Вівчар Василько і золоті гори

Жив бідний парубок Василько.

Щоб якось вилізти із злиднів, пішов у світ, куди очі дивилися. Але ніде не міг знайти роботу — мозолів набити, щоб гроші заробити.
Одного дня він дізнався, що можна найнятися в багатого дідича. Але йому сказали:

— Не йди до того шкуродера. Він не дає наймитові їсти. Василько звик до всякої біди, тому не злякався. Пішов до пана найматися. А той і ка-
же:
— Роби за їжу. Будеш вівці пасти. Але як десь загубиш хоч одне ягнятко, здеру з тебе шкіру.

Що мав бідний робити? По хилив низько голову та й каже:

— Добре, пане, так буду робити, аби ви не здерли з мене шкіру.

Та й вигнав парубок на пасовисько тисячу овець. Їх було — як тих зірок на небі. Пас цілий тиждень, потім ще один.
А якось надвечір неподалік від нього сів орел і попросив:

— Дай мені, вівчарику, ягнятко, бо я такий голодний, що не можу літати.

Шкода стало красного орла, і Василько відповів:

— Вибирай собі ягнятко, але знай: як пан здере з мене шкіру, то ти будеш винен!

— Не журися, нічого не буде…

Орел схопив ягня і полетів.

А хлопець боявся — довго не гнав овечок додому. Вернувся пізно ввечері, і пан не став овець рахувати.
На другий день знову прилетів орел. Парубок не шкодує дідичевих овець.

— Бери, орлику, та знай: як пан здере із мене дві шкіри, то ти будеш винен.

— Не бійся, не буде біди.

Орел схопив ягня і полетів. Увечері Василько пригнав отару пізно.
Знову пан не рахував овець, бо їх було стільки, що одної ночі не вистачило б порахувати всіх. На третій день орел голодний знову. Па-
рубок дав ще одне ягнятко. Орел схопив ягня і полетів. Потім повернувся і сказав:

— Ти добрий, Васильку. Хочу віддячити тобі. Сідай-но на мене — понесу тебе на золоті гори і шовкові трави.

Парубок сів на орла. Птах піднявся аж під саме небо й летів довго-довго. Нарешті спустився на золоті гори і сказав вівчареві:

— Не бери собі багато золота, бо як зійде сонце, то спалить тебе.

— Добре, орлику!

Василько набрав у пазуху золота, сів на орла і полетів до панських овець. А ввечері пригнав отару додому і ліг на току спати. Ніч стояла темна, без місяця і зірок, але довкола хлопця було видно, як удень. Пан подумав, ніби на току хтось підпалив снопи.
Вибіг він з палацу і почав кричати:

— Рятуйте, горимо! Уставайте, люди!

Василько схопився — і гайда тікати.
Дідич як уздрів, що вогонь тікає, то дуже здивувався:

— Чекай, не тікай, хто ти?

Вівчар зупинився. Пан підійшов ближче, придивився до нього і спитав:

— Що таке? Що то світиться?

— Золото, пане.

— Звідки маєш?

— Мені орлик дав… — і Василько розповів, як до нього тричі прилітав орел, як він його годував і як потому з великої вдячності той поніс його на золоті гори та шовкові трави.

Дідич попросив:
— Любий мій вівчарю, завтра я теж вижену отару…

— Най буде й так, — погодився Василько.

Уранці пан устав дуже рано і пішов із вівцями. Походив по пасовиську, і раптом перед ним сів на траву орел.

— Ти що тут робиш, пане? — питає орел.

— Овець пасу, орлику.

— Дай мені, пане, ягнятко, бо я такий голодний, що не можу літати

—Дам, та понеси мене на золоті гори та шовкові трави.

Орел відповів:

— Мушу спочатку поснідати, аби мав добру силу.

— Бери собі одразу ягня, — дозволив дідич.

Орел зловив ягнятко і з’їв. А потім сказав:

— Сідай, пане, на мене!

Дідич сів. Орел піднісся попід саме небо. Незабаром прилетів на золоті гори та шовкові трави. Сів і каже дідичеві:

— Не набирай, пане, дуже багато золота, бо сонце тебе розтопить.

Панисько й чути не хотів, що наказував орел. Як кинувся на золоте каміння. Пхав у кишені, пазуху, скинув із себе сорочку і загорнув до неї
купу золота. Наостанок набрав золотих каменів повний капелюх. І аж тоді сів на орла. Але коли орел злетів під небо, сонце так припекло, що дідич розтопився, як той віск, і скапав на землю. Увечері Василько пригнав вівці, а пані
питає:
— А де пан, вівчарю?

— Він полетів на золоті гори та шовкові трави і залишився там…

— Диви який! А мене покинув? — розсердилася пані. — Завтра і я полечу туди!

Уранці пані встала й пішла з вівчарем.

Трохи постояла серед пасовиська, і перед нею сів орел.
— Дайте мені одне ягнятко з’їсти, бо я дуже голодний.

— Дам, орле, але маєш понести мене на золоті гори та шовкові трави.

— Добре, пані. Спочатку наїмся, аби мав добру силу.

Орел наївся, узяв пані й полетів у небо. Сів з нею на золотих горах і шовкових травах та й застерігає:

— Ой, не беріть, пані, багато золота, бо сонце вас розтопить!

А пані як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою важкою, що як сіла на орла, то він ледве піднявся у повітря. Тут сонце пригріло, і пані стала танути — скоро скапала, як свічка.
Орел прилетів на пасовисько сам. Тоді Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою хату і почав газдувати.