Вояка та кінь

Колись за давніх-давен жив хоробрий вояка.
І був у нього кінь, прудконогий красень.
Понад усе полюбляв він поєдинки.

Зачувши, що цар кличе мужів свого краю до
бойового походу, вояка засідлав коня і
вирушив У путь.

Протягом усього походу він дбайливо
доглядав вірного друга. Купав його, чистив,
годував добірним вівсом і духмяним свіжим
сіном. І ситий, плеканий огир блискавкою
літав у бою, не раз рятуючи життя своєму
господареві.

По війні хоробрий вояка з конем щасливо
вернувся додому. Та щось непокоїло коня, і
недарма. Бо наступного ранку господар
запріг його, добряче навантажив воза й
поїхав на базар. Гадав кінь, що після базару
відпочине, проте господар одразу запріг
його до плуга й до пізнього вечора орав ниву.

З того дня й почалося. Від світання до
смерку тяжко працював кінь, духу не
переводячи. Ба навіть уночі їздив господар
чи до млина, чи ще куди.

І так день у день!

А що тепер не було війни, то й здавалося
господареві – нема чого доглядати коня, тож
і годував його не добірним вівсом і
духмяним сіном, а самою сухою соломою.

Бідолашний кінь поволі почав підупадати
на силі. До того ж, як добрий колишній скакун,
почувався незаслужено скривдженим.

«Бач, як скінчилася війна,- часто думав [70]
він,- то й не доглядає мене господар. Не
любить мене по-справжньому».

Минув якийсь час, і країну раптом облетіла
звістка: сусідній цар іде війною на їхню
землю, аби відвоювати колишні володіння.

Сколихнувся край. Залунали сурми, зусібіч
розлетілися гінці – і рушили до столиці
бойові дружини, поповнюючи цареві лави.
Подався до війська й наш звитяжець,
випрягши коня з плуга.

– Знову в похід, кониченьку мій! – гукнув
запально.- Неси ж мене прудко, друже, як
носив колись, пам’ятаєш?

– Пам’ятаю,- зітхнув кінь.

– Тож мчи і знай, що від спритності твоєї
залежить життя господаря.

– Мчу,- сказав кінь і рвонув щосили.

Та не подолавши й половини шляху, упав,
знеможений.

Вояка допоміг коневі підвестися й знову
сів-на нього. Та кінь незабаром спіткнувся,
зашкутильгав і звалився додолу.

– Ти ба! – здивувався господар.- Що це тобі?

Перегодом рушили вони далі. Та кінь падав
знову й знову. [72]

– Ну, що мені з тобою робити? – розпачливо
вигукнув вояка.- Як зарадити лихові?

– Ходи пішки, господарю,- відмовив кінь.- Ти
мав скакуна, та зробив з нього віслюка. Як же
тепер віслюка обернеш на скакуна?

Присоромлений вояка похилив голову.

Отак часом люди доти дбають про інших,
доки залежні від них, а потім забувають про
свої обов’язки.