Водяна лілія

Вся округа того літа готувалася до весілля. І не дивно — Юкум, найвидніший і найвеселіший хлопець на всю округу, мав побратися з Лілією, найкрасивішою і найславетнішою дівчиною в тій стороні. Нічого не скажеш: більш підходящої пари годі було знайти.

Але в ті часи по білому світлу ще хитався чорт, який був готовий подерти сім пар постолів, аби розбити щастя нареченого та нареченої.

Якось увечері Юкум сидів на березі озера і чекав на свою Лілію, яка мала переправитися сюди з протилежного берега на човні. Юкум прийшов раніше на озеро, сів на пень і замріявся про своє велике щастя. Тут до Юкума безшумно наблизився якийсь хлоп і, опустившись біля нього на траву, почав розмову.

– Ти ось, Юкуме, одружитися зібрався.

– Так, чекати залишилося зовсім недовго, – радісно відповів Юкум.

– Чи хочеться тобі з молодістю попрощатися? — ніби мимохідь мовив незнайомець.

Ні, про це Юкум і не думав, і розмова обірвалася.

А Лілія все не йшла та не йшла. При думці про те, що наречена, може, забула про побачення, у Юкума затремтіли руки. Незнайомець виявився спостережливим, з чуйним серцем, і відразу запропонував Юкуму чудовий засіб від туги, діставши з кишені пляшку.

– Вип’єш ковток, і на душі стане радісно, – нахвалював він своє зілля, і Юкум випив.

І справді, смуток немов рукою зняло. Хотілося сміятися, бешкетувати. Подумаєш, спізнюється Лілія, та хіба у жінок мало вечорами домашньої роботи.

Трохи згодом незнайомець зауважив, що його зілля треба випити ще раз, і Юкум знову пропустив неабиякий ковток.

Отак ліки — тепер уже хотілося співати та танцювати. І Лілія, переправляючись через озеро на човні, ще здалеку почула співи Юкума:

– Там пив я, там пішов я…

– Що з тобою, блекоти об’ївся? — стурбовано запитала Лілія, але так і не дізналася, звідки Юкум узяв напій, що веселить, бо незнайомець непомітно зник.

За тиждень Юкум, повертаючись від нареченої, знову зустрів незнайомця. У Юкума був присоромлений і стурбований вигляд: майбутня теща відчитала його за співи того вечора — адже на озері далеко чути. Незнайомець знову співчутливо запитав, чим так засмучений його товариш, і Юкум довірливо вилив йому свою душу. Ет, нема чого засмучуватися, хто ж не знає, що відьма і теща — одне й те саме, хай тільки пропустить трохи цілющого зілля — і всі неприємності розвіються. Юкум пив, і що більше пив, то веселіше ставав і просив ще й ще. Вранці домашні знайшли його біля колоди, де напувають коней, і довго не могли розштовхати.

І щоразу, як тільки в Юкума якесь лихо, незнайомець тут як тут з пляшкою. Якось Лілія знайшла свого нареченого на березі озера, де він лежав в багнюці і нестямно стогнав. Вона так довго розпитувала його, випитувала у нього, поки Юкум не зізнався, що, мабуть, випив зайвого з пляшки незнайомця.

Лілія заклинала милого гнати до біса непроханого лікаря і самому впоратися зі своїми бідами.

Юкум свято обіцяв їй, а незнайомець наче підслухав їхню розмову і більше не приходив. Але все-таки він примудрявся підсовувати Юкуму пляшку то в кишеню, то під подушку, а як не випити, коли тобі не спиться і голова йде навкруги: де взяти грошей на весільний костюм, на частування.

Коли до весілля залишалося три дні, Лілія, марно чекаючи Юкума на березі озера, пішла подивитися, чому він не йде. Будинок і подвір’я вже огорнула  темрява, тільки з напівприкритих дверей клуні просочувалося зелене світло. Лілія наблизилася. І що вона побачила? На пивній бочці сидять один проти одного Юкум і — їй-богу! – Сам нечистий і грають у карти. Невже Юкум не бачить, що проти нього сидить волохатий чорт, довговухий, з рогами, і притупує кінськими копитами по глинобитній підлозі? З підступних очей чорта лилося зелене світло. Невже Юкум цього не помічав?

– Пік козир! – кричав чорт.

Чорт виграв і простяг руку:

— Віддай обручку!

А Юкум? Він зняв з пальця обручку, подарунок нареченої, і віддав чорту.

Лілія хотіла закричати, але від жаху та образи втратила дар мови.

— Ставлю ще одну пляшку, — гукнув чорт. — А ти, що поставиш?

– У мене більше немає нічого, – простогнав Юкум. — Я все програв — дім, все добро, навіть обручку.

– У тебе є наречена, грай на неї! – сміявся чорт.

– Ні, ні! Хочеш серце у мене з грудей вирвати! — вигукнув Юкум.

– Спершу ковтни разок, потім поговоримо, – чорт простягнув йому пляшку, і Юкум жадібно випив.

— Чи ставиш на Лілію? — спитав чорт.

– Ні!

— Випий ще ковток.

Юкум випив.

— Чи ставиш Лілію?

– Гм… не-е… – невпевнено простяг Юкум.

– Пий!

Після третього ковтка Юкум вигукнув:

– Гаразд! Хіба мало на світі дівчат, крім неї!

У Лілії з грудей вирвався стогін:

— Юкуме, що ти робиш?!

Вона бігла до озера, в кров дряпаючи ноги. Але що були ці подряпини в порівнянні з болем, що мучив душу. Їй і на думку не спадало, що на світі, крім Юкума, є й інші хлопці. Ні, якщо Юкуму чортове товариство  миліше, ніж вона, то й жити не варто. Краще грати в безодні озера із зеленими жабенятами і сріблястими рибами.

Випливши на середину озера, Лілія вигукнула:

– Прощай, моя молодість!

Вона стрибнула у воду і залишилася під нею назавжди, вітер погнав човен до іншого берега.

Юкум зрозумів, що програв своє щастя. Щодня він сидів на березі озера і чогось чекав, на щось сподівався, про щось журився і шкодував.

Але одного дня, в Янів день, він побачив білу квітку, що розгойдувалася на воді, і йому здалося, що це Лілія, його наречена Лілія, що зникла за три дні до весілля. І почулася йому над озером пісня:

Біла квітка в озері.

Це моя суджена.

Чи не луна відповіла?

Ні, він виразно чув слова:

Краще на дні озера лежати,

Чим в обіймах пияка.

Водяна лілія, або озерна лілія – так люди назвали цю квітку.