TOU

Водяничок

Отфрід Пройслер

Справжній Водяничок

Одного дня вертається млиновий Водяник додому, а дружина й каже йому:

— Відтепер ти повинен поводитись дуже тихо. У нас знайшовся маленький хлопчик.

— Що ти кажеш? — радісно вигукнув Водяник, — Справжній маленький хлопчик?

— Авжеж, справжній маленький Водяничок, — сказала дружина. — Скидай, будь ласка, чоботи й заходь тихенько. Здається, він ще спить.

Водяник скинув свої жовті чоботи й навшпиньки пішов у хату. Його очеретяна хата стояла глибоко на дні млинового ставка. Стіни були вимащені не білою глиною, а мулом — адже це водяникова хата.

Взагалі ж вона нічим не різнилася від сільських, хіба що була куди менша. У хаті була кухня, комора, світлиця, спальня й сіни. Долівка чепурненько посипана білим піском, на вікнах веселі зелені завіски, зіткані з водоростей і куширу. І, звичайно ж, в усіх кімнатах, сінях, кухні, коморі стояла аж під стелю вода. Та й як же інакше, коли хата — на дні ставка?

Отож Водяник навшпиньки шаснув через сіни в кухню. З кухні тихесенько майнув до світлиці, а з світлиці нищечком пробіг до спальні. І коли він тихесенько-тихо підійшов до ліжка, то побачив поряд з ним очеретяну колисочку, а в ній — маленького хлопчика. Очі в нього були заплющені, він спав, поклавши кулачки обабіч пухкенького червоного личка на подушечку, — так, неначе затулив ними собі вушка.

— Подобається він тобі? — спитала Водяничка.

Вона також зайшла до спальні й зазирала через чоловікове плече.

— Хлопчик дуже вже маленький, — відповів Водяник. — А так він мені подобається.

Батько нахилився над колискою й почав лічити:

— Один, два, три, чотири, п’ять…

— Що це ти лічиш?

— Та це я — чи в нього всі пальчики, — стиха мовив Водяник. — Ти тільки поглянь, які в нього рівненькі ніженьки! Коли він підросте, то одержить пару гарних жовтих чобітків, зелену, як очерет, курточку, коричневі штани і яскраво-червоний ковпачок. Найбільше мені подобається його чубик. Ти ж знаєш, я завжди мріяв про такого хлопчика із зеленим чубиком!

— Обережно! — застерегла дружина. — Що ти там знову робиш?

— Не заважай, — відповів Водяник. — Цікаво: чи є в нього перетинки між пальчиками? Це дуже важливо для Водяникового сина.

Водяник хотів розтулити хлопчикові кулачок. Аж ось Водяничок прокинувся і взявся терти кулачками очі.

— Ой, поглянь! — раптом скрикнув батько на весь голос. — Ти бачиш? Бачиш сама?

— Перетинки між пальчиками? — засміялася дружина.

— Та й їх, і їх! — радісно вигукнув Водяник. — Але тепер я знаю ще, які в нього очі. Зелені, зелененькі! Справжні очі водяника!

І Водяник узяв хлопчика з колиски й підняв його високо над головою. А тоді пішов з ним у танок, та так завзято, що очеретяні стіни хати захиталися, а білий пісок на долівці аж курів. А Водяник усе приспівував:

— У нас маленький Водяничок! У нас маленький Водяничок!

Звідусіль до хати почали підпливати цікаві рибини, вони зазирали у вікна, витріщаючи лупаті очі. Водяничок весело чеберяв під стелею ногами й руками. І кожен, хто хотів, одразу міг побачити, що це таки був справжній Водяничок.

Ого-го, оце хлопець!

— Як ти гадаєш, — сказав увечері Водяник своїй дружині, — чи не справити б нам родини? Завтра я запрошу родичів, хай вони всі на нього подивляться. А ти навариш і насмажиш усякої всячини, щоб було чим поласувати. Адже в нас не те, що в якихось там Людей!

Отож другого дня Водяник поплив скликати рідню, а до тих, хто жив далеко, вирядив посланцями риб. Водяничка лишилася дома варити й пекти. До пізнього вечора вона брязкала каструлями, сковорідками та мисками. А поміж усім тим годувала кашкою малого Водяничка.

Водяник запросив двадцятьох сімох гостей, і двадцять шість з них завітали. То були: дванадцять водяників з дружинами, Криничних і Русалка, що жила під мостом Непомука. Криничних мешкав у артезіанському колодязі за пожежною вежею, був уже вельми старий і мав білу бороду. Інші водяники прибули звідусіль: із сільського ставка, з жаб’ячої драговини, з качиної калюжі, з Червоного й Чорного каналів, із форельного струмка, з гірського джерела і ще з п’яти водоймищ.

— Ласкаво просимо! — зустрів гостей Водяничків батько. — Це добре, що ви всі прибули вчасно! Ми з дружиною щиро вдячні і сподіваємося, що частування вам сподобається.

— Чи не хочеш ти спершу показати нам хлопчика? — спитав Водяник з гірського джерела.

— Ні, — заперечив господар, — спершу частування. Головне — наприкінці!

Дванадцять водяників з дружинами, а також Криничних, Русалка з-під мосту Непомука та інші гості посідали за довгим столом, що його Водяник поставив надворі перед хатою, бо все товариство в кімнатах не вмістилося б. Криничних з білою бородою сів на почесному місці.

Водяничка подала гостям спершу суп із зеленої ряски, потім смажену риб’ячу ікру з сушеними водоростями. Далі вона поставила на стіл салат, який майстерно приготувала з колодязних жучків та дрібно порізаних стебел калюжниці. Той, кому цього було мало, міг ще скуштувати тушкованих жаб’ячих язичків і досхочу наїстися солоних личинок коників… Авжеж, усе було не так, як у якихось там Людей!

— Слухай, — спитав господаря за десертом Водяник, що жив у Червоному каналі, — невже ти не запросив свого шваґра, Болотяного водяника? Йому, певно, хотілося б тут бути, правда?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Водяничок”
Отфрід Пройслер
Переклад з німецької – Володимир Василюк
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1992 р.

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: