ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Водяники

Легенди Львова

Гра в карти з водяником
Колись Полтва була бурхливою річкою і не тільки крутила лотоки млинів,але й виходила з берегів, затоплюючи обійстя, зриваючи хліви й хати. В річці жили водяники. А треба знати, що водяники, так само як і люди, бувають різні – є добрі, а є лихі.

Водяник, що мешкав у ставку, який творила Полтва на Вульці, був якраз добрий. Як і всі нелихі водяники, носив у правому вусі перстень, що належав потонулій дівчині. Він часто сидів на березі, коли наставала ніч, а вдень переважно спав у своїй господі на дні ставу.

Добрі водяники мають зовсім не зелене обличчя, а тільки бліде, та й вода з них не стікає, хіба-но трохи пахнуть чимось стухлим.

Якось улітку пасли ґазди коней на луках та й грали в карти коло вогню.

Опівночі зійшов місяць, а з-за верб з’явився якийсь чоловік в короткій гуні та в широкім капелюсі. Цілком по-християнськи привітався і спитав;

– Ну, як іде карта?

Ґазди, думаючи, що то якийсь принагідний подорожній, мрукнули крізь зуби:

– Кому йде, кому не йде. І грали далі.

Чоловік приступив ближче і сказав:

– Щастя і нещастя колом ходять. Чи не можна б і мені з вами заграти?

Чоловіки прийняли його поміж себе і щойно тепер помітили перстень у вусі.

Ага, вже здогадалися, хто це. Роздали карти і продовжили гру. Водяник мав руки, як гусячі лапи, але картами шарудів блискавично.

Поки світив місяць, він вигравав і вигравав, та коли місяць зайшов, карта йому відвернулася і почав програвати. А за кожним разом, коли програвав, мурмотів собі в ніс:

– Одна душа… ще одна душа…

Так вони грали, поки не почало світати і тоді водяник сказав:

– Хто піде за мною вигру забрати?

Чоловіки перезирнулися, але жоден не звівся на ноги. Лише один старий сказав, що знає цього водяника І боятися нема чого. Тоді молодий пастух сказав, що піде.
Водяник привів його до ставу, цьвохнув прутом по воді, вода розступилася і вони зайшли до просторого приміщення. Вздовж стін висіли полиці, а на полицях стояли гладущики а покришками.

Господар показав десять гладущиків і сказав;

– То є твоя вигра.

Хлопець підняв першу накривку і враз звідти вигулькнула невеличка біла хмаринка. Вона промовила:

– Господь тобі віддячить! – і полетіла вгору.

Так повідкривав усі гладущики й повипускав душі топельців.

– Тепер ми квити, – сказав водяник і провів хлопця на берег.

Прогулянка до театру
Двісті років тому вечірній Львів освітлювався олійними каганцями в ліхтарях, що мали три шибки і кріпилися до мурів будинків. Але світла їхнього було замало і вже на початку 18 століття з’явився цех ліхтарників.

Ліхтарники носили при собі невеличкого дерев’яного ліхтаря з лоєвою свічкою і, ставши на розі людних вулиць, наймалися перехожим за один-два крайцари. Оплата залежала від відстані.

Ліхтарникам найбільше подобалися вечори, коли в театрі йшла вистава. П’єса промовляла за себе уже самою своєю назвою: “Гандель жінками”, “Обід з Магдуською”, “Розько Цимбалюк”, “Марцінова з Дунаю”, “Картофель на балю”, “Доктор Пампушка”, “Маївка в Погулянці або Любов і полядвиця”, “Замок на Чорштині або Йой страх!”, “Львів’янка – королева Голконди”.

Що поробиш – публіка диктувала репертуар. Вона терпіти не могла жодних Шекспірів та Шиллерів. Театр тоді був порожній, а директор рвав на собі волосся.

І ліхтарники чудово орієнтувалися, якого вечора вони зароблять більше, а якого менше. Під кінець вистави вони чатували коло виходу. Їх наймали не тільки для освітлення, але й для того, аби провести глядачів темними вулицями, де в брамах, чи в кущах могли ховатися які-небудь грабіжники, чи просто батяри, готові обтраскати панночок болотом. На такі трафунки ліхтарники носили при собі ціпки.

Одному ліхтарникові трапилась дивна пригода. Якось він стояв собі на Гарбарській вулиці, котру потім назвали Академічною, і насвистував пісеньку зі славної п’єски “Ганнуся з Погулянки”.

А треба сказати, що за тих часів на теперішнім проспекті Свободи, і на вулиці Коперника були самі багна та мочари, зарослі очеретом, в якому лопотіли качки і кумкали жаби. А в околиці Академічної були ще й ставки.

І ось почув наш ліхтарник чиїсь кроки, а за мить перед ним з’явилося ціле сімейство, котре, з усього було видно, вирядилось до театру.

Чоловік мав на собі завуженого сурдута, на шиї довгий шовковий галстух, двічі обкручений та зав’язаний вузлом. З-під вузла стирчали подовгасті й тверді кінчики ковнірця, якого жартівливо називали “ковнірець – убийбатько”. Казали, що якось один блудний син, повернувшись з мандрів та притуливши батька до грудей, пробив йому на горлі артерію тим ковнірцем.

А на голові, ясна річ, – циліндр.

Його панія була вбрана у фалдисту сукню, на плечах – шовкова хустина з френзлями і гірляндою гаптованих квітів на розі. А ще ж капелюх, оздоблений квітами, що мав криси, підігнуті під вуха шовковою стяжкою.

За руки вони вели двох дітей так само вбраних, мов ляльки.

Я описую їхній вигляд зовсім не для того, щоб показати, які це були поважні пани. Зовсім ні. Так вбиралася вся театральна публіка за винятком гальорки, де панували свої закони, бо на гальорці пили пиво, їли ковбасу, розливаючи по всьому театру густий часниковий дух, і горлали, мов недорізані поросята,висловлюючи свій захват, чи навпаки – обурення. Мало того, що на голови партеру скрапували олійні лямпи з суфіту, то ще й сипалися кришки хліба чи паски, а тому дами воліли капелюшків не скидати.

Одним словом, те сімейство, яке підійшло до ліхтарника і попрохало провести до театру, нічим особливим не відрізнялося.

Єдине, на що звернув увагу, була якась їхня клишоногість. Хода їхня нагадувала качину. Ну, старші, може й не диво, що так чалапали. Але літи?

Та ще, коли минали на Марійській площі млина й ступили на міст через Полтву, то жаби так голосно почали рехтати, що хоч вуха затуляй.

Усе це пригадав ліхтарник пізніше. А зараз він сумлінно завів сімейство до театру, де йому панок поклав на долоню цілих п’ять крейцарів і сказав:

– Якби ви були ласкаві відпровадити нас по виставі, то дістанете два рази стільки.

– Буду чекав ясне панство, – втішився ліхтарник і поквапився на Підвальну, звідки можна було 6 ще когось припровадити.

Коли вистава скінчилася і тлум глядачів із галасом висипався з театру, ліхтарник з нетерпінням чекав своїх клієнтів. Та ось і вони з’явилися. Діти голосно сміялися, згадуючи різні жарти зі сцени, пані обурювалась гальоркою, а пан запалив собі файку і з байдужим виглядом випускав кільця диму.

Ліхтарник одразу рушив попереду.

– Куди маю вас провадити? – поцікавився.

– А туди само, – відказав пан.

– Чи сподобалась вам вистава?

– А так, так… Добра гра. Але дуже було сухо.

– Сухо? – перепитав ліхтарник. – Може, душно?

– І душно, і сухо. Ледве висиділи. Добре, що в перерві можна було піти до каварні і освіжитися. Там було добре пиво.

– І багато-сьте випили?

– Та не знаю, чи багато. По одній гальбі випили, а по одній за пазуху виляли. І одразу легше стало.

Ліхтарник глянув на цих дивних панів і аж тепер помітив, що животи у них мокрі, а в пана ще й штани. Тільки головою похитав – різні бувають типи.

Дійшовши мосту, пані зітхнула:

– Йой, не годна – як мене сушить! Може б я трохи поталяпалась?

– Потерпи, – відказав чоловік, – скільки там до хати. І знову жаби зарехтали, мов навіжені.

– Ге-ге! – засміявся пан. – Чують, паталахи, хто йде!

Ліхтарникові пробігли по спині мурашки.

Врешті вийшли вони на Гарбарську, минули кілька будиночків і опинились перед болотом, що вистромило густі списи очерету.

– Ну, от ми і вдома, – сказав пан і дав ліхтарникові десять крейцарів. –

Дякуємо вам, що довели без пригод.

І по тих словах – чап-чалап, чап-чалап – ціле сімейство посунуло в болото.

Ліхтарник стояв, вибалушивши очі. Тільки тепер збагнув, що то була родина водяників.

– Ич які! І ті по театрах ходять! – похитав головою.

Водяникові чоботи
Колись узгір’я Калічої гори опадало на південь до яру, яким плив з Вульки один з потоків Сороки. У тому потоці жив водяник, який шив чоботи геть для всіх львівських водяників. А треба сказати, що водяникові чоботи ніколи не зношуються.

Ото один парубок, почувши про того водяника, вирішив будь-що-будь добути собі ті чоботи. А був він хлопець кебетний і знав, як такі речі робити.

Вночі підкрався до яру, визирнув з-за кущів і бачить – справді сидить водяник, мрукає щось під ніс і чоботи шиє. Власне, вже дошиває. Хлопець підібрав камінця і кинув йому в плечі:

– Оце тобі раз!

Водяник здригнувся, зиркнув на місяць, погрозив йому пальцем і сказав:

– Ліпше світив би, як битися.

За хвилю хлопець кинув другого камінця.

– Оце тобі раз!

Водяник знову посварив місяця. Але щойно зробив останній стібок, як йому в спину вдарив третій камінець.

– Оце тобі раз! – сказав хлопець, пам’ятаючи, що ніколи не можна казати ані “два”, ані “три”, бо тоді водяник жодної слабості не відчує.

– А бодай тобі! – скрикнув водяник. – Ти не світиш, тільки б’єшся! Аж мені слабо робиться.

Тут він підвівся, розправив плечі і скочив у потік, щоб освіжитися і набратися сил.

Цю нагоду і використав хлопець. Хутенько підбіг, схопив чоботи і зник у кущах.

Водяник вибрів на берег, почав метушитися, зазирати всюди і сваритися:

– Ах ти, поганющий місячина! За що ти мене бив? А тепер ще й чоботи вкрав! Ну, нехай, я інші пошию. Але вже буду пильнувати. Нині щось мені слабо. Завтра почну шити.

І скочив у воду. А хлопець носив ті чоботи все своє життя і були вони завше, як щойно пошиті.

Водяникове добро
У ставку Шуманівка, де тепер Академія ветеринарії, жив один водяник, з яким в довколишніх мешканців склалися дуже гарні стосунки. Але що більше наступало місто на околиці, жити водяникам ставало усе складніше. Через те водяник із Шуманівки вирішив перебратися в один із трьох ставків на Клепарові.

Він прийшов до господаря, з яким товаришував, і попросив:

– Приїдьте опівночі возом до ставка. Я спакуюся, а ви перевезете мене на Клепарів. За те вам добре заплачу. Але не смієте обернутись позад себе на возі. Я не хочу, аби хтось знав, що я буду перевозив.

Господар погодився, опівночі приїхав підводою до ставка. Але дуже йому було цікаво, що ж там таке цінне водяник перевозить. Знав, що коли озирнеться, буде зле. Тоді підвівся трохи, нагнувся, розкарячивши ноги, й глянув попід ноги назад. Віз був повен жаб, риб, раків, водоростей, ряски, жабуриння і латаття.

– Оце-то маєток! – здивувався господар.

Перевіз він водяника на Клепарів, де той скинув усе своє добро у воду. Потім підійшов до господаря і сказав:

– Ви є спритні. Вдалося вам побачити все. Але не можу за те нічого поганого вам зробити, бо ви не озирнулися. Одне лише скажу: якби ви колись про це комусь розповіли, то я потім відімщу.

Господар кивнув головою, взяв у водяника гроші і вернувся додому.

А вдома жінка почала випитувати, що він перевозив. Чоловік довго впирався, але врешті таки розповів.

Минув якийсь час.

Проїжджав господар возом попри ставки на Клепарові.

Раптом коні як не рвонуть! Та й у воду. Ледве він встиг з воза сплигнути.

Невідомо, що тим коням сталося, але як ввігнались вони до ставка, то так і потонули. Тільки віз на поверхні бовтався.

Неподалік на березі з’явився знайомий водяник.

– А що, ґаздо, не казав я тобі тримати губу? Тепер стратив-єс коні. А міг життя стратити. Будемо вже в розрахунку. Більше тобі нічого злого не зроблю. Заклич людей і витягни бодай воза.

По тих словах плюхнувся у воду, і тільки кола пішли.

Як водяник став розбійником
Один водяник, що мешкав у річці Пасіка, котра витікала з Погулянки, подався на ярмарок, який відбувався біля собору святого Юра.

Ті юрські ярмарки були двічі на рік – у травні і жовтні. І з’їжджалися на них купці з цілої Європи. По всьому місту розклеювали тоді кольорові реклами.

На самій площі Юра, котра колись була значно просторіша, ніж тепер, куди оком не кинь – полотняні намети, а за ними вози та підводи перекупників і селян. Снуються дими багать і запах збаразької ковбаси тлумить запахи бузку. Все, що Галичина продукує, все тут випірнуло на світ Божий.

Полотно з Балигороду, грубе сукно з Бережан, кожухи й сердаки з Косова фаянс із Потилича, Глинська. Боднарські вироби лежать цілими стосами. Гончарі з Войнилова, Отинїї, Коломиї звезли миски, горнята, поливані горщики. А столярі виставили чудесні бідермеєрівські білизнярки, конторки, столики, шафки. Вірмени з Городенки і Кут торгують сап’яном. На довгих жердках висять славні куликівські чоботи з підківками, а поруч У наметі шинкують куликівським медом.

На пательнях шкварчить свинина в ресторації “під сонцем”, як називали люди похідні кухні. Хто купує варене м’ясо чи ковбасу, дістає безкоштовно ще й горня росолу.

Наш водяник накупив дітям “юрашків”, себто пірникового печива. Купив жінці сукні та спідниці, а собі кожуха на зиму, смушеву шапку і парусорочок. Наладував те все у мішок і вже збирався додому, коли в ніс йому вдарив запах смаженої ковбаси. Згадав, що вдома його чекають пироги з пуголовками і жаб’ячий росіл з п’явками. Ковбаси він ще не пробував.

А тут і дядько, що саме ковбасою смаженою і медом торгував, як учепиться до водяника, щоб покуштував смаколиків, що той врешті зважився. Поклав мішок під ноги і купив собі кухоль меду та кавалок ковбаси з квашеним огірком. Такої смакоти йому не доводилося їсти. А що вже медом ласував – не міг відірватися.

А дядько знай підливає. І впоїв так бідолаху, що той забув лантуха з купованим й поплентався додому.

Ну, дома жінка дала йому перцю. Баняк з пирогами насадила на голову і вигнала з хати.

– Щоб мені без одягу не вертався!

Водяник переспав собі у шуварі, а вранці тяжко задумався. Скільки доброго вбрання пропало!

Але надумав хитрощі.

Попорпався в кишенях, знайшов кілька золотих і сипнув ії на дні при березі. А сам сховався в очереті.

Сонце яскравим промінням грало на монетах, аж відблиски йшли.

Незабаром на дорозі з’явилася якась жінка. Побачила золото, зиркнула туди-сюди, та ну  хутенько роздягнувшись, скочила до води. А з очерету:

– Гу-у! Не руш мої гроші! Бре-ке-ке!

Жінка з переляку, як була в самій сорочці, погнала так, що за нею тільки пилюка заклубочилася.

Водяник одяг її згріб і сховав. За день йому вдалося добрий десяток подорожніх обчистити. Приніс жінці такий оберемок, що та аж охнула. Ну і вибачила йому. Бо що мала робити. Тільки вже самого на ярмарок більше непускала.

Про водяника Жбура
На болотах в нижній течії, Полтви жив водяник Жбур. Він ловив дітей і ховав у себе під водою.

Одного разу батьки змовилися і зачаїлися вночі в очереті. І коли Жбур вийшов на берег, щоби до місяця спину погріти, його спіймали і прив’язали до дерева.

– Де наші діти? – питали його батьки. Але водяник ані пари з вуст не пустив.

– Ага, то ти так! – розгнівалися батьки. – Ну, то ми тоді п’ятки тобі припечем.

Водяник налякано крутив головою, спостерігаючи як його обкладають хмизом. Та щойно черкнуло кресало, він вигукнув:

– Не паліть мене! Випущу ваших дітей. Тільки розв’яжіть.

– Еге, тебе розв’яжи! Мусиш інакше якось вернути наших дітей.

– Тоді бодай руки розв’яжіть.
Розв’язали йому руки, а він видобув з-за пояса дудку і заграв. Але то була така дивна і гнітюча музика, що кожного дрижаки взяли.

Вода сколихнулася і почали на берег виходити діти. Коли усі вийшли, батьки сказали Жбурові:

– Тепер тебе пустимо, але мусиш покинути цю місцину. Вибирайся собі куди хочеш.

Похнюплений водяник почалапав додому. А за кілька днів пастухи побачили, як з води виїхав віз, запряжений чотирма чорними ропухами. На возі повно було начиння, мішків, різного манаття, а зверху сиділа уся водяникова родина. Жбур поселився далеко від людей і більше про нього ніхто не чув.

Водяники в бійці
Деколи водяники билися межи собою за свої володіння.

Одного разу замарстинівський челядник побачив водяника на березі Полтви. Водяник ламав довгі вербові лози і оперезувався ними. Коли звів голову і побачив хлопця, то крикнув:

– Чого на мене вилупився? Ану гебай звідси!

– А то чого?

– Бо я буду з іншим водяником бився.

– А якби я став тобі до помочі?

– Ти? І не важся! – Але за хвилю передумав. – Ну, добре. Коли ти такий відважний, то на тобі три риб’ячі луски. Станеш при березі і будеш дивився на воду. Побачиш білі хвилі – все йде добре, я перемагаю. А побачиш червоні – біда, я трачу сили. Тоді кидай одну луску до води.

Щойно челядник затис у жмені луску, як з води випірнув другий водяник з очима, як гусячі яйця:

– Ти заберешся з моєї річки, чи ні?

– Ні, ти пульката почваро!

І кинулися вони до бою, аж вода закипіла, як юшка в баняку. Хлопець уважно стежив і щойно хвилі почервоніли, кинув луску на воду. Луска враз перетворилася на великого коропа, короп увірвався межи водяників і доки ворожий водяник борсався з ним, тамтой тайком відпочивав. Так само було і другого разу, коли луска перетворилася на сома. А за третім разом, коли вода уже вся була геть червона від крові, луска перетворилася на щуку. Щука вхопила за горло окатого водяника і перегризла навпіл.

Враз річка втихомирилася. Водяник-переможець втомлено вибрався на берег і сказав:

– Настав кишеню, дам тобі нагороду.

Челядник наставив кишеню, а той йому насипав риб’ячої луски.

Хлопець подякувати подякував, але подумав собі, що по дорозі ту луску викине. Не хотів, правда, аби де водяник побачив, але дорога вела такою рівною місциною, що й не було де сховатися. Вже перед самою хатою, почав витрушувати кишеню і побачив золоті дукати.

В гостині у водяника
Йшла собі жінка біля потоку у ті часи, коли вода текла чиста й прозора, і захотілося їй пити. Вона вклякнула при березі, та щойно нахилилася до плеса, як раптом схопив її хтось за язика.

– Або згодишся піти до мене кумою, або втоплю тебе! – промовив чийсь голос з води.

Що мала, бідолашна, чинити – згодилася.

Схопилась на ноги й побачила в глибині водяника, який хутко зник у шуварах.

А наступного дня вранці до її хати під’їхала бричка, запряжена вороними кіньми. В бричці сидів водяник у зеленому костюмі з золотими ґудзиками.

– Сідайте, кумо!

Жінка хутенько вбралася в святочний одяг і сіла в бричку. Недовго вони їхали, бо коні летіли, як вихор. Спинилися біля широкого ставу. Водяник свиснув і враз коники перетворилися на дві великі жаби й скочили до води. Тоді він узяв жінку за руку і повів її просто в ставок.

– Я ж втоплюся! – зойкнула жінка.

– Не бійся. Зі мною не втопишся.

І справді, коли вони опинилися під водою, жінка вдихнула повітря і жодна крапля води не потрапила в легені.

Під водою росли трава й кущі, а незабаром вигулькнула зелена хатка на жаб’ячих ніжках. На подвір’ї гралися маленькі водянички. Жінка вгостила кожного цукеркою і водяник з того був дуже втішений.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Легенди Львова ”
Юрій Винничук
Видавництво : “ Піраміда ”
м. Львів, 2002 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: