Вітер у вербах

Кеннет Грем

Розділ перший
Річковий берег

Весь ранок Кріт пропрацював, немов заведений. Прийшла весна, і слід було причепурити свою хатку. Кріт трудився, не покладаючи лап — спершу орудував щітками й мітлами, потім у хід пішли ганчірки, а після цього, озброївшись відром вапна та віхтем, узявся за побілку.

Він білив, стоячи на драбині, потім злітав на приступку, тоді видирався на стілець, а тим часом пилюка набивалася в горло та запорошувала очі, шубка на спині вся побіліла від вапняних бризок, до того ж починали стомлено гудіти лапки і спина.

У повітрі пахло весною, вона витала над землею і пробиралась у підземелля. Весна просочилася в темну низеньку хатинку, задурманила Крота, напоїла своїми пахощами — і його охопило нестримне бажання от зараз, просто зараз облишити все та гайнути світ за очі, назустріч новому та незвіданому. Тож, мабуть, не варто дивуватися з того, що він ні сіло ні впало жбурнув вапняний віхтик на підлогу і вигукнув:

— Хай йому грець!

А потім ще:

— А щоб йому!

І ще:

— Та пропади воно пропадом, те прибирання!

І, забувши про все на світі, навіть пальто на ходу не накинувши, Кріт кулею вилетів із дому. Якась невидима сила нестримно вабила його надвір, і він подерся вгору вузьким крутим тунелем.

Кротам такі тунелі заміняють посипані гравієм під’їзні доріжки, якими користуються всі інші звірі, що живуть не так глибоко під землею, як наш Кріт, а трохи ближче і до сонця, і до неба.

Кріт щосили дряпався нагору. Він ліз, зривався, потім знову ліз і знову зривався, проте його невтомні лапки ні на мить не припиняли роботу, а сам він безперестанку бурмотів:

— Вище! Ще вище!..

І от нарешті — гульк! — його мордочка вистромилася над землею, над якою яскраво світило сонце, а сам Кріт навіть незчувся, як опинився на широкій галяві і давай викачуватися по зеленій траві.

— Яка краса! — кричав він сам до себе. — Це вам не стіни білити!

Сонце вмить нагріло кротову шубку, а вітерець легенько обдував його розпашіле чоло. Після тиші підземелля, в якому Кріт проводив більшу частину самотнього життя, йому аж вуха закладало від пташиних співів.

Заново відчувши радість життя, захват весни, в якій немає місця ніяким прибиранням, Кріт радісно підстрибнув на всіх чотирьох лапах, тоді задріботів навпростець через галявину і вперся у живопліт, що ріс із протилежного краю.

— Стій! — закричав від нірки якийсь підстаркуватий кролик. — Ти ходиш по чужій доріжці, з тебе шість пенсів за користування!.. — На що кріт — ні, ви тільки подумайте, що за нечемне й пихате створіння! — навіть поглядом його не удостоїв, а пішов собі далі попід живоплотом, глузуючи з інших кроликів, що витикалися зі своїх нірок, поспішаючи побачити, що це там за гамір.

— Цибулевий соус! Цибулевий соус! — дошкульно дражнився Кріт та йшов собі далі, не чекаючи, поки хтось із них спроможеться відповісти щось настільки ж ущипливе.

А кролики, так і не встигаючи дати гідну відповідь Кротові, тільки сердилися та бурчали один на одного:

— Розвісив вуха! Не міг йому сказати?..

— А ти чого не сказав?..

— Міг би йому й нагадати…

Поки кролики сперечалися між собою, бешкетник віддалявся на безпечну відстань, так нічого від них і не почувши.

Кріт ішов і очам своїм не вірив — така краса була довкола. Він діловито проминав галявини, бігцем обминав нескінченні живоплоти, продирався крізь чагарники, і куди б не поткнувся, всюди будували гнізда заклопотані птахи, набухали квіткові пуп’янки та розпускалося листя, і всюди панувала радісна весняна метушня.

Сумління, яке мало би суворо сказати: “Ану марш білити!”, чомусь мовчало, і Кріт просто насолоджувався своїм байдикуванням та радісно спостерігав, як усі чимось клопочуться і метушаться. Чи не в цьому й полягає принадність усякого байдикування, що ти можеш просто сісти і нічим не клопотатися, усвідомлюючи свою перевагу над тими, хто має трудитися в поті чола?

Щойно Кріт устиг подумати, що більшої радості на світі годі й бажати, коли (навіть незчувшись, як це сталося) опинився на березі широкої річки. Він ще ніколи у житті не стояв так близько до річки — отієї величезної істоти з лискучим та гнучким тілом, що стрімко линула вперед, грайливо накочувалася на все, що зустрічалось на її шляху, та зі сміхом бігла далі, шукаючи нових предметів для розваг, гралася з ними, тоді відпускала, та щойно ті звільнялися від водяного полону, як вона знову накидалася на них, а потім знову відпускала.

Усе текло й мінилося, світилося та іскрилося, яскріло, шелестіло й плюскотіло, гулькало та булькотіло. Якийсь час Кріт стояв, як зачарований, як громом уражений, а там і собі пішов слідом за течією, і йшов за нею так, як іде за дорослим дитина, заворожено прислухаючись до захопливої казки. Кріт ішов, допоки не стомився, а коли він присів відпочити, річка й далі говорила та говорила. Вона оповідала йому найкращі у світі казки, які несла з глибин суходолу до моря, що жадібно вбирало все нове й цікаве.

Отже, Кріт присів на траву, блукаючи очима поверх річки, і увагу його привернула нірка, що чорніла на протилежному березі просто над водною поверхнею. У голові відразу зароїлися думки про те, що з цієї нірки могла б вийти непогана оселя для якогось звірятка зі скромними звичками та здатного належно оцінити всі принади затишного помешкання на березі: вода під самим носом, ніякої тобі метушні, ніякої тобі пилюки.

Поки він отак сидів і мріяв, у нірці заяскріла якась крихітна блискітка, потім вона зникла, тоді знову заяскріла, неначе крихітна зірочка. Проте зіркою це бути не могло — місце надто негодяще, — а світлячки не такі дрібні, та й блиску від них менше. Кріт пильно вдивлявся в цю блискітку, і невдовзі помітив, як вона йому підморгує. Мало-помалу навколо блискітки стала вимальовуватися невеличка мордочка, що обрамляла її, наче рама картину.

Брунатна мордочка, ще й з вусиками.

Серйозна кругленька мордочка, а на мордочці — миготливе око. От воно й привернуло увагу Крота.

Невеличкі охайні вушка, густе шовковисте хутро.

Та це ж Ондатр!

Не рухаючись, Кріт і Ондатр пильно придивлялися один до одного.

— Доброго дня, Кроте! — першим порушив тишу Ондатр.

— Привіт, Ондатре! — відповів Кріт.

— Будь ласка, перепливай до мене, — попросив Крота Ондатр.

— О, це не так легко зробити, як сказати, — відказав Кріт. Ні до річки, ні до берегів він ще як слід не звик, і це його починало дратувати.

Тим часом Ондатр, нічого не кажучи, нагнувся, відв’язав якийсь шнурок, потягнув його до себе і ступив на невеличкого човна, якого Кріт помітив тільки зараз. Усередині човен був пофарбований синьою фарбою, а зовні — білою, і вміщав він двох пасажирів — ні більше, ні менше. Цей човен відразу ж припав Кротові до душі, дарма що той ще не міг розуміти всіх його переваг.

Ондатр був вправним веслярем — і скоро його човен пристав до Кротового берега. Кріт обережно ступив йому назустріч, а Ондатр простягнув лапку і сказав:

— Тримайся! Не гайся, ходи! — І не встиг Кріт і оком зморгнути, як уже сидів на кормі справжнісінького човна, з чого дуже дивувався і чим дуже пишався.

— Ну й день сьогодні! — прохопилося в нього, коли Ондатр відштовхнувся від берега і знов узявся за весла. — Адже я ще ніколи в житті не сидів у човні.

— Та ти що! — здивувався Ондатр і аж рота роззявив від такої несподіванки. — Ти ніколи… ніколи не… отакої… Чим же ти тоді займався?

— Слухай-но, а плавання на човні — це дуже добре? — нерішуче запитав Кріт. Не те щоб він сумнівався, просто хотілося почути це від когось. Вода лагідно погойдувала човен, і Кріт, відкинувшись назад, блукав очима по м’яких подушках, веслах, купинах та інших дивовижах, яких тут було видимо-невидимо.

— Добре?! Та щоб ти знав, що як щось на світі й вартує доброго слова, то це плавба, — пишномовно заявив Ондатр, погойдуючись у такт із веслами. — Повір мені, юний друже, ніщо на світі — абсолютно ніщо! — і наполовину не зрівняється з човнами чи плавбою. Займатися човнами, — замріяно продовжував Ондатр, — ходити за… коло… човнів. Просто клопотатися…

— Ондатре, стережись! — раптом закричав Кріт.

Але було вже надто пізно, і човен з розгону врізався у берег. Ондатр — весляр і веселий мрійник — зблиснувши п’ятами в повітрі, беркицьнувся навзнак на дно човна.

— …за човнами… коло човнів, — наче нічого й не трапилося, продовжував Ондатр, підіймаючись і задоволено посміюючись. — А в човні чи коло човна — то вже не має значення. Принада тут не в цьому, а в тому, що все інше відступає на другий план. І кому яке діло, пливеш ти кудись чи не пливеш нікуди, прибуваєш на місце призначення, чи опиняєшся десь, куди, може, і взагалі не збирався, однак ти весь у клопотах, хоча при цьому не обов’язково щось робиш. І навіть коли щось доводиш до кінця, в тебе ще залишається купа незавершених справ, і хочеш — займайся ними, а не хочеш — не займайся. Послухай-но, що я тобі скажу! Якщо в тебе зараз нема нічого нагального, давай візьмемо човна та гайнемо вниз по річці?

Кріт відчув таку втіху, що аж пальцями заворушив, а потім потягнувся, вдихнув цю втіху на повні груди і блаженно приліг на м’які подушки.

— І що ж це за день такий сьогодні! — вигукнув він. — Пливімо хоч зараз!

— Добре, тоді зачекай хвилинку, — попросив Ондатр. Сказавши це, він запхав фалінь у кільце на приплаві, чкурнув до себе в нірку, а коли невдовзі вийшов назад, у лапках його був важкий бокастий кошик для пікніка.

— Постав його в ногах, — попросив він Крота, передав йому кошика, тоді відв’язав фалінь і знову всівся за весла.

— А що в тому кошику? — поцікавився Кріт, палаючи від цікавості.

— У кошику? — перепитав Ондатр і став перераховувати: — Курка, язик, шинка, біфштекс, салат із маринованих корнішонів, рулети по-французьки, кресові сандвічі, тушковане м’ясо, імбирне пиво, лимонад, содова…

— О, стоп, стоп, — закричав Кріт у захваті. — І цього вистачить!

— Ти справді так вважаєш? — серйозним тоном запитав Ондатр. — А як на мене, зовсім небагато, я завжди беру стільки їжі на всякі такі короткі вилазки, і мені завжди дорікають, що я скнара, яких світ не бачив, бо вічно беру всього замало!

Та Кріт уже не слухав товариша. Він із головою поринув у нове життя, яке розгорталося перед ним: його п’янили блиски брижів, нові запахи, звуки та сонячне сяйво. Кріт вів лапкою по воді, залишаючи на ній слід, і весь час йому здавалося, що це тільки сон. Ондатр, добрий, милий друг Ондатр, чітко орудував веслами і не діймав Крота розмовами.

— Друже мій, у тебе дуже гарний костюмчик, — озвався Ондатр, коли вони були в дорозі десь із півгодини. — Колись я теж куплю собі чорний смокінг із оксамиту, хай тільки гроші заведуться.

— Даруй мені, — сказав Кріт, із зусиллям сідаючи прямо. — Ти, мабуть, думаєш, який я неотеса. Але для мене все це справді така дивовижа. Отже, це — річка!

— Річка, з великої літери, — поправив його Ондатр.

— І ти живеш біля самісінької Річки? О, як чудесно!

— І біля неї, і з нею, і на ній, і в ній, — відповів Ондатр. — Вона мені сестра і брат, тітка і подруга, їжа та питво, ну й, звісно ж, і купель. Вона — мій світ, а іншого мені й не треба. Якщо чогось немає в річці, це означає, що його не треба взагалі, якщо вона чогось не знає, то й знаття те ні до чого. О, скільки часу ми провели разом! Взимку чи влітку, навесні чи восени, вона завжди знайде, чим здивувати. Коли річка у лютому виходить із берегів — і мої підвали й комори переповнені питвом, якого я, завваж, у неї не просив; коли повз вікно моєї найкращої спальні тече бура вода; або коли вона повертається до берегів і залишає після себе плями бруду, що пахнуть кексом із родзинками, а канал забивається очеретом і водоростями, і я можу ходити майже посуху по всьому дну в пошуках чогось їстівного та різних штукенцій, що їх усякі роззяви кидають у воду з човнів!..

— І тобі тут ніколи не нудно? — насмілився запитати Кріт. — Весь час тільки ти і річка, навіть словом нема з ким перекинутись.

— Нема з ким? Та, зрештою, що з тебе взяти, — промовив терплячий Ондатр. — Еге ж, ти тут новенький і не можеш всього розуміти. Якщо хочеш знати, тут ще ніколи не було так тісно, як тепер. Чимало мешканців просто тікають звідси світ за очі. О, колись було не так, зовсім не так. Видри, зимородки, пірникози, куріпки — шумно, гамірно від зорі до зорі, всі чогось від тебе хочуть, так ніби більше нема чим зайнятися!

— А що знаходиться он там? — запитав Кріт і махнув лапкою в бік похмурого узлісся, що обступало заливні прирічкові луки.

— Там? А, так там же Дикий Праліс, — форкнув Ондатр. — Ми, прибережні мешканці, рідко буваємо там.

— А ті… ну, ті, що там живуть — хто вони? — запитав Кріт, помітно нервуючи.

— Та як тобі сказати, — мовив Ондатр. — Всякого добра там вистачає… Білки — ті ще нічогенькі. Кролі ще нормальні, не всі, правда, бо серед кролів усякі трапляються. Ну й Борсук, само собою. Він живе в самісіньких хащах, інших місць не визнає, хоч би йому за це й приплачували. Добрий старий Борсук! Ніхто йому не докучає. Та й не треба йому докучати, — додав Ондатр багатозначно.

— Гм, а хто б міг йому докучати? — поцікавився Кріт.

— Хто, питаєш?.. Та є тут такі, — промовив Ондатр, і голос його якось дивно затремтів. — Скажімо, ласиці… горностаї… лисиці… інші звірі. От вони можуть… я їхнього брата знаю… ну, загалом, ми завжди вітаємося, і все таке… але подеколи, як їм розум забирає (правду кажу, не брешу) — от тоді… одне слово, дуже ненадійна публіка, і нічого ти тут з ними не вдієш.

Кріт чудово знався на всіх тонкощах лісового етикету і пам’ятав, що не годиться заводити розмову про труднощі, які можуть чекати когось попереду, і навіть натякати на них, тож вирішив змінити тему.

— Добре, а що ще далі, за Диким Пралісом? — поцікавився він. — Отам, де все вже сизе й розмите, чи то пагорби, чи що. А може, то дим над містами або купчасті хмари?

— За Диким Пралісом починається Широкий Світ, — пояснив Ондатр. — Та нас він мало обходить — і тебе, і мене. Я там ніколи не бував і в гості туди не збираюся. І ти туди носа не потикатимеш, коли в тебе голова на плечах. Як хочеш знати мою думку, робити нам з тобою там нема чого. Ага, от і наша гребля, нарешті, тут ми й пообідаємо.

Вони звернули з головного річища і впливли до загати, яка скидалась на озерце, зусібіч оточене землею. До води збігали пологі зелені бережки, з-під колихкої води мокро блищало буре коріння дерев, а трохи віддалік височіла срібляста стіна греблі та пінився водоспад. Вода спадала на лопаті млинового колеса, безупинно його обертаючи, і весь цей гамір, неясний та приглушений, лише подеколи порушуваний чиїмись бадьорими голосками, — навіював дивне відчуття спокою. Краса була така, що Кріт тільки склав лапки у захваті та вигукнув:

— Отакої-отакої!.. Отакої!.. Отакої!..

Ондатр підігнав човен до берега, прив’язав його, тоді допоміг зійти на берег Кротові, який ще не дуже впевнено почувався на воді, та витяг кошика. Кріт запитав, чи можна йому, Кротові, самому розпакувати кошик? Ондатр не мав нічого проти.

Він ліг на травичку та розтягнувся на повен зріст. І поки Ондатр відпочивав, Кріт, завмираючи від трепету, дістав із кошика скатертину, розстелив її, а тоді став один по одному видобувати загадкові пакунки, розгортати їх та розкладати наїдки на скатертині. І щоразу, розгортаючи новий пакунок, він вигукував:

— Оце так!.. Оце так!..

Коли приготування було закінчено, Ондатр сказав:

— Ну що, мій друже, берімося до страви!

Крота не треба було просити двічі, бо весняне прибирання своєї хатинки він почав ні світ ні зоря, власне, як і годиться починати, а почавши його, так захопився роботою, що жодного разу навіть не присів, аби чогось перехопити. І взагалі, цей день був настільки насиченим усілякими справами та подіями, що Кротові вже здавалося, що від того ранку його відділяє кілька діб.

— Ну й що ти там побачив? — поцікавився Ондатр трохи пізніше, коли відчуття голоду трохи вщухло і Кріт нарешті відірвав погляд від скатертини та подивився на річку.

— Я бачу, — відповів Кріт, — доріжку з бульбашок, які вихоплюються просто з-під води. Нічого кумеднішого досі не бачив.

— Бульбашки? Ого! — вигукнув Ондатр і радісно цмокнув, наче з кимось вітаючись.

Над водою коло берега з’явилася спершу широка та блискуча морда Видри, а за нею вигулькнув і сам Видра. Вийшовши на берег, він обтрусився від води.

— Ах ви скнарюки такі-сякі! — вигукнув Видра, прямуючи відразу до скатертини. — Ондатре, і ти нічого мені не сказав?!

— Та, знаєш, ми й самі не думали, що попливемо, — виправдовувався Ондатр. — До речі, познайомся. Мій друг — містер Кріт.

— Дуже приємно, — кивнув Видра Кротові, й вони відразу сподобалися один одному.

— Всюди така тіснява, такий гамір! — продовжував говорити Видра. — Так ніби весь світ узяв та й прийшов сьогодні на річку. Дай, думаю, запливу до загати, може, хоч тут хоч трохи побуду сам-один, і от, друзі мої, знаходжу вас!.. Та сподіваюся, ви зрозуміли, що я не мав на увазі нічого такого, правда?

За спинами почувся шелест. Він долинав від живоплоту, на якому ще було повно неопалого торішнього листя. Нарешті з кущів показалися смугаста голова та дужі плечі.

— Агов, Борсуче, ходи-но сюди, старий! — гукнув Ондатр.

Борсук ступив кілька кроків уперед і рохнув:

— Гм! Товариство!

І тут же розвернувшись, кудись пропав.

— Таким він був, такий він є, і ти хоч кілля на голові йому теши! — з розчаруванням у голосі мовив Ондатр. — Нетовариський — просто жах! Сьогодні ми його вже точно не побачимо. — І він обернувся до Видри. — Так кого ти бачив на річці?

— Бачив Жабса, — промовив Видра. — На новісінькій гоночній байдарці, у новенькому пальто, як нова копійка!..

Тут він підморгнув Ондатрові, й обидва розсміялися.

— Колись Жабсові подобались вітрильники, — став пояснювати Ондатр. — Потім він до них охолов і захопився плоскодонкою, відштовхувався жердиною від дна й так плавав. Ні про що інше й чути не хотів, зате на плоскодонці міг проплавати від зорі до зорі, і навіть не один день. Але й це захоплення минуло. А торік йому забаглося плавучого дому — і ми всі мали ходити в гості до плавучої хати й удавати, що в захваті від неї. Був навіть момент, коли Жабс зібрався решту свого життя провести у плавучому домі. І за що б він не взявся, у нього все отак: не встигне ще набриднути одне захоплення, як натомість з’являється друге.

— А загалом він дуже непоганий, — озвався замислено Видра. — Ось тільки легковажний, а надто у човні!

З галявини, на якій вони сиділи, проглядався невеличкий острівець, а за ним виблискувала річка. І раптом коло того острова з’явилася гоночна байдарка, в якій сидів кремезний, міцно збитий весляр. Він щосили налягав на весла, здіймаючи фонтани бризок, і човен від його зусиль вихитувався, наче навіжений.

Ондатр схопився на ноги і щось йому гукнув, проте Жабс — а це був саме він, — ні на мить не полишаючи весла, тільки покрутив головою.

— Якщо він і далі так розгойдуватиме човна, то за хвилину буде у воді, — зауважив Ондатр, сідаючи назад.

— Я не я буду, якщо він зараз не скупнеться, — хихотнув Видра. — Я тобі ще не розповідав про випадок із Жабсом і шлюзовим наглядачем? Ось як це було…

Над річкою, не знати звідки взявшись, крутилася муха-веснянка. Вона літала, ніби очманіла, та, мабуть, тішилася, що життя тільки починається і все ще попереду. Аж ось вода під нею завирувала, потім щось хлюпнуло — і мухи як не було.

Кріт обернувся до Видри, але й той як у воду канув. У вухах і досі лунав його голос, але місце було порожнє. Кріт роззирнувся довкіл, до самісінького небокраю, але ніщо не вказувало на присутність Видри.

А на річковій поверхні знову з’явився бульбашковий слід.

Ондатр став мугикати якусь пісеньку, а Кріт тим часом пригадав, що за правилами лісового етикету не слід коментувати зникнення знайомих або друзів, незалежно від того, коли воно сталося, були на те якісь причини чи ніяких причин не було.

— Так-так, — озвався нарешті Ондатр. — Мабуть, час збиратися назад. І хто б це взявся спакувати кошика? — Помітно було, що він не має бажання це робити.

— Я, я, можна, я спакую? — загорівся Кріт.

Чи міг Ондатр відмовити своєму другові?

І тут з’ясувалося, що спаковувати кошик — не така приємна справа, як його розкладати. Втім, нічого дивного в цьому нема. Проте Кріт сьогодні був у такому доброму гуморі, що отримував насолоду геть від усього.

Щойно він спакував кошика та прив’язав його, як помітив на траві, просто під носом у себе, забуту тарілку. Тільки Кріт уклав її на місце і знову прив’язав кошика, як Ондатр показав йому виделку, яка валялася на видноті. А насамкінець — ні, ви подумайте тільки! — Кріт виявив гірчичницю, на якій він, виявляється, весь цей час сидів і навіть не помітив. Та врешті все було спаковано до кошика, і слід сказати, що Крота це майже не рознервувало.

Пообіднє сонце котилося до землі, а замріяний Ондатр неквапно гріб веслами, прямуючи додому, і, майже не звертаючи уваги на Крота, бубонів собі під ніс якісь віршики. Сам Кріт, переповнений як обідом, так і почуттям гордості, вже почувався в човні, як удома (принаймні, так йому здавалося), і весь час занепокоєно совгався на місці. Нарешті він сказав:

— Слухай, Ондатрику, будь такий ласкавий, дай мені повеслувати!

Та Ондатр тільки похитав головою й усміхнувся.

— Ще не час, юний друже, — сказав він, — спочатку тобі не завадило б узяти кілька уроків. Гребти не така проста справа, як може здатися.

Хвилину-дві Кріт сидів і мовчав. Але невдовзі його стала переповнювати заздрість до Ондатра, який гріб сильно, невимушено, а тут ще й самолюбство стало нашіптувати, що він міг би гребти не гірше.

І от, не витримавши, Кріт так різко зірвався на ноги і схопився за весла, що Ондатр, який замріяно дивився поверх води й далі читав сам собі якісь вірші — одним словом, витав поза хмарами, — не встиг нічого зрозуміти, як знову гепнувся навзнак, задриґавши в повітрі лапками. Кріт же, не гаючись, бухнувся на його місце і самовпевнено схопився за весла.

— Стій, безголовий! — закричав Ондатр, лежачи на дні човна. — Ти ж нічого не вмієш! Ми перекинемося!

Кріт широко змахнув веслами та різко потягнув їх на себе. Весла легенько черкнули по воді, ноги його майнули в повітрі, і він беркицьнувся на розпластаного на дні човна Ондатра. Переполошившись не на жарт, він ухопився за борт, і наступної миті…

Пролунав плюскіт, човен перекинувся, і Кріт безпорадно заборсався у воді.

О, якою холодною була вода, а якою мокрою — просто страх! А як вона співала у вухах, коли Кріт каменем пішов на дно — все нижче, нижче й нижче… І яким яскравим та ласкавим видалося сонце, коли він, відпльовуючись та здіймаючи фонтани бризок, вигулькнув на поверхню!

Та вода знову потягнула його назад, до себе, і Крота огорнув чорний відчай! Аж ось він відчув, як чиясь лапа щосили вхопила його за загривок. Авжеж, це був Ондатр, і він просто не міг не сміятися з Крота. Кріт відчував, як труситься від сміху Ондатрова лапка, як ходять ходором Ондатрові кігті, як тремтить від цього сміху його, Крота, загривок…

Ондатр похапав весла, одне підсунув Кротові під одну лапку, друге — під другу, а сам, тримаючись на воді, став підпихати безпорадну тваринку до берега. Опинившись там, Кріт безформною жалюгідною грудкою всівся на пляжі.

Ондатр обтер Крота, і коли той став трохи сухішим, сказав:

— Оті все, старий! А тепер підіймайся і бігай туди-сюди по буксирній стежці, поки не зігрієшся і не обсохнеш весь. А я тим часом витягну кошика.

Кріт — понурий, мокрий, осоромлений — став тупцяти вперед-назад, намагаючись трохи обсохнути, а Ондатр знову пірнув у воду, перевернув та підігнав до берега човна, прив’язав, тоді повиловлював та позносив на берег усе, що плавало в воді, а насамкінець дістав із-під води пікнікового кошика та разом із ним видерся на берег.

Нарешті з рятувальними роботами було покінчено, тепер можна було плисти далі, і Кріт, чорний, як туча, зайняв своє місце на кормі. Човен поплив, і Кріт, мало не заплакавши від напливу почуттів, промовив:

— Ондатрику, любий мій друже! Якби ти знав, як мені соромно за свою нерозважливість і невдячність. Мені аж серце кров’ю обливається, коли подумаю, що міг утопити такого чудесного кошика. Світ не бачив таких телепнів, як я, тепер я це чудово розумію. Може, цього разу ти мені пробачиш, не картатимеш, і щоб усе було як раніше?

— Та вгамуйся, вгамуйся! — незлобливо промовив Ондатр. — Ондатрою зватися — води не боятися! Я й так більшу частину свого часу проводжу в воді, а не на землі. Годі про це говорити, краще послухай, що я тобі скажу! Як дивишся на те, щоб податися до мене і трохи погостювати? Оселя моя проста, невигадлива, їй далеко до Жабсових хоромів, але ти й такого дому ще не бачив, а я вже постараюся, щоб ти там почувався як удома. Я навчу тебе веслувати, плавати, мине трохи часу, і ти почуватимешся на воді не гірше за нашого брата.

Кріт до глибини душі був вражений Ондатровою делікатністю, йому аж голос відняло від хвилювання, і він тільки мовчки змахував затиллям долоні набігаючі сльози. Тактовний Ондатр відвернувся і став вивчати щось на протилежному боці, а Кріт через якийсь час узяв себе в руки і навіть зміг відповісти щось ущипливе парочці куріпок-реготушок, що кпили собі з його замурзаного вигляду.

Коли вони прийшли до Ондатрового дому, господар розпалив у вітальні камін, присунув до вогню крісло та всадив у нього Крота, не забувши при цьому подбати про сухий одяг та пантофлі для гостя, а потім до самісінької вечері розважав його оповідками про всілякі річкові пригоди. Кріт, який усе своє життя провів на суші, із завмиранням серця слухав його розповіді.

Ондатр розповідав йому про греблі та несподівані повені, про стрибку щуку та про пароплави, які жбурлялися твердими пляшками — принаймні, не було сумнівів у тому, що пляшки падали в річку саме з пароплавів, а отже, пляшками жбурлялися саме вони; про гордовитих чапель, які не стануть розмовляти з першим-ліпшим; і про пригоди у каналах, і про нічну риболовлю у товаристві Видри, і про експедицію з Борсуком на дальнє поле. А потім була вечеря, і друзі чудово підкріпилися. Минуло ще трохи часу, і гостинному господареві довелося відвести свого гостя, що вже клював носом, на другий поверх, де містилася його найкраща спальня. У невимовному блаженстві і спокої Кріт зронив голову на подушку, а за вікном лагідно хлюпала його нова подруга — Річка.

Цього дня Кріт сповна пізнав усі принади вільного життя, і це був тільки перший день; а скільки ще таких днів чекало на нього попереду. Літо набирало сили, і дні ставали довшими та цікавішими. Кріт навчився плавати та веслувати і залюбки пірнав у річкову глибінь. А ще він любив прислухатися часом до очеретинок, і нерідко йому вдавалося розчути, що нашіптує вітер між стеблинками.

Розділ другий
Широкий шлях

— Ондатрику, — попросив Кріт одного погожого літнього ранку, — будь такий ласкавий, зроби мені одну послугу.

Ондатр саме сидів на річковому березі та наспівував пісеньку. Він щойно склав оті куплети і, з головою поринувши у віршування, не помічав ні Крота, ні взагалі нічого довкола себе. Сюди він прийшов ні світ ні зоря і досі купався в річці разом зі знайомими качками.

Коли якась качка (на те ж вона й качка) раптом пірнала під воду, Ондатр і собі пірнав за нею та лоскотав їй шию у тому місці, де у звірів підборіддя, і лоскотав доти, доки качка кулею не вилітала з води, сердячись, обтрушуючись, обдаючи Ондатра бризками та не знаходячи слів, щоб передати, що відчуваєш, тримаючи голову під водою. Зрештою, качкам вдалося спровадити Ондатра на берег робити свої справи та не заважати їм, качкам, займатися своїми. Нарешті він дав їм спокій, примостився на березі під сонечком і став складати пісеньку про качок. То були качині співомовки:

У загаті в очереті
У ранкову пору
Шумно плавають качки
Хвостиками вгору.

Качка, селезень, кача
Жовті лапки мають,
Жовті дзьобики весь час
У глибінь пірнають!

Стрімко носиться плотва,
Де зелена ряска,
Добре мається качва,
Не життя, а казка.

Що кому, а нам — вода,
Від ранку до ночі —
Дзьоб під воду, хвіст стирчма —
Плаваймо досхочу!

Хай оспівують стрижі
Неба синь простору —
Ми ж і далі пливемо
Хвостиками вгору!

— Якщо відверто, Ондатрику, мені твоя пісня не дуже подобається, — чесно зізнався Кріт. Сам він не був ані поетом, ані шанувальником поезії, зате завжди казав те, що думав.

— Знаєш, качки від неї теж не в захваті, — анітрохи не засмутившись, мовив Ондатр. — Вони мені кажуть: “Чому б тобі не дати іншим займатися тим, чим їм хочеться займатися, тоді, коли вони цього хочуть, і так, як вони вважають за потрібне, а не сидіти на березі витріщивши очі та плескати язиком різні віршики та всякі дурнички? Це просто якась нісенітниця!” Ось так говорили качки.

— Воно, звісно, так, — кивнув Кріт.

— А от і не так! — обурився Ондатр.

— Ну добре, добре, хай не так, — примирливо сказав Кріт. — Взагалі-то, я хотів би попросити тебе про дещо. Коли ти попливеш до містера Жабса, можна, я попливу з тобою? Я вже стільки про нього чув, що аж не терпиться з ним познайомитися.

— Візьму, візьму, — запевнив Крота незлобливий Ондатр і рвучко підхопився на ноги. З віршуванням на сьогодні було покінчено. — Витягай-но човна, просто зараз пливемо до нього. До Жабса можна навідатися коли завгодно. Вранці, ввечері — він завжди радий гостям. Він тішиться, коли до нього хтось приходить, і сумує, коли гостей доводиться проводжати!

— О, Жабс, напевне, дуже приємний, — висловив припущення Кріт, залазячи до човна і беручись за весла. Ондатр вмостився на кормі.

— О, що приємний, то приємний, один такий на всю околицю, — погодився Ондатр. — Простий у спілкуванні, щирий, добрий. Не геній, звичайно, але ж не можуть геть усі бути геніями. Наш Жабчик любить похвалитися та прибрехати, та якщо вже до кінця бути чесним, то й плюсів у нього — хоч відбавляй.

Звірята проминули річковий закрут, і перед ними постав чудовий, шляхетний старовинний будинок з рожевої цегли та доглянуті газони, що збігали до самої річки.

— Оце і є Жабс-хол, — пояснив Ондатр, — а якщо поплисти он тією затокою, ліворуч, де табличка “Приватна власність. Не причалювати”, то потрапиш до його навісу для човнів. Там ми залишимо нашого човна. Праворуч — приплави. А там, куди ти зараз дивишся, — старовинний, дуже давній бенкетний зал. Жабс далеко не бідний звір, а його оселя не має рівних на всю околицю. От тільки в його присутності ми ніколи цього не кажемо.

Човен беззвучно ковзав затокою, і коли він опинився у затінку неосяжного човнового навісу, Кріт опустив весла. Під цим навісом було повно чудових човнів, вони звисали з поперечин, стояли на стапелях, і жоден із них не був на плаву. Місце дихало пусткою та занедбаністю.

Ондатр роззирнувся.

— Зрозуміло, — сказав він. — Веслуванням Жабс уже перехворів. Воно йому набридло, і то назавжди. — Цікаво, чим він зараз подивує? Ходімо до нього, разом про все й дізнаємося.

Кріт з Ондатром зійшли на берег і пішли веселими заквітчаними луками. Вони шукали Жабса — і невдовзі знайшли його у плетеному садовому кріслі. Жабс відпочивав, замріяно усміхаючись, а на ногах у нього була розстелена велика карта.

— Ура! — закричав він, побачивши прибульців, і схопився на ноги. — Оце так гості! — Він радісно поручкався з Ондатром, потім із Кротом, навіть не чекаючи, поки їх познайомлять. — Як це люб’язно з вашого боку! — примовляв він, пританцьовуючи навколо несподіваних гостей. — Я саме збирався послати по тебе човна, Ондатрику, і хай би ти тільки не приплив до мене, зіславшись на якісь справи!.. Мені так не вистачає твого товариства… гм… вашого товариства. Ну добре, а чим же я пригощу вас? Ходімо в дім, перекусимо. Ви навіть не уявляєте, як вчасно припливли!

— Жабсе, а можна, ми просто посидимо? — промовив Ондатр, падаючи в одне з вільних крісел. Кріт сів у сусіднє і відразу ж узявся вихваляти “пречудову оселю” Жабса.

— На всю річку тільки одна така, — на всю губу вихвалявся Жабс. — Та що на річку — на всю округу! — додав він, не втримавшись.

Ондатр легенько штовхнув Крота. Жабс це помітив і густо зашарівся. Якусь мить усі ніяково мовчали, а потім він від душі розреготався.

— Нічого страшного, Ондатрику, — промовив Жабс. — Ти ж знаєш, я не проживу, не прихвалившись. Та зрештою, не такий уже й поганий у мене будинок, правда? І не кажи мені, що це не так. А тепер послухайте, що я вам скажу. Ви прекрасно знаєте, як я ціную ваше товариство. Тож до кого мені звертатися, як не до вас? Я серйозно кажу!..

— Ага, зараз ти знову почнеш говорити про греблю, — заговорив Ондатр, удаючи, що ні про що не здогадується. — Що ж, хоч ти й смітиш грошима наліво й направо, ти багато можеш собі дозволити. Отже, запасися терпінням, прислухайся до моїх порад, і тоді…

— Ой лишенько! Яка гребля! — обірвав Ондатра Жабс, і в голосі його була зневага до недавнього захоплення. — Це все дурня, забавка нікчемна. З греблею ми вже давно не друзі. То просто спосіб убивати час. Знаєте, друзі, мені аж серце кров’ю обливається, що ви, прекрасно розуміючи всю нікчемність отієї справи, марнуєте на неї свої сили. Та з мене годі, я вже знайшов собі гідну справу, і не пошкодую на неї решти свого життя. Нічим я більше не займатимуся, крім цього, і єдине, за чим жалкую, то це за змарнованими, назавжди втраченими роками, які так бездумно розтринькав на дрібнички. Ходімо зі мною, і ти, Ондатрику любий, і ти, мій милий друже, якщо хочеш, звичайно, — це тут поряд, при паркані, — і я покажу вам, що в мене є.

І Жабс повів їх до паркана. Поки вони йшли, з Ондатрової мордочки не сходив вираз крайньої недовіри. Аж ось біля каретного сараю їхнім поглядам відкрився новенький, блискучий канарково-жовтий фургон із зеленими обідками та червоними колесами.

— Ось! — вигукнув Жабс, широко розставляючи ноги і поважно надимаючись. — Ви тільки погляньте на цей фургон. Ось де справжнє життя! Битий шлях, курява під колесами, куди не глянь, усюди луки, пасовища, живоплоти, пагорби! Села, містечка, великі міста! Сьогодні ти зупиняєшся тут, а завтра зриваєшся з місця і подорожуєш далі! Дорога, подорож, азарт, вир емоцій! Перед тобою розстеляється цілий світ, і небокрай щоразу відсувається назад! Ні, ви тільки подумайте: оце — найкращий фургон серед усіх, і не бути мені Жабсом, якщо світ знав щось гарніше. Зайдіть усередину, погляньте, як він облаштований. Якщо вам цікаво, то все я навигадував!

Кріт, палаючи цікавістю, як зачарований, піднявся за Жабсом по сходах і зайшов у фургон. Ондатр же, натомість, тільки форкнув, глибше запхав руки до кишень та й залишився там, де стояв.

Усередині фургон був маленьким, але дуже зручним. Невеличкі спальні полички, невеличкий стіл, що відкидався до стіни, кухонна плитка, шафки, книжкові полиці, клітка з пташкою, горщики, каструлі, глечики та чайники всіх розмірів і форм.

— Повне спорядження! — піднесено промовив Жабс і розчинив одну із шафок. — Поглянь-но: — бісквіти, консервовані омари, сардини — все, чого душа забажає. Тут у нас содова, тут — тютюн, письмовий папір, бекон, джем, карти і доміно, — перераховував він, спускаючись назад по сходах. — Коли ми сьогодні рушимо в дорогу, ви пересвідчитеся самі, що я про все подбав.

— Перепрошую, — озвався Ондатр, жуючи соломинку, — мені почулося, чи ти таки сказав “ми сьогодні рушимо”?

— Послухай, Ондатре, — стрепенувся Жабс, — ми не перший день з тобою дружимо, тому облиш цю манірність і перестань бурчати. Ти сам прекрасно розумієш, що ви просто зобов’язані поїхати зі мною. Ану як мені знадобиться ваша допомога! Ні, вважатимемо це питання вирішеним, і навіть не думайте сперечатися, я цього терпіти не можу. Чи, може, ти збираєшся все життя нидіти на цій нікчемній, затхлій, старезній річці, проживотіти в норі понад берегом і не знати інших радощів, крім плавання в човні? Я ж хочу показати вам, який широкий світ! Хлопче, я хочу, щоб ти був справжнім звіром!

— Дай мені спокій! — огризнувся Ондатр. — Я нікуди не поїду, і на цьому квит. Не бачу нічого поганого в тому, аби провести все життя на своїй старій добрій річці, жити у своїй нірці та плавати в човні, як і раніше. Кріт теж залишиться зі мною та робитиме те саме, що і я. Правда, Кроте?

— Правда, — промовив вірний Кріт. — Куди ти, Ондатрику, туди і я, тож якщо ти кажеш, що буде так і так, то буде так і так. А все одно, ти знаєш, мені здається, це могло би бути досить… досить цікаво, — додав він жалісно.

Бідолашний Кріт! Життя, наповнене пригодами, виявилося таким новим для нього, таким спокусливим, що годі було встояти проти такої пропозиції! Та й хіба він винен у тому, що з першого погляду закохався у канарковий фургон та все його начиння!?

Ондатр зрозумів, які почуття борються у Кротовій душі, і йому стало не по собі. Він терпіти не міг розчаровувати інших, а Кріт йому подобався, й Ондатр був готовий заради нього на все.

Жабс дивився на друзів і чекав.

— Ходімо в дім, перехопимо чогось на обід, — дипломатично запропонував він, — заразом усе й обговоримо. Не варто поспішати з висновками. Зрештою, як собі схочете. Хлопці, я ж хочу вам подарувати задоволення. “Живи для інших!” — ось моє життєве кредо.

Під час обіду — який, як і все у Жабс-холі, був просто неперевершеним, — Жабс розперезався геть-чисто. Не рахуючись ні з Ондатром, ні з його думкою, він безсоромно вигравав на незайманих Кротових почуттях, мов на арфі. Жабс постав перед ним в усій своїй красі: непостійний, а на додачу ще й страшенний фантазер.

Він наобіцяв Кротові золоті гори, розмалював йому всі принади мандрівного життя та дорожніх околиць такими сяйливими барвами, що Кріт сидів і тільки совгався від нетерплячки. Слово за словом, і невдовзі вони вже утрьох говорили про поїздку як про щось само собою зрозуміле і вирішене.

І хоч Ондатр залишився при своїй думці, його великодушна вдача взяла гору над особистими міркуваннями. Хіба ж він міг розчарувати відмовою друзів, які, забувши про все на світі, вже передчували захоплюючу подорож та повним ходом складали її план, на кілька тижнів наперед розписуючи, хто чим займатиметься в той чи інший день.

Жабс не приховував задоволення, і коли приготування були закінчені, повів своїх друзів до загороди та попросив спіймати стару сіру шкапу, яка там паслася. Подорож обіцяла бути клопітною, і коняці судилося виконувати в ній найтяжчу роботу, і в захваті від цього вона, природно, не була. Втім, Жабса це нітрохи не бентежило. Шкапині симпатії були на боці загороди, а не дороги, тож нашим друзям довелося добряче попотіти, поки коняку було спіймано.

Жабс тим часом докладав у шафки необхідне причандалля та чіпляв під низ фургона торби з наїдками, сітки з цибулею, тюки сіна та різні кошички. Шкапу нарешті зловили й запрягли, фургон рушив з місця, і тут усі нараз заговорили — хто ідучи біля фургона, хто сидячи верхи на дишлі — кому як більше до вподоби.

Стояв золотий полуденок. Тішив серце густий запах пилу під ногами, з рясних садів обабіч дороги на всі лади бадьоро щебетали птахи, і проминаючи їх, мандрівники віталися чи навіть зупинялися, щоб похвалитися своїм гарним фургоном. А кролі, які сиділи біля своїх нірок попід живоплотом, сплескували лапками та тільки кричали: “Ого-го! Ого-го! Ого-го!”

Вже пізно ввечері, коли від дому відділяло багато миль, натомлені, але щасливі подорожні піднялися на віддалений вигін у безлюдній місцині. Шкапу розпрягли та пустили пастися, а самі всілися на травичці під фургоном.

Поки їли нехитру вечерю, Жабс, не закриваючи рота, просторікував про свої плани на майбутнє, а тим часом над землею все яскравіше і сильніше розгорялися зірки. От і золотистий місяць до них приєднався, нишком вигулькнувши, наче з-під землі, і став уважно прислухатися до їхньої бесіди. Кінець кінцем усі полягали на своїх поличках у фургоні, і Жабс, випроставши ноги, сонно промовив:

— Що ж, друзі мої, добраніч! Ось як повинен жити справжній джентльмен! А ви торочите мені про свою річку!

— Про річку я нічого не говорю, — відповів урівноважений Ондатр. — І ти, Жабсе, знаєш це не гірше за мене. Але я думаю про неї, — пристрасно додав він, понижуючи голос. — Так, я думаю про неї, думаю постійно!

Кріт витяг із-під ковдри лапу, намацав у пітьмі Ондатрову лапку і міцно її потиснув.

— Ондатрику, я не робитиму нічого такого, що тобі не до вподоби, — прошепотів він. — А може, давай дременемо звідси завтра? Встанемо вдосвіта та й повернемося до нашої милої старої нірки над рікою?

— Ні, ні, вже будьмо до кінця, — прошепотів у відповідь Ондатр. — Дуже дякую тобі за пропозицію, але я не зможу залишити Жабса посеред поїздки. Покинь його самого — і він неодмінно встрягне у якусь халепу. Що ж до мандрівки, то кінець її не за горами. Всі його примхи минають дуже скоро. А тепер добраніч!

Ондатр навіть уявити собі не міг, наскільки правий він був.

Стільки часу, проведеного на свіжому повітрі, всі тривоги та хвилювання минулого дня зробили свою справу: вранці Жабс хропів без задніх ніг, і, скільки його не термосили, так і не прокинувся. Нічого не вдієш, і Кріт з Ондатром зайнялися справами самі: Ондатр запрягав шкапу, розпалював вогнище, чистив чашки й миски, що залишилися після вечері, та готував сніданок, а Кріт тим часом збігав до найближчого села, яке було не так уже й близько, і приніс молоко, яйця та іншу всячину, яку забув прихопити “завбачливий” Жабс.

Коли ж усе найважче було позаду і двоє друзів, добряче натрудившись, сіли перепочити, на арену вийшов Жабс, виспаний та веселий, і почав просторікувати про те, як приємно, як безклопітно вони живуть тепер утрьох, а головне — що їх не обходять усякі турботи та нелегка праця — неодмінні супутники домашнього господарства.

День минув просто чудово: мандрівники блукали порослими травою видолинками, луками, які збігали додолу, й отаборилися, як і вчора, на вигоні. Цього разу Кріт із Ондатром уже пильно стежили за тим, аби Жабс не огинався від роботи, і результат не забарився: коли вранці наступного дня вони рушали далі, від його захоплення мандрівним життям та невибагливим побутом не лишилось і сліду. Натомлений, він намагався вилізти на свою поличку, але був стягнутий із неї силоміць.

Дорога, як і раніше, пролягала через невеличкі луки, а коли повертало на полудень, вони вийшли на великий шлях — найперший великий шлях у їхньому житті. І там звірят спіткала прикра несподіванка. Ніхто не сподівався, що все станеться так швидко, і, як показали подальші події, ця пригода не тільки поклала край поїздці, а й дуже вплинула на долю Жабса.

Отже, наші подорожні безтурботно йшли битим шляхом. Кріт чимчикував біля шкапи та розмовляв із нею. Колись вона наскаржилась йому, що ніхто з нею словом не обмовиться та не має діла до того, що вона думає. А Жабс і Ондатр ступали позаду фургона та про щось говорили. Точніше, говорив Жабс, а Ондатр час від часу вставляв: “Еге, саме так” або “Ну й що ти йому сказав?”, а сам при цьому думав зовсім про інше.

Раптом за їхніми спинами щось підозріло загуло — ледь чутно, наче десь на віддалі дзижчала бджола. Мандрівники обернулися на звук — і побачили вдалині хмарку куряви, а всередині цієї хмарки щось темніло та рухалося, воно неслося на звірів, наче навіжене. “Біп-біп!” — долинуло з куряви, і звук цей скидався на тривожний крик тварини. Не помітивши нічого страшного, всі звірі повернулися до своїх розмов, а вже наступної миті (принаймні, всім здалося, що наступної) ця ідилічна сцена змінилася до невпізнання.

Накривши подорожніх хвилею курного повітря, ревнувши так, що з переляку всі поплигали до найближчого рівчака, невідоме чудовисько порівнялося з ними! Від мідноголосого “біп-біп” заклало вуха, перед очима промайнуло блискуче скло й салон із вишуканого сап’яну, водій, що міцно стискав кермо, і на якусь долю секунди автомобіль — величезний, неосяжний, неймовірний — затулив собою землю й небо, здійнявши хмару куряви, що засліпила подорожніх та поховала їх під собою. А наступної миті він знову перетворився на крихітну цятку вдалині та дзижчав, як бджола.

Пристаркувату сіру шкапу, яка всю дорогу ледве ноги переставляла та не переставала думати про тихе стійло, неначе підмінили. Вона безперестанку намагалася звестися дибки та все задкувала й задкувала, і, як не старався Кріт приборкати коняку, як не намагався пробудити в ній бодай трохи глузду, одуріла від страху шкапина таки закотила фургон у рівчак край дороги. На якусь мить він застиг, немов вагаючись, падати йому чи не падати, тоді пролунав страшенний тріск — і канарковий фургон, їхня гордість і втіха, завалившись на бік, загуркотів у канаву, відразу ж перетворившись на купу перетрощеного мотлоху.

Розгніваний Ондатр місця собі не знаходив, так переповнювали його емоції.

— Мерзотники! — кричав він і трусив кулаками. — Потолоч! Розбійники! Ви… ви… ви просто свині придорожні! Ви нам за все заплатите!.. Я покажу вам, що таке закон! Всіх по судах затягаю!..

Куди й поділася його нудьга за домом! Місце засмученого звіряти заступив завзятий шкіпер канаркового судна, посадженого на мілину в результаті облудних маневрів супротивника, і зараз цей шкіпер силкувався пригадати найдобірнішу та найдошкульнішу лайку, якої він не шкодував колись на адресу капітанів парових катерів, що пропливали надто близько до берега та наганяли хвилю аж на килимок у вітальні.

Жабс сидів у куряві посеред дороги, розкинувши ноги, і заціпенілим поглядом проводжав автомобіль, що зникав удалині. Дихання його було частим, на обличчі застиг вираз невимовного блаженства, і час від часу він тихенько бурмотів: “Біп-біп!”

Кріт не залишав спроб заспокоїти стару шкапу, і це йому, врешті, вдалося. Після цього він пішов оглянути фургон, який валявся в рівчаку, завалившись на бік. То було жалюгідне видовище. Панелі й шиби перетрощені, осі безнадійно перекривлені, одного колеса не було зовсім, усюди під ногами валялися банки з консервами, а пташка в клітці не співала — вона ридала і просилася на волю.

Тут надійшов Ондатр, але й удвох вони нічого не зробили б із фургоном.

— Жабсе, ходи-но сюди! — закричали Кріт з Ондатром. — Може, ти нам трохи допоміг би?

Жабс — ні пари з вуст, як бебехнувся серед дороги, так там і сидів, не рухаючись. Занепокоєні друзі кинулися до нього. Жабс сидів, мов сновида, прикипівши поглядом до шлейфу куряви, яка стелилася за винуватцем їхньої аварії, та час від часу зачаровано повторював: “Біп-біп!”

Ондатр потрусив його за плече.

— Жабсе, ти нам допоможеш? — запитав він наполегливо.

— Прекрасне, чарівне видовище! — бурмотів Жабс, який далі сидів нерухомо. — Поезія в русі! Тепер я точно знаю, що таке справжня їзда! Єдино правильна! Сьогодні ти тут, а завтра там, де без машини був би тільки через тиждень! О, яка благодать! Птахом проминати села, пролітати повз міста й містечка та бачити, як постійно міняється перед тобою горизонт! Біп-біп! Ура!

— Жабсе, не будь віслюком! — закричав Кріт, втрачаючи терпець.

— Ні, подумайте тільки: я нічогісінько не знав! — відсутнім монотонним голосом говорив Жабс. — Скільки років прожив я намарно й навіть гадки не мав про щось подібне! Ну все, тепер я це прекрасно розумію, чудово розумію! Я бачу райдужні шляхи, які лежать переді мною! Я мчатиму щодуху по дорозі, а за мною здійматимуться хмари пилу! Я розкидатиму по рівчаках усі фургони, які траплятимуться мені на шляху! Оті бридкенькі, недолугі фургони канаркового кольору!

— І що накажеш з ним робити? — запитав Кріт.

— А нічого з ним не робити, — відрубав Ондатр. — Роби не роби — це нічого не дасть. Я цього фрукта не перший день знаю. Зараз він одержимий. У Жабса з’явилася нова манія, з ним завжди так буває, а це — тільки початок. Якийсь час він буде сам не свій, літатиме поза хмарами і не помічатиме нічого іншого. Земних проблем тепер для нього просто не існує. Та не бійся ти за Жабса, ходімо краще поглянемо, чи можна щось зробити із фургоном.

Ретельний огляд фургона показав: навіть якби вони витягли його з рівчака, про те, щоб далі їхати на ньому, не могло бути й мови. Обидві осі були просто в жахливому стані, а колесо, яке злетіло, взагалі розпалося на частини.

Ондатр закинув кінську упряж шкапі на спину, зав’язав її, тоді однією рукою взяв коняку за повідець, а в другій поніс клітку, в якій несамовито верещала пташка.

— Ходімо! — похмуро гукнув він Крота. — До найближчого міста миль п’ять або й шість, світ неблизький. Чим раніше дістанемось, тим краще.

— А Жабс? — занепокоївся Кріт, коли вони вже рушили в дорогу. — Не кидати ж його самого тут напризволяще, та ще й у такому стані! Мало що може з ним трапитися. Ану як ще один автомобіль приїде?

— І дідько з ним, із тим Жабсом, — скипів Ондатр. — Як собі знає!

Вони відійшли зовсім недалеко, як позаду почулося чалапання Жабсових ніг. Наздогнавши своїх друзів, він узяв їх попід ручки. Дихання його було таким же частим, як і перше, погляд — невидющим.

— Слухай мене, Жабсе! — рішучим тоном заговорив Ондатр. — Щойно ми дістаємося міста, ти йдеш у поліцейський відділок і з’ясовуєш усе, що вони знають про автомобіль і його власника, а потім пишеш на нього скаргу. Після цього тобі треба сходити до коваля чи колісного майстра та домовитися, щоб вони доправили фургон додому та привели до ладу. Трохи часу на це знадобиться, проте поломки не такі вже й безнадійні. А ми з Кротом підемо на заїжджий двір, винаймемо кімнатки, щоб було де дочекатися, поки полагодять фургон. Та й тобі відпочити не зашкодить після такого потрясіння.

— Відділок! Поліція! Скарга! — мимрив розгублений Жабс. — Ви хочете, аби я скаржився на це прекрасне, небом послане видіння, якого був удостоєний?! Лагодити фургон?! Все, з фургонами віднині покінчено! Ані бачити його, ані чути про нього я більше не хочу. Ех, Ондатрику! Красно дякую тобі, що ти погодився поїхати зі мною! Інакше я б нікуди не поїхав і не побачив би його — цього лебедя, проблиск сонця, стрімку блискавицю! Не почув би його чарівливого голосу, не відчув би його неповторного запаху. Дякую, друзі мої найщиріші, то все ваша заслуга!

Ондатр у розпачі обернувся до Крота.

— Бачиш? — запитав він, ніби й не було між ними Жабса. — Геть звихнувся бідака. Ну все, з мене досить. Як дістанемося міста, відразу вирушаємо на станцію, і якщо нам пощастить, то сьогодні ж увечері сядемо на поїзд, який доправить нас на річку. І щоб ти ще хоч раз побачив, щоб я просто так кудись подався з оцим ворохобником!..

Він невдоволено форкнув і решту нелегкої дороги спілкувався з Кротом.

Діставшись міста, вони відразу рушили до станції, запроторили Жабса до залу чекання для другого класу, встромили носильникові двопенсовик і наказали очей із Жабса не спускати. Шкапу залишили на заїжджому дворі та докладно пояснили, що робити з фургоном і його вмістом.

Небавом тихохідний поїзд висадив їх на станції неподалік від Жабс-Холу, і Кріт з Ондатром провели зачарованого Жабса, немов якого сновиду, до самісіньких дверей, тоді завели в дім та наказали домоправителю нагодувати його, роздягнути й покласти спати. Здавши підопічного, звірята вивели з-під навісу свого човна, спустилися по річці додому, і коли вони нарешті сіли за вечерю у затишній Ондатровій вітальні понад річкою, на превелику втіху господаря, на вулиці була вже глупа ніч.

Наступного дня Кріт спав допізна, цілий день був у доброму гуморі, а ввечері подався на риболовлю. Тут його й знайшов Ондатр, який ходив до друзів побазікати, а тепер, нікуди не поспішаючи, прогулювався понад річкою.

— Чув новину? — запитав він. — На всьому березі про неї тільки й говорять. Жабс ранковим поїздом поїхав до міста і замовив там собі величезного й дуже дорогого автомобіля.

Розділ третій
Дикий праліс

Кріт уже давно мріяв зазнайомитися з Борсуком. Йому доводилося багато чути про цього звіра, і всі говорили про нього як про вельми поважного мешканця лісу. Мало хто бачив Борсука на власні очі, проте його невидима присутність відчувалася всюди. Кріт уже не раз закидав Ондатрові про своє бажання познайомитися, але той щоразу відбувався відмовками.

— Рано чи пізно він сам нас знайде, — казав Ондатр. — Аякже! Ось тоді я вас і познайомлю. З усіх моїх знайомих він найкращий! Але тобі доведеться приймати його не тільки таким, яким він є, але й тоді, коли він є.

— Ну, може, запросити його на обід, абощо? — допитувався Кріт.

— А він не прийде, — просто пояснив Ондатр. — Борсук на дух не терпить ні компаній, ні запрошень, ні обідів — нічого подібного.

— Тоді, може, нам до нього завітати? — не здавався Кріт.

— Ні, я просто певен, що він буде прикро вражений, — відказав Ондатр, помітно нервуючи. — До твого відома, Борсук дуже вразливий, і цим його можна скривдити. Мені й на гадку ніколи таке не спадало — взяти та й присунути до нього додому, хоча, по правді кажучи, що ж тут поганого? Та хай там як, а ми не зможемо на це піти. Ні, навіть не думай про таке! Бо він живе в самісінькому серці Дикого Пралісу.

— А хоч би й так, що тут такого! — наполягав Кріт. — Ти ж сам казав колись, що не такий страшний цей Дикий Праліс, як про нього плетуть.

— Казав, я й зараз це кажу, — не став сперечатися Ондатр. — І все ж таки, гадаю, саме зараз потикатися туди не слід. Тільки не зараз. Шлях туди неблизький, та й він навряд чи сидітиме вдома о такій порі. Я пропоную нікуди не йти, а одної прекрасної днини він знайде тебе сам.

Хоч-не-хоч, а таки довелося Кротові погодитися з Ондатром. Проте Борсук навіть не думав з’являтися, а кожен новий день приносив нові розваги, і ще, здавалося, не так давно буяло літо, а тут уже взялися холод, приморозки та розбиті стежки, і більшу частину дня звірята не потикали носів із дому. Потяглися довгі дні, бурхливі води линули повз вікна хати, тож про веслування поки що довелося забути, і Кріт став ловити себе на тому, що думки його знову й знову повертаються до самотнього сірого Борсука, чия відлюдькувата нора ховалася десь у самісінькому серці Дикого Пралісу.

Коли прийшла зима, Ондатр більшу частину дня спав, прокидався пізно, лягав рано. Поки стояв куций зимовий день, він складав якісь вірші або займався дрібними господарськими справами. Постійно хтось заходив потеревенити, тож завжди була нагода почути якусь оповідку чи спогади про події минулого літа.

Варто було тільки згадати ті часи, як у пам’яті спливали міріади спогадів, і кожен наступний спогад був яскравішим за попередній! Ось в уяві оживає розкішна панорама річкового берега, а та плавно перетікає в луки та рівнини — великі сцени, де відбувалися великі дійства.

Першим виринуло фіолетове вербозілля, воно погойдувало листочками вигадливої форми, стоячи на краю дзеркального плеса, і звідти йому усміхалось його власне відображення. А от іван-чай показався — стрункий і замріяний, як рожева призахідна хмарка.

Повився по землі живокіст, у якому тісно сплелися фіолетова та біла барва, а ось на тлі вранішнього неба нерішуче піднялася на сцену сором’язлива шипшина. Забриніли струни, залунали солодкі співзвуччя, звиваючись у плетива прадавнього гомону, і на сцену виступив місяць червень.

Бракувало єдиного учасника дійства — пастушка, що домагався б прихильності німф, лицаря, якого виглядали б у віконце дами, царевича, який поцілував би зелену красуню та силою свого кохання повернув її до життя. Нарешті на сцені з’явився гадючник — поважний, пахучий, у бурштиновому костюмі, і коли він із невимовною грацією зайняв своє місце в ансамблі виконавців, усе було готове до початку вистави.

О, яке дійство тут розпочалося! Надворі завивав вітер, дощ молотив у двері, а напівсонні звірята, поховавшись у своїх нірках, згадували чудові тихі ранки за годину до світанку, коли над річкою висіло щільне молочно-біле укривало.

Вони пригадували перші сплески по воді, чиєсь тупотіння на березі, і променисте перетворення землі, повітря та води, коли з-за небокраю несподівано виринало сонце — і все сіре ставало золотим, а світ убирався в різноколірні шати.

Вони пригадували п’янкі спекотні полуденки, коли все живе ховалося в зеленому підліску, а сонце сягало крізь нього тоненькими золотими списами та залишало на траві крихітні цятки; полуденне катання на човні та купання в річці, блукання закуреними луками та золотими нивами; і такі довгі та бажані прохолодні вечори, коли спліталися в клубок численні ниточки, коли зав’язувались нові знайомства, а день прийдешній обіцяв нові спокусливі пригоди.

Було, було про що погомоніти у ті куці зимові дні, коли різні звірі забігали до Ондатра на гостину! Та навіть так у Крота залишалося багато вільного часу, і одного дня, коли Ондатр, сидячи у кріслі перед каміном, то дрімав, то силкувався знайти потрібну риму, яка весь час від нього утікала, він твердо вирішив, що сам- один піде на розвідку до Дикого Пралісу, а як пощастить, то познайомиться з самим містером Борсуком.

Стояло холодне тихе пообіддя, а небо було холодним, сталево-сірим, коли Кріт вислизнув із теплої вітальні та опинився надворі. Навколо розлягалася голісінька, позбавлена будь-якої рослинності, земля, і Кротові здалося, що він ще ніколи не осягав суть речей так глибоко, як цієї зимової днини, коли Природа в черговий раз поринула у сон, а від її вбрання і сліду не лишилося.

Кущі, яри, видолинки — все, що влітку було сховком, криївкою, тайником, тепер нікуди не ховалося, і це Крота зворушувало. Довколишні простори не крилися із таємницями, навпаки, наче виставляли напоказ свою убогість. Не назавжди, звичайно, а допоки знову не заграють маскарадними костюмами, і ось тоді вони, як і раніше, будитимуть його цікавість, вабитимуть до себе, намагаючись спіймати на хитрощі, старі, як світ.

Дивився на них Кріт, і йому ставало тужно та водночас радісно. Він був страшенно втішений тим, що така земля, якою була вона зараз, без вибад і без декорацій, не відштовхувала його від себе. Кріт із радістю приймав її такою — простою, дужою та гарною.

Йому не хотілося зараз ні нагрітої сонцем конюшини, ні квітучих трав, ні затишного живоплоту, і він не бачив нічого поганого в тому, що буки з в’язами стояли голі, безлисті. Не відчуваючи нічого, крім радісного збудження, Кріт рушив до Дикого Пралісу, що розстелявся перед ним, низький і непривітний, як темний риф у повільних водах тропічних морів.

Ніщо не віщувало лиха. Із хрускотом ламалися галузки, лежняк ловив за ноги, на стовбурах химерно красувалися гриби-наросні, і Кріт мимоволі здригався, вбачаючи у їхніх обрисах знайомі силуети. Він розумів, що це тільки гра, і лякався немов бавлячись.

Та що далі він заглиблювався в ліс, то рідшим ставало світло, густіше стояли дерева, а нори, ліворуч і праворуч, чимраз більше скидалися на роззявлені пащі.

Стояла цілковита тиша.

На землю стали опускатися швидкі та невблаганні сутінки. Вони згущувалися і перед Кротом, і за ним, а світло стало відступати, як вода після повені.

А потім з’явилися ті мармизи!

Спершу Кріт нерозбірливо, краєм ока вловив чиюсь мордочку — маленьку, сердиту й гостру; вона визирала на нього з нори. Та тільки Кріт обернувся, щоб роздивитися як слід, як вона відразу щезла.

Кріт прискорив крок, зібрався з духом і спробував опанувати свою уяву. Бо варто тільки дати їй волю, як тим мордам кінця-краю не буде. Він проминув ще одну нору, потім ще, і ще, аж раптом з нірки на мить показалася (а може, просто примарилася?) вузенька мордочка з безжальними очима — й відразу ж заховалася назад. Кріт постояв, повагався, а тоді опанував себе і знову рушив далі. І раптом усі нори (а їх було тут кілька сотень), і ближні, і дальні, ощирилися мордами, які, здавалося, весь час тут і сиділи. Морди на секунду витикалися назовні й тут же зникали назад, а в їхніх поглядах читалася дика лють, яка не віщувала нічого доброго.

Тоді Кріт подумав: якщо забратися від цих нір подалі, то морди не бачитимуть його, а він — їх. І він зійшов зі стежки та став заглиблюватися у неходжені лісові нетрі.

А потім почався отой свист.

Він був тихим та пронизливим, і лунав далеко позаду. Що б то не було, а Кріт прискорив крок. Потім засвистіло попереду, так само тихо та пронизливо, і Кріт завагався і зібрався повернути назад. Він нерішуче зупинився, а свист лунав уже з іншого боку, неначе хтось його підхоплював та передавав лісом усе далі та далі.

Кріт не знав, від кого він міг би долинати, але зрозуміло одне: оті незримі свистуни невідступно стежили за Кротом і були напоготові. А він… він був тут сам-один, беззахисний, чекати допомоги не доводилося, а тут ще й ніч спускалася на землю.

А потім щось зашерехтіло.

Спершу Кріт подумав, що шерехтить опале листя — таким слабеньким і тихеньким був цей звук. Коли ж зашерехтіло голосніше, і до того ж раз по разу, стало зрозуміло, що це звуки віддалених кроків. От тільки звідки долинало це шерехтіння — спереду чи ззаду? Спочатку здавалося, що спереду, потім — ззаду, а ще пізніше — і спереду, і ззаду.

Звук цей дужчав і множився, і дуже скоро його напруженому слухові здавалося, що звуки оточують його звідусіль. Поки він стояв та прислухався, з хащів вискочив кролик. Він біг просто на Крота. Кріт стояв на місці, гадаючи, що кролик стишить крок чи обмине його, та бідне звірятко мало не збило його з ніг. З виряченими від страху очима та перекошеною мордочкою воно вихором пронеслося повз Крота.

— Тікай звідси, телепню ти нерозумний, тікай! — почув Кріт його бурмотіння, і кролик завернув за дерево та зник у нірці.

Шерехтіння дужчало і дужчало, і скоро вже здавалося, що всюди, куди сягало око, шелестить опале листя. Весь ліс немов за кимось гнався, гнався щосили, когось переслідуючи, полюючи, беручи в коло.

І тут Кріт не витримав і побіг. Він біг, не розбираючи дороги, не знаючи, куди біжить. Не пам’ятаючи себе, він біг по чомусь, на щось падав, кудись влітав, під чимось пролітав та припадав до чогось. Нарешті втікач знайшов собі сховок — глибоку чорну нору в підніжжі старезного бука, в яку можна було забитися, сховатися від гріха подалі та почуватися у відносній безпеці, хоча… Чи можна в цьому бути певним?

Та хай там як, а Кріт геть вибився із сил і бігти далі вже не міг. Тому він просто вмостився у сухому листі, яке понаносило сюди вітром, і вирішив покластися на долю.

І коли Кріт лежав у дуплі, важко сапаючи та тремтячи, прислухаючись до свисту і шелесту надворі, він, як ніколи чітко, уявив собі оту страшну річ, з якою доводиться стикатися у цьому місці тим, хто живе в полях та попід живоплотами, яка затьмарює кожну мить та від якої так намагався вберегти його Ондатр, — Жах Дикого Пралісу!

Тим часом Ондатр дрімав коло каміна, де було тепло й затишно. Аркуш із наполовину закінченим віршем упав на долівку, а сам поет, закинувши голову та роззявивши рота, блукав зеленим узбережжям сонних рік. Скотилася жаринка, стрельнула іскра, запалахкотіло полум’я — й Ондатр, здригнувшись, прокинувся. Згадавши, чим займався перед сном, він підняв із підлоги списаного аркуша, якусь хвильку уважно передивлявся написане, а потім звернувся до Крота із запитанням, чи не міг би він підказати гарної рими до деяких слів.

Але Крота не було.

Ондатр завмер і прислухався. У домі панувала цілковита тиша.

Він кілька разів гукнув Крота, і, не дочекавшись відповіді, встав та пішов до зали.

Гачок, на якому висіла Кротова шапка, був порожнім. Галош його, які стояли під підставкою для парасоль, теж не було.

Ондатр вийшов з дому і став пильно обдивлятися розмиту дощами землю в пошуках Кротових слідів. І він знайшов їх. То були сліди Крота, у цьому не було найменших сумнівів. Галоші його були новенькі, щойно куплені на зиму, і на землі чітко відбивався малюнок підошви. Вервечка Кротових слідів тяглася простісінько до Дикого Пралісу.

Ондатр почорнів, як туча. Хвилину-другу він простояв, глибоко замислившись, тоді знов зайшов у дім, підперезався, запхав за пасок пістолети в кобурах, узяв замашну палицю, що стояла в кутку, і поспішив до Дикого Пралісу.

Вже поночіло, коли Ондатр дістався узлісся і, ні на мить не завагавшись, ступив до лісу. Він ішов і весь час роззирався: чи не побачить де, бува, сліди Кротової присутності? То тут, то там з нір витикалися злісні морди, та, коли бачили безстрашного звіра з пістолетами та важкою палицею в руці, відразу ж ховалися назад. Свист і шерехтіння, яке лунало скрізь, коли Ондатр зайшов до лісу, вщухло, а а там і зовсім затихло, і в лісі запала цілковита тиша. Ондатр сміливо йшов лісом, прямуючи до найвіддаленіших закутів. Оглянувши всі стежки і нічого на них не знайшовши, він став ретельно озирати лісовий ґрунт, шукаючи слідів свого друга, і весь час голосно гукав:

— Кроте!.. Кроте!.. Кроте! Агов!.. Це я — старий Ондатр!..

Годину, а може, й більше, блукав він Диким Пралісом, терпляче шукаючи друга. Аж ось почув у відповідь віддалений крик. Страшенно зрадівши, Ондатр кинувся на звук, і, продираючись крізь чимраз густіші сутінки, таки дістався до старого бука з норою у підніжжі, а з тієї нори почувся кволий голос:

— Ондатрику! Невже це справді ти?!

Ондатр заліз до нори і знайшов у ній до краю виснаженого Крота, якого досі били дрижаки.

— Ох, Ондатрику! — схлипував Кріт. — Як мені було страшно, ти навіть не уявляєш!

— Я все прекрасно уявляю, — запевнив Ондатр, заспокоюючи друга. — Кроте, ти ж знав, що не варто сюди потикатися. Я сто разів тебе застерігав. Ті, хто живе на березі, ніколи не ходять сюди одинцем. Якщо вже доводиться йти, то йдемо щонайменше парами, і тоді зазвичай усе минає без пригод. Крім того, треба знати купу всякої всячини. Ну, добре, ми це знаємо, а ти?! Що ти збирався тут робити, не знаючи ні фраз, ні знаків із примовляннями, які мали б тебе захистити? Чи, може, ти знаєш, яку рослину слід мати у кишені, які слова повторювати весь час, не кажучи вже про різні штучки та хитрощі? Так, вони нескладні, але їх треба знати! А вони ніколи не завадять, коли ти всього-навсього дрібний звір. Ну, був би ти Борсуком чи Видрою — тоді все інакше.

— А от Жабс, він запросто пройшовся б тут один, правда? — запитав Кріт.

— Жабс? — здивувався Ондатр і від душі розсміявся. — Ні, вже кого-кого, а Жабса сюди ніякими калачами не заманиш.

При звуках безжурного Ондатрового сміху Кріт і собі піднісся духом, а вигляд грізної палиці та блискучих пістолетів остаточно розігнав його страхи.

— Ну, — мовив невдовзі Ондатр, — тепер від мене ні на крок. Поки не стемніло, ходімо додому. Якщо вже десь і зупинятися на нічліг, то тільки не тут. По-перше, зимно.

— Ондатрику, любий, — проквилив нещасний Кріт, — даруй мені, будь ласка, але я просто з ніг падаю, так змучився, і нічого тут не вдієш. Як собі хочеш, а мусиш дати мені трохи часу на відпочинок, щоб я оклигав. Інакше я додому не дійду.

— Ну що ж, відпочивай, — великодушно дозволив Ондатр. — Однаково вже темно хоч в око стрель. Почекаймо, поки зійде місяць.

Кріт зручно вмостився в сухому листі, випростав лапки і скоро заснув. Сон його був тривожним, бідолаха часто прокидався. Ондатр теж вмостився так, щоб було зручно й тепло, та терпляче завмер, стискаючи у лапці пістолет.

Коли Кріт прокинувся, як завжди, бадьорий, зі свіжими силами, Ондатр промовив:

— Отже, так! Я гляну, як там надворі, і якщо все буде тихо, ми підемо звідси геть.

Він визирнув зі сховку на вулицю, покрутив туди-сюди головою, і Кріт почув, як він сказав:

— Ого-ого! Оце так справи! Ого-го!

— Що сталося, Ондатрику? — стрепенувся Кріт.

— Випав сніг, — коротко відповів Ондатр. — Точніше, ще падає. Так валить, що будь здоров.

Кріт і собі кинувся до виходу, Ондатр посунувся, і він, виглянувши надвір, побачив зовсім інший ліс, і ліс цей видався йому страхітливим. Нори, ями, улоговини, байраки — усі ці пастки щезали просто на очах, усе застелялося блискучим чарівним килимом, і був цей килим таким тендітним, так не пасував до грубих лап, які скоро мали стоптати його. Повітря заполонили дрібненькі окрушини, вони холодними пощипуваннями пестили щоки, а на білому тлі безмовно чорніли стовбури дерев.

— Отакі-то справи, і роби з цим що хочеш, — мовив Ондатр, трохи подумавши. — Я пропоную вилазити звідси і пробиватися додому. Та от біда, я не знаю, в який бік іти. Засніжений ліс — це зовсім інший ліс.

Кріт цілком погодився з Ондатром. Хто б міг заприсягтися, що навколо них той самий ліс, що був і до снігу? І все ж таки, обравши напрямок, який здавався єдино правильним, вони мужньо і бадьоро рушили в дорогу, підтримуючи один одного та переконуючи, що в усіх нірках, які трапляються їм під чорними безмовними деревами, сидять не злюки з Дикого Пралісу, а їхні старі знайомі, попереду ж розлягається не монотонна біла рівнина з чорними одноманітними деревами, а добре їм знайомі ямки, нірки та заломисті стежки.

Через годину а, може, й через дві (бо Кріт із Ондатром уже не відчували часу), натомившись, ледь тримаючись на ногах, втративши надію, вони вийшли на широку прогалину, присіли на повалений стовбур перевести подих і стали думати, що робити далі.

Від утоми гуділо все тіло, боліли забиті місця, кілька разів друзі провалювалися в ями і перемокли на хлющ.

Сніг чимраз глибшав, і Кріт із Ондатром ледве волочилися по ньому, дерева більшали й густішали, і всі були схожими одне на друге. Куди не кинь оком, усюди тягнувся ліс, без кінця та без початку, — і виходу з нього не було ніякого.

— Годі тут розсиджуватися, — заявив Ондатр. — Треба зібрати всі сили і щось робити, як не одне, то друге. Такої холоднечі нам не витримати, та й снігу скоро буде стільки, що ми й двох кроків не пройдемо. — Він роззирнувся довкола себе і над чимось замислився. — Слухай, що я подумав, — знову заговорив Ондатр. — Он там у видолинку, бачиш, земля вся в горбках і купинах. Зараз ми зійдемо туди та підшукаємо собі якесь укриття: ямку або нірку з сухим дном, щоб сховатися від снігу й вітру, відпочинемо як слід, а потім підемо далі. Бо інакше ми просто з ніг попадаємо. Та й сніг, може, вщухне, і тоді щось проясниться.

Кріт із Ондатром знову піднялися і стали повільно спускатися до видолинку в надії відшукати там якусь западину чи закут, де було б сухо і де б не дошкуляли пронизливий вітер та хуртовина.

Вони саме обдивлялися одну, на яку показав Ондатр, коли раптом Кріт несподівано спіткнувся, заверещав не своїм голосом і впав ниць.

— О, моя нога! — закричав він. — Я поранив щиколотку! — Кріт сів на сніг і обома лапками схопився за ногу.

— Бідаче! — співчутливо мовив Ондатр. — Не таланить щось тобі сьогодні, так? Покажи-но мені ногу. Ага, — сказав він, стаючи навколішки, щоб краще було видно. — Так і є: ти порізав щиколотку. Зачекай-но, витягну хустину і перев’яжу.

— Мабуть, налетів на гілку чи пеньок, — проквилив Кріт. — І що тепер буде?!

— Лінія порізу надто рівна, — зауважив Ондатр, удруге пильно придивляючись до рани. — Гілкою чи пеньком так зроду-віку не поріжешся. Здається мені, ти напоровся на щось залізне та ще й гостре. Чудасія!

Він трохи подумав, а подумавши, уважно обдивився навколишні горбки та схили.

— Яка різниця, об що я поріжуся? — пропищав Кріт, плутаючи від болю часи. — І так болить, і так болить.

Ондатр акуратно перев’язав хустинкою Кротову ногу і став завзято розривати сніг навколо. Він вгризався у нього, вкопувався, заривався, безперестанно працював усіма чотирма лапками, а Кротові аж терпець уривався, і час від часу він кричав:

— Ондатрику, ходімо!

І тут несподівано Ондатр закричав:

— Ура!

І ще:

— Ура-а-а-а!

І кволо застрибав по снігу.

— Що ти знайшов, Ондатре? — запитав Кріт, тримаючись за поранену щиколотку.

— А ти піди поглянь! — відказав Ондатр, не перестаючи вистрибувати по снігу.

Кріт накульгуючи підійшов до нього поглянути на знахідку.

— Ну й що, — протягнув він. — Теж мені дивина. Я бачив таке не раз і не два. Річ доволі знайома. Стукальце для дверей. Ну добре, знайшов ти його. То чого б я витанцьовував довкола?

— Невже тобі невтямки, що це означає, ти що, такий нетямущий? — скипів Ондатр.

— Ні, я розумію, що це означає, — відказав Кріт. — Воно означає, що роззява, яких світ не бачив, загубила оце стукальце, що тепер воно лежить посеред Дикого Пралісу, і кожен, хто проходитиме тут, неодмінно об нього зачепиться. Тільки й усього. Це ж яку голову треба мати на плечах, щоб так зробити!.. Ні, коли я знову буду вдома, то неодмінно поскаржуся на це тому, хто… тому… одне слово, побачиш сам, я цього не подарую!

— Ой лишенько! Оце так! — Кротова нездогадливість доводила Ондатра до відчаю. — Все, годі сперечатися, а йди сюди та стукай! — Сказавши це, він повернувся до роботи, і знову з-під його лапок на всі боки розлітався сніг.

Кілька хвилин заповзятої праці — й у нагороду за його зусилля з-під снігу показався дуже пошарпаний придверний килимок.

— Ага, що я тобі казав? — не тямлячись від радості, вигукнув Ондатр.

— По-моєму, нічого, — відповів Кріт, бо нічого такого Ондатр йому справді не казав. — По-моєму, — казав він далі, — ти надибав ще на якийсь зужитий непотріб, кимось викинутий геть, і схоже на те, що ти на сьомому небі від щастя. Тому давай, швидше танцюй навколо цього килимка, якщо тобі це так потрібно, і підемо далі, щоб не марнувати більше часу на всяке дрантя. Ми що, з’їсти можемо цей килимок? Чи, може, спати під ним? Чи сядемо на нього верхи та й поїдемо, як на санях, га, гризун ти несамовитий?

— Чи не хочеш ти сказати, — ошелешено вигукнув Ондатр, — що цей килимок ну зовсім нічого тобі не говорить?!

— Саме так, Ондатре, — відрізав Кріт, остаточно втрачаючи терпець. — Гадаю, годі з нас твоїх дивацтв. Де це бачено, щоб дверний килимок комусь колись щось говорив? Килимки не вміють говорити. Це взагалі не їхня справа. І вони добре знають своє місце.

— Послухай-но, твердолобий, — скипів Ондатр, не на жарт гніваючись на Крота, — може, хоч зараз до тебе дійде! Якщо хочеш ночувати у сухому й теплому місці, то ні слова більше, а просто шкрябай — шкрябайся, дряпайся, копай та все обмацуй, особливо там, де купини. Це наш останній шанс!

І він накинувся на снігову кучугуру: спочатку обтицяв її палицею, а потім щосили запрацював лапами. Кріт старався від нього не відставати, але не тому, що так було треба, а просто щоб не дратувати друга. Він був переконаний, що в Ондатра — затьмарення розуму.

Якихось десять хвилин наполегливої праці — й Ондатрова палиця лунко вдарилася об щось тверде. Він продовжував працювати далі, і ось цей предмет можна було помацати лапкою. Тоді Ондатр гукнув на підмогу Крота, і вони запрацювали удвох, допоки перед ошелешеним і нездогадливим Кротом в усій красі не постали результати їхньої роботи.

Там, де була снігова кучугура, виявилися добротні дверцята темно-зеленого кольору. Збоку від дверей кріпився металевий дзвоник, а під ним, на невеличкій мідній пластинці, при світлі місяця можна було прочитати напис, ретельно вигравіюваний кутастими прописними літерами: “М-р БОРСУК”.

Кріт так здивувався, що поточився назад і навзнак упав на сніг.

— Ондатре! — вигукнув він у пориві щирого каяття, — ти — просто диво! Не більше й не менше. І куди тільки мої очі дивилися? Що б ти не робив, ти завжди чиниш мудро: коли я впав і порізав собі щиколотку, твій чудесний розум сягнув далі, ніж мій, і з’ясував, що я поранився об дверне стукальце. Ти став його шукати і таки знайшов. Та чи спинився ти на цьому? Ні! Комусь, може, вистачило б і цього, та тільки не тобі. Твій розум працював безперестанку. “Дай-но тільки знайду дверний килимок, — кажеш ти собі самому, — і тоді моє припущення буде доведено!” І ти, звичайно ж, віднайшов цей килимок. Який розум! Я переконаний, ти знайдеш геть усе, що тільки захочеш. “Отже, — кажеш ти тоді, — тут мають бути двері, я вже їх можу уявити. Тепер залишається тільки розшукати їх!” Знаєш, я читав у книжках про щось подібне, але в житті з таким ніколи не стикався. Ондатре, ти мав би жити серед тих, хто гідно тебе оцінив би. Бо ти просто марнуєш свій дар серед мені подібних. Ех, мені б твою голову…

— Наразі у тебе є своя, — безцеремонно урвав його Ондатр, — і ти, либонь, так і збираєшся просидіти на снігу цілу ніч, правлячи теревені. Ану вставай, берися за шнурок до дзвінка і смикай щосили, а я буду гупати в двері!..

Й Ондатр загамселив палицею по дверях, а Кріт несамовито смикав за шнурок, тягнув його на повну силу, повисав на ньому так, що ноги від землі відривалися. У відповідь долинало ледь чутне, приглушене дзеленькання дзвоника.

Розділ четвертий
Містер Борсук

Кріт із Ондатром терпляче чекали, тупцяючи по снігу, щоб не замерзнути, і чекали, як їм здалося, таки довгенько. Аж ось нарешті за дверима повільно зачовгали, наближаючись, чиїсь кроки. Кріт висловив припущення, що власник домівки взутий у хатні пантофлі зі стертими п’ятами, причому пантофлі йому завеликі. Треба віддати належне його проникливості, бо так і виявилося.

Потім зарипів дверний засув, і двері прочинилися на кілька дюймів, якраз настільки, щоб стало видно гостру морду та пару очиць, які сонно кліпали.

— Атож, я так і знав, — насторожено промовив хрипкий голос. — Мені це вже починає набридати. Ну й кого принесло цього разу, та ще й такої ночі? Ану кажіть!

— Борсуче, любий, — заблагав Ондатр, — будь другом, пусти нас. Це ж я, Ондатр. Зі мною мій друг Кріт, ми заблукали у снігу.

— Отакої! — вигукнув Борсук, і в голосі його не було й сліду невдоволення. — Мій любий старий друже! Звичайно, заходьте, заходьте. Ви б загубились тут, і на тому й грець! Оце так! Заблукати у снігу! Та ще й де, у Дикому Пралісі! І о такій пізній годині! Давайте, заходьте.

Кріт із Ондатром навперейми кинулися всередину, а коли двері за ними зачинилися, їм обом немов гора з плечей звалилася.

Борсук, у довгій нічній сорочці, у пантофлях, які справді стерлися на п’ятах, із плескатим підсвічником у руці, вже, мабуть, лаштувався до сну, коли до нього прибилися негадані гості. Він поблажливо оглянув обох і потріпав по загривках.

— Що робить така дрібнота о такій порі у лісі? — запитав він тоном старшого брата. — Не інакше, як Ондатр знову повернувся до своїх авантюр. Ну все, ходімо, ходімо на кухню. Там на вас чекає теплий камін, смачна вечеря, ну й все таке інше.

І Борсук, тримаючи в руках свічку, зачовгав у напрямку кухні. Кріт із Ондатром тупцяли за ним, підштурхуючи один одного в якомусь радісному передчутті. Вони йшли довгим, темним і, якщо відверто, страх яким захаращеним коридором, за яким починалося щось широке та схоже на залу.

Уважно вдивившись у морок цієї зали, можна було розібрати, що від неї на всі боки розбігаються такі ж коридори — довгі, вузькі, загадкові та нескінченні. А ще у залі були двері — міцні, дубові, добротні на вигляд. Борсук відчинив одні з них — і вони опинилися на кухні, де було тепло та яскраво палало вогнище каміна.

Кухонна підлога була вимощена червоною, дуже потертою цеглою, у широкій пащі каміна горіли дрова, а ліворуч і праворуч від каміна знаходилися затишні закутки, де було тепло й не гуляли протяги. Обабіч каміна стояло двійко крісел із високими спинками.

Крісла ці, розвернуті до вогнища, ніби закликали присутніх присісти та розпочати задушевну бесіду. Посеред кухні містився довгий стіл — звичайні дошки, покладені на козли, — а по обидва боки від нього стояли лави. На одному кінці столу, де було відсунуте крісло, лишилися рештки Борсукової трапези — простої, але ситної.

З полиць мисника, що стояв на протилежному боці, весело дивилися ряди чистісіньких тарілок, а на поперечинах висіли шинки, в’язки сушених трав, сітки з цибулею, кошики з яйцями.

Кухня ця з однаковим успіхом могла би правити і за розважальну залу, де звитяжні лицарі святкують гучні перемоги, і за шинок, у якому піснями та веселощами святкують обжинки натруджені жниварі, і за затишну кімнату, де збираються двійко-трійко невибагливих друзів, сідають, кому як краще, вмощуються зручніше, їдять, курять і гомонять задля власного задоволення.

Червона підлога моргала закіптюженій стелі, весело перезиралися дубові крісла, заяложені до блиску, тарелі в миснику бешкетливо зиркали на полицю з каструлями, а поверх цього розмаїття витанцьовували веселі відблиски вогню.

Посадивши Ондатра і Крота біля вогню обсихати, добросердий Борсук загадав їм зняти мокрий одяг і взуття, приніс халати та пантофлі, потім промив щиколотку Крота теплою водою, заклеїв її пластирем, і нога його стала як новенька.

Нарешті вони сиділи, випроставши ноги, у теплі та світлі, а за їхніми спинами, де накривалося на стіл, багатообіцяюче брязкали миски. Звірятам, які пізнали негоду і для яких усе вже було позаду, здавалося, що від холодного й неходженого Дикого Пралісу, в якому вони були ще не так давно, їх відділяють милі й милі, а всі його страхи та жахи — всього лише напівзабутий сон.

Коли Кріт з Ондатром уже просохли, Борсук, який ще розставляв наїдки, гукнув їх за стіл. Вони були голодними, як вовки, та коли побачили перед собою накритий стіл, то наче розгубилися, не знаючи, з чого почати.

Всі страви мали апетитний вигляд, і якщо почати з якоїсь однієї, то чи погодяться інші чекати, поки в тебе з’явиться нагода приділити увагу і їм? Продовження розмови було відкладено на потім, і Кріт із Ондатром тільки й робили, що жували. Тиша ця тривала досить довго. Та зрештою вона була порушена, і звірі знову повернулися до бесіди, якщо можна назвати бесідою балаканину з напханим ротом.

Проте Борсук не вважав це ознакою поганого виховання, так само він дивився і на лікті, покладені на стіл, і на звичку перебивати співрозмовника. Він був відлюдником і самітником та вважав, що подібні дрібнички просто не варті уваги. (Авжеж, ми знаємо, що Борсук помилявся, не можна так дивитися на речі, бо це ніяка не дрібничка, щоправда, пояснювати, чому це саме так, — справа довга й невдячна.)

Господар сидів у кріслі на чільному місці за столом, Кріт і Ондатр оповідали йому свої пригоди, а він їх слухав та час від часу розуміюче кивав головою. Він не ахав, не охав, навіть жодного разу не мовив: “Казав же я вам!” чи “От і я завжди так кажу!”, не повчав, що слід було робити, а чого не слід. Дуже скоро Кріт перейнявся глибокою симпатією до Борсука.

Коли вони нарешті закінчили вечеряти, і Кріт із Ондатром остаточно впевнилися в тому, що ні холод, ні голод їм уже не загрожують, що всі страхи та тривоги залишилися за порогом, звірята сіли кружка біля тліючого жару в каміні та думали про те, яке це щастя — сидіти тут, коли надворі глупа ніч, а ти чудово повечеряв і нікуди не біжиш. Вони посиділи ще трохи, погомоніли про те, про се, а потім щирий Борсук запитав:

— Ну, друзі мої, а тепер викладайте, що новенького у вас. Як поживає старий Жабс?

— Все гірше й гірше, — сумно промовив Ондатр, а Кріт, що розвалився в кріслі біля вогнища, задерши ноги вище голови, і взагалі став чорний, як туча. — Ще одна аварія з його вини, минулого тижня. Серйозна аварія. Розумієш, Жабс свято вірить, що сидіти за кермом має він і тільки він, а їздити ж не вміє. Питається, чому б не найняти вмілого, серйозного водія, що знає свою справу, дати йому пристойну зарплатню, довірити йому машину і жити та горя не знати? Та де там!.. Він вважає себе вродженим водієм, а в самого здібностей до водіння — повний нуль! Ось де корінь його негараздів.

— І багато їх було у Жабса? — похмуро запитав Борсук.

— Автомобілів чи аварій? — не зрозумів Ондатр. — Втім, у випадку з нашим Жабсом — це одне й те ж. Сьома вже. А попередні… У нього є каретний сарай, знаєш? Так от, цей сарай уже вщерть напханий, так, саме напханий уламками його автомобілів, і найбільший з цих уламків не більший за твій спальний ковпак! І так усі шість попередніх машин, якщо їх іще можна називати машинами.

— Тричі лежав у лікарні, — додав Кріт, — а що вже штрафів заплатив, згадати страшно!

— Та якби все цим вичерпувалося, — не закривав рота Ондатр. — Так, Жабс багатий, це ні для кого не секрет. Але ж він далеко не мільйонер. І шофер з нього ніякий, і правила руху не для нього писані. Рано чи пізно він або вб’ється, або зубожіє. Борсуче! Якщо ми йому друзі, то повинні щось із цим зробити.

Борсук глибоко замислився.

— Послухай-но, що я скажу! — сказав він нарешті суворим голосом. — Сподіваюся, ти розумієш, що зараз я нічим не можу зарадити?

Кріт і Ондатр цілком погодилися з ним, зрозумівши, що він мав на увазі. Як велить лісовий етикет, упродовж зимової сплячки нікому не варто діяти героїчно, рішуче чи просто визначено. Природа більше схожа на сонне царство, а дехто й справді спить. Хто більше, хто менше, але всі відчувають над собою владу зими, звірі спочивають від шалених днів і ночей, коли всі м’язи — напружені, а відчуття — на межі.

— Дуже добре! — мовив Борсук. — Та щойно минає сонцестояння і коротшають ночі, як на світанні або перед ним відчувається підйом сил, ноги самі несуть невідь-куди — і тебе охоплює жага дії. Ну, ви мене розумієте?!

Кріт із Ондатром серйозно кивнули. Вони справді розуміли Борсука!

— Так от, — продовжував Борсук, — ось тоді ми — себто я, ти і наш друг Кріт — як слід візьмемося за Жабса. Ми не потерпимо його коників! Він таки повернеться до тями, хай навіть доведеться повертати його силоміць. Він стане розважливим Жабсом. Ми… Ондатре, та ти же спиш!..

— Ні! — смикнувся Ондатр і прокинувся.

— Коли ми повечеряли, він уже засинав двічі або тричі, — пояснив Кріт, посміюючись. Сам він почувався досить жваво, ба навіть бадьоро, але чому, не знав. Та звісно ж, річ була у тому, що він, як і слід було чекати, і від природи, і за вихованням був мешканцем підземелля, і дух Борсукової оселі цілком його влаштовував. Кріт почувався тут, немов у себе вдома, тоді як на Ондатра, який і ночував, не відриваючись від річки (бо вікна його спальні виходили на річку, де постійно гуляли вітри), цей дух наганяв зажуру та дрімоту.

— Ну що ж, я бачу, час усім по ліжках, — мовив Борсук, встаючи та беручи плескатий підсвічник. — Ходіть за мною, я покажу вам ваші спальні. — Зранку спіть, скільки захочете — сніданок будь-коли до ваших послуг!

І він провів Крота з Ондатром до довгої кімнати, яка скидалася водночас і на спальню, і на горище. Борсукові припаси на зиму, які були щедро розкидані по всьому помешканню, займали добру половину кімнати.

Проте величезні купи яблук, ріпи та картоплі, повні кошики горіхів та кварти меду аж ніяк не зменшували привабливості двох невеличких білих ліжечок, які займали вільний простір.

Від цього вони не виглядали менш м’якими та закличними, і постіль на них, нехай і груба, була чистенькою та приємно пахла лавандою. За якихось півхвилини Кріт та Ондатр скинули одяг і з невимовною насолодою пірнули поміж простирадел.

Вони сповна скористалися гостинністю добродушного Борсука і вранці наступного дня зійшли до сніданку дуже пізно. Коли друзі спустилися донизу, на кухні яскраво палав камін, а за столом сиділо двоє малих їжачат, наминаючи з дерев’яних мисок вівсянку. Щойно Кріт з Ондатром переступили кухонний поріг, як їжачата відклали ложки, схопилися на ноги і ввічливо вклонилися.

— Сидіть, сидіть, не вставайте, — мовив Ондатр поблажливо, — їжте свою кашу. Ви звідки, молоді люди? Не інакше, як заблукали у снігу, так?

— Так, сер, саме так, — ввічливо відказав старший з їжачків. — От я й малий Біллі, ми шукали дорогу до школи… Яка б погода не стояла надворі, мама ніколи не дозволяє нам пропускати уроки… Ну й звісно ж, сер, ми заблукали, а Біллі тут ще перелякався, взяв та й заплакав, страшко малий. І тут ми надибали двері містера Борсука й наважилися постукати, сер, бо ж містер Борсук, це всякий знає, всім добрякам добряк…

— Розумію, — мугикнув Ондатр, відрізаючи собі від шинки пару скибочок, а Кріт тим часом поклав у каструльку кілька яєць. — Яка погода надворі? І не треба раз за разом вставляти “сер”, — додав він.

— Ой, погода просто жахлива, сер, снігу страх скільки! — відповів їжачок. — Сьогодні нам із вами на вулиці робити нічого.

— А де містер Борсук? — запитав Кріт, тримаючи над вогнем кавник.

— Господар пішли до себе в кабінет, сер, — відповів їжачок, — і ще вони казали, що весь ранок будуть страшенно зайняті, і, що б там не сталося, щоб ніхто їх не тривожив.

Мабуть, немає потреби казати, що всі присутні чудово зрозуміли, що це означає. Як уже було сказано, коли шість місяців на рік живеш у шаленому ритмі, то решту шість, можна сказати, спиш, і не станеш же ти раз по разу перепрошувати за свою дрімливість, коли до тебе хтось прийшов або коли у тебе повно справ.

Весь час вибачатися — справа нудна. Кріт із Ондатром чудово розуміли, що Борсук, добре поснідавши, усамітнився в кабінеті, прилаштувався в одному кріслі, ноги поклав на інше, накинув на очі червону ситцеву хустинку й віддався звичній для цієї пори року “справі”.

Гучно задзеленчав дзвоник при вході, й Ондатр, який, перемастившись маслом, готував собі грінку, послав Біллі, меншого їжачка, поглянути, хто прийшов. У передпокої хтось довго тупав, а коли Біллі повернувся, за ним ішов Видра, який відразу ж накинувся на Ондатра з обіймами та сердечними вітаннями.

— Таж тихіше ти! — прошамкав Ондатр із повним ротом.

— Ну, як я й казав — ось вони, рідненькі, — весело вигукнув Видра. — Приходжу я вранці на річку, а там усі метушаться, мов підпалені. Ондатра, бачте, цілу ніч не було вдома — і Кріт кудись запропастився — не інакше, кажуть, сталася біда. А тут ще й сліди ваші, як на лихо, снігом замело. Але ж я знаю, якщо хто влипне у халепу, найрадше він іде до Борсука, або ж Борсук про нього щось дізнається, і я відразу взяв та пішов сюди, по снігу, через Дикий Пралісі О, яка це насолода — ступати по снігу і бачити між чорними деревами багряне вранішнє сонце! Уявіть, ви йдете, навколо тиша, і раптом — бух! — із гілки звалюється ціла кучугура снігу, а ти підстрибуєш від несподіванки і думаєш, куди б його подітися. За ніч на рівному місці виросли снігові замки, снігові печери, мости зі снігу, тераси, вали… Так і хочеться забути про все на світі й годинами бавитися з ними. То тут, то там — понівечене купами снігу гілля, по якому вистрибують малинівки, як завжди жваво, гінко, неначе це вони його потрощили. А вгорі, у високому сірому небі, потягся нерівний клин диких гусей, над деревами закружляли кілька граків, зробили пару кіл та полетіли до себе додому. І ні душі навколо: нема з ким словом перекинутися, спитати, що нового. Десь на половині шляху зустрівся мені кролик, він сидів на пеньку і чистив лапками свою нехитру мордочку. А скільки я страху нагнав на нього, коли підкрався ззаду непомітно і поклав йому на плече важку лапу! Щоб витягнути з боягуза хоч кілька слів, довелося пару разів стукнути його по голові. Врешті він розповів мені, що минулої ночі хтось із вухастої братії бачив у лісі Крота. Кролик розказав, що в норах теревенили про Кротові негаразди, про те, як він заблукав у Дикому Пралісі, а “вони” вискакували з нір, бігли за Кротом та зводили його на манівці. “І ви нічого не зробили? — питаю в нього. — Ну, з розумом у вас не густо, це правда, але ж вас сотні та сотні, усі вгодовані, гладкі та здорові нівроку, і ваших нірок тут сила-силенна. Невже не могли прихистити його в себе, щоб він тут не блудив і не лякався? Невже не могли хоча б запропонувати дах над головою?” А він мені й каже: “Нас це не обходить. Чому це ми мали щось робити?” Ну, я ще раз його стукнув і дав спокій. Бо що з такого візьмеш? Хай там як, я щось таки вже знав, а якби мені зустрілися ще ті “вони”, я знав би ще більше, а може, і провчив би їх.

— І ти… зовсім… не боявся? — запитав Кріт, і всі вчорашні страхи ожили при згадці про Дикий Праліс.

— Боявся? — засміявся Видра, блиснувши великими білими зубами. — Нехай боїться той, хто схоче заподіяти мені щось лихе. Слухай, Кроте, будь другом, підсмаж мені шинки. Я такий голоднючий, а ще треба з Ондатром поговорити. Сто літ його не бачив.

Кріт, добра душа, відкраяв кілька скибок шинки та послав їжачків підсмажити їх на вогні, а сам повернувся до сніданку. Видра ж з Ондатром, зійшовшись майже лоб у лоб, захоплено гомоніли про якісь свої річкові справи, а що цих справ завжди багато, то й розмові тій не було кінця-краю, як не буває кінця-краю мінливому плинові річкових вод.

Вони спорожнили одну тарілку шинки та вже послали по іншу, коли до кухні, позіхаючи та потираючи сонні очі, увійшов Борсук. Спокійно, просто, як завжди, він привітався з усіма присутніми, не обминувши увагою нікого і в кожного щось запитавши.

— По-моєму, скоро обід, — сказав він, звертаючись до Видри, — може, залишишся, складеш нам компанію? Сьогодні така холоднеча, та й ти, мабуть, помираєш від голоду.

— Залишуся із задоволенням! — відповів Видра і підморгнув Кротові. — Як побачу цих молоденьких ненажер, що наминають смажену шинку, то просто помираю з голоду.

Їжачки, які вже виголодніли після вівсянки та біганини з шинкою, боязко глянули на містера Борсука, але нічого не сказали.

— Ну, молодь, мені здається, вам час рушати додому, до матінки, — лагідно промовив Борсук. — Я когось пошлю, нехай покаже вам дорогу. Бо як не потрапите додому, присягаюся, вам ніякого обіду не захочеться.

Він дав їжачкам по шестипенсовику, поплескав по головах, і вони пішли, шанобливо киваючи своїми картузиками та раз по раз торкаючись до козирків.

Невдовзі всі знову зібралися за обіднім столом. Кріт сидів поряд із Борсуком, Ондатр із Видрою досі були по самі вуха зайняті річковими плітками, і він скористався нагодою завести мову про те, як затишно і спокійно йому в Борсуковій оселі.

— Коли ти під землею, — говорив Кріт, — то точно знаєш, де ти і як ти. Нічого й нікого не боїшся, сам собі господар, не треба прислухатися ні до чиїх порад, і ділком байдуже, що казатимуть інші. Угорі, над землею, завжди щось коїться, але тебе це зовсім не обходить, у тебе своє життя. А коли хочеться нагору, ти йдеш нагору, і стільки там усього чекає!..

Борсук аж засяяв, почувши таку розмову.

— Я думаю точнісінько так само, — зізнався він. — Ну де ще знайдеш спокій, тишу та мир, як не під землею. Захочеться чогось більшого, ну, скажімо, більше місця, простору — не біда. Покопай, порийся — і маєш! А як домівка починає видаватися завеликою, ти просто перекриваєш кілька переходів — і все! Ніяких тобі будівельників, ніяких тобі крамарів, ніяких охочих давати поради, пхати носа за паркан, а найголовніша вигода — незалежність від погоди. Візьмімо нашого Ондатра. Варто річці у повінь піднятися на пару футів, як йому доводиться пакувати валізи те переїжджати до найманих кімнат. Незручно, далеко, я вже мовчу про шкуродерні ціни. Або Жабс. Нічого не скажеш, Жабс-хол — найкращий дім в окрузі, але ж це тільки дім! Ану як пожежа, куди тоді подітися Жабсові? Чи поздуває черепицю, чи просядуть або потріскаються стіни, чи повипадають шиби? Тоді куди? Чи навіть просто буде протяг у кімнатах — я ж терпіти не можу протягів, — куди тоді діватися? Ні, просто гуляти по землі чи шукати поживу — це ще так-сяк, та рано чи пізно треба повертатися під землю — іншої домівки я не визнаю.

Кріт охоче погодився з Борсуком, і між ними виникла взаємна глибока симпатія.

— Коли ми пообідаємо, — пообіцяв він Кротові, — я покажу тобі весь дім. Думаю, ти гідно його оціниш. Я ще не бачив, щоб хтось розумівся на домобудівництві так, як ти.

По обіді, коли Видра з Ондатром усілися в камінному закуті і гаряче засперечалися про річкових вугрів, Борсук засвітив ліхтаря і, як обіцяв, повів Крота оглядати помешкання. Проминувши передпокій, вони рушили одним із головних коридорів, і мерехтливе сяйво ліхтаря і ліворуч, і праворуч вихоплювало з темряви великі та маленькі зали, одні — завбільшки з шафу, інші — такі ж широкі та розкішні, як їдальня у Жабс- холі.

Від коридору під прямим кутом відгалужувався вузенький прохід, що виводив до іншого коридору, точнісінько такого ж, як цей. Кріт був просто ошелешений цими розмірами, просторістю, незліченними відгалуженнями та нескінченними тьмяними переходами, масивними склепіннями ущерть наповнених комор, каменем, з якого все це було муроване, колонами, арками та кам’яною плиткою.

— Борсуче, друже, — мовив він нарешті. — Коли і як ти збудував таку велич? Просто в голові не вкладається!

— А нічого й не треба вкладати, — по-простому відповів Борсук, — бо збудував цей дім не я. Вся моя заслуга тільки в тому, що я розчистив коридори та зали, причому рівно настільки, наскільки мені було треба. А взагалі, їх тут ще видимо-невидимо. Здається, ти мене не розумієш. Добре, поясню. Багато-багато років тому на місці, де стоїть зараз Дикий Праліс, у часи, коли не тільки цих дерев — ще навіть памолоді їхньої не було, — тут стояло місто, і жили в ньому, як ти розумієш, люди. Вони жили просто тут, де ми з тобою стоїмо та розмовляємо, гуляли, бесідували, спали та робили купу інших справ. Вони розводили коней і святкували урочисті події, рушали звідси на війну та їздили на торги. То були могутні люди, великі багатії та видатні будівничі. Весь час, поки тут жили, вони щось будували, бо вірили, що місто стоятиме вічно.

— І що з ними сталося? — запитав Кріт.

— Та хто його знає? — махнув лапою Борсук. — Люди приходять, оселяються, живуть, досягають свого розквіту, будуються, а потім зникають. Так у них заведено. А ми як жили, так і живемо. Мені казали, що борсуки водились тут задовго до появи цього міста. І зараз вони живуть тут, як і раніше. Ми не люди, ми можемо зникати, але ненадовго, бо терплячі і вміємо чекати, тому й повертаємося назад. Так завжди було, є і буде.

— Ну добре, вони зникли, ті люди, і що було далі? — поцікавився Кріт.

— Коли люди зникли, — продовжував Борсук, — до справи взялися сильні вітри та зливи — рік за роком вони вершили свою справу, невідворотно, невідступно. Хтозна, може й ми, борсуки, також приклали свою лапу? Будівлі руйнувалися, осідали, з кожним роком нижче й нижче, доки зовсім не щезли з видноколу. А місце, де вони стояли, засіялось насінням, насіння вибилось у памолодь, із памолоді виросли дерева, а папороть із ожиною допомогли їм приховати останні сліди. Зотлівало опале листя, весняні струмки наносили сюди пісок і землю, які вкривали все, і через якийсь час ця земля знов була готова нас зустріти, тож ми переселилися назад. Там, на поверхні, весь час відбувалося одне й те саме: звірі приходили сюди, роздивлялися, що до чого, і коли їм тут подобалося, залишалися жити, будувалися, плодилися, одним словом, процвітали, їх не цікавила минувшина — не до неї, коли весь час про щось клопочешся. Купин і горбків у цих краях не бракує, та й нір більш як досить, та хто сказав, що це погано? Майбутнє звірів також не цікавить — яке їм діло до того, що колись тут знову можуть з’явитися люди, на якийсь час? А вони таки можуть з’явитися. Сьогодні Дикий Праліс — рідна домівка для різної звірини, і гарної, і поганої, і такої, про яку я не хочу нічого казати. Втім, обійдемося без імен. Усе живе для чогось створене. Та ти, гадаю, і без мене знаєш, хто до чого вдатний.

— Еге, — кивнув Кріт і ледь здригнувся.

— Ну, ну, — заспокоїв Крота Борсук, поплескуючи його по плечу, — то все від того, що ти зустрівся з ними вперше. А так, то не такі вони вже й погані. Місця вистачить усім. А завтра я скажу, що ти мій друг, і ти гулятимеш цим лісом, як у себе вдома. Всі мої друзі ходять там, де забажають, а якщо це комусь не сподобається… Що ж, нехай звертається до мене.

Коли вони повернулися на кухню, Ондатр місця собі не знаходив, бігаючи з кутка в куток. Його гнітила атмосфера підземелля, вона його дратувала, і починало ввижатися, що якщо він не повернеться до річки, то вона кудись зникне. Він був уже одягнутий та з пістолетами за поясом.

— Кроте, ходім, — промовив він із тривогою в голосі, щойно Кріт із Борсуком повернулися до кухні. — Треба йти, поки не засутеніло. Ти ж не хочеш знову ночувати в Дикому Пралісі.

— Все буде гаразд, мій малий друже, — запевнив його Видра. — Я йду з вами, а я тут кожну стежку із зав’язаними очима впізнаю. Чи, може, треба буде дати комусь по шиї, то ви сміливо можете покластися на мене.

— А й справді, Ондатре, чого тут хвилюватися, — заспокійливо додав Борсук. — Мої тунелі тягнуться далі, ніж ти собі думаєш, а ще у мене є кілька підземних ходів, які розходяться у різних напрямках, і, хоч я не дуже патякаю про це перед першим-ліпшим, будь-який із них доведе тебе до краю Дикого Пралісу. Коли настане час іти, саме по такому ходу ви й рушите. А поки що вгамуйся та присядь.

Але Ондатр і чути ні про що не хотів, він мав просто зараз піти до своєї річки, тож Борсукові довелося знову взяти ліхтаря й повести друзів вогким тунелем із застояним повітрям, який зміївся то ліворуч, то праворуч, то вгору, то вниз, то тягнучись під склепінням, то вгризаючись у твердий камінь.

Тунель здавався довгим, не одну милю завдовжки. Та ось показався його кінець, крізь підлісок замерехтіло світло, і Борсук, квапливо попрощавшись із друзями, випхав їх назовні, вихід із підземелля замаскував, як міг, плющем, хмизом, опалим листям, та й зник під землею.

Вони стояли на самісінькому краю Дикого Пралісу. Позаду залишалася дивна й незбагненна мішанина з каменю, ожини та коріння дерев, а попереду розлягалися тихі просторі поля, оточені рядами живоплоту, який чорнів проти снігу, ген-ген удалині іскрилася давня знайома річка, а в небі висіло низьке й багряне зимове сонце.

Видра, що знав тут усі ходи-виходи, впевнено повів Крота й Ондатра навпростець до далекого переступня. Там вони затримались на хвильку, обернулися назад і побачили суцільну стіну Дикого Пралісу — густого, похмурого, непривітного, сірого в білому обрамленні. А потім дружно, наче за командою, всі троє розвернулися і швидкою ходою рушили додому, де грів камін і все було до болю знайоме, де витанцьовували на стінах відблиски вогню, а за вікнами лунали бадьорі голоси, де текла річка, яку вони знали не перший день і якій беззастережно довіряли, в якому б гуморі вона не перебувала, річка, що ніколи й нічим їх не лякала.

Кріт поспішав, аж спотикався, а його уява малювала мить, коли він знову буде вдома, в оточенні речей знайомих і улюблених, і ще ніколи він не розумів так чітко, що його стихія — це поля, живопліт, борозни від плуга, пасовища, на яких він частенько бував, стежки, де зі сходом сонця все завмирало, доглянуті садки. Незгоди, протистояння, невпинна боротьба з Природою — все це було не для нього. Ні, Кротові цілком вистачить мудрості не полишати цих милих місцин, тісно переплетених із його долею, у яких також були свої пригоди, і тих пригод йому вистачило би на все життя.

Розділ п’ятий
Милий дім

По кошарі, збившись купою та напираючи на жердини загорожі, широко роздуваючи вузенькі ніздрі та тупцяючи тоненькими ніжками, позакидавши голови назад і наповнюючи морозне повітря над оборою легенькою парою, гасали вівці, а двоє друзів, перебуваючи у доброму гуморі та невпинно про щось теревенячи, поспішали додому. Вони поверталися через поля та луки, а позаду в них був цілий день, проведений у товаристві Видри: вони полювали та лазили розлогими косогорами, де брали свій початок невеличкі струмки, які вливались у річку. Тепер довкола стелилися тіні короткого зимового дня, а шлях попереду ще був чималий. Навмання проминаючи ниву, друзі почули овече мекання й пішли на нього, а повернувши від кошари вбік, натрапили на второвану стежинку. Іти по ній було набагато легше, крім того, щось усередині підказувало, що поки що їм по дорозі зі стежинкою, нашіптувало, що якщо вони підуть по ній, то скоро будуть удома.

— Здається, ми йдемо в село, — дещо вагаючись, промовив Кріт і стишив крок. І справді, вузенька стежинка перебігала в ширшу, потім розходилася до путівця, а тепер вони стояли посеред рівненької шосейної дороги. Звірі не дуже люблять з’являтися в селах, і їхні шляхи, якими би второваними вони не були, завжди пролягають одинцем, обминаючи всі церкви, пошти та забігайлівки.

— Та не переймайся так! — вигукнув Ондатр. — Узимку о цій годині всі сидять у затишку й теплі, зібравшись біля камінів: і чоловіки, і жінки з дітьми, і навіть їхні пси з котами та інша звірина. Тож ми, нічим не ризикуючи, спокійно проминемо село. Крім того, можна буде зазирнути до вікна й побачити, чим вони там займаються.

Темніє в середині грудня швидко, і поки вони, нечутно ступаючи по першому пухкому снігу, наблизилися до села, його вже огортала темна ніч. Обабіч вулиці підсліпувато блимали жовтаві прямокутники вікон, випускаючи у надвірну темінь світло ламп.

На більшості низеньких вікон штор не було, і знадвору добре було видно, як селяни в будинках або сидять за чаєм, або займаються роботою, або просто теревенять, сміючись та активно жестикулюючи, і всі вони були наділені отою невимушеністю, про яку навіть видатним акторам нерідко залишається тільки мріяти, — невимушеністю людей, які не знають, що за ними хтось спостерігає.

Отак пересуваючись від однієї сцени до іншої, двійко наших глядачів, яким ще було йти та йти додому, дивилися, як господар погладжує кота, як обережно підіймають і несуть на ліжко сонну дитину, як чоловік, солодко потягнувшись, починає вибивати об край димучого поліна свою люльку.

Аж ось Кріт підійшов до одного заштореного віконця, де в ніч дивилися не декорації, а біла пустка, і в ньому з непереборною силою стало оживати відчуття домівки й того невеличкого світу, який оточений стінами і в якому можна забути про велике й бурхливе довкілля.

Упритул до білої фіранки висіла клітка з пташкою, у клітці чітко вимальовувалися кожен прутик, кожне сідальце — геть усе, аж до вчорашньої цукрової грудки, що вже втратила форму. На середньому сідальці, начубившись, сиділа мешканка клітки, і вона здавалося такою близькою, що тільки руку простягни — і відчуєш пальцями її пір’я. У цьому театрі тіней можна було навіть розрізнити чітко окреслені краї розпушених пір’їнок.

Подорожні бачили, як сонна пташка тривожно здригнулася, прокинулася, тоді стрепенулася і підняла голову. Видно було, як вона через силу позіхає, розтуляючи крихітного дзьобика, озирається та знов ховає голову у пір’ї, як поступово нерухоміють розпушені пір’їнки. А потім дунув у потилицю крижаний вітер, защипала морозяна сльота — і звірята повернулися до реальності. Знову занили померзлі пальці, загуділи натомлені ноги та нагадав про себе неблизький шлях додому.

Та ось нарешті село залишилося позаду, ряд хатинок різко урвався, й, опинившись по інший бік дороги, Ондатр і Кріт знову відчули в нічній темряві приємний запах поля. Зусиллям волі вони примусили себе зробити останній кидок, отой кидок, за яким на них чекала домівка, кидок, який, ми знаємо, збігається з закінченням дороги, за яким подеколи чекає рипіння засувки, грайливе полум’я каміна, десятки знайомих предметів, які вітають нас, немов подорожніх, що після тривалої відсутності повертаються з-за далеких морів.

Друзі мовчали і вперто йшли вперед, і кожен думав про своє. Кріт майже всю дорогу думав про вечерю, бо в чорнильній пітьмі все, що він бачив, здавалося йому чужим і незнайомим, крім того, він просто слухняно брів за Ондатром, цілком поклавшись на його чуття, тож про що йому було ще думати? Ондатр же, як завжди, ступав попереду, опустивши плечі та прикипівши поглядом до прямого, як стріла, сірого шляху попереду себе. Тож не дивно, що йому було не до Крота, а коли він нарешті почув, як той його гукає, то підскочив, як ужалений.

Люди давно вже втратили колишню гостроту відчуттів, і ми не маємо навіть відповідних слів, якими можна було б описати повсякденне спілкування тварин із довкіллям. Ми можемо сказати “слух” або “нюх”, але хіба це слово зможе передати всі трелі, високі й низькі, з вурканням чи без, серед дня або ночі, ті звуки, що кличуть чи застерігають, підбурюють чи відганяють.

І от один із таких таємних, чарівних погуків почув Кріт із підземних глибин, а почувши, дрібно затремтів усім своїм тілом, настільки знайоме було відчуття. Він зупинився, як укопаний, повів носом туди-сюди, намагаючись упіймати невловимий слід, що витав у повітрі, вражаючи його до глибини душі. Аж ось наступної миті Кріт знову його вловив, і цього разу слідом за відчуттям на нього ринула ціла злива спогадів.

Дім! Ось що все це означало, ось що вабило до себе, ось що пестило його, бринячи у повітрі. Неначе чиїсь невидимі руки підштовхували, тягнули його в один і той же бік! Еге, та він же, мабуть, зовсім близько, його старенький дім, дім, який він поспіхом колись покинув того дня, коли познайомився з річкою, і до якого більше не вертався!

І тепер дім розсилав своїх гінців та глашатаїв, щоб ті привернули до нього Кротову увагу, щоб повернули блудного сина до рідних пенатів. Від того погожого ранку, коли він рушив назустріч весні, Кріт дуже рідко згадував свою домівку, поглинутий новим життям, його принадами та несподіванками, яскравими та заворожуючими враженнями.

І тепер, коли накотилися спогади, він чітко, наче намальованим, бачив у пітьмі свій дім! Ну й що, що він обшарпаний, тісний, і має мало меблів? Це ж його дім, він власноруч зробив його, до нього так радісно було вертатися після насиченого дня! І дім радів йому, не варто навіть сумніватися, він сумував за Кротом, чекав його повернення, і зараз намагався донести це до нього, може, трохи жалісно, з докором, але без гіркоти і злості. Сумно зітхаючи, дім просто хотів нагадати Кротові: я тут, неподалік, і досі чекаю на тебе!

Заклик цей був зрозумілий, зміст його — очевидний. Кріт має просто зараз відгукнутися на нього та піти додому.

— Ондатрику, зачекай! — гукнув він, аж знемагаючи від радісного хвилювання. — Ходімо назад! Ну ж бо!

— Кроте, ми йдемо далі! — бадьоро відповідав Ондатр, не стишуючи кроку.

— Ондатрику, будь ласка, спинися! — заблагав нещасний Кріт, відчуваючи душевні муки. — Ти нічого не розумієш! Тут мій дім, мій старий дім! Я відчув його присутність, і він десь тут поряд, під самим носом. Я просто не можу не піти до нього, не можу, не можу! Ох, Ондатрику, таж повернися! Будь ласка, ну будь ласка, повернися!

Поки Кріт говорив це, Ондатр пройшов чималу відстань і вже не міг до пуття розібрати, що той йому кричить, не кажучи вже про розпачливі нотки в голосі Крота. Крім того, всі його думки були поглинуті погодою, бо якесь чуття підказувало Ондатрові, що дуже скоро може повалити сніг.

— Кротику, повір мені, ми не можемо втрачати ні секунди! — прокричав він у відповідь. — Хай що ти там знайшов, прийдім по нього завтра. А зараз я спинитися не можу, бо надто пізно, і знов збирається на сніг, і тоді я за дорогу не поручуся! Кроте, мені потрібен твій нюх, ходи скоріше сюди, не лови ґав! — І, не чекаючи відповіді, Ондатр без вагань рушив далі.

Бідолашний Кріт стояв серед дороги сам-один, серце його краялося на шматки, а до горла — все ближче та ближче — підступав болісний клубок. Кріт відчував: ще трохи — і клубок цей вирветься назовні несамовитим плачем. Та його відданість другові з честю витримала цю тортуру.

У Крота навіть гадки не виникло покинути Ондатра самого. А запахи старого дому вабили, шепотіли, благали, а коли це не допомогло, перейшли на наказовий тон. І Кріт наважився позбутися їхніх чар. Через силу, розриваючи струни свого серця, він похилив голову та покірливо побрів за Ондатром, а слабенькі запахи дому тягнулися за його носом, докоряли за черствість, забудькуватість і за нового друга.

Він ледве-ледве наздогнав Ондатра, який навіть гадки не мав про Кротову драму і відразу заговорив про те, чим вони займуться, повернувшись додому, про те, як весело палатиме камін у вітальні, і про те, що краще було б з’їсти на вечерю.

Він говорив і навіть не звернув уваги на те, що Кріт весь час мовчить і взагалі якийсь пригнічений. І вже коли вони пройшли чималий шмат та вийшли до пеньків на краєчку гаю, що ріс уздовж дороги, Ондатр зупинився і лагідно зауважив:

— Слухай, Кроте, давній друже, та ти ж геть вибився з сил. Ти не маєш сил навіть ворушити язиком, і ноги тягнеш так, ніби вони зі свинцю. Давай присядемо на хвильку та перепочинемо. Снігопаду поки що немає, а найважче вже позаду.

Кріт приречено кивнув, присів на пеньок і спробував узяти себе в руки, бо відчував: ще трохи, і всі його почуття вирвуться назовні. Але ридання, яким він стільки часу давав раду, здаватися не хотіли ніяк. Вони підступали все ближче та ближче, загрожуючи вибухнути на всю силу, і щойно він придушував один спазм, як накочувався другий, ще сильніший і настирніший, а потім третій, четвертий, і так без кінця. Кінець кінцем Кроту набридло опиратися, і він розридався, не шкодуючи сліз, бо розумів, що все скінчилося, він знову загубив свій дім, навіть не встигнувши його знайти.

Ондатр оніміло спостерігав за своїм другом, не розуміючи причин його горя. Нарешті, повернувшись до тями, він промовив дуже тихо та співчутливо:

— Що сталося, старий? Та поясни мені, що скоїлося, у чому річ. Я можу зарадити твоєму горю?

Кріт сидів і навіть слова вимовити не міг, так душили ридання, одне за другим вихоплюючись із грудей. Вони не те що говорити — дихати заважали.

— Я розумію, це стара, нічим не примітна халупа, — нарешті проказав він крізь сльози, — куди їй до твоєї затишної оселі… чи шикарного Жабсового маєтку… чи неосяжної домівки Борсука… і все ж таки, це мій дім… мій любий дім… а я його покинув… і забув його геть-чисто… і тут я знову чую його запах… дорогою, коли я… коли я гукав тебе, Ондатрику, а ти мене не чув… і тут усе наринуло на мене… і знову захотілося додому!.. О, горе мені, горе!.. І коли ти, Ондатрику, не обернувся… мені довелося проминути свій дім, який мене так вабив… я думав, серце моє не витримає… А ми ж могли піти туди і глянути на нього… він був так близенько… але ти не хотів повертати назад, Ондатрику… ти не хотів повертатися! О, горе мені, горе!..

Від цих спогадів Крота накрило новою хвилею жалю, він знов заходився ридати і вже не міг сказати ні слова.

Ондатр дивився на Крота, мовчав та лиш погладжував його по плечі. Невдовзі він похмуро зауважив:

— Тепер я розумію! Яка ж я все-таки свиня! Свиня свинею! Всім свиням свиня!

Він почекав, поки нестримні Кротові ридання трохи вщухнуть, а ридання перейдуть на часте шморгання, крізь яке вже майже не прохоплювався плач, тоді підвівся і сказав:

— Ну що, старий, тепер нам справді краще йти! — і повернув назад тією дорогою, по якій вони з такими труднощами йшли.

— Куди де ти — гик! — Ондатрику — гик! — ідеш? — прокричав Кріт у сльозах і занепокоєно закрутив головою.

— Треба ж відшукати твій дім, старий, — спокійно мовив Ондатр, — тож краще ходи зі мною, бо твій чутливий ніс у такій справі не завадить.

— Егей, Ондатрику, не йди, повернися! — закричав Кріт, зриваючись на ноги та поспішаючи за другом. — Кажу тобі, не роби цього! Ніч на носі, та й темно, хоч в око стрель, а тюпати далеченько, і сніг от-от піде! Ти… ти тільки не подумай, що це я так побиваюся… просто так вийшло, не дуже гарно з мого боку! Подумай про свою річку, про вечерю!..

— Нікуди вони не подінуться — ні річка, ні вечеря! — запевнив його Ондатр. — Кажу тобі, треба знайти те місце, хоч би я навіть блукав усю ніч. Тож не вішай носа, старий, ось тобі моя рука, і скоро ми знов будемо там.

Кріт сопів, просився, упирався, але Ондатр таки потягнув його за собою, безперестанку розважаючи жартами, дотепами, анекдотами, щоб підняти його дух і трохи вкоротити нелегку дорогу. Коли вони, на його думку, дійшли до того місця, де Кріт “затримався”, він суворо сказав:

— Усе, годі балакати. До справи! Потягни носом і скажи, що ти про це думаєш.

Вони пройшли ще трохи, не кажучи ні слова, і раптом Ондатр відчув через Кротову лапу, яку досі стискав у своїй, щось схоже на легеньке поколювання. Він висмикнув свою лапку, спинився і завмер, перетворившись на суцільний слух.

Хтось подавав сигнали!

Кріт на хвильку завмер нерухомо, і його задертий догори ніс легенько ворушився, щось винюхуючи у повітрі.

Коротенький ривок уперед… ні, не туди… знов заворушився ніс… ще ривок, і — повільно, але впевнено — він рушив уперед.

Ондатр, украй розхвилювавшись, ішов за Кротом як прив’язаний, а той, неначе сновида, перетнув пересохлий рівчак, проліз крізь живопліт і, далі покладаючись на своє чуття, пішов чистим полем, а над ними слабко мерехтіли зірки.

Аж раптом він кудись пірнув без попередження, але Ондатр був напоготові й собі подався за Кротом у нору, до якої безпомилково вів його ніс.

У тунелі було тісно й парко, тхнуло землею, і Ондатрові здалося, що минула ціла вічність, перш ніж він дістався кінця і зміг випростатися, потягнутися та обтрусити землю. Кріт креснув сірником, і при його світлі Ондатр побачив, що вони стоять посеред просторого приміщення, охайно підметеного й посипаного пісочком, а перед ними — невеличкі вхідні дверцята, біля яких збоку, над самісіньким дзвінковим шнурком готичними літерами написано: “Кротовий тупик”.

Кріт зняв із цвяшка на стіні ліхтаря, засвітив, і Ондатр, роззирнувшись навколо, побачив, що вони стоять посеред місця, схожого на передній двір. З одного боку від дверей стояла садова лавка, з іншого — газонокосарка, бо Кріт, який терпіти не міг безладу вдома, слідкував за тим, щоб інші звірі не прокладали нірок на його території, що неодмінно закінчувалися купками викопаної землі.

На стінах висіли плетені горщики з папороттю упереміш із поличками, на яких стояли гіпсові статуетки Гарібальді та інших героїв Італії, інфанта Самуїла та королеви Вікторії. З одного боку двору простягався кегельбан, уставлений з боків лавками та столиками з круглими відбитками, як дві краплі води схожими на відбитки від пивних кухлів.

Посередині знаходився невеличкий, обкладений мушлями круглий ставочок із золотими рибками. Із самісінької середини озера стирчало чудернацьке підвищення, також обсаджене мушлями й увінчане великою скляною посрібленою кулею, в якій усе відбивалося, як у кривому дзеркалі, що неймовірно потішало кожного, хто це бачив.

Кріт аж засяяв, побачивши ці дорогі його серцю предмети. Він спішно пропустив Ондатра в двері, засвітив лампу в залі та швидким поглядом окинув стареньку оселю. Геть усе в ній було вкрите густим шаром пилюки, а вигляд давно покинутого й занедбаного дому, до того ж тісного, крихітного та дуже небагатого, наганяв страшну нудьгу, і Кріт, затуливши обличчя руками, впав у крісло.

— Ех, Ондатрику, — розпачливо плакав він, — і навіщо тільки я це зробив? Для чого я привів тебе до цієї вбогої, холодної, тісної халабуди, та ще й у таку ніч, коли ти вже спокійно міг би сидіти в домі над річкою та відігрівати біля каміна закоцюблі лапи!

Ондатр не зважав на ці самоприниження впереміш зі скорботою. Натомість він походжав туди- сюди, відчиняв двері за дверима, обдивлявся кімнати, мисники, запалював лампи, свічки й наставляв їх усюди, де тільки можна було.

— Яка мила хатинка! — кричав він бадьоро. — Така ловкенька! Така продумана! Куди не сунься, все на своєму місці! Чудове місце для нічлігу. Але спочатку нам треба як слід його прогріти. Вогнем займуся сам — я знаю, як це робиться. О, а це вітальня? Яка краса! Ти сам додумався зробити ніші для ліжок? Прекрасно! Зачекай, я принесу дровець, вугілля, а ти, Кроте, візьми ганчірку, в кухонному столі, в шухляді, там є, і трохи обмахни пилюку. Давай, старий, не спи!

Дивлячись на невтомного Ондатра, Кріт і собі заметушився по дому, заходився витирати пилюку з підлоги, з меблів, з речей. Ондатр же бігав туди-сюди, носячи дрова, вугілля, а потім розпалив вогонь, який, заревівши, став дертися до комина. Розпаливши, він гукнув Кротові, щоб той прийшов погрітися, але Кріт чомусь знову впав у зажуру: він знеможено опустився на канапу, сповна віддавшись чорному розпачеві, і затулив мордочку ганчіркою.

— Ондатре, — простогнав Кріт, — а як твоя вечеря? Бідний друже, ти ж замерз, зголоднів, утомився. А я нічого, навіть крихти не можу тобі запропонувати!

— Ну чому ти відразу впадаєш у розпач?! — докірливо мовив Ондатр. — От щойно в тебе на кухні, на буфеті, я на власні очі бачив консервного ножа. Будь-хто зрозуміє, що це означає. А означає це, що десь неподалік від нього мали б бути консерви. Встань, візьми себе в руки й ходімо шукати.

І вони пішли на пошуки консервів, обнишпорили всі шафи та переглянули всі шухляди. Пошуки дали такі результати: банка сардин, пачка капітанських бісквітів, майже повнісінька, і німецькі сосиски у сріблястій фользі. Не так щоб дуже, але краще, ніж нічого.

— Вистачить на цілий бенкет! — мовив Ондатр, накриваючи на стіл. — Є в мене кілька знайомих звірят, так от, вони б вух своїх не пошкодували, аби сидіти зараз тут і вечеряти з нами!

— Немає хліба! — заквилив Кріт. — І масла теж немає, і ще…

— І ще паштету з гусячої печінки, і шампанського! — продовжив, усміхаючись, Ондатр. — О, десь я таке вже бачив!.. Що то за дверцята в кінці коридору? Авжеж, твоя комора! Чого тільки не знайдеш у цьому домі! Зачекай трішки…

Ондатр зник у коморі й невдовзі повернувся, трохи запорошений, але тримаючи в кожній лапі по пляшці пива і ще по одній — під пахвами.

— Кроте, ти нагадуєш мені старця, який любить потурати своїм слабкостям і ні в чому собі не відмовляє, — пожартував Ондатр. — Це найвеселіша оселя з усіх, де мені доводилося бувати. Слухай, а звідки в тебе такі гравюри? З ними твій дім дуже ошатний, слово честі. Не дивно, що ти його так любиш. Ану розкажи, як тобі це все вдалося?

І поки Ондатр метушився, зносячи на стіл тарілки, ножі, виделки та гірчицю, яку він замішав у яєчній підставці, Кріт, поволі вивільняючись від недавніх переживань, почав розповідати — спочатку трохи скуто, та згодом усе вільніше й вільніше, — як планувалося оце, як замислювалося оте, а он те, як дар небесний, дісталося у спадщину від тітки, а ген оте просто вдало трапилося під руку, а ще щось було куплене за безцінь, а ще на щось доводилося відкладати гроші та рахувати кожен пенс, у чомусь доводилося собі й відмовляти.

Кінець кінцем він остаточно піднісся духом, йому захотілося обійти всі свої речі, пригорнути їх, а потім узяти лампу, щоб Ондатр побачив їх в усій красі, а потім говорити про них, говорити й говорити, не згадуючи про вечерю, якої вже давно хотілося зголоднілим мандрівникам. Ондатрові вже кишки марша грали, але він тримався як умів, на все серйозно кивав, слухаючи Крота, уважно все роздивлявся, морщив чоло і, коли йому пропонували щось оглянути, вставляв лише “Чудової” чи “Прекрасної”.

Нарешті Ондатрові вдалося заманити Крота до столу, він із серйозним виглядом узявся за відкривачку, і тут несподівано ззовні долинув звук, схожий на човгання маленьких ніжок по гравію, та приглушені звуки тоненьких голосків, серед яких можна було вирізнити уривки фраз:

— Так, стали всі рядочком… Томмі, підійми ліхтаря трохи вище… спершу прочистили горло… щоб ніхто не кашляв, коли я скажу “три, чотири!”… де малий Біллі?.. егей, ходи, всі на тебе чекають…

— Що таке? — запитав Ондатр, кладучи консервного ножа.

— По-моєму, це миші-полівки, — не без гордості відповів Кріт. — Вони завжди ходять о такій порі тутешньою округою і співають хорали. В них тут ціла громада. Ці мишки ніколи мене не минають, приходять до Кротового тупика вже в самому кінці. Я пою їх чимось тепленьким, а коли є чим, то й годую. Коли їх чую, завжди пригадую старі добрі часи.

— Ану подивимося! — закричав Ондатр, схопився з місця та побіг до дверей.

Двері відчинилися, і перед очима постало чудове, зворушливе видовище. У дворі, освітленому підсліпуватим ліхтарним ріжком, півколом, тупцяючи ніжками, щоб зігрітися, та поховавши лапки у кишені, стояло вісім-десять мишенят-полівок у червоних плетених шарфиках.

Вони нерішуче зиркали одне на одного яскравими блискучими очима, тихенько хихотіли, шморгали та раз за разом утирались рукавами своїх пальтечок. Коли двері відчинилися, один із тих, що були старшими, з ліхтарем у лапці, сказав: “І-і-і — три-чотири!” — і тоненькі мишачі голоски заспівали старовинний хорал, один із тих хоралів, які складали їхні предки у скутих морозами полях з озиминою чи в засніжених закутах біля комина, а потім передали своїм нащадкам, щоб ті співали їх на Різдво під освітленими вікнами.

                Хорал

Хуга, і холод, і ніч надворі,
Гей, відчиніть дітворі,
Хай не лякає вас сніг нагорі,
Дайте зігрітися в вашій норі —
Радості вам в вашій хаті!

Зимно надворі, і сльота, і сніг,
Ми вже не чуємо ніг,
Шлях наш далеко-далеко пробіг,
Мишок маленьких пустіть на поріг —
Будьте щасливі й багаті!

Скоро годинники північ проб’ють,
Мишки ідуть та ідуть,
Зірка різдвяна покликала в путь,
Щастя і радість у серці ростуть —
Збудуться мрії крилаті!

Йосиф по снігу з Марією брів,
Зірку над стайнею взрів,
Став їм притулком простісінький хлів,
Син народився, як час підоспів,
Сходить пора благодаті!

“Хто найраніше царя привітав?” —
Янгол небесний спитав.
“Вівці з ягнятами!” — хтось відказав.
Янгол всміхнувся і ласку послав
Кожній вівці та ягняті!

Ось хорал закінчився, на мить запала тиша, і мишенята, сором’язливо усміхаючись, стали крадькома перезиратися. Над землею линув мелодійний перегук далеких дзвонів, які весело та лунко виводили свою пісню.

— Гарно заколядували, дітки! — від усього серця вигукнув Ондатр. — А тепер заходьте, зігрійтеся біля каміна та перехопіть чогось гарячого!

— Так-так, мишки, заходьте, — вигукнув розчулений Кріт. — Ну чисто тобі старі добрі часи! Зачиняйте двері, заходьте і сідайте ближче до вогню. Зачекайте трохи, поки ми… Ох, Ондатре! — розпачливо вигукнув він, упав на стілець, і на очі йому набігли сльози. — Що ж ми з тобою творимо? Нам же немає їх чим пригостити!

— Доручи це мені, — анітрохи не знітившись, сказав Ондатр. — Гей, хлопче з ліхтарем! Ходи сюди. Я маю тобі щось сказати. Скажи-но мені, в таку темінь тут іще працюють якісь магазини?

— Авжеж, чого б їм не працювати, — шанобливо відповіло мишеня. — Узимку наші крамниці працюють цілодобово.

— Тоді слухай! — сказав Ондатр. — Береш ліхтаря і скоренько приносиш мені…

Тут він стишив голос, і до Крота вже долинали тільки уривки його фраз: “…та дивися, щоб свіже!.. ні, вистачить і фунту… дивися, щоб від Баггінса, інших можеш не приносити… ні, тільки найкраще… якщо не знайдеш там, пошукай ще десь… так, звичайно, тільки домашнє, ніяких консервів… давай, одна нога тут, друга там!” Нарешті дзенькнули монетки, пересипаючись із однієї лапки до другої, мишенятко отримало величезного продуктового кошика і, схопивши ліхтаря, побігло з нори.

Інші мишки всілися рядочком на лавці біля палаючого каміна та, погойдуючи ніжками, з насолодою відчували, як відходять від морозу їхні закоцюблі тільця. Тим часом Кріт, щоб чимось їх розважити, спробував зав’язати розмову, а коли це не вийшло, переключився на мишачий родовід і змусив кожне мишеня нагадати імена численних братів та сестричок. Ті були ще надто маленькими, щоб ходити з колядками цьогоріч, але вже наступного року батьки неодмінно мали б їм це дозволити.

Тим часом Ондатр діловито розглядав етикетку на пивній пляшці.

— По-моєму, це “Старий Бертон”, — мовив він із явним задоволенням. — Молодець, Кроте! Саме те! Зараз ми зробимо теплого елю! Ти усе швиденько підготуй, а я поки що повідкриваю пляшки.

Невдовзі всі потрібні складники були змішані, налиті у металевий ківш, а ківш поставлений на вогонь, і дуже скоро мишенята, кашляючи та переводячи дух (бо ковтнути розігрітий ель справа не така вже й проста), втирали сльози з очей та весело сміялися, і вже ніхто не думав про мороз, що дошкуляв їм усе життя.

— Вони ще вистави дають, оті дітлахи, — розповідав Ондатрові Кріт. — Самі все придумують, а потім розігрують. І дуже гарно виходить! Минулого року показали нам чудову історію про хлопця-полівку, якого спіймав пірат-варвар і продав на галеру. Та хлопець той утік, а коли повернувся додому, його наречена вже пішла у монастир. Ага, ось ти! Здається, ти грав тоді в тій виставі. Ну ж бо, встань і прочитай нам щось.

Мишеня, до якого звертався Кріт, зіп’ялося на ноги, нерішуче захихотіло, обвело поглядом кімнату — і не сказало ні слова. Інші мишенята намагалися його підбадьорити, Кріт благав, просив, щоб той нічого не боявся, а Ондатр навіть узяв малого за плечі та потрусив.

Проте ніщо не могло перемогти його страху перед публікою. Всі метушилися навколо нього, немов гребці біля утопленика, рятуючи згідно з приписами Королівського гуманітарного товариства, коли раптом клацнула засувка, відчинилися двері, і до нори, ледве переставляючи ноги під вагою кошика, зайшло мишеня з ліхтарем.

Розмови про ймовірні театральні імпровізації припинилися відразу, щойно було викладено на стіл вміст цього кошика — цілком реальний і вельми солідний. Ондатр узяв на себе керівництво справою, і всі або чимось займалися, або щось шукали.

Через кілька хвилин стіл було накрито, і на якусь мить Кротові навіть здалося, що все це йому просто сниться. Ще зовсім недавно на столі було хоч покотись, а тепер він був рясно заставлений усякою смакотою. Не зволікаючи, всі відразу ж узялися до трапези, і мишачі мордочки аж світилися від щастя.

Кріт, який просто гинув від голоду, й собі взявся за їжу, що з’явилася в такий чудесний спосіб, і думав, як усе-таки добре, що він повернувся додому. Вони їли, згадували старі часи, а мишенята переказували йому останні чутки та як могли відповідали на нескінченні запитання. Ондатр, навпаки, майже не говорив, проте ревно стежив, щоб ніхто не залишився обділеним, а Кріт щоб собі теревенив і нічим не переймався.

Натрапезувавшись, мишки почали прощатися, безперервно дякуючи і сиплячи найкращими побажаннями на наступний рік, та й пішли додому, несучи маленьким братикам і сестричкам, котрі чекали вдома, повні кишені гостинців.

Коли зачинилися двері і все вщухло, Кріт підкинув дровець у камін, вони попідсували стільці ближче до вогню, вихилили на ніч по скляночці теплого елю і стали обговорювати минулий день, такий багатий на події. Урешті-решт Ондатр, широко позіхнув і сказав:

— Кроте, друже, я просто валюся з ніг. Сказати, що я сонний — нічого не сказати! Це твоє ліжко з отого боку? Гаразд, тоді я вкладаюся тут. Ну що за мила хатина! Все тут таке зручне!

Він видерся на ліжко, закутався в ковдри, і його враз загорнула дрімота, як жатка загортає ячмінь.

Зморений Кріт теж не мав нічого проти сну і з радістю та невимовною насолодою зронив свою голову на подушку. Та, перш ніж заплющити очі, він ще трохи поблукав поглядом по старій кімнатці, що виглядала такою затишною при світлі від камінного вогнища, яке то вигравало, то застигало на милих серцю предметах, котрі, як виявилося, були продовженням його самого і, не тримаючи образи, вітали повернення блудного власника.

Саме такий настрій намагався пробудити в ньому чуйний Ондатр. Кріт добре розумів невибагливість свого помешкання, ба навіть його простоту, та, незважаючи на це, воно чимало важило для нього, а найціннішим у домі було те, що для Крота він — як для корабля порт. Ні, він і гадки не мав зрікатися всіх переваг нового життя, забувши і про сонце, і про небо, і про все те, що вони йому давали, та безвилазно жити під землею.

Горішній світ просто не дав би йому цього зробити, він вабив Крота до себе, навіть коли той був під землею, тож Кріт розумів, що не варто відмовлятися від досягнутих вершин. Та все одно приємно було думати, що йому завжди є куди повернутися, що є на світі місце, яке належить йому і тільки йому, що там є милі його серцю предмети, які завжди радо вітатимуть його повернення.

Розділ шостий
Містер Жабс

Стояв сонячний ранок, один із тих яскравих ранків, які бувають на початку літа. Річка вже давно повернулася до звичних берегів та поновила плавний рух, палюче сонце неначе повиманювало з землі все зелене, кущисте, шипасте і тягло до себе, наче на прив’язках.

Кріт із Ондатром прокинулись удосвіта і займалися лаштуванням човна та всім іншим, без чого неможливе відкриття навігаційного сезону: щось підфарбовували, щось лакували, лагодили весла, шукали багри, які кудись поділися, і робили купу інших справ. Потім, наловивши в річці риби, готували сніданок, і весь час гаряче сперечалися про плани на сьогоднішній день. Аж тут хтось несподівано й сильно грюкнув у двері.

— Хай йому грець! — скипів Ондатр від несподіванки, з ніг до голови вимастившись яйцем. — Кроте, будь другом, якщо ти вже поїв, виглянь, хто там прийшов.

Кріт пішов, а за мить Ондатр почув, як він здивовано зойкає. Двері до вітальні розчинилися, і Кріт поважно сповістив:

— Містер Борсук!

Мабуть, щось велике в лісі здохло, коли Борсук сам, власного персоною, заявився до Крота (та й взагалі до будь-кого). Якщо комусь конче треба було бачити Борсука, йому не залишалося нічого іншого, як просто вистежити цього звіра, що зазвичай тихенько вештався під живоплотами від ранку до ночі, або ж іти до нього додому, в неходжені нетрі Дикого Пралісу, на що не кожен міг відважитись.

Борсук важкенькою ходою пройшов у кімнату і застиг, якось аж надто серйозно втупившись у друзів. Ондатр як зронив яєчну ложечку на скатертину, то так і завмер із роззявленим ротом.

— Година настала! — нарешті, як ніколи урочисто, заговорив Борсук.

— Що за година така? — насторожився Ондатр і про всяк випадок зиркнув на годинник над каміном.

— Ти б краще спитав — чия година, — промовив Борсук. — Жабсова година, чия ж іще! Година містера Жабса! Казав я, що візьмуся за нього, хай тільки скінчиться зима, от я за нього й беруся, причому сьогодні ж!

— Ага, Жабсова година! — захоплено закричав Кріт. — Ура! Здається, вже пригадую! Ми будемо робити з нього розумного Жабса!

— Чому саме сьогодні зранку? — казав Борсук, сідаючи у крісло. — Тому, що вчора від однієї надійної особи я дізнався, що до Жабс-холу приїде ще один новий і надзвичайно потужний автомобіль — на огляд. І, може, саме зараз містер Жабс натягує на себе оту дивакувато-дурнувату амуніцію, якою так дорожить і яка перетворює його з пристойного (відносно пристойного) містера Жабса на казна-що, бо при зустрічі з ним у кожного порядного звіра починається істерика. Діяти треба негайно, бо потім буде пізно. Ви просто зараз ідете зі мною до Жабс-холу, і ми врятуємо бідаку Жабса.

— Оце діло! — закричав Ондатр і схопився на ноги. — Ми врятуємо цього невдаху! Ми навернемо його на істинний шлях! Він стане найправильнішим Жабсом, відколи ми його знаємо!

І під Борсуковим проводом вони подалися здійснювати благородну місію. Коли кілька звірів ідуть кудись разом, вони рухаються низкою, один за одним, і це набагато правильніше, ніж розсипатися по всій дорозі, бо в разі несподіванки чи небезпеки ні допомогти, ні бодай просто підтримати одне одного немає ніякої змоги.

Звірі підійшли до під’їзної алейки Жабс-холу і, як і застерігав Борсук, побачили перед будинком новенький, аж блискучий, автомобіль велетенських розмірів та яскраво-червоного кольору (улюблений Жабсів колір). Щойно вони наблизилися до дверей, як ті різко розчинилися, і по сходах, натягаючи на лапи водійські краги, поважно спустився містер Жабс, на якому були захисні окуляри, кепі, гетри та довжелезне пальто.

— Кого я бачу! Поспішайте, панове, поспішайте! — радісно закричав він, узрівши старих друзів. — Ви дуже вчасно, щоб поїхати зі мною у веселу… розвеселу… веселу…

Він помітив незворушні, повні рішучості обличчя друзів, які стояли та мовчали, і його вітальні нотки стали згасати, допоки не зникли зовсім, тож щиросерде запрошення урвалося на півслові.

Борсук не вагаючись ступив на сходи.

— Заведіть його всередину, — твердим тоном наказав він своїм супутникам. Потім, поки запихали в двері Жабса, що відчайдушно борюкався та обурено кричав, він звернувся до шофера, під наглядом якого перебував новий автомобіль: — Боюся, сьогодні містерові Жабсу буде не до машини. В нього змінилися плани. Автомобіль йому більше не знадобиться. І я просив би вас поставитися до цього рішення як до остаточного. Далі можете не чекати. — Із цими словами він слідом за друзями зайшов у дім і зачинив за собою двері.

— Отак! — звернувся він до Жабса, коли всі четверо були всередині Жабс-холу. — А тепер передусім зніми цей клоунський костюм!

— Нізащо! — з небаченою пихою відповів Жабс. — Як розуміти вашу нахабну витівку? Я вимагаю пояснень, і то негайно!

— Ну, — не став церемонитися Борсук, — Кроте, Ондатре, роздягніть нашого друга.

Жабс згадав усі лихі слова, брикався, наче навіжений, і щоб узятися до справи, його довелося повалити на долівку. Тоді Ондатр всівся зверху, а Кріт річ по речі стягнув із Жабса всю шоферську амуніцію. Після цього Жабса знов поставили на ноги. Коли всі обладунки було знято, від його бравади не залишилося й сліду. Тепер це був простий, звичайний Жабс, а не Гроза Доріг, він дурнувато хихотів і всім по черзі зазирав у вічі, немов чогось благав. Нарешті до нього начебто дійшло, що тут коїться.

— Знаєш, Жабсе, — суворим тоном пояснював Борсук, — це мало статися, раніше чи пізніше. Ти чхав на всі наші застереження, марнував батьківську спадщину, крім того, через тебе, через твою божевільну їзду, через твої аварії та скандали з поліцією про нас, тобто звірів, по всій окрузі піде погана слава. Ніхто не зазіхає на твою свободу, але ми не дозволяємо своїм друзям виставлятися на посміховисько через край. А ти свою міру вже перебрав. Загалом ти дуже непоганий звір, і я не хотів би вдаватися до грубощів. Я ще раз спробую повернути тебе до тями. Зараз підеш зі мною до курильної кімнати, де я висвітлю деякі факти щодо твоєї персони, а після того подивимось, який Жабс вийде з неї: такий самий, як заходив, чи дещо інший.

Із цими словами він міцно взяв Жабса за лапу, завів до курильної кімнати і зачинив за собою двері.

— Щось не дуже я на це сподіваюся, — недовірливо мовив Ондатр. — Чим-чим, а словами Жабса ніколи не зцілити. Та й сказати він тобі що завгодно може.

Вони зручніше всілися у кріслах і стали терпляче чекати.

З-за причинених дверей було чутно, як довго й безперервно бубонить Борсук, і голос його, за всіма правилами красномовства, то наростав, то стихав. Через якийсь час його повчання були перервані глибокими риданнями, що, мабуть, виривалися з Жабсових грудей: він славився добрим серцем і надмірною сентиментальністю, а зараз ще й легко ставав на будь-яку точку зору.

Десь за годину без чверті двері розчинилися, і на порозі з’явився Борсук, рішуче ведучи за лапу Жабса, чорного, як туча.

Його шкіра звисала безвільними складками, ноги важко сунулися по землі, а щоки були мокрими від рясних сліз, спричинених проникливими словами Борсука.

— Присядь-но Жабсе, — лагідно мовив Борсук і вказав на стілець. — Друзі мої, — сказав він, — із радістю сповіщаю вас, що Жабс нарешті зрозумів хибність своїх дій. Він щиро кається в негідній поведінці, якою грішив іще вчора, і обіцяє раз і назавжди покласти край автомобільному хобі. У чому урочисто й заприсягся переді мною.

— Чудова новина, — цілком серйозно зауважив Кріт.

— Ай справді, дуже непогана новина, — трохи повагавшись, підтримав друга Ондатр. — Якщо тільки… тільки якщо…

Із цими словами він дуже пильно поглянув на Жабса, і йому здалося, що очі в того, досі скорботні, якось підозріло блиснули.

— Залишилася дрібничка, — вів далі вдоволений Борсук. — Жабсе, я хочу, щоб ти врочисто повторив перед друзями все те, з чим тільки-но цілком погодився в курилці. Отже, чи визнаєш ти свою провину в тому, що сталося, а також те, що то була просто твоя забаганка?

Запала довга-довга тиша. Жабс став крутити туди-сюди головою, але всі мовчали, чекаючи його відповіді. І він заговорив.

— Ні! — озвався він трохи насуплено, але рішуче. — Ніяка це не забаганка! Це було так добре!..

— Що?! — закричав Борсук, якому наче в душу плюнули. — Ах ти ж ворохобнику віроломний, чи не ти мені щойно казав у курильній кімнаті…

— Ну, казав, але ж то було в курильній кімнаті, — помітно дратуючись, визнав Жабс. — А там я міг сказати будь-що. Борсуче, любий, ти так красиво говорив, так зворушливо й переконливо, а твої докази були просто блискучими! Так от, там ти можеш робити зі мною будь-що, і ти прекрасно це розумієш. А після цього я ще трохи подумав, на щось подивився під іншим кутом, і бачу вже, що я ні про що не шкодую, ні в чому не каюся, тому для чого словоблудити й казати, що я шкодую та каюся? Правда ж?

— Отже, — підсумував Борсук, — ти відмовляєшся від обіцянки ніколи більше не сідати за кермо?

— Ще й як відмовляюся! — вже геть розперезався Жабс. — Більше того, я даю слово честі, що поїду на першому ж автомобілі, який мені трапиться. Біп-біп!

— Ну, що я тобі казав? — повернувся до Крота Ондатр.

— Ну що ж, чудово, — рішучим тоном мовив Борсук, підводячись із крісла. — Якщо ти не піддаєшся на наші вмовляння, доведеться діяти силою. Мені дуже цього не хотілося. Жабсику, ти нерідко запрошував нас — мене, Крота й Ондатра — погостювати у тебе вдома. Ми приймаємо твоє запрошення. А заберемося звідси тільки тоді, коли настановимо тебе на шлях істинний, не раніше. Все, заведіть його на другий поверх і замкніть у спальні. А потім треба буде вирішити кілька питань.

— Жабсе, зрозумій, це для твого ж блага, — лагідно примовляв Ондатр, разом із Кротом тягнучи Жабса, який брикався і звивався, вгору по сходах. — Ти тільки подумай, як буде добре, коли все минеться, коли пройде ота твоя дошкульна одержимість!

— Жабчику, ми пильнуватимемо тебе, як немовля, — мовив Кріт. — І впильнуємо, щоб ти більше не розтринькував даремно грошей, як раніше.

— Так, Жабсе, і більше не буде непорозумінь із полісменами, — додав Ондатр, коли вони вже запихали його до спальні.

— І не лежатимеш тижнями у лікарнях, витримуючи отих медсестер, чуєш, Жабсе? — додав Кріт, повертаючи ключ у дверях.

Вони спустилися вниз, а Жабс, припавши до замкової щілини, кричав їм навздогін прокльони.

— Боюся, це надовго, — промовив, позіхаючи, Борсук, коли всі троє зібралися вирішувати, що робити далі. — Я ще не бачив, щоб Жабс так стояв на своєму. Та хай там як, а маємо довести справу до кінця. Ні на мить не зводити з нього очей! Чергуємо по черзі, доки з Жабса не вивітриться дурман.

І друзі визначили, хто й коли чергує. Усі по черзі, через дві ночі на третю, мали ночувати в Жабсовій кімнаті, а денні години поділили порівну. Спочатку Жабс аж зі шкури пнувся, щоб дошкулити своїм аж надто турботливим охоронцям.

Огорнений черговим нападом буйності, він нахаращував стільці, щоб вийшла така-сяка подоба автомобіля, сам видирався на “сидіння”, припадав до уявного керма і, некліпно дивлячись перед собою, хрипів так, що аж страшно ставало, а потім, у самому розпалі розваги, летів сторч головою і так лежав, розпластавшись серед уламків крісел, і, схоже, був цілком задоволений собою. Та з часом ці несамовиті напади сходили нанівець, і всі намагалися переключити його думки на щось інше. Та Жабса, здається, вже не цікавило ніщо, крім автомобілів, і він ставав чимраз більш понурим та пониклим.

Одного погожого ранку Ондатр, заступаючи на варту, піднявся нагору, щоб змінити Борсука, і побачив, що той уже місця собі не знаходить, так йому хочеться здати пост та розім’яти лапи тривалою прогулянкою по лісу, по своїх норах та віднірках.

— Жабс іще в ліжку, — сказав Борсук Ондатрові, перепинивши його перед дверима. — Лежить і тільки стогне: “Залишіть мене самого!” Від усього відмовляється. Думаю, це ненадовго, тож не бери собі до серця, ну і взагалі. І будь уважний, Ондатре! Якщо Жабс тихий і слухняний, якщо він удає з себе цяцю-хлопчика, треба бути напоготові. Не інакше як щось замислив. Я його як облупленого знаю. А тепер усе, бувай.

— Як здоров’ячко, старий? — бадьоро запитав Ондатр, підступаючи до Жабсового ліжка.

Відповіді довелося чекати кілька хвилин. Аж ось нарешті той заквилив:

— Дякую дуже, люб’язний Ондатрику! Тебе цікавить мій стан, як це мило з твого боку! Але спочатку ти скажи мені, як поживаєте ти і наш любий Кріт?

— У нас усе гаразд, — відказав Ондатр. І, забувши про пильність, бовкнув: — Кріт іде з Борсуком на прогулянку. Будуть десь аж під обід, тож весь ранок ми самі. Ну та нічого, зі мною не занудьгуєш. Ану пострибай, будь молодчинкою. Не лежи похмурим у такий чудовий ранок!

— Ондатрику, дорогенький мій, — промимрив Жабс, — нічого ти не розумієш! Ти кажеш “пострибай”, а мені зараз далеко не до стрибків, ой як далекої Та ти на мене не зважай. Знаєш, я терпіти не можу завдавати друзям клопотів, єдина надія, що мені уже недовго вас морочити. Як я цього хочу!..

— Знаєш, я б теж цього хотів, — відказав прихильно Ондатр. — Ти таки був нам морокою весь цей час, і приємно чути, що скоро цьому край. Та ще за такої погоди, те ще на початку навігації! Жабсе, то було просто свинством із твого боку! Я маю на увазі не стільки клопоти, яких ти завдавав, скільки те, що ми через них утрачаємо.

— А по-моєму, ти маєш на увазі саме клопоти, — похмуро відказав Жабс. — Я все розумію. Нема тут нічого неприродного. Тобі набридло упадати коло мене. Я не можу просити тебе, щоб ти й далі щось робив. Так, я справді сама прикрість.

— Що правда, то правда, — відказав Ондатр, — але ж послухай! Заради тебе я готовий стерпіти все на світі, аби лише ти взявся за розум.

— Ондатрику, якби я думав так само, як ти, — проквилив Жабс ледве чутно, — то попросив би тебе — мабуть, востаннє, — чимдуж помчати в село по лікаря, навіть якщо вже й пізно. Та ти не хвилюйся. Тобі це тільки зайвий клопіт, то, може, нехай усе лишається, як є.

— Овва, а навіщо тобі лікар? — запитав Ондатр, підступаючи ближче та пильніше придивляючись до Жабса.

Той і справді якось принишк, обм’як, голос його ослаб, та й тримався він якось дивно.

— Останнім часом ти не міг би не помітити… — стогнав Жабс. — Та ні… навіщо воно тобі здалося? Щось помічати — це тільки зайвий клопіт. Просто щоб не казав собі завтра: “Ох, і чому я раніше цього не помітив? Чому я пальцем об палець не вдарив?” Та ні, навіщо тобі зайвий клопіт? Не переймайся, не треба. Забудь, що я просив, — і заспокойся.

— Послухай, старий, — озвався Ондатр, помітно занепокоївшись, — ну звісно, я збігаю по лікаря, якщо ти цього хочеш. Але чомусь мені здається, що він тобі не потрібен. Краще поговоримо про щось інше.

— Боюся, друже мій, — усміхнувся сумовито Жабс, — що “поговорити” в моєму випадку навряд чи допоможе, та, зрештою, і лікар тут нічого не вдіє. Хоча потопаючий і за найтоншу соломинку схопиться. До речі, якщо ти вже намірився до лікаря (терпіти не можу, коли через мене клопочуться!), я тут подумав, чи не зайти тобі до нотаріуса? Однаково минатимеш його оселю. Мені так було б зручніше, бо в житті бувають моменти (і мабуть, я не помилюся, сказавши, що зараз і є такий момент), коли доводиться займатися речами не вельми приємними, байдуже, чого це коштує змученій душі!

— Нотаріус!? Йому, мабуть, і справді непереливки! — сказав сам собі наляканий Ондатр, кулею вилітаючи з кімнати та, втім, не забувши замкнути за собою двері.

Вийшовши з дому, він зупинився і задумався. Кріт із Борсуком далеко, радитися нема з ким.

— Краще перестрахуватися, — поміркувавши, вирішив він. — Я знаю, що й раніше Жабс уже вважав себе невиліковно хворим, не маючи на те ніяких підстав. Але наскільки я пригадую, про нотаріуса він іще не говорив! Якщо нічого страшного в нього не виявиться, лікар просто скаже, що він старий осел, а це його підбадьорить. Отже, яка-не-яка, а користь. То краще підіграти Жабсові й піти по лікаря, це недовго.

І він поспішив у село по лікаря.

Тим часом Жабс відразу, як тільки у дверях провернувся ключ, легенько зіскочив з ліжка і, пританцьовуючи від нетерплячки, стежив через вікно за Ондатром, поки той не зник з алейки. Потім, від душі розсміявшись, він спритно вдягнувся в найкраще з того, що трапилося під руку, витяг із туалетного столика гроші, напхав ними кишені, тоді зв’язав докупи кілька простирадел, один кінець цього “канату” прив’язав до центрального середника вишуканого тюдорівського вікна — окраси спальні, легенько спустився вниз і, насвистуючи веселу мелодію, безтурботно почимчикував у протилежний бік.

Обід Ондатру було зіпсовано: авжеж, прийшли Борсук і Кріт, і довелось розповідати їм таку неприємну й не вельми переконливу історію. Можна уявити собі їдкі Борсукові зауваження, тож наводити тут ми їх не будемо. А найприкріше його вразило, що навіть Кріт, який завжди щосили вигороджував свого друга, не стримався і сказав:

— Ондатрику, цього разу ти повівся не дуже розумно! А Жабс… оце так Жабс!..

— Таж він розіграв усе, як по нотах, — жалюгідно виправдовувався Ондатр.

— Це він тебе розіграв, як по нотах! — з жаром заперечив Борсук. — Втім, балачками тут не допоможеш. Жабс накивав п’ятами — це зрозуміло. Але найгірше не це: він так запишається своєю винахідливістю, що легко викине якогось коника. Єдина втіха — нас ніщо не стримує і не треба марнувати дорогоцінного часу на сторожу. Та варто ще трохи поночувати у Жабс- холі. Будь-якої миті Жабса можуть припровадити назад — на ношах чи в компанії двох полісменів.

Отак казав Борсук, ще не знаючи, що готує їм доля і скільки води — води каламутної — протече під мостами, поки Жабсова нога знову ступить до цього родового маєтку.

Тим часом Жабс, веселий та безпечний Жабс, бадьоро крокував битим шляхом і вже віддалився від Жабс-холу на кілька миль. Спершу він ішов манівцями, перетнув багато полів, кілька разів повертав в інший бік — на випадок погоні, але тепер, почувшись у повній безпеці, а ще, напевно, через те, що йому яскраво усміхалося сонце і сама Природа підхоплювала його самовдоволену пісеньку, яку виспівувало серце, він аж пританцьовував на дорозі від задоволення та захвату.

— Оце так Жабс, оце так молодець! — казав він сам до себе і хихотів. — Розум бореться з грубою силою — і перемагає. Справедливість торжествує! Бідний сердега Ондатрик! Ах! Тільки б не перепало йому, коли Борсук повернеться! Непоганий він хлопець, Ондатр, стільки в нього чеснот, от тільки розуму не густо, і зовсім ніякої освіти. Треба взятися за нього, може, щось і вийде.

Жабс ішов, не помічаючи нічого довкола себе, і всю дорогу тільки й думав, який він молодець, як хитро обвів усіх навколо пальця, і таке інше, поки не дістався до якогось невеличкого містечка.

Посередині головної вулиці висіла вивіска ресторану “Червоний лев”, при вигляді якої Жабс пригадав, що сьогодні ще ріски у роті не мав, та й довгий перехід забрав чимало сил. Отож він поважно зайшов до закладу, замовив на обід найкращі страви з тих, які не треба замовляти заздалегідь, і сів за столик.

Він з’їв уже майже півобіду, коли раптом із вулиці почувся аж надто знайомий звук: “Біп-біп!” Жабс здригнувся, і все його тіло пройняв дрібний дрож. Автомобіль підкочувався ближче і ближче, ось він завернув у двір, загальмував, і Жабсу довелося з силою схопитися за ніжку столу, аби хоч трохи приборкати почуття, проти яких він був безсилий.

Небавом до ресторану ввалилася компанія, голодна, балакуча та весела, всі голосно ділилися враженнями нинішнього ранку і вихваляли безколісний екіпаж, який так швидко привіз їх сюди. Якийсь час Жабс пожадливо прислухався до кожного їхнього слова. А потім йому просто урвався терпець. Він непомітно вислизнув із залу, заплатив кельнеру за обід, вийшов надвір і відразу ж неквапно рушив до внутрішнього двору.

— Не буде великого лиха, — сказав він сам до себе, — якщо я просто погляну на машину!

У дворі, де стояв автомобіль, не було ні душі: прислуга та всі, хто там був, пішли на обід. Жабс повагом обійшов машину, приглядаючись до неї, оцінюючи та вже щось замислюючи.

— А от цікаво, — подумав він уголос, — цікаво, така машина заводиться легко?

А вже за мить, незчувшись навіть, як це сталося, він щосили накручував стартер. Коли запрацював мотор, давня пристрасть із новою силою спалахнула в Жабсові, заволодівши всім єством. Неначе уві сні, він опинився на ведійському сидінні, неначе уві сні, ввімкнув передачу, зробив коло двором, проїхав під аркою — і тільки закурилося за ним.

Що таке добре, що таке погано, до чого все це може призвести — подібних думок для Жабса вже не існувало. Він піддав газу, автомобіль промчав вулицею і взявся куснями ковтати битий шлях, що пролягав поміж розлогими полями. Він знову був колишнім Жабсом, Жабсом у повному розквіті сил та краси, Грозою Шосейних Доріг, Приборкувачем Магістралей, Властителем Безлюдних Трактів, перед яким все або відступає, або розпадається на порох, щезаючи в мороці небуття. Жабс летів, душа його співала, й автомобіль відповідав звучним диркотінням. Намотувались на колеса милі, а він, знай, летів собі світ за очі, сповна віддавшись силі почуттів, просто живучи сьогоднішнім днем і не переймаючись, що буде завтра.

* * *

— На моє переконання, — звучно виголосив голова суду, — єдина складність, що постає у цій з усіх поглядів очевидній справі, така: як належно покарати цього закоренілого мерзотника й невиправного розбійника, який скоцюрбився перед нами на лаві підсудних? Що ми маємо? По-перше, він украв дорогий автомобіль, що засвідчують правдиві покази свідків цієї події, по-друге, небезпечно перевищував швидкість, а по-третє, виявив нечувану зухвалість до місцевих охоронців порядку! Пане секретарю, скажіть нам, будь ласка, яке найсуворіше покарання передбачає закон за кожне з цих порушень? Та потурбуйтеся (аби не грати не руку злочинцеві), щоб усе було викладено чітко, бо в цій справі вже давно все зрозуміло.

Секретар пошкрябав пером носа.

— Хтось може подумати, — почав він, — що найтяжчий злочин — крадіжка автомобіля. І, безперечно, буде правим. І все ж таки, найсуворіше покарання злочинець має отримати за образу полісмена. Так і тільки так! Скажімо, ми засудимо його до дванадцяти місяців ув’язнення за крадіжку автомобіля, що зовсім небагато. Додамо три роки за перевищення швидкості, що теж доволі мало. Та ще п’ятнадцять — за образу поліцейського, дуже важку образу, якщо спиратися на покази очевидців, повіривши тільки кожному десятому слову з почутих тут (а я тільки так і роблю). Отже, якщо все це скласти докупи, то в нас виходить рівно вісімнадцять років…

— Чудово! — озвався голова суду.

— Але краще округлити до двадцяти — так, про всяк випадок, — порадив секретар.

— Чудова пропозиція! — не приховував свого задоволення голова. — Підсудний! Візьміть себе в руки і станьте спокійно. Отже, ви засуджуєтеся до двадцяти років позбавлення волі. І затямте: якщо ви знов постанете перед судом, що б не скоїли, отримаєте стільки, що мало не буде!

І тут на Жабса налетіли брутальні судові виконавці. Той кричав, благав та опирався, а вони обкрутили його ланцюгами та потягли сердегу від суду через ринкову площу, де галаслива юрба (яка безжальна до злочинців спійманих і співчуває злочинцям неспійманим) заходилась обсипати його насмішками та закидати морквою, ганьбити так, як ганьблять на майдані злочинців; через кпини школярів, повз їхні фальшиво законослухняні мармизки, що радісно світилися від вигляду принижень бідолашного джентльмена; через порожнисто-лункий розвідний міст; попід шпичастою решітчастою брамою; попід похмурою аркою, за якою починався старий похмурий замок, що здіймав увись свої прадавні вежі; повз солдатські казарми, де відпочивала після варти глумлива солдатня; повз вартових, які аж зі шкіри пнулися, насмішкувато кашляючи, бо тільки так може висловити свою зневагу до порушника закону вартовий, що заступив на службу; по розхитаних ґвинтових сходах; повз охоронців у каскетках та сталевих латах, які вороже зиркали крізь заборола; через внутрішні двори, де шаленіли на прив’язях мастифи і дерли землю, намагаючись дістати Жабса; повз старих стражників, що стояли, спершись алебардами на стіни, та куняли над куснем пирога і баклагою темного елю.

Його вели все далі й далі: повз пальцезатисну камеру, повз поворот, від якого йшла дорога на ешафот, поки врешті не привели до найпохмурішої темниці, що містилась у найдальшій вежі. Нарешті вони спинилися біля старезного тюремника, який сидів і перебирав знічев’я в’язку величезних ключів.

— Жабське поріддя! — гаркнув сержант-полісмен, знімаючи шолом і втираючи чоло. — Гей, ти, неотесо, вставай, приймай поповнення. Це мерзотник Жабс, закостенілий злочинець, інтриган і хитрун, яких світ не бачив. Отак, сива бородо, очей з нього не зводь, і зарубай собі на носі: ти відповідаєш за нього головою, і мор на ваші голови, якщо він викине якогось коника!

Наглядач похмуро кивнув, кладучи зморшкувату руку на плече бідолашному Жабсові. Брязнув іржавий ключ у замку, гримнули за спиною масивні двері — і Жабс перетворився на безпорадного в’язня найнеприступнішої камери найнеприступнішої вежі найнеприступнішого замку старої доброї Англії.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“ Вітер у вербах”
Кеннет Грем
Переклад – Анатолія Сагана
Видавництво : “ Навчальна книга – Богдан”
м. Тернопіль, 2014 р.

1 Коментар
  • Тетяна
    28.10.2022 08:24

    Чудовий переклад! Живий, дотепний, зворушливий!

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: