися до них так само, як і до тих, не вельми гарних, пригод, які стаються з нами насправді?

Розділ дванадцятий
Кінець одіссеї

Коли засутеніло, Ондатр, сама піднесеність і таємничість, знову зібрав усіх у вітальні, підвів кожного до його купки спорядження і заходився готувати друзів до вилазки. Він працював дуже серйозно та зосереджено, і справа ця потребувала чимало часу.

Спершу слід було перехопити кожного поясом, тоді всім за пояс треба було запхати мечі, а з іншого боку — для рівноваги — абордажні шаблі. Потім пристебнути по парі пістолетів та полісменському кийку, по кілька пар наручників, бинти та пластирі, баклагу та сумку з бутербродами. Борсук, спостерігаючи за його стараннями, добродушно посміювався та казав:

— Добре, Ондатрику! Тебе воно тішить, а мені не зашкодить. Мені по самі вуха вистачило б оцього кийка, щоб зробити те, що я маю зробити.

На що Ондатр тільки відказав:

— Даруй, Борсуче, але я не хочу, щоб ти потім картав мене й казав, що я про щось забув!

Коли всі були вже споряджені, Борсук узяв в одну лапу потайного ліхтаря, у другій міцно затиснув замашного кийка і мовив:

— А тепер ходімо за мною! Першим Кріт, бо я ним дуже задоволений, за ним Ондатр, а замикає Жабс. І дивися мені, Жабсе! Не патякай, як ти вмієш, бо миттю відішлю назад!

Жабс так боявся, щоб його не кинули самого, що, не сперечаючись, став туди, куди було сказано, і вони рушили.

Спершу Борсук вів їх над річкою, потім різко розвернувся біля якоїсь нори в березі, над самою водою, і зник у ній. Кріт з Ондатром безмовно пішли слідом, зникнувши під землею так само несподівано, як і Борсук.

Жабс не був би Жабсом, якби не послизнувся на рівному місці та не плюхнувся у воду, здійнявши купу бризок і перелякано заверещавши. Друзі швиденько витягли його з води, нашвидкуруч викрутили, витерли, заспокоїли й поставили на ноги.

Борсук не на жарт розсердився і сказав, що якщо Жабс знову почне клеїти дурня, його вже точно ніхто нікуди не візьме.

Нарешті всі зайшли до підземного ходу, і почалася справжня військова експедиція!

У підземеллі було холодно, темно, вогко, низько й вузько, і нещасний Жабс став тремтіти, чи то від страху перед невідомим, чи то просто від вогкості. Ліхтар моргав далеко попереду, і Жабс, не бачачи нічого, хоч-не-хоч, а почав відставати. Аж ось він почув, як застережливо кричить Ондатр:

— Жабчику, давай же! — і його охопив страх, що він останній, сам у темряві, тож він так “дав”, що з розгону врізався в Ондатра, Ондатр у Крота, а Кріт у Борсука, і все на мить перемішалося. Борсук подумав, що на них напали ззаду, і, не ризикуючи вимахувати в тісноті кийком або шаблею, схопив пістолет і ледь не всадив у Жабса кулю. Розібравшись, що сталося, він розсердився ще дужче і сказав:

— Це вже все! Тепер обридливе Жабисько нікуди з нами не піде!

Жабс розпустив нюні, Кріт із Ондатром урочисто пообіцяли, що він більше не буде, і коли врешті Борсука вдалося ублагати, експедиція рушила далі.

Цього разу колону замикав Ондатр, котрий міцно тримав Жабса за плече.

Отак вони чалапали навпомацки, прислухаючись до найменшого шелесту і тримаючи руки на пістолетах, поки не озвався Борсук:

— Вже мав би бути бенкетний зал.

І тільки він оце сказав, як усі почули приглушені звуки — гамір, гупання по підлозі та грюкання по столах. Шуміли над самою головою. До Жабса знову повернулися його страхи, Борсук же просто сказав:

— Ті ласиці щось виробляють!

Тунель побіг угору. Вони пройшли ще трохи, і шум залунав знову, цього разу вже дуже чітко, над самісінькими головами.

— Ура-а-а, ура-а-а, ура-а-а, ура-а-а! — кричали ласиці та тупотіли крихітними ніжками по долівці, дзенькали келихами, а їхні маленькі кулачки гримали по стільницях.

— Ото вже веселяться! — зауважив Борсук. — Ну ж бо, не баріться!

І вони поспішили тунелем і дійшли до його кінця, опинившись під люком, що виводив до комірки дворецького.

Шуміли в бенкетному залі так, що можна було не боятися, що хтось почує, і Борсук сказав:

— Всі разом узяли! — і вчотирьох вони підважили плечима кришку люка й відсунули її набік. Допомагаючи один одному, вони піднялися в комірку, і тепер тільки єдині двері комірчини відділяли їх від бенкетного залу, в якому, нічого не підозрюючи, гуляли вороги.

Тут, у комірці, гамір був просто оглушливим. Коли ж нарешті галас і гупання трохи вщухли, стало чутно, як хтось каже:

— Я скажу коротко (бурхливі оплески), але, перш ніж сісти (схвальні вигуки), хотів би сказати добре слово на адресу нашого милого господаря — містера Жабса. Хто з нас не знає Жабса (оглушливий регіт), доброго, скромного, правдивого Жабса (веселі вигуки)!

— Ану дайте, доберуся я до нього! — промимрив Жабс і аж зубами заскреготів.

— Візьми себе в руки! — мовив Борсук, ледве стримуючи його. — Так, усі готові?

— Дозвольте заспівати одну пісеньку, — продовжував той самий ласиця, — яку я склав про Жабса (тривалі оплески).

І Старший Ласиця — а то був саме він — заспівав пронизливим рипучим голосом:

Раз вийшов Жабс на моціон,
По вулиці гуляв…

Борсук розправив плечі, міцніше взявся за кийка двома лапами, обвів поглядом своїх товаришів — і закричав:

— Час настав! За мною! — і щосили розчинив двері.

О, що тут зчинилося!.. Виски, верески, крики! Нажахані ласиці пірнали під столи та в паніці стрибали через вікна! Тхорі кидались до каміна як дурні та застрягали у комині! Столи й стільці літали залом, розбивалось об долівку скло та порцеляна, і все змішалося в ту жахливу мить, коли четвірка Героїв як вихор увірвалася до зали!

Кремезний Борсук із тремтячими вусами розмахував величезним кийком так, що аж свистіло, Кріт, чорний і похмурий, і собі вимахував кийком та кричав бойовий клич, від якого мурашки бігли по шкірі: “Я-а-а — Кррріт! Я-а-а — Кррріт!” Озброєний до зубів Ондатр діяв рішуче й нещадно, а Жабс, геть-чисто втративши голову від обурення та посоромленої гордості, роздувся вдвоє та стрибав по долівці й вигукував свої кличі, від яких аж мороз продирав по шкірі:

— Ага, вийшов Жабс на моціон! — верещав він. — Я вам вийду! — і сунув просто на Старшого Ласицю.

Друзів було всього четверо, та ласиць охопила така паніка, що весь зал здавався повним страшних чудовиськ — сірих, бурих, чорних, жовтих, — які дико верещали й розмахували замашними кийками. Ласиці не витримали навали і, заверещавши з переляку, стали кидатись у вікна, в комин, усюди, аби заховатися від страшних кийків.

Невдовзі все скінчилося. Четвірка друзів вільно походжала по всьому залу, і щойно звідкись витикалася чиясь голова, як на неї відразу ж опускався кийок. За п’ять хвилин приміщення було очищене. Через розбиті вікна долітали далекі крики переляканих ласиць, які тікали геть полями. На долівці розпластався добрий десяток подоланих недругів, і Кріт клопотався коло них, надягаючи наручники. Борсук, відпочиваючи від ратних подвигів, сперся на палицю та втирав чоло.

— Кроте, — озвався він, — ти був просто неперевершений! Ану виглянь надвір і скажи, чим займаються сторожові тхори. Щось мені підказує, що тільки ти можеш зробити так, щоб ми не мали з ними сьогодні клопоту!

Кріт тут же шугонув через вікно у двір, а Борсук загадав Ондатрові та Жабсові поставити на ніжки перекинутий стіл, відшукати на підлозі ножі, виделки, тарілки і келихи та подивитися, чи не знайдеться там чого-небудь на вечерю.

— Я б не відмовився перекусити! — сказав він прямо, як завжди казав. — Жабсе, не барися, воруши своїми ластами! Ми повернули тобі твій маєток, а ти не хочеш запропонував нам навіть по бутербродику.

Жабса прикро вразила така прямолінійність, і це при тому, що Борсук не шкодував похвал на адресу Кротових рис та його бійцівських якостей! Що ж до Жабса, то він був у захваті від себе, а надто від того, як він накинувся на Старшого Ласицю, коли той, скуштувавши Жабсового кийка, полетів сторч головою через стіл. Та він занишпорив по залу на пару з Ондатром, і скоро їм вдалося знайти трохи желе з гуави на скляній таці, холодну курку, язик, майже не зачеплений, трохи всяких наїдків та цілу гору омарового салату. В комірці трапився повненький кошик із французькими рулетами, трохи сиру, масла й селери.

Звірі вже збиралися сідати за стіл, коли в вікно заліз Кріт. Він вдоволено хихотів і ніс цілий оберемок рушниць.

— Все! — доповів він. — Я так розумію, що тхорі й так були на нервах, і тільки в залі почали кричати, верещати й ревіти, як деякі з них відразу ж покидали рушниці і дременули світ за очі. Інші залишилися на варті, та коли по них понеслися ласиці, вони запідозрили зраду, вступили з ними в сутичку — а ті ж просто хотіли проскочити до виходу! — і так вони билися й качалися, поки не скотились майже всі до річки! Та хай там як, а їх уже нема, і рушниці їхні в мене. Ну, чим погано?

— Достойний, шляхетний звір! — мовив Борсук з повним ротом курки та всякої всячини. А зараз, Кроте, поки ти ще не присів до столу, чи не була б твоя ласка зробити ще одну послугу? І я перестану тебе турбувати відразу, як побачу, що на тебе можна покластися і ставити тебе у приклад іншим. Я міг би доручити це Ондатрові, та він поет, що з нього візьмеш? Так от, проведи отих хлопак на верхній поверх, нехай вони поприбирають у спальнях, наведуть там лад, щоб знову стало затишно і зручно. І простеж, аби вони попідмітали попід ліжками, поміняли простирадла і наволочки, та ще позагинали один кутик у постелі, ну, не мені тебе вчити. І візьми відерце теплої води, чисті рушники, нове мило та порознось все по кімнатах. Після цього, як матимеш бажання, можеш дати їм копняка і провести через задні двері: сподіваюся, нікого з них ми більше не побачимо. А потім прийдеш сюди і почастуєшся холодним язиком. Він тут просто смакота! Кроте, я дуже задоволений тобою!

Кріт, добра душа, взяв кийка, вишикував полонених шерегою, скомандував “кроком руш!” і повів на другий поверх. Невдовзі він повернувся і, всміхаючись, доповів, що всі кімнати готові й сяють, як нова копійка.

— Обійшлося без стусанів, — додав він. — Думаю, що на сьогодні вони отримали сповна, і коли я це сказав, ласиці цілковито зі мною погодилися і запевнили, що забудуть сюди дорогу. Вони каялися, вибачалися, та це ж, мовляв, не вони винні, а Старший Ласиця та тхорі, а як ще від них щось знадобиться, то варто буде тільки натякнути, як усе буде зроблено. Тож я дав їм по рулету, випустив через задній хід, і тільки п’яти їхні залопотіли!

Сказавши це, Кріт присунувся до столу та завзято взявся за холодний язик. Жабс, як справжній джентльмен, забув недавні ревнощі і сердечно промовив:

— Дякую тобі, добрий, милий Кротику, за всі твої сьогоднішні турботи, а надто за вранішню кмітливість!

Борсукові сподобалися Жабсові слова, і він сказав:

— Чуєш, що каже наш відважний Жабс?

Вони скінчили вечерю, страшенно задоволені тим, що сталося, і скоро пішли відпочити на чистих простирадлах. Ніщо вже лякало їх у родовій Жабсовій оселі, яку вони здобули завдяки винятковому героїзму, вдалій стратегії та доречному застосуванню кийків.

Наступного ранку Жабс, який, як завжди, проспав, спустився до сніданку запізно, і знайшов на столі трохи яєчної шкаралупи, кілька шматочків холодних та зачерствілих тостів, кавник, випорожнений на три чверті, та ще такі-сякі крихти.

Не сказати, що це додало йому настрою, це ж, як-не-як, був його дім. Через вікно їдальні він побачив Крота й Ондатра, які сиділи посеред газону у кріслах-гойдалках, і, мабуть, переповідали один одному якісь бувальщини, час від часу заливаючись реготом і дригаючи коротенькими лапками. Борсук сидів у кріслі та з серйозною міною читав газету, і коли Жабс зайшов до кімнати, просто підняв голову та мовчки кивнув.

Жабс не став нарікати, а сів за стіл і поснідав тим, що там ще залишалося, подумки сказавши собі, що цього він так просто не залишить. Коли він уже доїдав, Борсук відірвався від газети і сказав:

— Даруй мені, Жабсе але цього ранку на тебе чекає багато серйозної роботи. Бачиш, не варто зволікати з Бенкетом на честь перемоги. Від тебе всі його чекатимуть, та, зрештою, хіба тут так не заведено?

— О, так, так, — охоче погодився Жабс. — Треба ж якось віддячити. От тільки не розумію, чому тобі забаглося влаштувати бенкет уранці. Але ж ти знаєш, я живу не стільки задля власного задоволення, скільки для того, щоб вгадувати бажання моїх друзів, а потім, по можливості, втілювати їх у життя, чи не так, Борсуче, старий друже?!

— Не прикидайся дурнішим, ніж ти є насправді, — мовив Борсук, якому вже вривався терпець. — І не хихоти тут і не бризкай кавою, коли говориш. Що в тебе за манери?! Я от що хочу сказати: Бенкет, ясна річ, буде ввечері, але запрошення треба написати й розіслати просто зараз, і ти таки напишеш. Отже, сідай за цей стіл — бачиш пачку поштового паперу, на якому синім із золотом написано “Жабс-Хол”? — і пиши запрошення всім друзям. Якщо візьмешся просто зараз, до обіду закінчиш. Ну, звісно, і я не стоятиму осторонь. Я візьму на себе всі приготування до Бенкету.

— Що?! — перелякався Жабс. — Замкнути мене тут, щоб я писав оті кляті листи, і це такого чудового ранку, коли мені потрібно обійти володіння і все привести до ладу! Ніяких привітань — і квит!.. Ви ще побачите!.. Хоча, зачекайте хвилинку! Так, звичайно, дорогий Борсуче! Яка це насолода, яке це задоволення порівняно з усім іншим! Ти хочеш, щоб усе було зроблено? Буде зроблено! Ходи, Борсуче, берися за приготування до Бенкету, керуй, як тобі заманеться, а потім приєднуйся до наших юних друзів надворі, що сповна віддаються тихим радощам, забувши про мене, мої турботи та зусилля. Я жертвую цим ранком задля обов’язку і дружби!

Борсук підозріло покосився на Жабса, але не вловив жодного натяку на якусь каверзу.

Не відчувши нічого підозрілого, Борсук вийшов з кімнати й подався на кухню, і щойно двері за ним зачинились, як Жабс усівся за письмовий стіл.

Поки вони розмовляли, у голові його народився чудовий задум. Він напише ці запрошення і подбає, щоб там було написано про його провідну роль у сутичці і про те, як він, Жабс, одним ударом кийка вклав на землю Старшого Ласицю. Він не забуде натякнути на свої пригоди, і як же він подасть це сходження до славні А на десерт запропонує щось на зразок вечірньої розважальної програми, яка виглядатиме приблизно так:

СПІЧ

містер Жабс

Стислий виклад:

Наша тюремна система — Водні артерії Старої Англії — Що таке торгівля кіньми і як її провадити — Приватна власність: права та обов’язки — Повернення до землі — Типовий англійський землевласник.

ЗВЕРНЕННЯ

містер Жабс

ПІСНЯ

виконує Жабс

(музика і слова його ж)

ІНШІ ТВОРИ

виконуються упродовж вечора

Автор музики та слів містер Жабс

Сама думка йому дуже сподобалася, і Жабс, засукавши рукави, взявся до роботи, вже до обіду були готові всі листи, і тут йому доповіли, що в дверях стоїть мала й дуже замурзана ласиця та якось нерішуче питає, чи не можна якось прислужитися джентльменові.

Жабс поважно вийшов на поріг і побачив одного з учорашніх в’язнів, що аж палав від бажання чимось догодити. Він поплескав ласицю по голові, ткнув у лапку пачку запрошень і наказав швидко, просто зараз, не зволікаючи ні миті, рознести їх адресатам, а якщо надвечір ласиця повернеться сюди, то не виключено, що на нього чекатиме шилінг. І неборака, страшенно вдячний, відразу ж полетів виконувати Жабсове доручення.

Коли всі, збавивши ранок на річці, повернулися на обід, шумні та бадьорі, Кріт, якому було трохи соромно, скоса зиркнув на Жабса, боячись побачити його похмурим, пригніченим. Жабс же, натомість, був сама пиха та зухвалість, і Кріт запідозрив щось недобре. Ондатр із Борсуком багатозначно перезирнулися.

Тільки-но покінчили з трапезою, як Жабс, запустивши лапи в бездонні кишені штанів, наче ненароком зронив:

— А тепер, друзі мої, подбаємо про вас! Кажіть, хто чого хоче! — і він поважно рушив до саду, збираючись обміркувати кілька ідей для своїх майбутніх виступів, коли Ондатр схопив його за лапку.

Жабс уже відчував, що пахне смаленим, і, вдаючись до хитрощів, спробував утекти. Але коли Борсук міцно взяв його за другу лапу, він зрозумів, що гра програна. Ондатр і Борсук попід руки завели його до невеличкої курилки, яка виходила у вестибуль, зачинили двері та посадили його на стілець. Потім обидва стали перед Жабсом, а він похмуро й підозріло зиркнув на них.

— Послухай, Жабсе, що ми думаємо про бенкет, — заговорив Ондатр. — Мені дуже прикро, що доводиться таке казати. Але ми хочемо, щоб ти чітко зрозумів, раз і назавжди, що цього разу все обійдеться без пісеньок і без промов. І прошу взяти до уваги: ми не переконуємо тебе — просто кажемо, як воно буде.

Жабс зрозумів, що він у пастці. Друзі були готові до його витівки, вдарили першими, і сяйлива мрія розлетілася на друзки.

— То я не зможу проспівати їм одну-єдину пісню? — жалібно запитав Жабс.

— Ні. Ніяких пісень, — сказав як відрізав Ондатр, а серце його обливалося кров’ю, коли він бачив, як розчаровано затремтіла у Жабса нижня губа. — Жабсе, нічого доброго в цій задумці немає. Ти ж прекрасно розумієш, що всі твої пісні — це просто зазнайство, чванливість і марнославство, а всі твої промови — самовихваляння і… серйозні перебільшення і ще… і ще…

— І словоблудство, — додав Борсук, який не любив панькатися.

— Жабчику, повір, це задля твого ж добра, — вів далі Ондатр. — Ти ж розумієш, що рано або пізно мусиш перегорнути нову сторінку, і коли це робити, як не тепер, коли у твоєму житті такі доленосні зміни. І не думай, будь ласка, що тобі важче це вислухати, ніж мені сказати.

Жабс надовго задумався. Нарешті він підняв голову, і на обличчі були написані всі його переживання.

— Добре, ваша взяла, — промовив він надламаним голосом. — Авжеж, я просив не так уже й багато: подарувати мені ще тільки один вечір, щоб я відчув увагу ближніх, почув їхні шалені оплески, про які мрію весь час, і якось виявив мої кращі риси. Однак ви маєте рацію, а я неправий. Тож відтепер я буду зовсім іншим Жабсом. Друзі мої, вам більше ніколи не доведеться червоніти за мене. О, який жорстокий світ!

І, закривши носовичком обличчя, він почовгав з кімнати.

— Борсуче, — заговорив Ондатр, — я почуваюся якимось бузувіром. А ти?

— Знаю, знаю, — похмуро кивнув Борсук. — Але нікуди від цього не подінешся. Йому тут ще жити й жити, себе шанувати та здобувати повагу інших. Невже ти хочеш зробити його посміховиськом, щоб ласиці та горностаї мали з кого реготатися?

— Звичайно ж, ні, — заперечив Ондатр. — А якщо вже згадали горностаїв, то просто щастя, що ми надибали отого горностайчика, який розносив Жабсові запрошення. Мене насторожили ваші слова, тож я передивився кілька тих послань, і мені аж шерстка дибки встала. Я забрав усе, що було, і Кріт, добра душа, сидить тепер у синій спальні та заповнює прості листівки з запрошеннями, де й натяку нема на пишномовність.
* * *

Часу до бенкету залишилося зовсім небагато. Всі розійшлися, і Жабс сидів один у спальні, поринувши у меланхолію й задуму. Підперши лапою чоло, він довго та захоплено про щось думав.

Поступово обличчя його прояснялося, на обличчі з’явилася спокійна усмішка.

Минуло ще трохи часу, і він боязко і ніяково захихотів. Аж ось Жабс підвівся, замкнув двері, засмикнув фіранки на вікнах, зібрав усі стільці в кімнаті, поставив їх півколом, а сам, надувшись, сів перед ними, вклонився, двічі кахикнув і, давши волю почуттям, піднесеним голосом заспівав для захопленої публіки, яку він так чітко собі уявив.

Остання Жабсова хвалебна пісня!

Додому Жабс прийшов!
Що зчинилось у вітальнях,
як у залах загуло,
Що за верески у стайнях,
а в кошарах що було,
Як додому Жабс прийшов!

Як додому Жабс прийшов!
Що вже вікна вилітали,
що вже двері стук та грюк,
І трикляті горностаї
не минули наших рук,
Як додому Жабс прийшов!

Чути гуркіт барабана!
Сурми славу нам сурмлять,
струнко воїни стоять,
І гармати гримотять,
і машини торохтять:
Героєві — шана!

Ура! Ура! Ура!
А що вже натовп верещав,
шумів, гудів, буйнів, співав,
Він Жабса та його друзяк
на повну губу вихваляв,
О величі пора!

Він проспівав на повен голос, із великим пафосом та експресією, а доспівавши до кінця, заспівав ще раз.

Тоді він зітхнув — глибоко-глибоко, протяжно-протяжно.

Потім вмочив щітку в чашку з водою, прочесав волосся на проділ і сильно пригладив його, так щоб воно щільно прилягло з обох боків. Тоді відімкнув двері, тихенько спустився по сходах, щоб привітатися з гостями, які, він знав, уже зібралися в бенкетній залі.

Коли він зайшов до зали, всі звірі радісно закричали, обступили його тісним колом і стали вітати та хвалити його мужність, кмітливість, бійцівський хист. Та Жабс тільки легенько усміхався у відповідь і бурмотів: “Ну, що ви!” А щоб не видатись одноманітним, подекуди вставляв: “Це перебільшення!”

Видра, який стояв на прикамінному килимку і з точністю документаліста описував захопленому гуртику друзів, як би він все обставив, якби йому вдалося бути там, радо закричав і кинувся до Жабса, обняв його за плечі та вже хотів зробити з ним тріумфальне коло по залу, але Жабс, м’яко, але наполегливо, відмовився, потім ступив крок назад і смиренно сказав:

— Головнокомандувачем був Борсук. А основний тягар битви припав на Крота й Ондатра. А я був звичайним рядовим, і мій внесок у перемогу незначний, якщо є взагалі.

Гості не чекали такої відповіді, їх спантеличила раптова зміна у поведінці Жабса. А той, переходячи від гостя до гостя та сумирно відповідаючи на питання, відчував на собі погляди усіх присутніх.

Борсук був чудовим розпорядником, і бенкет удався на славу. Зусібіч лунали балачки, сміх і жарти, але Жабс, який, звісно ж, сидів на чільному місці, незадоволено кривився, дивлячись на все це і бурмотів дрібні приємності звірятам, що сиділи ліворуч і праворуч. Час від часу він зиркав на Крота й Ондатра, і коли б він на них не глянув, вони весь час сиділи, роззявивши роти, і це Жабса найбільше тішило.

Коли вечір пішов на спад, деякі молодші й спритніші звірята стали перешіптуватися, що вже не так весело, як бувало колись, у старі добрі часи. І тоді чулося гупання по столах та лунали крики: “Жабсе! Давай промову! Нехай Жабс щось скаже! Хочемо пісню! Нехай містер Жабс заспіває!”

Та Жабс лише легенько хитав головою, потім наче знехотя підіймав на знак протесту лапку, просив гостей пригощатися, вів світські розмови, цікавився здоров’ям їхніх родичів, які ще не досягли того віку, коли стають повноправними членами суспільства, і врешті всі переконалися, що вечеря триватиме точнісінько так, як їй належало тривати.

То був уже зовсім не той містер Жабс!

* * *

Коли всі буремні події залишилися позаду, четвірка друзів повернулася до спокійного життя, що його так недоречно перервав той конфлікт, і зажила в радості й достатку. Більше їм не дошкуляли ні змови, ні наскоки.

Жабс, порадившись із друзями, вибрав гарний золотий ланцюжок та медальйон із перлинами і надіслав його доньці наглядача, додавши листа, і навіть Борсук змушений був визнати, що вчинив він дуже шляхетно. Не менш належним чином було віддячено й машиністу за всі завдані клопоти та негаразди.

Не обійшлося й без настирного втручання Борсука, і саме завдяки йому, хай не без труднощів, знайшли жінку з баржі та чесно відшкодували їй збитки за шкапу, хоч Жабс і опирався, кричав, що він посланець Долі, яка скарала тлусту бабу, котра не могла побачити у джентльмені джентльмена. Грошей на це пішло небагато (місцеві торговці визнали циганову ціну доволі справедливою).

Іноді, довгими літніми вечорами, друзі збиралися разом і гуляли Диким Пралісом, притихлим і зовсім не страшним, і було дуже приємно, коли з ними чемно віталися лісові мешканці, коли горностаїхи виводили свою малечу з нірок і казали, тицяючи пальцем: “Погляньте, дітки! Оце йде містер Жабс! А поряд з ним — люб’язний Ондатр, вправний боєць! А це славний містер Кріт, про якого так багато розповідав тато!”

А коли діти ставали неслухняними і не піддавались ні на які вмовляння, матері, щоб їх угамувати, казали: “Якщо ви зараз не кинете вередувати й шуміти, до вас прийде страшний сірий Борсук і забере до себе”. Це було наклепом на Борсука, який, хоч і був не дуже компанійським, до дітей ставився приязно. Та треба визнати, на дітей такі погрози справляли враження…