Вогненний велетень

Ця історія трапилася багато років тому, як і всі казкові історії. Велетень з довгою рудою бородою і рудим чубом (тому його звали Вогненним Велетнем) узяв собі за дружину Білу Хмарину, дівчину з чудовими білими косами і сяючими очима. Вогненний Велетень приніс Білу Хмарину до своєї печери, яка лежала високо в горах. І ніколи Біла Хмарина не наважувалась виходити з печери. Єдиною втіхою їй була маленька дівчинка. Мати називала її Сніжинкою, бо та була ніжна і легенька. Замість ходити, Сніжинка танцювала у похмурій печері.

Якось пішов Вогненний Велетень полювати. І цього разу він забув завалити камінням вхід до печери. Ой, як зраділа Біла Хмарина! Одразу кинулася разом зі своєю донькою тікати. Та скоїлося лихо. Щойно вони відійшли на два кроки від печери, як із-за скелі виплигнув вітер, заграбастав Білу Хмарину до своїх рук і полетів. Злякана Сніжинка зосталася сама. Завивання вітру і тужіння нещасної матері згасали в глибоких проваллях.

Увечері, повернувшись додому з полювання, Вогненний Велетень застав лише Сніжинку. Біла Хмарина зникла. Розлючений Вогненний Велетень бив кулаками скелі, прокладав глибокі провалля і вивергав гнів на вершини гір. За кожним ударом здригалася земля, після кожного прокльону розверзалися скелі, і після кожного виверження гніву на верховинах з’являлися вогненні язики, стовпи диму і розжарене каміння. Люди внизу, в долинах, з жахом дивилися вгору і казали:

— Знову вулкан вивергає вогонь.

Але Біла Хмарина не з’являлася. Сумний і розлючений Вогненний Велетень тепер ні на мить не зводив очей з маленької Сніжинки. Він не дозволяв дівчинці виходити з печери. Йдучи на полювання, Велетень залишав біля неї маленького чорного карлика — Вуглярика, щоб той стеріг Сніжинку.

Минали роки, та Біла Хмарина не могла забути своєї доньки. Час від часу пропливала вона понад вершинами гір, над печерою Вогненного Велетня. Сумно поглядала донизу. Та завжди змушена була поспішати далі, не побачивши Сніжинки. Її підганяв Вітер. Бідолашна Біла Хмарина жалісно плакала, і коли її сльози падали на землю, люди казали:

— Іде дощ!

Біла Хмарина часто плакала так довго, що від її сліз виходили з берегів гірські ріки, вода спадала схилами, риючи собі нові річища. Разом з потоками води пливли величезні брили скель.

Коли Вогненний Велетень побачив Білу Хмарину і її розбурхану силу, то знову страшенно розгнівався. Та Біла Хмарина тужливо пливла вперед, і з її очей сльози падали дощем на долину, ліси і гори.А Сніжинка росла й росла. Вона все дужче сумувала за навколишнім світом. І тому, коли Вогненний Велетень спав, умовила чорного Вуглярика погуляти. Вони блукали у горах всю ніч. У високості сяяли веселі очка зірок.

— Любий Вуглярику! — прохала Сніжинка.— Ота зірка миготіла мені. Принеси мені зорю, я хотіла б прикраситися нею.

— Я дуже маленький. Так високо злізти може лише мій володар Вогненний Велетень,—відповів Вуглярик і поніс Сніжинку додому, бо вже світало. Та, покидаючи печеру цього разу, карлик не щільно затулив її. Настав день, і сонячний промінь прозирнув крізь щілину до печери. Сніжинка широко розплющила очі. Вона дивувалася, нічого кращого вона досі не бачила.
Сніжинка вийшла назовні і ніби опинилася в країні чудес. Вдалині займався світанок, на схилах гір зеленіла трава, цвіли барвисті квіти, а у високості співали пташки.
Згодом над вершиною гори підвело голову Сонце. Сніжинка побігла йому назустріч. Вона сходила вище й вище і була дуже щаслива. Але Сніжинка все дужче стомлювалась. Вона просто танула від утоми. Задихаючись, Сніжинка присіла спочити на камені. Адже Сонце було надто гаряче.
Та цієї миті з-за гори випливла її мати — Біла Хмарина. Вона побачила Сніжинку і вирішила врятувати доньку від гарячих променів. Мати заслонила Сонце білим килимом. Але сердитий Вітер здув Білу Хмарину вбік
Сонцю подобалася біла й ніжна Сніжинка. Воно спустилося донизу і поцілувало її. Щойно білосніжних щічок торкнулися вогненні вуста, Сніжинка розтала.

Коли Вогненний Велетень і чорний Вуглярик кинулися розшукувати Сніжинку, то вони побачили на камені лише кришталево-— чисту краплю води.

А Біла Хмарина сумно полетіла далі. Отак вона й плаче, тужачи, улітку і взимку. Влітку йде дощ, а взимку її сльози перетворюються на сніжинки. Танцюючи, вони опускаються додолу білими легкими пушинками. І здається Білій Хмарині, що всі вони її доньки.